Роза Вітрів

21

У Києві у нас з Октябрьовим був спільний бізнес «вихідного дня»: я плела і продавала растаманські шапочки, а він малював карикатури будь-якої людини в образі растамана. Отак ми й існували недалечко від Андріївського. Грошей так собі вистачало, але і цим були задоволені.

Вчилась я в академії не надто старанно, і ніхто з викладачів не вважав мене за особливо обдаровану. Октябрьов — великий кому-нікатор, полюбився педагогам завдяки своїй здатності з усіма знаходити спільну мову, коли це було вигідним для нього ж. Якось непомітно склалося, що Дениска добре потоваришував із Єжи.

— Така натура пропадає намарно! — не раз театрально вигукував Октябрьов, натякаючи заразом на всю ту незручну ситуацію.

— Зрадник! — жартома шкварчала я.

Я не знаю, як Єжи знову відновили в академії, позаяк малює він препаскудно. Як діти на уроці образотворчого, десь так. У мене серце кров’ю обливалося, спостерігаючи за тим, як він годинами йойкається над усією цією вбогою мазаниною. Єдине, що його рятувало,— так це благородна вправність у триманні пензля.

Але власна відсутність хисту жодною мірою не заважала Єжи відмінно знатися на мистецтві. Він завжди міг підказати, коли щось не так. А от використати знання собі на користь — дзуськи.

— Це через те, що ти розбовтаний, що в тобі немає Духу. Ти не можеш точно скерувати свою руку, вказати куди їй рухатися. Ти не знаєш, чого хочеш і прагнеш,— якось вирішила поморалізувати я.

— Хто б казав,— віджартувався Єжи і грайливо зиркнув на мене. Я опустила очі й посунула у свій куток аудиторії домучувати негарне товсте ню. Серце зрадливо торохтіло, щоки палали. От трясця!