Роза Вітрів

16

Я бережу у пам’яті знайомство з Єжи, ніби ключ від будинку, якого не існує.

Ми завжди усім цікавим казали, що познайомилися у туалеті. Це правда лише почасти.

То був оксамитовий сезон, початок вересня. Нас, п’ятий курс, за доброю пам’яттю класичних пленерів вивезли на Південне узбережжя Криму. Жили ми у наметовому містечку, що для більшості було пеклом, а для мене звичним і комфортним раєм. Готували по черзі в казанку, вночі збиралися коло багаття і співали під гітару. Я, хоч і поганенько, але і собі іноді влаштовувала концерти.

Вдень акварелями, щоб не тягти із собою тюбики з олійною фарбою, писали море й скелі. Я не люблю акварель, мені ближче до душі правдива суть грифеля.

Себе я пригадую блаженною і навіженою мешканкою сонячного вару: копиця з вигорілого русявого волосся, що утворилася від безперебійного пірнання; обгорілий ніс і подзьобані комарами й москітами кінцівки. На голові крилато-крислатий бриль. Це тільки Міла Йо-вович в умовах постійного моря може виглядати на всі сто, а мені хоч і казали, що чимось до неї подібна, але була схожою на героїню фільмів Тіма Бертона, не краще.

Єжи з’явився пізніше від усіх, за кілька днів після заселення. Виявилося, що це наш новий студент, який брав до того академвідпустку на кілька років, а отепер повернувся до науки.

Коли я його побачила, то сіла й засмутилася. Він був до того красивим, що аж стало шкода його через цю красу.

Єжи викликав чималий резонанс, став авторитетною темою розмов і мішенню усіх дівочих поглядів. І взагалі, своєю персоною затьмарив навіть рідкісний та визначний факт перебування на морі з однокурсниками.

Єжи мав нестерпну харизму Бога Сонця. На нього неможливо дивитися, не мружачись, не сліпнучи, пробачаючи йому через цю сліпоту цілий букет погрішностей і брутальностей. Несвідомо мої одногрупники почали перебирати його принцип ледачого девіантного житія, дивакувату манеру розмовляти із ледь помітним акцентом, медово розтягуючи склади.

Єжи мене не помічав, а я і не лізла поперед його очі. Гасала узбережжям, збирала мушельки, ночами пила на березі місцеве вино, філософствувала, днями бісилася у камінні й воді. Час від часу щось писала. Рідко лишалася сама і вважала себе вільною, немов юний метелик серед кодла волохатої отруйної гусіні.

Туалет у нас був дерев’яний, як у селах. Один на всіх, тож, біля нього завжди організовувалася черга. Якось стояла я у черзі, що складалася тільки з мене, чекала, курила, мізкувала про світобудову... Раптом прочинилися дверцята, у прорісі з’явилася розгублена макітра Єжи.

— Слу-ухай, а у тебе немає за-айвого папірця? — прошепотів.

— Є,— розірвала свій шматок порівну.

Отак ми і познайомились. Я подумала, і якось перехотілося до туалету.

— Я — Єжи,— вийшовши, прорік.

— А я Роза.

— Ти мене врятував-ала,— не без сміху заявив він.— Ходімо, і я з то-обою чимось поділюся.

— А у тебе щось є? — зацікавлено відказала і почимчикувала за ним.

Виявилося, що у Єжи було море.

Він вхопив мене на руки, як мішок з крупою, й поволік у хвилі.

— А-а-а-а! — кричала я і теліпала ногами в повітрі.— Ти мене потопиш!

Не те щоби було дуже страшно, чи я дійсно гадала, що він збирається мене топити. Хотілося кричати! Часом виникає якесь бажання просто подертися донесхочу. А де це робити, як не у горах чи на морі?!

Єжи поклав мене одягнену просто на воду. Було неглибоко, десь йому по підборіддя. Трішки занурився, дивився на мене. Очі в нього точно-точно такого кольору, що морські хвилі.

Єжи добрий, він не став навіть пробувати мене втопити, хоч я і лежала горілиць абсолютно беззахисна, засліпла від полуденного сонця й до того ж у обважнілому мокрому сарафані. Зате я недобра. Щойно він втратив пильність, як налетіла, обвила ногами й потягла на дно. Хитра, підступна Роза.

Я думала, що він кинеться помститися мені, підтримає гру. Але натомість якось по-дитячому образився:

— Дава-ай домовимося, що будемо пригляда-ати за морем. Коли тебе немає поряд — то я гляді-ітиму, аби ніхто не поцупив твою полови-ину. А коли я дале-еко — то ти слідкуй,— сказав він і погріб собі десь у керунку прозорої межі небокраю.

