Роза Вітрів

30

Але рано чи пізно малася випасти крапка або над І, або ж в кінці слова МИ.

Крапку звали Каріною.

Вона прийшла якось увечері із Єжи, який навіть не завдав собі клопоту мене попередити.

— Роза — Карі-іна.

Обидві промовчали, вороже розглядаючи одна одну. Я відчула, що поряд із нею втрачаю позиції, тому сховалася у своє кріслечко.

— Почува-айся як удома,— воркоче Єжи непроханій звабливиці. Протирає моїм махровим рушником їй дзиґлик.

Я мовчу і кліпаю. Дим від сигарети їсть запалені очі. Цмулю з пакета портвейн.

Каріна, здається, із домішкою турецької крові — смаглява, чорноока малолітка. Із кілограмом золотих прикрас, які їй на диво ли-чили, як смерті коса. У носі кульчик з діамантом. Лисяча шубка ніжного кавового відтінку. Високі пишні груди, гарна східна фігура. За рік-півтора вона попливе, а нині саме воно — апетитна пряна кров з молоком.

Єжи завзято хизувався своїми портретами, Каріна ж слухала як хтива розумниця, мальовничо вигнувшись на стільчику.

— Да, нічо так,— відказала вона. І чому у подібних дуріпок буває такий низький глибокий голос?

Я бачила, що Єжи цінує її думку, вона йому подобається. Це велике мистецтво — здаватися іншою, кращою, аніж є насправді. І надавати сенсу найтупішим словам самою лише інтонацією.

— Карі-іна спа-атиме зі мною,— повідомив Єжи, коли сіли пити чай саусеп із сухими, як зуби мамонта, булочками.

— Добре. А де за твоєю версією маю спати я?

— Якщо хочеш, то можеш із на-ами. Ти ж любиш моїх дівча-ат, чи не так?

Я занурюю погляд у свою кружку, пожираю ним півмісяць лимона.

— Тобі все мало?

— Ти-и про що?

— Про моє терпіння. Тобі все мало?!

— Я дума-ав, ти...

— Що я?!

— Дума-ав, що ти серйозно казала, дума-ав, що втрьох?..

— З яких це пір ти навчився думати? Га?! — у Єжи стрімголов летять сухарики.

— Дєвушка! — підскакує Каріна. її брючки сповзли, чорна кофтина задерлася і видно, що пупок проколотий.

— А ти сядь і заткайся, бо патли вискубу! — зіпнула я. Вона притихла.

— Чува-ак, ти чого? Ну не хочеш, то нічого страшно-ого...

— Єжи, дідько. Забирайся звідси під три чорти, щоб я в житті не бачила твою дебільну пику! Зараз виллю на тебе чай, і не знаю, що з тобою зроблю, як не зникнеш. Ти, дупа з курячими мізками!

— Чува-ак, ти що, ревнуєш?

— Та хіба можна ревнувати проститутку?!

Єжи вкрай роздратовано схопив свій гірчичний замшевий піджак і, швидко перебираючи міцними ногами, провалився у темний глибокий простір, що западав за межами нашої майстерні.

Кілька хвилин (дві сигарети tempo giusto, півлітра портвейну) я курсувала від стіни до стіни, намагаючись заспокоїтися, нічого не чуючи і не бачачи. Кров калатала у вухах, руки тремтіли. Я таки вибилася із колії.

Потім завважила, що Каріна усе ще тут.

— Дай мне деньгі на таксі, — заявила вона.

— А труси свої тобі не подарувати?

— Там дождь.

— Ну і що?

— Я не пойду!

— Тоді лишайся тут, якщо хочеш. Я тобі в параші постелю. Мила, з тобою ніхто тут не буде марципанитися...

— Дай мне тог-гда зонтік,— вона промовляє російське «ґ» глухо, на харківський манер.

Я риюся у пакетах у кутку, знаходжу стару дешеву парасолю, шпиці якої не витримали першого ж буревію, вручаю Каріні.

Та гордовито збирається, неспішно поправляє волосся і шубку. А потім цокочучи підборами і вертячи стегнами йде туди само, що і Єжи.

— Ти смешная, дура, я его себе заберу,— каже мені вже з пітьми.

На вулиці крапотіли рясні горошини. Коли дивитися на них знизу увись, то вони здаються срібно-білими, і все небо світлішае. Асфальт потягнувся густим вихлястим туманом. Все розмите і містичне, ніби у фільмах жахів.

З парадного випливає Каріна.

— Гей, ти, пришмандовка! — кричу я їй, перехилившись із прочиненого вікна.— Зонтик собі лишиш!

Вона зупиняється — чорна пляма із сонячно-жовтим парасолем, дивиться на мене вгору і показує середній палець. А потім зникає у сутінках, поїдається ніччю, імлою і дощовицею.

Я заборонила собі ревіти. Скрутилася в кутку у ріг відчаю і закусила пальці. Мене морозило і не гріла жодна ковдра. Як довго так пролежала, не знаю.

Усвідомила себе вже під ранок, головою на схід сонця, твереза, як півник на паличці. Зібрала пожитки у наплічник, вимела сміття, у три заходи знесла на вулицю дзвінкі порожні пляшки. І рушила назустріч безпредметному, астматично дихаючому світанку.

Повернувшись до майстерні, Єжи телефонував мені — я скидала виклики — він набирав знову: «Чува-ак, ти де?.. ти чого?!».

Хотіла вижбурнути сім-картку, та не вистачило рішучості.

«Мене немає»,— ось що йому відписала.— «Не дзвони».

Я дійсно не відчувала себе. Була ще безпредметнішою, ніж ранок.

З кожним кроком мене розтинало й згинало більше і більше. Здавалося, на тридцятому метрі переполовинило повністю, так мені важко було дихати і йти далі. Нігті увігналися у долоні, які нестямно стискала; боліли зуби, бо

я занадто міцно звела щелепи, давлячи ними переживання, закусивши собі нерви. Я б не пробачила собі сліз.

Ходила між людей, подавалася у самі гущі. Збирала і збивала їхні механічні рухи, порушувала орбіти, зариваючись, безтямно дивлячись поперед себе, ледь переставляючи ноги. Вони штовхали мене, цькували, обзиваючи і ображаючи, дико зазирали у вічі, відкидалися вбік. А я лізла до них знову і знову, як побита коханка до ревнивця, лізла у саму гущавінь цього людського м’яса в курточках, хотіла щоб доторки їхніх чужих грубих тіл, наліт гнівних слів забив душевний біль фізичним.

Ночувати подалася на вокзал. Всю ніч дивилася на занепокоєний активний натовп, що квапиться на поїзд, і на тих, кому спішити або нікуди, або вже не хочеться.

Я виходила на перон проводжати якісь потяги, що прямували до любих моєму серцю міст. Ходила від вагона до вагона, зупиняючись біля кожного провідника й заглядаючи у теплу прямокутну проріху дверей.

«Дєвушка, ви куда єдєте?»

«Я ні... я ні-ні.»

Підкурювала нову змерзлу сигарету, закушувала її разом із розгризеними губами. Мої губи стали важливим заняттям на кілька годин, на них нависло повно подлушпаної пересохлої шкіри, яку необхідно обкусувати, інакше вони не будуть ніжними і люблячими, ніколи не зможуть стати ніжними і люблячими.