Роза Вітрів

37

— Єжи, це ти тут?

Його губи, як підморожена калина, до болю солодкі, до щему гіркі. Його щоки холодні й шершаві.

Запах моху і дрімких передранішніх вулиць, коли вже передощило слізьми прощання. Подих олійної фарби і солом’яний присмак віскі.

Його очі, як лопаті гелікоптерів. Сіро-зелений буремний вир.

Цілую в солодку духмяну шию.

Знову і знову.

Де тебе носило? Де тебе носило...

У вухах стукіт підборів по бруківці. Важкість намоленої ніжності на віях. Туман у потилиці. Опіки пальців об його шкіру. Біль у долонях там, де очі.

Він, мій ґвинтокрилий, не ронить жодного звуку, не відповідає на питання, та я точно знаю, що не помилилася. Його ауру не переплутаєш ні з якою іншою.

Веде, підтримуючи ззаду, і легенько валить у крісло, зв’язує на колінах руки синьо-жовтим прапором, знятим зі стіни, своїм шарфом замотує рот не сильно, більше для вигляду. Сам моститься недалечко на каремат, жлуктить віскі з літрової пляшки, я таки вгадала цей запах.

Темінь, акуратні ромби від вікна на підлозі. Час від часу світло фар дає більш-менш суцільну перспективу ситуації.

Він сидить, підібгавши під себе ноги, не спускаючи мене з ока і несказанно вдоволений з себе. Схоже, він намислив якусь нову гру, що видається йому настільки дотепною, що аж прямо зазорівся із нутра.

— Чува-ак, хочеш віскі? — Я киваю.— Ех, я тобі щиро співчува-аю, але ти моя бранка, то-обі не можна пити... Як твоя робо-ота, до речі? Цікава?

Я гмикаю, хилитаю головою, натякаючи на бездіяльність свого рота.

— Ну-ну, не перейма-айся, ти ж моя дружи-ина, я тебе і по муканню зро-озумію. То ти каже-еш, платять нормально? Хо-очеш курити? Ой, я тебе так розу-умію, але нічи-им не можу зарадити. Доведеться паси-ивно. Що пасивно, пита-аєш? Курити паси-ивно. А ти про що по-ду-умала? Знаю-зна-аю я твої збоченські ду-умки. Ти ж оце пе-евно вирішила, що я тебе для се-ексу зв’язав? Та-ак? Ну-ну, не метеляй голово-ою, я тебе знаю, коха-ана. А зовсім ні-і. Якщо тобі зв’язати руки і ро-отик, то ти стаєш ледь не ідеа-альною: спокійною, лагідно-ою. Дивися, яка слухня-ана, моя зіронька. За десять хвилин анія-ако-го алкоголю, жодної цига-арки, нуль матюків. Поглянь на себе — ти ж ля-алечка.

Єжи вкрай блаженно-щасливий. Настільки, що я не втримуюся і починаю беззвучно реготати.

— Я зна-ав, що тобі сподобається,— усміхається він і розвалюється.

Мені здалося, що заснув, прекрасний рентґен і рефрен мого життя.

Кілька годин у кріслі, розсіююся як поволока. Дивні думки м’яко лоскочуть зсередини ніжними дитячими пальчиками.

Єжи раптом сідає на підлогу біля моїх колін, підкладає кулаки під щоки, уважно і зацікавлено дивиться на мене. Не розумію, чи то знущається, чи милується.

Вглядаємося один одному в колодязі зіниць.

Потім він розв’язує стяг і вкладає мені до рук олівець і аркуш паперу. У повній темряві я виводжу жирну крапку.

— ...Це я?!

Ранком я зателефонувала Герасимовичу сповістити, що безнадійно хвора на запалення душі.

Весь день ми клубочилися з Єжи в ліжку, розповідали, хто як жив ці два роки, де був, що бачив, що славив і що сновидив.

Я наслиненим пальцем виводила на його порцеляновому в веснянках чолі знак безкінечності. Він лишав попіл цілунків на моїм животі.

Чи мудро вважати, що час є? Чи розумно вдавати, що його не існує?

Чи можна щодня заново креслити слова на чистій сторінці, спалюючи за плечима волосся вчорашнього дня?

Чи можна ввірятися людям? Йняти віри собі?

— Ти пишеш?

— Ні-і. А ти?

— Я — так.

— Я зна-аю...— Єжи гладить мене по голові.

— То чого питаєш?

— Просто та-ак. Анна каза-ала, в тебе була персона-алка.

— Я знаю, що Анна сказала. Як вона?

— Досі вірить лише в гро-оші... і в те-ебе.

— Це так смішно.

— Чого?

— Просто смішно. Як можна вірити у мене, якщо я сама у себе не вірю, якщо я кам’яна і суха. як Зміїний острів.

— Ну-у, ти са-ама відповіла на своє запита-ання... Ма-аленький заповідний лисий острів із слав-авною історією, на-афтою і сканда-алами.

— Як тобі моя зачіска? — змінюю тему. Єжи добре знається на георгафії і може патякати про неї годинами.

— Са-ама постригла?

— Ні, одна перукарка. Рима. Ми із нею пили вино і розмовляли про вірші — уявляєш?

— Анна говори-ила, це був фурор! — з легкою гордістю мовить Єжи, не ведучи й вухом на мої спогади про вірші Рими і прозу життя.

— Фурор?! Вона пошуткувала.

— Анна не ма-ає почуття гумору, ти ж зна-аєш.

— Ні не знаю, мені не випало з нею жартувати. Це твоя прерогатива.

— Ти на що це натяка-аєш, ге, Розко? Теж хотіла б із нею. пожа-артувати? — Єжи регоче і тицяє мені пальці під пахви, знаючи, що я безтямно боюся лоскоту.

— Ой-ой. Хочеш бубличка? Знаєш, для мене загадка, як вона тебе досі терпить?...— я видираюся і знову перемикаю розмову на іншу тему.

— А що?! — його породисті ніздрі обурено напинаються.

— Як тебе, Єжи, терплять жінки? За що?! Ну за що? Адже тебе неможливо витримати.

— Ха! Розу-умниця! Ти ж із ними в одній кобурі. Як же ж ти мене перено-осиш, коли я такий неможли-ивий?

— Сама ось лежу і міркую про це. Біда-біда. Хіба так багато у цьому світі мазохісток?

— А це до чо-ого?

— Та бо співіснувати з тобою може або мазохістка, або бездушна, або геть тупа.

— Чува-ак, то з чого ти взя-ала, що ти — са-аме мазохістка?

— Хочеш ще бубличка?

Мобільний.

Антон: Мені сказали, що ти захворіла. Щось серйозне?

Роза: Ні-ні. Все добре.

Антон: Може, тобі щось привезти? Ти там не конаєш з голоду?

Роза: Конаю, але не з голоду. Ха-ха. Вибач. Дякую тобі за турботу, я в нормі, почуймося.