Роза Вітрів

32

Затим із новою двадцять третьою весною прокинулася серед рейок і холоду, бруду і смороду. Знайомилася із пенсіонерами, перебріхувалася у тамбурах із юними циганками, пригощала їх сигаретами. «Ох, дєвка-дєвка» — прицмокували вони язиками на мою долю, але зі своїми ворожбами не лізли.

На черговій провінційній станції я зайшла до привокзальної перукарні. До мене з сусідньої кімнати вийшла дівчина з кротячими очима у синьому пропаленому фартусі. Перукарка. У кишенях ножиці й защіпки для волосся.

— Зроби так, щоби розчісуватися не треба...— угніздилася в її тверде крісло.

Від дівчини безбожно тхнуло згірклим потом і перегаром. Вона незворушно водила щелепами, видно, ще дожовувала свій обід. Тремтяча зубаста машинка у її руках зібрала майже все з моєї голови.

На дворі ледь не знесло — божественна кундаліні струмила мною, сходячи із вечірнім вітром. Такого вітру ще не було в моєму житті. Гострого. Бездушно-пестливого. Ледь не закричала.

— Вип’єш зі мною? — за півгодини повернулася до цирульні, тримаючи в руках пузир із вином.— В цьому світі щось нове з’явилося. Я це щойно відчула.

— Ти шолі родила?

Я засміялася від душі. Вперше за стільки часу:

— Як тебе звуть?

— Рима,— каже перукарка.

— А мене Зоря,— і далі сміюся.

Ціле літо я прожила у горах з такими самими відірваними від грубої мазутної цицьки системи безбатченками й безхлібниками. Мене, лису Зорю, ніхто не чіпав, ніхто нічого не розпитував. Прийняли у свою мовчазну сім’ю, де ніхто не має ані імені, ані долі.

Весь сезон ми збирали чорницю, яку здавали перекупникам. Потім пішли гриби. На виручені кошти купували собі каші й консерви, так і жили.

Коли перші морози дали під дупу й примусили забиратися ближче до міст та їхнього опалення, то я зрозуміла, що розучилася мислити. Я збагнула, що стільки місяців існувала життям тварини, переймаючись лише їжею та теплом, підкоряючись ритмам природи, щоразу збираючись померти у грозу, а на ранок радіючи, що маю тіло і маю сонце.

Я страшенно боялася цивілізації, бо вона примушує постійно думати про неї і про себе. Намотувати на пальці жужми чужих концептів і опіній. Кужелитися у них, ніби у лабіринті зі спагеті, виплітати все нові й нові версії реальності й життя, губитися, думаючи, що знаходишся. Профукувати час замість того, щоб помирати, коли гроза, і оживати із кожним сонячним промінцем.

Спершу мені було страшно навіть знаходитися серед людей, ходити вулицями міст, переходити дорогу.

Здавалося, що я докорінно стерла власну історію, змінилася дотла. Я думала, що в мені майже нічого вже не лишилося людського. Зосталося андрогінне тло, схоже на пожмакану газету. Я стала байдужа, пуста, холодна, потерта дійсністю об стіни вокзалів і поїздів. Де-не-де на тілі лишилася обпала побілка — мені одній помітна. Поряд із тим в глибині душі я собою пишалася, позаяк гадала, що близька до просвітлення, що схожа на блаженну мученицю, що аскетизмом виборола собі щастя свободи.

Але одного дня я поглянула собі під ноги і зрозуміла, що піді мною діра. Потрібно було щось міняти у житті, розвернутися на 180 градусів. Напнути вітрила, плюнути проти вітру, позагравати із вітряком.

Я подалася до Києва, у ту точку, з якої колись скотилася. До тих людей, що знали мене колишню.

Спершу дзвонила Октябрьову, але він змінив номер. Більше старих друзів, готових мене прийняти й пробачити після зникнення, пригадати не змогла. Є люди, котрі мають на думці, що ти їм належиш і всі твої вчинки мають до них прямий стосунок. Якщо ж це виявляється не так, вони падають в образу і відвертаються від тебе. Назавжди.

«Єжи, буду завтра у Києві».

Стерто.

«Єжи, я хочу повернутися до майстерні, але не подумай...».

Стерто.

«Мені ніде перекантуватися кілька днів. Я до майстерні, ок? Роза».

«Ок. Єжи».