Роза Вітрів

26

У Єжи завжди було повно просто знайомих жінок. Одні йому просто так давали гроші, ^ інші — кудись возили, годували, одягали. Він взагалі звик існувати фінансовим та енергетичним коштом жінок — і не уявляв собі, а як можна інакше?

Одна із численних просто знайомих працювала в аптеці й періодично постачала Єжи димедрол. Частіше за просто так, рідше — за гроші.

Я виступила категорично проти наркотиків у нас удома. А потім сама здивувалася: у нас? вдома?

Єжи теж здивувався, але після віражів у повітрі його речей і мальовничої ікебани їх на асфальті під нашими вікнами, погодився. З того часу почали з’являтися просто так подаровані пляшки дорогих вин і віскі. Єжи не любив собі у чомусь відмовляти, переконував, що фізично потребує жити кучеряво, на всю малинову губу: лише хороші сигарети, тільки фірмовий одяг — оцей нездоровий гедонізм в усьому, що має стосунок до його Світлості. Єжи і мене помалу привчив до свого голодупо-го міщанства, розкошування життям, водночас перебиваючись із хліба на консерви.

Випадали ранки із остаточно порожнім холодильником, кишенями і животами. Єжи, цей еллінський бог, язичницький демон, із якого золотим дощем сипалася полуда, закочував рукави стильної сорочки, легко усідався на варцабі, затискав сигарету губами, ніжно-ніжно, ніби цьомав, і дивився на дорогу, певно, продумував варіанти ескейпу.

— Я хочу їсти! — гугнила йому замість «доброго ранку».

— Так, я знаю, — відказував він абсолютно незворушним тоном, не зводячи очей з дороги.— Спробуй харчуватися коханням...— однією рукою розстібав ширінку на «домашніх» джинсах, під які ніколи не одягав білизну.

— Що?!

— Коханням.

— Хіпі ти сраний! Сам так харчуйся! — Буркала я, закопилювала губу і відверталася до стінки спати далі.

Я можу продрімати кілька діб підряд. Часом це зараджує у боротьбі з голодом і апетитами Єжи.

Ми пили із ним багато, пили постійно. Так само іноді вишкрібаючи останню дрібноту на дешеве вино у пакетах чи на дволітрове пиво у пластику. День — «Алазанська долина»; наступний — портвейн «Три сокири». Ми стрибали з води у полум’я, ніби у гарячці, не вміючи балансувати, втримуватися на якімсь рубежі. Контрасти всюди й в усьому — ледь не життєве кредо.

У нас нерідко хтось жив на вписці — якісь приятелі та знайомі знайомих, яких вже ніхто не кликав, вони самі припиралися на наш поріг. Час од часу рятувало від голоднечі те, що вони приносили із собою якусь поживу.

Ми чимало патякали на теми близькі до містичних із філософським проблиском.

— Що ти бачиш, коли малюєш? — спитав мене якось квітучий-бородатий кримчанин.

— Єжи,— розсміялась я.

-А я ось думаю, що художники, усі творчі люди, коли творять, то бачать перед собою божественне світло, бога...

— Значить, він — бог,— хіхікала я.— Ні, суть у тому, що байдуже, що ти бачиш очима. В ці моменти ти можеш бачити... чимось іншим.— Єжи клав свою вітряну голову мені на худі коліна й упівголоса коментував почуте: «сракою бачити». Йому геть не подобались наші балачки. Я продовжувала: — Своїм іншим, астральним тілом, своїм дублем.

Єжи виразно бухикав, відкидався назад і голосно реготав, причому очі його лишалися двома м’ятними льодяниками — твердими і слизькими. Він давав зрозуміти, що сміється з нас.

— То через те, що ти нічого не розумієш і не маєш власної думки з цього приводу,— казала йому на це подо-брому, по-материнськи. Єжи бісився й матюкав усе чесне товариство.

Усякий раз, як ми напивалися упівсвиста,— починали буянити. Мене проривало на казання усім правди у вічі. Єжи ж заходився витикатися у вікно, горланити блатні пісні, через які вряди-годи просочувалася його глибоко залита у глянс плебейська натура. Не можу сказати, що мені це не подобалося. Його грубість заводила. Потім Єжи тягнуло надвір, він репетував, що піде шукати місце, де його зрозуміють, приймуть й покохають таким, як він є.

