Роза Вітрів

17

Я повернулася до холодної майстерні. Тут батареї всього дві й ті опецькуваті та старі. Мені хтось казав, що можна викликати сантехніків чи ще кого і чистити радіатори. Але навіщо?

Це єдине моє житло у цілому світі, місце, котре належить мені. Але таки не є повноцінною домівкою, не є обителлю і сховом.

Я поскидала свої квіти у відро з водою. І допіру отепер помітила, що на одному величезному букеті цнотливих вишневих троянд була маленька листівочка, де виведено почерком людини, що вже і не пам’ятає як тримати ручку, лишень мишку: «Анна. Щиро».

Ти дарувала мені троянди...

Анна. Мій янгол. Дякую.

Я люблю своє крісельце, в якому ховаюся від світу. Його нам лишила попередня власниця майстерні — скульпторка, схожа до Вів’єн Вествуд. Я би мріяла сказати, що крісельце було таким само епатажним, що і його власники, але це не було правдою.

Коньяк, що його запхнула чиясь благодійна розуміюча рука, став у нагоді. Я відкрутила пробку й залила у себе кілька кривих ковтків.

Колись мені виписували за те, що я зіпсувала Єжи, привчила його пити. Нікого я не привчала! Я ж не садовила його біля себе, не наливала, не прив’язувала і не примушувала. Він сам пив, лише сам. Ну, хіба що поруч зі мною. А я люблю пити. Ніколи не розуміла наркотиків, хоча деякі кажуть, що вони крутіші за алкоголь. Чим крутіші? Наркотики швидкі й гострі. Алкоголь же повільно їсть час. Ти ним займаєшся, ніби якоюсь вагомою справою. У мене є багато знайомих, що люблять випити. Ні, я не приймаю слова «алкоголик». Натомість як гарно звучить «питець»! Точно як митець! Я також маю кілька знайомих жінок, що випивають щодня. Кажуть, що дамський алкоголізм невиліковний. Хай кажуть, що хочуть. Це думка злих чоловіків. Коли жінка перестає бути справжньою жінкою, вона повертається кокетливим оком до пляшки. Наше суспільство будується так, що немає ані часу, ані шансу бути жінкою. Отже, все пов’язано.

Але з мене недолуга жінка, від самого початку. Я передусім істота, потім художник, а затим жінка. А там вже крадеться у хвості: матір, донька, дружина, громадянка, тварина.

Припалила масивну зелену свічку, що пахла милом з ароматом зеленого яблука. Від виючих протягів вогник сіпався, роздратовані тіні кидалися по усіх стінах і моєму тілі, роблячи форми химерними й чужими.

Я згадала, якими були доторки Єжи. Реалістично й чуттєво.

З усіх чоловіків, що мені випали, він, безумовно, був найкращим у плані інтиму. Як я вже казала, Єжи в усьому великий професіонал. Він точно знав як, що і де, скільки і коли. Йому була притаманною, власне, і досі властива та дивовижна суміш розривної брутальності й щемливої ніжності, за допомогою якої то зносив на такі вершини, що, здається, головою підпираєш двері у рай, то скидав на саме дно, у помиї та біль. Ніжність Єжи мала дитячу природу — йому необхідно було спочатку образити, а потім жаліти, милувати. Пристрасть Єжи відгонила чіткістю та розміреністю заводу та плану на п’ятирічку. Він ніколи особливо не старався, у ньому не було тієї весняної тремтливості чи то від шаленої закоханості, чи то від страху бути відторгненим. А мені хотілося тієї єдності душ, про яку пишуть у трактатах з Тантри і перших віршах, а не добре відрепе-тируваної гри. Але то таке.

Запалила ще святкову сандалову паличку з Індії, яку подарували невідомі кришнаїти. Це найпрекрасніший запах, що мені випадало чути.

Спостерігала, як зносяться завитки диму. Сама себе журила.

Ну, Розо, ти доросла, вільна, популярна, розумна, талановита, вродлива, незалежна. Є люди, що тобі заздрять. Є ті, хто тебе обожнює і ненавидить. Ти їх не знаєш, і в очі бачити не хочеш, але вони існують. Тобі спочатку не могли пробачити Єжи, потім успіхи в творчості. Ти така щаслива! Як вважати про людське око... Така благополучна! І сидиш, дурбецало, п’єш на самоті.

Кудись тікати! Кудись тікати — зіпнулась я! Бігти світ за роги! Так далі не можна. Я вгрузну у спогадах і випивці.

На годиннику друга ночі. Вихором жбурнула до наплічника найнеобхідніше. Одягла майку і теплий светр, свої єдині джинси. Набрала номер, не дозволяючи собі думати, не впускаючи до дій жодного сумніву.

— Антоне. Ти спиш? Ти можеш мене відвезти на вокзал? Так. Зараз. Ні, нічого не сталося. Так, я знаю, котра година. Так. Просто зараз. Так. Чекаю.

Антон був зовсім не радий мене чути. Він спав. Відказав злим голосом. Але, сподіваюся, йому цікаво, що мені бахнуло в голову,— і він приїде. І я встигну на котрийсь із поїздів до Львова.

Антон прикотив за півтори години. Я саме допила коньяк. Він віз мене мовчки, час від часу позіхаючи в долоню.

Біс мене знає, чому я розбудила його і примусила бути моїм безкоштовним таксистом. Можливо, я чекала, що він вибачиться і пояснить свою поведінку. Або ж я хотіла йому щось сказати, але так і не намацала язиком жодного слова. І просто сумно дивилася у вікно, почуваючись цілковитим непорозумінням.

— Ти зовсім п’яна! — тільки й рявкнув він спересердя, а я кепкуючись, приховуючи всю незручність, намагалася вивалити ноги на бардачок в машині, а потім спробувала притулитися до Антонового плеча. Але він не відреагував жодним чином.

«Холодно, Ато, холодно. Іду до тебе» — надіслала я sms.