Сад кісток

9

Роза прокинулась і побачила, що Меггі спить поруч із нею. Вона почула кудкудакання, шурхіт соломи. Жоден із цих звуків не був звичним, і дівчині знадобилося кілька секунд, щоб пригадати, де вона.

І пригадати, що Аурнія померла.

Таке горе охопило дівчину, наче велетенський кулак стиснув її, аж дихання перехопило. Вона підняла очі до грубо отесаних балок, які підтримували стелю, і подумала, що не витримає такого болю.

Щось зашурхотіло поруч із ними. Роза повернулась і побачила чорного собаку, що дивився на неї й виляв хвостом, лупцюючи ним тюк сіна. Він обтрусився, здійнявши у повітря купу соломи та пилу, а потім підбіг і лизнув обличчя дівчини, лишивши на ньому смугу слини. Відштовхнувши собаку, Роза сіла. Той жалісно заскавчав і побіг сходами вниз. Визирнувши з сінника, вона побачила, як він пробіг повз запряженого коня, рухаючись цілеспрямовано, наче запізнювався на ділову зустріч, і зник у відчинених дверях клуні. Десь заголосив півень.

Роза оглянула сінник і задумалася, куди міг подітися Біллі.

То ось де він зазвичай ховався. Вона бачила сліди його перебування серед тюків сіна та іржавих інструментів. Прим’ята солома вказувала, де він спав цієї ночі. Тріснута чашка, блюдце та дошка для нарізання стояли на перекинутому кошику, наче на столі, накритому на одну персону. Винахідливість хлопця викликала у Рози усмішку. Уночі Біллі кудись зник, а потім повернувся з повною чашкою молока, яку, без сумніву, крадькома здоїв із чиєїсь корови чи кози. Роза не питала, де він його взяв, а Меггі із задоволенням смоктала просякнуту молоком ганчірку. Дівчина була вдячна за все, що могло втамувати голод дитини.

Але, хоча дитина і була нагодована, сама Роза нічого не їла з учорашнього опівдня, її шлунок голосно вимагав їжі. Вона нишпорила сінником, занурювалась у солому і врешті знайшла куряче яйце, ще тепле, знесене цього ранку. Дівчина розбила шкаралупу і задерла голову. Сире яйце ковзнуло до її горла, жовток був такий слизький і жирний, що їй зробилося недобре. Незважаючи на огиду, вона стримала нудоту і зберегла яйце в животі, бо розуміла, що це може бути її єдиною їжею на сьогодні, яку не можна змарнувати. Урешті нудота відступила, і Роза підняла голову й побачила маленьку дерев'яну скриньку, що стояла у кутку сінника.

Вона підняла відкидну кришку.

Усередині були дрібні кольорові камінчики, мушлі та два ґудзики з китового вуса — скарби, які Біллі назбирав, блукаючи вулицями Вест-Енду. Роза помічала, що його погляд завжди був спрямований під ноги, вузькі плечі згорблені, як у старого діда, а все для того, щоб подекуди підібрати з землі пенні чи загублену пряжку. Кожен день Тупого Біллі був полюванням за скарбами, а красивого ґудзика було досить, щоб зробити його щасливим. Через це він був удачливим хлопчиком, можливо, навіть найщасливішим у всьому Бостоні. Хто б іще задовольнявся простим ґудзиком? Але ґудзики не їстівні, а за похорон не розплатишся нічого не вартими камінцями.

Дівчина підійшла до вікна і поглянула надвір крізь брудне скло. Курки клювали щось у садку, який був тепер лише коричневими стовбурами та лозою, скуйовдженою від холоду.

Скринька Біллі раптом нагадала їй про одну річ, яку вона поклала до кишені і не згадувала дотепер. Роза витягла медальйон із ланцюжком, і горе знову охопило її при погляді на прикрасу Аурнії. Медальйон був у формі серця, а ланцюжок — легким, наче пір’їнка, витончена нитка, призначена для ніжної жіночої шиї. Вона пригадала, як ця прикраса зблискувала на молочно-білій шкірі Аурнії.

«Яка прекрасна була моя сестра, — подумала Роза, — а тепер вона просто їжа для хробаків».

Це було золото. Ним можна оплатити пристойний похорон для Аурнії.

Вона почула голоси і знову визирнула у вікно. Повний сіна віз щойно заїхав на подвір’я, і двоє чоловіків сперечалися через ціну.

Час було забиратися звідти.

Підхопивши дитину, яка все ще спала, Роза спустилась сходами і швиденько вислизнула з дверей клуні.

Невдовзі двійко чоловіків домовилися про ціну, але Роза Конноллі була вже далеко; струшуючи солому зі спідниці, вона несла Меггі ранковим Вест-Ендом.

