Роза Вітрів

6

Скоро так вийшло, що я знайшла роботу. Хоча, серйозною і дорослою роботою я б це і не назвала. Але...

Того дня я сиділа на лавці у сірому туманному скверику, по якому одиноко походжала поміж химерних голих дерев маленька бабця у сіренькім пальті й червоному капелюшку-ка-занку. Ніби видиво зі снів Фелліні.

Коли я вже втрете переглядала газетку з оголошеннями про вакансії, до мене підсів парубок у костюмчику. Такий ванільно-пристойний. Світленький і з акуратним коротко стриженим газончиком на голові. Прямо на замовлення. Обожнюю хороших вихованих хлопчиків.

Коли я відкотила погляд від раптового гостя, то старенька вже щезнула. Я усміхнулася сама до себе. Ніби знала якийсь секрет.

— Роботу шукаете? — запитав між іншим хороший хлопчик, водячи оком по газетці. Я кивнула і дозволила собі підпалити, запальничка в нього дешева з прозорої пластмаси:

— Шукаю-шукаю.

— І як воно?

— Та потихеньку.

— Антон, до речі.

— Роза.

— А що саме шукаєш?

— Та щось таке, де багато платили б.

— О! Це всі таке хочуть,— він усміхається. Гарний прикус, дорогий стоматолог, здорове харчування. До біса милий хлопчик.— А що вмієш робити?

— Ну, майже нічого,— чесно зізналася.— Я жодного дня не працювала в офісі...— Глянула на його офісну пику і так незручно стало, що й собі додала,— Так незручно.

— А чим раніше на життя заробляла? Батьки?

— Ні, які батьки, я вже давно самостійна. Ну, я на гітарі іноді граю, то аскала по переходах, коли геть туго було. А то так, дрібницями: де кому допомогти, де щось продати, де просто добрі люди нагодують, обігріють.

— І не скажеш по тобі,— дивується мій хороший,— така наче гм. інтеліґентна на вигляд.

Я сміюся. Скільки нас таких інтеліґентних і на вигляд і зсередини плустає світом. Мене так раптом розвеселило дражнитися з нього, пояснювати, як можна існувати вдвох на студентську степуху чи безкоштовно проїхати з одного кінця країни в інший. Або ж як жити всюди і ніде.

— А як це? — питає він.

— Ну отак. Живу всюди.

— То у Києві?

— У Києві.

— То де?

— Всюди.

Він категорично не розумів, не здатен був розуміти. Чи так мені здавалося.

У цілому, він і запропонував мені спробувати свої сили й піти на співбесіду до його боса. Вакансія штибу цапа від-бувайла та Брюса Всемогутнього два в одному. Ну що мені втрачати?

Їхній офіс знаходився недалечко — в одному з двориків біля метро Кловська. От саме кловському району я завжди дивувалась: такі чигирі посеред міста, гастрономи з наливайками, де на ляді стоять розлиті по ґрафинах апельсиновий і томатний соки — все ніби у дитинстві.

Потрібно було зайти у під’їзд — навпроти вивіска крамнички секонд-генду, а на потрібних нам дверях висіла табличка «Продюсерський центр. ПП Побирайко Інкорпорейтед».

Головного звали Побирайко Степан Герасимович. Але всі його кликали просто супервайзером. Пізніше я дізнаюся, що це він сам так придумав себе називати, бо Антон (мое хороше дитя) сказав йому, що це означає «суперрозумний».

— Ми займаємося всіма цими довбаними інвалідами,— сказав мені Степан Герасимович прямо, аж ледь встигла присісти на стілець супроти.

— О! — відказала задля годиться.— А якими саме?

— Ну і не тільки,— проігнорував супершайзер моє запитання,— не тільки довбаними, не тільки інвалідами, а й матерями-одиначками, ветеранами, дітьми-байстрюка-ми, циганами й усіма іншими...

— Ви — благодійна організація!

