Роза Вітрів

12

До Нового року ще більше місяця. На вулицях зимно й безживно. У вітринах блискуче й святково. В метро тісно й душно. В моїй (моїй!) майстерні самотньо й порожньо. Ночі холодні й страшні.

А у мене безсоння.

Я знаю, як можна це все просто вирішити — новий квиток у безвість, нова втеча. Але не хотілося навіть тікати. Це нічого не вирішує по суті, просто попускає на певний час. Плюс з’явилися ще службові зобов’язання, а це вам не байдики бити і не у стелю плювати. Я ж дорослішаю.

Тому я зумисне завалила себе проблемами, перевозила свої полотна, знаходила їх по квартирах знайомих, де лишала на певний час. Назбиралось без ліку нових. Інших. Незвичних навіть для мене.

Іноді я думала, що безтямно талановита, носила це сонячне відчуття в долонях поперед себе, оберігаючи його і радіючи. А потім зневірялася, ридала і хотіла сховатися у прохолодну темінь між подушкою і простирадлом. І тоді мене дратувало все — як їздять за вікном трамваї, як негармонійно падає світло, як криво покладено дошки на підлозі, як ковдра торкається пальців моїх ніг.

Ночами, коли спати серед цих жлобських дельфінів не вдавалося, я пробувала писати, але пензлі вилітали з рук, наче в кожного із них вселився окремий полтергейст.

Так буває періодами. Є час, коли я невтомно, нестримно пишу. А потім важкі дні, тижні, місяці, роки спустошеності й дрімоти. Я ловлю дні, миті, нанизую їх, як лелітки, на грубу мотузку свого життя. Мучусь. Чекаю. Доки знову не починаю писати.

Мені здається, що коли я пишу — то свічуся зсередини. Як закохана, як вагітна. Як ікона.