Роза Вітрів

8

Наступного дня я писала портрет Макса. Він ніяковів від незвичності ситуації, але був безумовно щасливий. У Києві він мав пробути вихідні. І нам було до біса весело. Я не візьмуся розбиратися, про що ми там говорили, якими вулицями гуляли, скільки народу зустріли і яка сумарна кількість годин нашого сміху.

Ввечері суботи зібралися в майстерні кілька наших спільних товаришів — біля десяти душ музикантів, журналістів, фотографів. Я свідомо не заводила знайомства з художниками, мовби намагалася себе від чогось вборонити. Малися посейшинити ледь не до ранку й всі разом ночувати. За часи нас із Єжи таке тут часто відбувалося.

Всі ми були налаштовані на відірви і викинь. Грали у «контуженого крокодила». Це новий різновид забавки у «крокодила звичайного мегапозитивного». Вся фішка у тому, що належить поділитися на пари і загадувати по кілька слів, найкраще якийсь сталий вислів. Пара має або показувати все одночасно, або поділити між собою ролі.

Молодий йог, що дістався мені у компаньйони, був доволі веселої вдачі. Коли нам випало показувати слівце «дендрофілія» у швидкій раді на вушко між собою узгодили, що я показую дерево, а він усе інше.

Я мужньо стовбурчила руки і розчепірювала пальці, зображуючи крону й гілляччя, доки він зосереджено відтворював статевий акт із моею ногою. Маю сказати, що дерева плачуть від сміху. І злягаються стоячи.

Але далі — гірше: «шлюбний період». Знову секундне обговорення у кутку: «Давай ти станеш навкарачки, а я буду ззаду тебе типу нюхати, як собачка».

Коли я вийшла в центр майстерні, плюхнулася на коліна, в моїх очах стояли густі, як йогурт у пляшечках, сльози. Усіх розірвало:

— Ти диви, що вони знову замислили!

— Ну-ну, ви сьогодні запалюєте!

— Ха-ха, чуваки, ви таки збоченці!

Я вже і сама виходжу з ролі своєї «сучки», витираю лапками щоки, іржу з чуваками, вивертаю голову, намагаючись розгледіти, як же там мене нюхають.

Загаданий вираз ніхто не вгадує. Пробуємо якось інакше, показуємо слова шлюб і період нарізно. Всі чи то дійсно не вкурюють, чи ж просто знущаються.

Коли я вже вп’яте гепаюся навкарачки і виляю дупцею ніби хвостом під суцільні схвальні оплески «на біс, на біс!», а молодий йог пристроюється ззаду, відгортається грубий шерстяний коц перед дверима.

Дідько. Власною персоною запирається Єжи:

— Ха-ані, айм хо-оум,— с тає він прихилившись до одвірка і обводить нас усіх насмішкуватим поглядом. Не проходить, не ворушиться.

Опускаю голову, закушую губу. Гамір затихає скоріше від подиву на мою реакцію.

— Тебе потрібно запросити? — трішки злобно питаю, намагаючися замружити шквал емоцій.

Він і далі анічичирк. Стоїть і так натягнуто зверхньо усміхається. Я підходжу, беру його за ніби чужу негнучку руку й представляю:

— Нарід, знайомтеся, це Єжи, він тут живе.

— Привіт, Єжи,— слухняно озвався нарід.

За кілька митей плин подій увійшов у попереднє русло. Відновили гру у «збоченого крокодила», але черга до мене так і не дійшла, втім, стало незатишно і незручно, скоро хтось пригорнув гітару.

Заспівав сильний і тонкий, як натягнута тятива, дівочий голос.

Єжи мало хвилювало наше затишне кайфування, він знайшов собі пляшку, розкоркував і взявся дудлити прямо з горлечка. Мигцем нализався в кізяки, схоже, цього і прагнув. Я була б рада забути про його присутність, та не виходило.

Так само скоренько побіля нього опинилася миловидна дівуля з натяком на гламурність. Єжи щось пендичив на вушко ґьорли, та перенесла до нього під стінку подушку, на якій сиділа, і попільничку для своїх слім-бичків. Пішла в хід друга пляшка.

Вечір набирав обертів, скоро ці вже тулилися близесенько, вона спрагло косилася на його губи. А Єжи фривольно і з вдаваною відсутністю ентузіазму клав руку їй на стегно. Час від часу позіхав у долоню, складену колодязем.

Я і собі наклюкалась. Від радості.

Коли гітара перейшла до мене, я, поганенько перебираючи акорди, загорланила те, чого від мене ніхто не чекав:

І розсміялася.

Потім хтось співав традиційну «Вону», хтось традиційно потайки витирав неждані сльози.

Ми таки душевно випили.

Наступними на черзі стали рок-н-рольні Гадюкіни: «Було не любити».

Єжи підірвався, схопив мене за руку й потягнув танцювати.

— Що? Що ти на біса робиш? — скрикую я. Ноги разом із язиком плутаються безсердечно. Нас заносить на усі боки, як новонароджених телят.

— Та-анцюю зі своєю за-аконною дружиною! Зі сво-є-ю за-кон-но-ю дру-жи-ною! — зарепетував він так, щоби чули усі, навіть перехожі на вулиці і глухі на півтора вуха.