Ішов.

Я не стуляла очей цілу ніч.

Потім ранком під ембієнтно-тамбурний гул всередині голови набирала його номер:

— Повернися. дуже прошу.

— Ти мене кохаєш? — питав він карамельно-безтурботним голоском.

Довга пауза. Я із величезним зусиллям виплоджувала із себе зізнання (ніби вперше):

— Кохаю...— Ця сцена повторювалася не один раз. І ніколи-ніколи, чуєш, мені ще не вдавалося з легкістю мовити вирішальну репліку. Не зважувалася навіть собі відкритися, що відчуваю щось до свого власного законного чоловіка. Ні, нічого дивного у цьому немає. Любити його — це носити біля серця бомбу, що примотана до тебе витим і манливим, як опіумний дим, мереживом.

Телефонне мовчання найгостріше, доводить до стану, порубіжного з розпачем, особливо коли спливають останні копійки з рахунку. І після паузи, глибокої як провалля, я волаю йому в електронну тишу:

— Заборони!!! Заборони мені кохати себе! Я тебе прошу, я так більше не можу. Я молю — заборони мені. Я послухаюся, я покорюся. Бо сама ніяк. ніяк не справлюся.

Він нічого не відповідав у слухавку. Вже коли вертався додому, брав моє лице у свої широкі теплі долоні, обволікував глибоким голосом, таким гірко-солодким, як стиглий грейпфрут:

— Ну як я мо-ожу? Ти ж вільна. І я вільний. Розумі-ієш?

Про наші сварки і примирення ходили легенди.

Якщо я спалахувала блискавично і намагалася спопелити його гнівними поглядами, підпекти грубими слівцями, то він же зводив мовчанням, супокійним тоном, зникненнями й холодом. Для мене це було найтяжчим, найгіршим — ці години напруженого затишшя.

Єжи подобалося довести мене до шалу, піддражнюючи, а потім не дати викричатися.

— Я в захваті, ти буваєш такою темпераментною! — відказував він, терзаючи мене насмішкуватим поглядом. Я починала захлинатися.

— Йди до дідька! — сичала, підстрибуючи на місці від гніву.

Так, мій характер ніколи не був легким. Через це часто гризлися: провокував Єжи, а я розвертала шквал. Я зумисне його дратувала, пустельного скорпіона, борючись із його байдужістю. Чи моїм страхом його збайдужіння. Щось за схемою «б’є — значить любить».

Ми затіяли якусь незрозумілу й невідомо кому потрібну гру, не узгодивши поміж собою правила.

Він виймав із мене боязкі зізнання, ловив своїм ротом на льоту, жадав, потребував, вимагав постійно чути, що його кохаю. У більшості випадків я віднікувалась, вислизала, не бажаючи затягувати коло, накреслене білою крейдою на долівці нашого із ним життя. Він мене не кохав, не кохає і ніколи не буде — до чого всі медоточиві слівця? Я не бажала, аби він брехав мені. Так само не хотіла вітрити із ним.

Останнім часом я навчилася приборкувати власні емоції. Усе життя мені казали, що я нестримана, неадекватна, різка на слова й істерична. Тепер я наловчилася гамуватися — відключаючи себе повністю, роблячи душевно фриґідною.

Чи, власне, я так думаю. Ходжу собі мовчазна й занудна, зціпивши зуби.

Єжи знав, яких величезних зусиль потребують усі мої спроби бути витриманою, і тим солодшим йому видавалося дражніння.

Це виглядало схожим на те, як вітер пустотливо теребить і здіймає коротку пишну спідницю, яку ти перелякано притискаєш до пітних стегон обома руками. І наївно думаєш, що ніхто так і не побачив твоїх трусиків.

Отак ми з ним і жили: я хапалася за спідницю, він її здирав.

Загалом, нам було постійно весело — ані дня без пригод — але це був хрумкий чорний гумор. Як активоване вугілля при отруєнні.