Я сміялася. Вибиралась на берег по камінцях, плутаючись у мокрому шовку сарафана і сонячно сміялася.

Потім якось не особливо спілкувалися — хіба що зрідка ввечері біля багаття, й то ненадовго.

Чомусь так сталося: я приготувала вечерю. Тоді одним із перших приплівся самотній Єжи, що буває вкрай рідко, він взагалі за усією своєю гульбою ледь встигав попоїсти.

Єжи спробував вариво, яке я намутила з рису, консерви і плавленого сирка, і мовив:

— Якщо ти та-ак готуєш, то я з тобою одружу-уся!

Наступного дня наші дівчата ледь не побилися між собою за право куховарити.

Того ж дня Єжи підійшов і спитав, а чи не маю я ще чогось з їдла. Є, відказала я, горішки є. Він пішов зі мною по горішки. Тоді я розкусила основні рушії, якими можна з легкістю ним маніпулювати — Єжи завжди був голодним, не зважаючи на те, скільки його годувати.

— Я буду жи-ити в твоєму наме-еті,— повідомив між іншим, з кулеметною швидкістю закидаючи у себе арахіс. Він припхався сюди лише з тонким карематом, що складається як простирадло. І перекочовував з одного намету в інший, з рук у руки, часом забирався на ночівлю до міста, і ніхто ніколи достеменно не знав, де він є.

— Живи, як хочеш,— стенула плечима. Намет, інтимне прізвисько якого «Бурундучара», у мене здоровий і хороший, прикрашений стягом України, у ньому гріх не приймати гостя.

Вдень Єжи десь зник, не беруся стверджувати, що я особливо чекала чи переймалася. О дванадцятій ночі, коли я пішла відпочивати, його ще не було. Тільки-но почала засинати, як почувсь скрегіт зіперів у тамбурі намету.

Відкривається антимоскітний захист й пробивається щось руде і кудлате. Вмикаю ліхтарик.

— О, привіт,— кажу,— а ми вже спимо...

Справа від мене рух: повертається Дениска Октя-брьов, ледачий і пацифічний нащадок революціонерів. За-дріманий і з червоними виточками на обличчі від спання на власній футболці. Вони дивляться один на одного. Я мумією перекочуюся ближче до Октябрьова, звільняючи місце для Єжи, щоби спати собі між ними двома. Але Єжи психує, гарчить щось у відповідь і швидко йде, чути як хрустять камінці під його ногами.

— Що це таке було? — питається Дениска, йому цікавість переважила бажання давати сопака. Ми з Ок-тябрьовим були дуже файні друзі, з усього курсу тільки з ним мені комфортно настільки, аби проводити разом час за стінами академії. Власне, тому ми і вирішили брати один намет на двох. Ну і ще, бо я боюся кримських павуків.

— Та нічого,— підкурюю прямо в наметі,— Той зібрався тут ночувати. І. видно, не дуже зрадів, що ти живеш зі мною.

— А ти цього не сказала.— відтягує пухкенький кутик губів Октябрьов, що означає для нього усмішку.

— А він цього не питав.— роблю невинні очі й лупаю віями. Він регоче.

— І де ж ночуватиме?

— Не знаю, як хоче, то хай тут, а як харчами перебирає — то деінде.

— Жорстоко ти його, мда.

— Чого це?

Октябрьов мовчить, вдає, що це було риторичне питання. Я теж мовчу. Мої затяжки співпадають з шумом моря: третя хвиля — вдих. Ритми моря співпадають з ритмами місяця. Я ж тотожна з пульсом моря, значить, пов’язана із нічним світилом.

— Думаєш, образився? — гасячи недопалок у пустій пивній пляшці, питаю в Октябрьова.

— Думаю, так.

— Але ж... такі, як він, не зобижаються... Знайде собі запросто іншу вписку, оно дівчат повно.— Кажу сконфужено, виправдовуючись.

— Як собі думаєш, квіточко,— відказав Дениска і відвернувся знову до стінки,— така у нас умова ночівлі: він не спить обличчям до мене і не чіпляється.

Я підкурила собі ще одну. Тут висока стеля й анти-москітна сітка на вході — нема страху пропалити і нормальна вентиляція.

Десь у дальнім наметі хтось заіржав. Здалося, що то був Єжи. Значить, вже собі десь прилаштувався. Я подумала, що вже нема чого перейматися, і хотіла було моститися покемарити. Але чомусь вирішила ще раз сходити в туалет, бо пили багато пива, а мої нирки — мої вічно застуджені друзі.

