Роза Вітрів

39

Проревівши усю ніч, я зібралася і подалася на Львів. Я знову до тебе, Атко.

— Щось сталося, мась? Що таке? Ти пла-V-* чеш? — питала вона, допіру я телефонувала попередити про приїзд.

— Ні, ні, все гаразд, просто я трішки втомилася... авітаміноз, робота.

— Добре, я чекаю, як добре, що якраз в Україні, вибралася на тиждень. А цього вилупка я сама за яйця під стелю підвішу.

Це був холодний і самотній вечір. Безумовно.

— Файно, та? — спитав мене дядьо з нижньої полиці.

Я кивнула, він пригощав коньяком. І, незважаючи на це, вечір все одно видався паскудним і байдужим.

Дядьо не вмів пити, йому вже до губів по-прилипли вуса разом із копченою ковбаскою. Я вирішила, що дядьку досить, й перехилила собі у пустий ґранчак з-під чаю рештки трунку. Рятівниця.

Затим я почалапала перекурити в тамбур. Там ще стояла дівчина у леопардовій кофтинці, що все квилила у слухавку: «Шо, Коля? Я не слишу, повтори ше раз, шо ти сказав?».

У тамбурі смерділо, мене нудило від довколишнього, на душі було так мерзенно, що мені таемно забажалося, аби двері тамбура прочинилися, і цю дівчину віднесло вітром кудись подалі. Але вона і далі кудкудакала, випитуючи, де її благовірний вчора нализався в кизяки і чи була там Альона, бо якщо ця хвойда там була, то вона ні їй, ні йому «не простить і жить спокойно не дасть».

Я відвернулася до вікна і спробувала абстрагуватися.

Спостерігала за синьою темінню, що слідкувала з-за вікна за мною.

Ще через одну сигарету незграбний качок у гумових капцях, узутих зверху на шкарпетки, почав стріляти очима у мій бік: піф-паф — ховайся хто може!

Утекла до вагона. Мій коньячний вуйко вже хропів. Додам, що з усіх сусідів він видавався найсимпатичнішим. Але хропів несамовито, чортяка.

Я видерлась на свою верхню полицю, загорнулась у спальник, затягла капюшон і добраніч.