Роза Вітрів

41

Знову смердючий поїзд, чомусь цього разу він мені давався особливо складно, мабуть, тим, що двері до туалету до кінця не зачинялися. На нижній полиці спав бухий шахтар, який уночі вигулькав усю мою мінералку.

Мене настільки нудило, що навіть заснути не могла — боялася, що можу уві сні виблювати і задихнутися.

Так що Києву я була щиро рада. Аж дивно.

Порожня майстерня.

Мені до істерики бракувало Єжи першої ночі тут. Тому я, сподіваючись, що так буде простіше, викинула до коробки зі сміттям постільну білизну, що пахла нами, загорнулася у свій запрілий спальник. Потім, безбожна сомнамбула, притягла до себе простирадла, скрутилася у них, ніби юна індійська вдова у біле-біле прозоре шовкове сарі, вдихала запах Єжи, запах попелу і лотосу, впивалася зубами у свої шрамовані коліна.

Прокляла себе. І заснула із усмішкою, ніж-ною-ніжною, як пелюсток сакури.

Він так давно і непомітно оселився у мені, в тій гущавині тіла, де переховується душа.

Я так намагалася кілька років видерти його із себе із коренем і м’ясом. Жила із порожнечею між ребрами, ховала її за шарфиками, які замотувала по самі очі. Думала, що не видно. Сподівалася, що заросте.

А він знову розраяв павутиння моєї душі, а він зазирнув туди, освітив, намотав тенета на свої тонкі пальці. А потім кинув мене з діркою і з болем.

Я так страшно помилялася, вважаючи золото його кучерів за вогонь, яким він ніколи не був, просто не міг. Лише димом. В’язким гашишним димом.

Я — вогонь.