Місце, де стояв наш табір, було скелясте й сухоребре, з одним-однісіньким хирлявим деревцем, біля якого і було встановлено кухню. Все ж інше — майже суцільне каміння або ж спрагла земля, з якої витикалася жорстка бліда трава. «Бурундучару» собі примостила саме на такому клаптику землі, Октябрьов навіть спромігся повбивати кілки.

В туалет я розсудила сходити за найближчий скелястий виступ, кілька метрів звідси босоніж і навшпиньки. До того ж ніч дивовижна, світла якось навіть по-космічному. Полюбляю естетично справляти фізіологічні потреби.

Зверху на скелині помічаю чиюсь постать. За три кроки і одне спотикання об камінець впізнаю Єжи. Хотіла було тишком-нишком накивати п’ятами, але він мене вже запримітив. Дивиться згори і махає ручкою.

Видряпуюсь до нього, боса, у трусах і короткій футболці з мікі-маусом.

— Що ти тут робиш? — питаю.

— Си-иджу.

— Тобі немає де ночувати?

— Чого ж, є. Я маю моє мо-оре,— глибоко вдихає повітря. Я присідаю біля нього на каміння, воно ще відносно тепле, голу дупу жалять випадкові дрібки піску чи шкаралупки насіння.

— Нічне пові-ітря якесь таке незвичне, такого космі-ічного кольору,— шепотить він за кілька хвилин мрійливого мовчання.

— Правда? Я теж так думаю...

— У тебе ча-асом немає горішків?

— Ні, немає.

— Зна-аєш, я тут дещо знайшов.— з-за спини виймає пластикову пляшку з якоюсь темно-рожевою рідиною. Відкручує і нюхає.— Муска-ат.

— Вино? — питаю, собі нюшкуючи.— Місцеве. А де воно було?

— Он там засмага-ало...— показує у якісь невизначе-ні чигирі.

— Хтось загубив? Думаєш, нормальне?

— Думаю, нормальне. Рожеве муска-атне. Любиш таке?

— Я всяке люблю. Але давай ти перший сьорбни, а я зачекаю сорок хвилин,— с міюся. Він робить кілька ковтків про моє насмішкувате око, усім виглядом показуючи, що лишень сам вирішує, що буде робити. Простягає пляшку. Я і собі відпиваю.

— Ти образився? — І швидко, не даючи часу на відповідь, тараторю.— То мій добрий друг Октябрьов, ми разом живемо, бо я боюся павуків... Мене тут всі чомусь вважають дивною і скаженою.

— Я це вже чув,— відказує Єжи, дістає із задньої кишені джинсів сигарети й підкурює. Я придивляюсь уважніше: Dunhill. — Будеш?

— Так, дякую. А що саме чув?

— Що ти дива-ачка й мовчунка.

— Я? — аж дихання сперло від здивування.— Я мовчунка?!

— Я теж здивувався. і ще багато чого каза-али.

— Доброго?

— Не зовсім.

— Розкажи!

— Ні, не розка-ажу,— випускає ротом кружальця диму. В якийсь момент метикую, що він тупо дражниться з мене.

— Я теж про тебе чула!

— І що ж? Що я сексуа-альний маніяк, терорист, не-ща-адний ба-абій і розпу-усник?

— Угу. — так нецікаво, він не ведеться на провокації.

— Що «угу»? — усміхається Єжи, теребить собі м’які й хитруваті на вигляд кучері.

— Угу, те й чула.

— Все, я бачу, що ти — справжня мовчу-унка,— чухмарить і мене по голові.— Пішли купа-атися, чи що? Голя-ака, а? Візьмемося за руки й ступа-атимемо місячною дорі-іжкою...— всякий раз, як він солодко розтягував якийсь звук, лукаво зазирав прямо у вічі, від чого ставало якось не по собі, золото важко розливалося жилами.

— Я з тобою не спатиму! — одразу ж заявила я і напнула губи.

Єжи розсміявся.

— А хіба я каза-ав щось про «спати»? Ти ж руса-ал-ка, мені з тобою спа-ати не можна-а,— захихотів собі під ніс, стягаючи футболку. Скинув кеди і джинси.— Ну? Мовчиш?

— Ех, добре! — відтяла я.

Махнула на все руками, закрила очі, скинула цю футболку з мікі-маусом, трусики і першою рушила до води.

Повітря прохолодне, хвилі пружні, невисокі.

Горизонту не було. Існувала тільки суцільна чорнота неба, що перепливала у чорноту моря. В такі моменти головне не думати. Ні, не страшно. Але просто не думати — щоби відчути все, все до останнього, без в’їдливого шепоту мозку.

Каміння під ногами велике й кострубате, незручне.

Єжи наздогнав, підтримував за лікоть і допомагав іти, доки не стало достатньо глибоко, хвилі не захлюпнули мене з головою, і я не розчинилася піною морською у теплоті пітьми.

