Роза Вітрів

20

Мені завжди здавалося, що Єжи був не стільки закоханий у мене, як у мій талант. Якщо він взагалі здатен кохати, має такий прорахунок у душевній конструкції.

Якось під час того відпочинку у Криму (так, це дійсно був чисто відпочинок, бо наші викладачі без міри залюбилися місцевими вином і морем і не мали до нас аніякого діла), в один із щедрих на цілунки сонця днів ми подалися разом писати хвилі і скелі. Власне, йшли удвох з Октябрьовим — труба нас кликала брати все нові й нові вершини. Але до нас присусідився по ходу справи Єжи.

Октябрьов трішки дратувався. Я ж йому підгавкувала, типу, так, якого зубатого дідька оцей рудий антихрист за нами плентається, тільки заважає... А сама тихесенько діставала з джинсового беґа нову пачку арахісу.

Ми зайняли стратегічні позиції поряд із мольбертами і вдавали із себе справжніх майстрів і маестро пензлярних батлів. Хизуючись одне перед одним, особливо ратоборствували хлопці, два засмаглі індики.

Єжи нишком спостерігав за тим, як я розмащувала і підтирала пальцями байстрюкові акварелі так само вправно, як шмарклі. А потім вкрай просто сказав:

— Ти дуже таланови-ита.

— Та ну.— відмахнулась я, забувши, що маю замурзані пальці, поправила пасмо, що лізло в очі, й наробила кольорової шкоди і без того нещасному, облизаному солоними вітрами обличчю.

— Я а-абсолютно чесно, ти дуже таланови-ита!

Октябрьов зі свого поста підморгує мені, встромлює пензля собі до рота й вдає, що то мундштук до сигарети, а він — така вся кокетлива дамочка, що ламається: «та ні, що ви, що ви, хі-хі, та ні-і-і...». Я гигочу з Октябрьо-ва, той у свою чергу ірже з мого бойового оздоблення на пиці. Єжи вертить туди-сюди головою, не вкурюючи, що тут твориться.

— А знаєш що! Єжи! Знаєш що, давай-но я тебе намалюю! — зістрибую зі своєї каменюки, закладаю руки за спину, розважливо прогулююся до місця, де Єжи пише свою мазанину.

— Ну, дава-ай,— відказує він. А позаду, так, щоб не бачив, Октябрьов знову грає дамочку з мундштуком, «дамочка» цюкає долонею собі по лобі й буцім втрачає свідомість.

Я знову регочу. Єжи вдає, що йому дуже любо, що всі отак постійно стібуться за його спиною.

Тоді я вперше його писала. Акварель дивиною не слухалася, ярилася як дикий мустанг, так, ніби ми з нею ніколи не товаришували. Вже згодом я збагнула, що фарби просто перебирають на себе вдачу Єжи. Я заледве врятувала ситуацію, але нічого особливого не вийшло — тільки ефемерна схожість, помітна лише мені. Я не хотіла показувати Єжи, та він видер аркуш, тривало й пронизливо його розглядав, у мене в цей час всередині все переверталося й ліпилося у вареники. А потім виголосив:

— Ти все одно таланови-ита.

— Підмазуєшся? — мружуся.

— Зовсі-ім ні. Я завжди кажу тобі пра-авду,— хапає мене й кружляє. Такий гарячий і сильний, як літній вітер.

Я знову і знову його малювала. Вже олівцем. А потім додавала трішки червоного для загального вигляду. Це було викликом собі, викликом стихії Єжи і стихії фарби. Нічого з цього піддаватися не хотіло, навіть мої руки, вже не кажучи про голову й серце.

Єжи переїхав жити до штучної блондинки, нашої од-ногрупниці, котра ненавиділа сонце і пісок, і найкраще з усього малювала кривенькі напівголі романтичні парочки, схожі до тих, що на кишенькових любовних романах.

Ми і далі гульбенили з Октябрьовим, доки не просадили усі гроші.

Але щорання, доки сонце не докараскалося зеніту, за мовчазною домовленістю сходилися на березі, і я писала Єжи.

— Може б, так не парилася,— казав мені Октябрьов, чухаючи давно не голену щоку,— ну не виходить, і біс з тим. Мало що в нашому житті може не виходити. Не твоє це, певно.

— Ні, моє-моє, я точно знаю,— жестами показувала Октябрьову, щоби забирався і не заступав сонце. Сама ж, запхнувши різної твердості олівці у волосся й один закусивши як ружу чи ніж, по-матадорськи гарячково чиркала лінії. У мене взагалі була модна зачіска — розтріпана ґулька, що кріпиться за допомогою олівців.