Єжи, цей витончений вар’ят, зрідка ставав до біса романтичним. Притаскував мені здоровецькі букети польових ірисів, волошок, маків. На моє питання, де здобув таке щастя, загадково усміхався, відтираючи засохле багно зі своїх кедів. Він казав, що, хоч і звуть мене Розою, але я справжнісінький дикий ірис.

Взимку, коли квітів у природі не було, він міг притарабанити жменьки снігу і засипати мені за виворіт. Восени — жужми сухого листя.

А ще з подорожей привозив казна-які камінці, мушель-ки, уламки цегли, сухі квіточки, шматки тканини — сувеніри близькі його серцю, але мало збагненні для мене. Я складала їх у коробку в кутку. І по-своєму тішилася.

Варто зазначити, що Єжи незле готував, вкладаючи всю фантазію та бездоганний смак і лишаючи після себе купу брудного посуду. Якщо вважати таким казанки, пластмасові судочки і одноразові тарілочки.

Ми багато працювали разом. Я писала, Єжи підказував і допомагав. Ми витрачали не одну годину, не одну добу, прагнучи домогтися досконалості. Він у такі моменти ставився до мене із дивовижним терпінням і розумінням, втішав, коли щось не виходило. Після кількагодинної напруженої роботи з мене різко вилітали всі сили, як буває, показують у фільмах про екстрасенсів-контактерів чи шаманів. До того окрилена шаленою енергією, я враз опадала, не могла ворушитись, не мала сил говорити від виснаження. Єжи обережно брав мене на руки, ніс до туалету, клав нашу підстилку на унітаз, садовив мене, чекав доки зроблю свої справи, потім підмивав, умивав личко, натягував труси з джинсами, ніс назад, вкладав у ліжко.

На ранок він підносив до мене нове, завершене напередодні полотно — я ледь зводила голову від перевтоми.

— Дивися, воно ще кра-аще, аніж попереднє.

Я затулялася руками, вкладаючи їх собі на голову щільно, ніби вербовий тин, плакала:

— Прибери його! Я не хочу бачити! Воно потворне! Чуєш? Викинь його! Я... нездара...

Мене спустошував біль невідомого походження, біль розриву живої матерії, що поєднувала мене із цим полотном, котре вже не являлося мною.

Проходив тиждень, рана затягувалась, мене попускало.

Я ніяк не могла збагнути, що ж за дивинний талант віднайшов у мені Єжи, що так турботливо й тремтливо носиться зі мною. Талант віртуозно писати його?

Коли я відлежувалася, тьмяна й безпомічна, Єжи віддано мостився біля мене, залипав мовчки годинами — що для нього просто патологія.

— Зна-аєш, це дивовижно — слідкувати за ти-им, як ти народжуєш нові фо-орми,— сказав він якось.— У мене аж голова-а йде обертом, коли спостеріга-аю. Ти ще не розумієш, що ти ро-обиш, можливо, ніколи так і не второпа-а-єш, чим тебе нагородили... Але зна-ати, усвідомлювати, що відбува-ається, що йде через тебе — це найвищий да-ар для мене, лузера. Бути з тобою, бути з твоїм тала-антом — це те саме, що бути. зноситися високо-високо. в не-ебо. Ти для мене — не-ебо...

От звідки ноги росли у його такого щемкого «хочу бути в тобі»! Для нього ця фраза майже не містила еротичного навантаження. Він хотів бути в осередку мого таланту, доторкнутися через мене до неба.

— Ти хворий, Єжи,— слабко відказувала я. Бо він так само проймався цією диковинною недугою енергетичної відсутності, відсутності себе. А потім мине кілька годин, п’ять, можливо, дванадцять, я підведуся на ноги. Сміятимусь і питиму. І він так само стібатиметься, вдаючи, що не здатен говорити, не здатен жити серйозно. Можливо, піде по своїх просто знайомих, можливо, чкурне шукати місце, де його люблять, чи розповідатиме якусь маячню. І ми дружно вдаватимемо, що нічого не було, що такі розмови нам удвох тільки привиділися.