Супершайзер добре посміявся.

— Так, рибонько,— витер скупу котячу сльозу.— Ми робимо так, щоб ті, хто не хоче працювати, отримував багато, а ми від цього свій відсоток.

— Я теж так люблю, — усміхнулась я, ще не уявляючи у що вплутуюсь.

Отже, я погодилась. І вже ближче до вечора усвідомила всю параноїдальну коловерть своїх службових обов’язків. Мені казали, що це буде підтримання іміджу окремих особистостей і супровід діяльності фірми всіляким БТЬ-акція-ми (і одразу дали словник прочитати, що то є).

Для мене ж, звичайно, стало вселенською загадкою, чому мене (мене!) затвердили на цій посаді, адже про бізнес, а тим паче піар, я маю доволі примарне уявлення. До того ж, майже без досвіду роботи... Чесністю взяла, певно, чесністю. І своїм виглядом громадянки світу. Як колись сказала: простіть мене всі, але я давно й безповоротно віддана дорозі. Отож.

Біля сьомої до офісу (там була велика така кімната для перемовин з великим овальним столом; так, звали її оральною кімнатою) сходились усі, кого ми маємо за честь спостерігати у переходах, вагонах метро й вулицях, і хто так щиро намагається видурити нашу чесну копійку. Тоді я вже вхопилася за голову.

— У нас постійний штат десять-дванадцять чоловік,— пояснив супершайзер. Так я про себе вирішила його кликати.— Ми ж за якість, а не за конвеєр. Ми за добре ім’я нашого продюсерського центру пащеку порвемо.

— З кожним артистом працюємо в індивідуальному порядку,— додав трішки згодом Герасимович.— Довбемося, продумуємо геть усе: від голосу, до постави, від одягу до гриму. У нас троє менеджерів, які трудяться на благо артистів, виконують їхні забаганки, а як треба, то організовують тури Україною. За кожним менеджером закріплено по три-чотири артисти. Знаю-знаю, це багато, вони не встигають і постійно жаліються, але ж — світова фінансова криза!.. Нам давно потрібна була така людина, як ви, Розо, яка б слідкувала за іміджем кожного артиста, займалася зовнішніми зв’язками нашого продюсерського центру, там, публікації, прес-релізи, брифінґи, сайт; а також виконувала і внутрішньо-фірмові завдання: розробка і підтримання корпоративного стилю. Свята, прапорці й ручки з логотипом, корпоративна газета й тому подібне. Зрозуміло?

Я кивнула. Таке і не насниться.

— Також ми задіяні у програмі міжнародного обміну артистами,— веде далі супершайзер.— Буває таке, що до нас приїздять іноземні артисти, до них доводиться приставити перекладача, підшукати житло і ознайомити з нашою країною, звичаями, людьми та менталітетом. Час від часу ми запрошуємо тренерів із США, вони проводять навчання артистів, профподготовку, так скажімо. Хоча, майже всі наші зірки не з вулиці, вони у нас всі на підбір, не те що в інших центрах... Але США — то США. У нас і свої спеціалісти вищої кваліфікації є. По четвергах до нас приходить репетитор зі сценмови та викладач акторської майстерності з Карпенка-Карого. Я все планую запросити на зустріч якусь зірку естради, та на усе це у мене особисто бракує часу. Думаю, цим ви, Розо, і займетеся.

На цім добрім слові мене й відпустили додому. Голова гуділа, наче тамбур потягу кримського напрямку, всі вони якісь старезні, роздовбані й хитляві.

Було настільки смішно, що ні про що інше й думати не могла. Яка різниця, яка вже та робота, якщо у мене будуть гроші?! А це значить — що я зможу спокійно поїздити Європою влітку, не боячись, не відмовляючи собі в елементарному. Що можу помалу відкладати на Тибет. Це значить, що я можу їсти суші й піци, пити дороге вино, курити якісні сигарети.