Я божеволіла від спеки, натхнення і відчаю. Але це було радше блаженністю, аніж юродством. Втрачала контроль і через це трималася нарочито зверхньо і стримано.

І Єжи вже ніколи не був таким невблаганно прекрасним, як тоді. Чи ж я просто вже ніколи не дивилася на нього такими зворушеними, повними сліпого поклоніння очима, як у те літо, терпке і духмяне, як кардамон.

Перед бездоганністю його профілю мерхли русла пер-вотворних рік, перед піднесеним поворотом його голови падали ниць морські хвилі та стовбури прадубів. Зелень його очей гасила світло усіх світлофорів на планеті.

Мабуть, я так і не навчилася виявляти у собі закоханість на ранній стадії, коли ще достатньо випити жменю знеболювального, аби заглушили, абортувати із себе це почуття. Я щоразу вчуся любити, але ніколи так і не оволодію цим мистецтвом досконало. Кожна людина — новий космос. І відчуваєш до неї зовсім іншу галактику емоцій...

Але знаю одне — раз по раз я закохуюся не у чоловіка. А у його геній.

Хай він, цей геній, і виражається у натурі, непідвладній для дотиків мого єства до паперу. І кожен штрих — як удар, як міні-харакірі.

А отже, це була лихоманка тривалістю у кілька діб. Я вималювала і перепаскудила увесь резерв свого паперу, потім боєприпаси Октябрьова і Єжи, плюс ще кілька останніх аркушів одногрупниці, в которої жив Єжи. У мене час від часу ставалися істерики, я ламала олівці, гарчала і шматувала невдалі рисунки. Психувала і ячала на Єжи, якщо він ворухнувся або щось говорив до мене:

— Тихо! Дідько, я прошу не смикатися! Ти можеш не йорзати, чи у тебе стьобало в одному місці?! У мене зараз все, все вийде! — Але вперто нічого не складалося, такого ще в житті не було — вважалося, що у мене дуже слухняна рука.

— Якщо ти та-ак нервуєш, то я піду, — сміючись, він по-котячому лепсько ставав на ноги. Що далі збирався робити я не знаю, бо мені зривало дах: шпурляла у нього олівцями й тупотіла ногами по глухій гарячій долівці.

— Ді-і-ідько! — дерлася на весь ПБК, а він хапав мене і волік у воду. Забирався собі десь по коліна й кидав просто так у ігристі посірілі прибережні хвилі. А потім тікав. Я злегка забивала долоні й крижі, віддихувалася, заспокоювалася.

— Попусти-ило? — питав Єжи, спокійнісінько закурюючи під головастим парасолем.

— Ну ти й!... Вб’ю! Октябрьов!!! Октябрьов-о-ов! Принеси мені вина! — гукала я в бік наметового табору. І потім зверталась до Єжи: — Я буду малювати далі!!!

— Впере-ед і з піснею,— відказував цей золотий скарабей.

Скоро приплітався Октябрьов, смішно шкандибаючи, захекавшись. Приносив вино у пластиковій літрачці. Я робила кілька ковтків, підпалювала сигарету, розглядала свої пальці ніг та візерунки на них із розмаїтих бубочок камінчиків-мушельок.

Переводила затуманений погляд на Єжи.

Тінню підкрадалася до аркуша й починала спочатку звільна, ледь помітно, а потім все жорсткіше й впевненіше. За кілька хвилин знову гепалася додолу й стогнала від відчаю.

Октябрьов з Єжи вкотре перезиркувалися між собою, Дениска зморено хилитав головою, підсадженою на червону від засмаги шию, щось бубонів під носа та брів у брезентовий притінок.

Я підтягала до себе літрачку — знову кілька поспішних ковтків засолодкої міцненької рідини із якимсь виноградно-трояндовим душком.

— У мене красиві стопи. З кумедними пальцями, як у жабеняти. І майже балетним підйомом... бачиш,— ви-простовувала напружуючи ногу,— я так мріяла бути балериною.

— Та-ак,— погоджувався Єжи,— кра-аще б ти балериною була-а... і пла-авати навчилась,— гиготів.

— От побачиш, у мене вийде!

— Не сумніва-аюся, за-араз ти прикінчиш споза-ра-анку все вино — і в тебе стовідсотко-ово все вийде.

— Нічого ти не розумієш.

На третій день поневірянь сталось так, що я у повній розпуці гляділа у море і розплакалася. Мені здавалося, що втратила всю свою силу, всяку вдачу й хист. Що нарешті знайшлася і на мене висота, взяти яку неможливо.

— Ти про-осто п’яна,— підсів до мене Єжи, пригорнув ззаду, вклав голову не плече.