Єжи толерантно тримався на відстані, підпливав рівно настільки близенько, аби недайбо не торкатися кінцівками, перевіряв, чи я не заклякла, чи не втопилась абощо, й стрімко занурювався у тісну глибінь. Я вертілася схвильованою дзиґою, виглядаючи, де ж зрине його голова, але чомусь нічого не було видно, місяць делікатно лишив нас на самоті.

Ми купалися довго, доки я зовсім не втратила будь-які орієнтири, не стерла пунктир між небом і морем, між собою і водою. А потім знову стало по-космічному світло. Це був знак. Я згадала, що маю очі й тіло. Дуже змерзле тіло.

Першим попрямував до берега Єжи, гукнувши, аби зачекала, бо принесе одіж прямо до мене. Я милувалася ним голим і мокрим — аж дух перехопило. Такими бездоганними бувають тільки Маги.

Скочила з води й одразу влізла у футболку, мокра шкіра взялася сиротами й ґіперчутливо переживала легкі повіви нічного бризу. Це він добре придумав — одразу вдягтися.

— Дякую, це ти добре придумав,— пролепетала я, а зуби легенько дригоніли.

— Зме-ерзла?

— Трохи є.

— Спа-ати підеш?

— Ні, щось не хочу... до того ж, вино ще лежить майже неторкнуте,— авторитетно заявила я та виборсалася на виступ скелі, де до того мали локацію.

Єжи видерся за мною. Сиділи поряд, загорнувшись у власні руки, ніби у паси безпеки, цокотіли зубами, наче виконували радянський шляґер. Вода з його волосся крапелинками намацувала моє плече.

Він знов з-за спини вийняв пляшку. Ковтнув, передав мені. Потім простягнув сигарету. Закурили — полиск померанцевого світла на наших загорнутих у ніч обличчях — це завжди чомусь зігріває. Психологічно, певно. Дим, він не гріє, дим тільки дає примарну надію тепла.

— Знаєш,— тихесенько навіть без акценту сказав Єжи після тривалого мовчання,— у процесі купання у морі є щось таке архаїчне, первинне, ніби повернення в лоно праматері, у колиску всього живого... Ти відчуваєш, як воно поглинає, пригортає? Яка туга й тепла вода, як заколисує.

Я кивала, роздумуючи, звідки оце таке з’явилося в його рудій кучерявій голові, не придатній для роздумів. Певно, вичитав десь і запам’ятав. У мене було кілька знайомих, що зумисне зубрили місткі й меткі фрази, які потім видавали за свої. З такими людьми краще не мати справи, бо це — біороботи, що самі себе програмують.

Я погоджувалася, воліючи не псувати тонку аж до музичності атмосферність моменту, яку Єжи віртуозно виплітав.

Ми базікали довго, доки не прикінчили ту пляшку. Говорив Єжи, клав епітети на метафори, я ж у більшості випадків відмовчувалась і усміхалась, дрейфила видати, що просто зависла на ньому. Якесь чисто естетичне благоговіння. Мені терпко і водночас солодко було уявити, що до цієї досконалості можна торкатися пальцями, м’яти 'її, штовхати, бити, різати, гладити, щипати, кусати, облизувати й цілувати її. А уявити, як з цією божевільною красою на собі можна ходити і жити й поготів нереально.

І тоді я щиро була переконана, що мізки для красивої істоти, хай то буде чоловік чи жінка, річ абсолютно непотрібна, апендиксна, чимось навіть близька до вади.

Усе ж вмовила Єжи ночувати у «Бурундучарі». Він звідкілясь приволік свою карематку, постелив зліва від мене й умостився просто так, у джинсах і футболці. Я накрила його своїм махровим рушником й під голову підсунула велику циганську спідницю. Як мале дитя просто.

Сама застібнулася на зіпер у спальнику — страшна мерзлячка.

Певно, всі дівчата заздрили мені цієї шаленої ночі: всього шість хлопців на табір, двох з яких поцупила собі до намету.

Ранком увесь табір прокинувся від ґвалту: «Что за фігня, кто випіл наше віно?!». Інший голос: «Ідіотка! Какого било єго оставлять на уліце?!». Перший голос: «Не крічі на мєня! Не крічі на мєня! Я думала, нікто не вазьмьот! А там уже только пустая бутилка...». Другий: «Дура!». Перший: «Сама дура!».

Ми з Єжи лишень тихенько-тихенько звивалися від сміху в наметі. Октябрьов продирав очі, сонно і по-дитячому прицмокував губами, нічого не розумів і, дяка богу, нічого не питав.