Роза Вітрів

36

Середина лютого, а мені звідусіль пахло весною. Для мене весна — це запах вітру. Я чекаю її ніби другого пришестя, чи яке воно там за загальним рахунком?

Мені щоразу здається, що навесні щось обов’язково має змінитися. Вірити у краще завжди приємно, правда ж?

У мене тепер були гроші, я накупила собі повно пістрявого шмаття і наче маленьке дитя схоплювала своє скороминуще відображення в кожнісінькій вітрині. Головне — було встигнути скривити самій собі кумедну мармизку.

На роботі я так і не досягла великих успіхів, не надто старалася, часто запізнювалася, мало приділяла думок робочим питанням, хоча і проводила там чималий відрізок доби. Брала креативністю замість ґрунтовності, постійно все забувала і плутала, але мене чомусь терпіли.

Антон пробував якось ще раз вивести мене на щиру розмову. Йому здавалося, що я на нього злюся, чи ображаюся, чи навіть його ненавиджу. Нічого з цього не було моїми емоціями. Я просто зрозуміла, що ми із ним із різних світів, і скорилася. Не варто тягнути за руку людину, яка йде в іншому напрямку.

Якось вранці у понеділок на летючці Герасимович несказанно потішив усю контору звісткою, що за кілька тижнів матимемо тренінг із чуваком, що вигадував реклами для «діджусу» і писав проповіді Черновецькому. Я не можу передати, з яким кошлатим нетерпінням чекали ми на цього генія. Соля навіть приготувала самопальну листівку з голубом йому на підпис.

Одного дня ходила «в поле» з Оксаною. Мене загримували й вдягли відповідно. Я мала мовчки з винуватим виглядом і поваленою набік головою теліпатися вслід за нею.

Пройшовши один раз з вагона у вагон увесь поїзд, вийшли на перон станції «Дніпро» на перекур. Ми мовчазні й атмосфера довкола, як німий фільм.

— Ну як тобі?

— Трохи незвично,— відказала я і стенула плечима. Насправді мені було огидно. Дув злий зимний вітер, хоча небо вже благоволило блакиттю.

— Я ніби чула, що ти колись таким само займалася...— Оксана у сірому рябому пальті з бежевим шарфом курила і поперемінно хикала на свої почервонілі від морозу руки.

— В сенсі? Ні, ні, таким — ніколи.

— А яким?

— Знаєш, тоді мені дійсно не було чого їсти і було якось. до всього фіолетово. І я співала на вулиці, а не просила, я співала, отримувала задоволення, і хто хотів, той і підтримував мене. І всього кілька разів. Це ніби платня за роботу. артиста.

— Ну-ну, все вірно, я така само артистка, і так само отримую за це гроші,— Оксана протерла рукавом під носом.

Я ж у знак незгоди кліпнула і розвернулася до води.

— Чому ж ти тут працюєш, як ми усі тебе так бісимо?

— Не бісите.

— А мені часом здається, що ти мене ненавидиш.

— Це неправда. Я люблю тебе так само, як і усіх людей. Тільки з однією поправкою: коли ти — Оксана, а не це криве страхопудало.

Вона смикнулася, але змовчала. Проїхав поїзд метрополітену.

— Мені все одно цікаво, що ж не так у моєму образі? Власне, це і є твоя робота — вказувати, де і що не так.

— Я подумаю, як би тобі краще сказати... Річ у дуже простому. Бути бомжем — це бути абсолютно вільним. Диким і нестримним. Це бути аутистом, глухим до всесвітньої рутини. Я ніколи в житті не почувалася щасливішою, аніж у ті місяці, коли не мала даху над головою і шматка хліба. Бомж — це деструкція, анархія, воля, абсурд, анафема, шлях антихриста. А ти. ти пасивна, ти те саме що бухгалтер, те саме що касирка, ці люди не відчувають від тебе тваринячого духу, не відчувають твого грішного і мало кому зрозумілого щастя. Лише штучність, суцільний камуфляж і макіяж. Ти, Оксанко, ти колись перлася проти системи? Ти колись виступала проти? Ти колись була вільною?

Оксана мовчала. Я розуміла, що ранила її, але це корисна вавка, щеплення від духовної короткозорості.

— Дай мені руку,— велю їй.

— Навіщо?

— Треба. Дай сюди руку.

Вона озирається довкола, на пероні десять-дванадцять душ «клієнтів», зараз десь перша дня.

— Я не стрибатиму.

— Я теж не стрибатиму. А тепер руки вгору, підніми руки вгору. І повторюй за мною: ААААААААААААААААААА!!!! Голосніше, кричи прямо до Дніпра, розкажи йому, що ти не боїшся нічого-нічого у світі!

Оксана замружилася і спочатку ледь чутно, а потім сміливіше, сміливіше, доки не розійшлася і не заволала на всі груди. Ми лементували, поки горло не замерзло. Обійнялися.

Отак у мене на роботі з’явилася приятелька.

Відходивши півдня, я запропонувала десь посидіти, випити, потеревенити. Ми, ніби дві змовниці зі шпигунської комедії, стерли вологими серветками грим і подалися до одного арт-кафе, де, чесно кажучи, не особливо вирізнялися зовнішнім виглядом.

Оксана сиділа навпроти, я розглядала її рясно вкрите родимками обличчя і великі темні очі.

— А як ти опинилася у цьому бізнесі? — перша спитала я, прокручуючи на світлі спітнілий кухоль пива. Малюю ніжну лінію великим пальцем. Пінка у бокалі цупка і солодка.

— Розумієш, я залетіла. А мій благовірний, хай йому спиться добре, сволоті, взяв і зник. Малим тоді вже було півтора місяці. Банальщина. Спочатку думала взяти їх і кинутися десь під поїзд. Геть сунулася шифером. Але хтось спіймав. Я, коротше, блукала містом, не усвідомлюючи, що роблю, як жити далі, що їсти. Молоко зникло, у мене температура. У малих рот не затикався. От я і не придумала нічого кращого, аніж сісти з ними у переході — крайній відчай. Там мене підібрав Герасимович. Допоміг. Він тоді тільки-тільки починав, можна сказати, що я ще стара гвардія. А ти?

— А я шукала халтурку, тільки ніхто не хотів мені її дати, та я і робити нічого в житті майже не вмію, хіба як тусити і махати пензлем. А потім випадково стрітила Антона, він мене і привів. Ось так.

— Так ти правда художниця?

— Правда.

— А що в тебе з Антоном? — Оксана зацікавлено облизала свої куці губки.

— Ха! З Антоном! Ми просто друзі. Та і я, ти знаєш, маю чоловіка.

— Ти заміжня?!

— А чого так дивуєшся?

— Сказати чесно? Я думала, що такі, як ти, заміж не виходять.

— Чого ж? — усміхаюся.

— Ну бо ви такі... як перекотиполе. Хто ж вас посадить на своєму городі?

Ми випили чималенько пива, вона розповіла півтон-ни пліток і анекдотів з минулого нашого Продюсерського центру. Показала на мобілці фото своїх малих. Я ж повідала про те, чому поголилася під солдата. Вийшло дуже відверто.

— Треба буде ще повторити! — шепнула Оксана на прощання і легенько стиснула за лікоть.

Я погодилася. Не такий страшний бомж, як його малюють.