Роза Вітрів

29

Я любила коханок Єжи. Не усіх, вибірково. Час від часу у нього з’являлися справжні породисті лярви.

У цього гультіпая майже повністю відсутній смак до жінок, в усякому разі значно гірший, аніж до вина. Він не умів винюхувати породу, а я ж чула її так, як відчувають моряки напрямок вітру — лиш наслинивши палець і піднявши його до безстидного неба.

Щойно вловивши на горизонті породисту штучку, я заряджалася так, ніби наковталася дюраселок. От вона, справжня гра, справжня напруга, справжня пристрасть.

Я бачила, точно бачила сліди тієї чи іншої жінки в усьому, про що він навіть не здогадувався: у інтонаціях, у жестах, у кліпанні, у нових сленґових слівцях, інакших поглядах, у тому, як він ненароком мене називав або незвично торкався. Єжи — як полотно, до якого прикладаються оголені облиті барвою натурниці. Він увесь перефарбовувався із кожною новою. По цьому несвідомому напиленню, флеру можна було визначити характер суперниці. І особливо — породу.

А потім приходила я із шваброю і відром води, змивала брудними патьоками фарбу, але це вже інша історія.

Про породу.

Одна із моїх улюблених його коханок — залізобетонна дюймовочка за тридцять п’ять. Я із нею бачилася лише одного разу, коли

вона прийшла на відкриття виставки Єжи. Успішна, тонка, стримана. Як лезо, по котрому проводиш язиком, і кислуватий смак заліза змішується із солоною кров’ю. Отака вона. Відкритий широкий лоб, маленькі розкосі, як у татарки очі. Невиразні губи, злегка кривуваті нижні зуби. Не усміхається, дивиться димно і повз, здається, короткозора. На пальці елеґантна платинова обручка. Я весь вечір не могла відліпити від неї свого навіженого погляду, заковтувала кожен її рух, кожен поворот голови, маячіла ніби загіпнотизована. Анна. Анна. Анна. Ти прекрасна. Я кохаю тебе.

— Анна. Єжику, можна я її ще колись побачу? — (можна я поцуплю її в тебе? Ти все одно ніколи не збагнеш і не оціниш її вишукану натуру, порцеляновість шкіри, вузькість стегон і зм’яклість грудей).

— Ні.

— Чому?

— А на-авіщо тобі?

— Вона фантастична... Я хочу її написати.

— Не потрі-ібно.

Анна через Єжи сама запропонувала виставитися її коштом. Це і була моя перша персоналка. Єжи так і не дозволив нам познайомитися, сам завіз їй моє полотно як платню за виставку. Мені здавалося, він ревнував.

Кілька разів приносив коробку дорогого шоколаду. Фурив у мене й мимрив:

— Тобі твоя переда-ала...

— Анна?

— А що, є якісь інші? — криво усміхався. У нього не виходить злих гримас, лише якісь лукаві й чуттєві.

Було ще кілька моїх улюблениць. Єжи навіть показував мені їхні фото. У нас на ноуті (подарованому Анною) була ціла тека зі світлинами.

Нічого вульгарного чи аморального у моєму захопленні його пасіями не було. Адже мої почуття щирі. Я симпатизувала цим жінкам абсолютно платонічно, серцем Художника, милувалася ними. Власне, мені байдуже, якої вони статі, ці янголи. У нашому з Єжи симбіозному союзі все чесно і взаємодоповнюючи, як це і має бути у чоловіка й дружини: він спав із цими янголами, а я їх кохала.

Щойно котрась із них з’являлася на неораному полі нашого співіснування, як я припиняла спати з Єжи і повністю переключалася на терени шпигунства. «Тобі є з ким, так що нема чого мене займати». Він їжачився, але мовчав, видно, його уражали мої незворушні відмови. Хоча я знала, що чинила не педагогічно, але ж і не розуміла, чому так нервуватися. Яка по суті різниця — я чи інша, правда, милий?

Моя розвідка була насправді захопливою: яка вона, та, чергова? як дихає? як прибирає волосся — на потилицю чи за вуха? чи роздирає вона нігтями панчоху, випадково зробивши там маленьку дірочку? як вона любить щоб її цілували? коли востаннє танцювала під дощем? чи танцювала? чи вродлива? як вона кривиться, коли плаче? що є у ній такого, чого немає у мені?

Я збирала мізерні ледь уловимі докази, вказівочки, атоми парфумів, складала цілу повнокровну картину, доповнювала її прискіпливо і педантично, як нічого і ніколи не робила раніше. Я знала про них все. Все. Навіть те, чого вони самі про себе не відали.

А потім заспокоювалася.

Коли ти пізнаєш людину до кінця, сповна, до найгіршого бруду, то лишається два виходи з тієї твані: люта ненависть або ніжна любов.

Щось у мені влаштовано не так, бо я обирала останнє.