— Ти п’яний.

— Я п’я-а-ний! — горланить він. Затискає мене в обіймах і починає силувано цілувати у щоки.

— Відпусти! Відпусти! — видираюсь я. Музика розстроюється і замовкає. На нас вилупилося з десяток здивованих очей.

— Так, нарід, це мій чоловік, — зізнаюся. Ніхто з мого оточення, назбираного останніми роками, не знав про цей ганебний факт.

Ґьорла не радо коцюбиться, напинає вустонька. Відчуваю, заздрощі вбивають дружбу. Вах-вах! Який у мене благовірний!

— Єжи-и Вітрів до ваших послуг,— схиляється він у глибокому реверансі, пнучись бути ґречним, і ледь не гепається.

Ну і блазень! Вдержую його за непіддатливий стан. Сама заледве тримаюсь.

Чогось сміюся йому у плече, так по-домашньому сміюся. Я пригадала, наскільки рідне його тіло, наскільки скучила.

Гадаю, все заспокоїться, все стихне...

Але Єжи надумав влаштувати перформанс:

— А ви зна-аєте, що моя дружина — геніа-альна художниця?! Що її полотнами за-ахоплюються критики й мистецтвозна-авці? Що вона — нове слово, новий на-апрям, новий колір?

— Єжи, тихо, заспокойся, ти гониш, це смішна неправда. Хочеш, вийдемо зараз у коридор і покуримо, хочеш? — гладила його по волоссю й легенько підштовхувала до дверей. Востаннє Єжи бачила у такому стані, коли його дипломне полотно оцінили на трійку. Тоді було ховайся по катакомбах. Літало все! Він кричав, ричав і шарпався, врешті-решт пошматував картину, а доки ламав раму, то поранив руки. Кров крапала просто на підлогу. Його не можливо було нічим заспокоїти. Дикий і неконтрольований.

— Зараз-зараз, я ва-ам покажу! — Єжи вирвався та кинувся до стелажів.— Ось, дивіться, це моя дружина пи-са-ала! І це! І це! І ось це! Тут всюди її полотна! На них навіть пи-илу немає! Бо я протирав ра-аз на місяць, бо це Мисте-ецтво! Ви чуєте,— він зібрав п’ятірню у жесті «добрі друзі» й промукав: — м-м-мисте-ецтво! З великої, курво, літери! Таке мисте-ецтво не можна губити! І ось! — Єжи знімав полотно за полотном і тицяв перед очі здивованим глядачам. Ті розгублено кивали.— І тут! І оце! Оце я! Схоже? І отут я! І тут! І це — теж її рук творі-іння! Ну, чи не геніа-альна?!

Він завмер, подивився на переляканий люд, перевів подих. Надворі гул машини, фари прохромили снопами світла напівморок, лизнули стару фарбу наших стін. Йому щось ляснуло в голову.

Єжи взявся роздягатися, кидаючи речі собі під ноги. Така тиша, що чутно як у когось жебонить у пузі.

— Що... що ти робиш? — дихаю словами. Дихаю голосніше, ніж говорю.

— Ти мене писатимеш! Ти писатимеш, чува-ак,— абсолютно голий бігає майстернею і жбурляє мені пензлі, фарби, ДВП.— А я позува-атиму. Як рані-іше. Ти.

Кілька тюбиків вдаряє мені по тілу, але не відчуваю, не реагую.

Єжи гепається коло мене навколішки й обіймає. Він добряче піддав. Очевидно, ще до того, як сюди приперся.

Я стою розгублена. Його кучері розсипалися біля моїх колін. Треться обличчям, як кошеня. Намагається злегка розвести ноги й просунути голову, щоб сховатися як маленький хлопчик серед двох дерев. На плечах і спині смішні веснянки.

Всі гості очманіло дивляться на ці акуратні голі сід-нички. А мені не шкода. Це найдовершеніша дупа в світі.

Ну що ж. Я стікаю й всідаюсь по-турецьки, вмощую картонку 30x40 зліва від себе. Єжи кладе свою кошлату макітру мені на праве коліно, притуляє великий палець руки собі до вуст. Ну як маленький, прекрасний деспот. Голе тіло звернув у позу ембріона, ідеальна лінія хребта йде видимою частинкою спіралі й зникає у повітрі, переходить в абсолют. Досконалий, як мушля.

Добре, що тут є каремат і мій спальник зверху, не відморозить собі нічого.

Я вичавлюю чисту фарбу просто на забілений картон, навіть без розчинників, і розтягую мастихіном. Всього два кольори — кадмій червоний і кадмій жовтий — його кольори. Всього кілька рухів. Єжи спостерігає за мною, не прибираючи пальця. Погляд у нього такий дитячо-розбишацький. Ні, цей шалапутний вітрогон ніколи не подорослішає...

— Я гарний виходжу? — питає, доки силюся передати вираз обличчя.

— Як Діоніс.

Він мовчить і хитро-напружено дивиться на мене, капосник.

— Поклади руку на місце,— відгавкуюсь я.

— Чого?

— Поклади, ти мені заважаєш.

Єжи хмуриться, але лап від мене не приймає.