— Ні, не п’яна.

— Хі-іба?

— Я ж можу стояти, можу говорити, зна-а-ачить, не п’яна! От хочеш перевірити? Поговори зі мною про щось.

— Про що?

— От про що хочеш!

— До-обре, тоді я скажу, що зна-аю, чому в тебе нічого не виходить.

— Як знаєш? Чого?! — сіпаюся я. Він увесь цей час спостерігав за моїми мордуваннями, знав і замовчав чарівний секрет?!

— Все елемента-арно — ти боїшся мене. Боїшся того, що відчува-аєш, тому й не можеш оволодіти ситуа-ацією. Вся вавка ту-ут, — Єжи приставив мені до карку палець. — А от як ти переста-анеш дрейфити, то...

Він не договорив і почав ніжно й звільна цілувати мої підсмажені плечі. Добре, що ніхто не бачив, які у мене були вибалушені очі.

На біса!!! На біса тобі, Розко, здався цей Єжи — метушливий, несерйозний, розхристаний, неприборканий і свавільний?! Людина без ознак совісті й моралі, із м’яко кажучи посереднім талантом до живопису. Єжи, у якого на кожному клаптику шкіри, вже не згадуючи про чоло, написано «бабій», та й усі манери відповідні. Красива лялька, що непогано розуміється на жіночій психології. Саркастичний і безсердечний — так собі його змальовувала у голові й твердо вирішила не мати із ним ніяких справ, окрім як ділових. Ну, і пора в нас така — ще не вистачало від такого мачо підчепити венеричну хворобу.

Такі беруть, що хочуть, і швидесенько-легесенько зникають, а ти мучся і страждай,— розмірковувала я майже тверезо і веліла собі: — вдавай дерево, йому стане нецікаво, сам відчепиться.

Єжи розпустив зав’язки ліфчика мого купальника, потягнувся до губ, я відвернулася. Але на нього це не справило жодного враження, він ще раз намагався вихопити мій поцілунок — я знову виразно уникала. Соковито чмокнув у шию, показуючи, що все одно отримає те, чого прагне.

— Я хочу бути у тобі, — мурмотить Єжи на вухо і кладе свою долоню мені на живіт. Здається, дехто таки добряче п’яна і вже не контролює себе. Простягаю руку до його волосся. Вологе, жорстке від солі та сплутане, пальці застрягають. Я вигинаюся під його пестощами як молода наївна кицька. Так солодко і затишно. І ці блискучі хвилі, що сліплять мене, господи...

— Розко-о-о, там кажуть, що.— прибігає, як завше зі збитим диханням, Октябрьов. Бачить цю прекрасну картину: я і Єжи — вирішує, що ж його робити. Це виразно вишито на його плюшевій мармизі. Таки узгоджує із собою і продовжує: — Кажуть, що сьогодні твоя черга хавку готувати. І що це ти її мацаєш, га? — Останнє адресувалося Єжи, але прозвучало більше як жарт, ніж погроза.

Єжи рук не приймав і ще міцніше притис до себе, мені здавалося, хоча, і не знаю, адже бачити потилицею ще не вмію, але ввижалося, що Єжи усміхався до Дениски, отак, як це роблять чоловіки, коли перекліпуються між собою про якусь представницю жіночої статі.

До мене поволі повернувся здоровий ґлузд, дяка нежданій появі Октябрьова. Я вибралася із обіймів Єжи, обережно, ніби перелазила через гіллясте дерево. Поцупила свій в’язаний трикутничками на мотузках ліфчик, навіть не пробуючи його одягти, попрямувала до наметів. Мене хилитало.

— Іще раз таке побачиш — хапай мене за барки й відтягуй од гріха подалі! — трохи згодом благала я Ок-тябрьова, який допомагав мені куховарити сніданок-обід, вірніше, майже все робив сам, а я геть не в кондиції курила, розгублено терла гаряче чоло і перемішувала час од часу страву.

— Так, звичайно,— відказав той.

Наступного ранку Октябрьов розбудив мене йти на узбережжя знову псувати папір, але я тільки розстібнула спальник, бо в наметі о сьомій вже ставало нестерпно парко, закрила рукою обличчя.

— Ти що, не підеш? — чудується він.

— Ні.

— А що будеш робити?

— Лежати тут і подихати...

Не знаю, чи приходив того дня Єжи. До кінця поїздки я примушувала себе уникати його товариства. Хоча щось зухвале шепотіло мені всередині, що я проґавлюю один із найбільш яскравих, чуттєвих і незабутніх періодів свого життя, але я горда й вперта — як вирішила, так і має бути.

Це справді було найкраще літо.