Морозна імла вкривала цвинтар святого Августина, приховувала ноги присутніх, які, здавалося, літали, не торкаючись землі, лише їхні тулуби пересувались у тумані.

«Їх так багато тут сьогодні, — подумала Роза, — проте їхній сум не за Аурнією».

Вона спостерігала за процесією, яка тяглася за маленькою домовиною, що неслася над туманом, і чула кожне схлипування, ридання, стукіт кожного серця, які перебільшувалися у тумані, наче саме повітря страждало.

Дитячий похорон пройшов повз неї, чорні спідниці та плащі здіймали сріблясті вихори туману. Ніхто не звернув на Розу уваги. Тримаючи Меггі на руках, вона стояла у занедбаному кутку кладовища біля свіжої купи землі. Для тих людей вона була наче привид у тумані. Її горе невидиме для них, засліплених своїм власним.

— Наче вже досить глибоко, міс.

Роза повернулась і поглянула на двох копачів. Старший витер рукавом обличчя, залишивши брудну смугу на щоці, де були глибокі зморшки від багаторічного впливу сонця та вітру. Дівчина подумала, що цей бідолаха занадто старий, щоб досі махати лопатою, розрубуючи промерзлу землю. Але нам усім потрібно їсти. І що вона робитиме, коли доживе до його віку, коли її зір зіпсується настільки, що вона не зможе вставити нитку в голку?

— Більше ніхто не прийде провести її в останню путь? — спитав чоловік.

— Більше ніхто, — тихо сказала Роза і подивилася на домовину Аурнії. Це була лише її втрата, її одної, і дівчина була занадто егоїстичною, щоб ділитися нею ще з кимось.

Вона впоралася з раптовим бажанням зірвати кришку і подивитися на сестру востаннє. Що, як, якимось дивом, вона не померла? Що, якби вона поворухнулась і розплющила очі? Роза потяглася до домовини, але змусила себе знову притиснути руку до боку. І подумала, що дива не трапляються. І Аурнія пішла.

— Тоді будемо закінчувати?

Вона ковтнула сльози й кивнула.

Старий повернувся до свого товариша — підлітка з байдужим лицем, який копав, не докладаючи особливих зусиль, і тепер стояв сутулий і не звертав на них уваги.

— Допоможи мені опустити її.

Мотузки скрипіли, коли вони опускали домовину. Вона збивала грудки землі, які важко падали в яму.

«Я заплатила за могилу всім, що у тебе було, мила, — думала Роза, — вона лише твоя. Ти не мусиш ділити її ані з чоловіком, який мацав тебе, ані зі смердючим жебраком. Ти спатимеш у власному місці з комфортом, який оминув тебе за життя».

Труна здригнулася, досягнувши дна. Хлопець через неуважність відпустив мотузку раніше, ніж домовина повністю опустилася. Роза помітила, як старий подивився на підлітка. «Я розберуся з тобою пізніше», — промовляв його погляд. Хлопчина цього навіть не помітив і просто висмикнув свою мотузку з ями. Вона вилетіла, звиваючись, наче кобра, а перед цим наостанок гучно стукнула по сосновому ящику. Їхню справу було майже завершено, тепер хлопець працював більш жваво, закидаючи яму землею. Можливо, він розмірковував про обід коло теплого вогнища, і це допомагало йому відволіктися від могили, з якою він порався. Він не бачив, хто там, у домовині, як і не бачив, що про нього треба турбуватися. Єдине, що мало значення, це те, що могилу треба засипати. І він, не жалкуючи спини, кидав лопату за лопатою мокру землю, закопуючи домовину.

З іншої ділянки цвинтаря, де ховали дитину, донеслося голосне виття, жіночий плач відлунював таким болем, що Роза повернулась і поглянула у бік іншої могили. І аж тепер вона побачила примарний силует, що наближався до них з туману. Фігура поспішно з’явилася з імли, і Роза впізнала обличчя, яке визирало з-під каптура плаща. Це була Мері Робінсон — молода медсестра з лікарні. Вона зупинилась і подивилась через плече, наче відчула, що хтось іде позаду неї, але Роза не бачила нікого, окрім людей, які оплакували дитину.

— Я не знала, де ще зможу вас знайти, — сказала Мері. — Співчуваю щодо вашої сестри. Нехай Бог береже її душу.

Роза витерла очі, стерла сльози і туман зі щоки.

— Ви були добрі до неї, міс Робінсон. Набагато добріша, ніж... — вона замовкла, не бажаючи промовляти ім’я сестри Пул. Не бажаючи казати погано про мертву.

Мері підійшла ближче. Роза витерла сльози, подивилась на напружене обличчя медсестри, її змучені очі. Мері почала говорити, і голос знизився до шепоту. Її слова майже губилися у скрипі лопат копачів.

— Є люди, які допитуються про дитину.

Роза стомлено зітхнула і поглянула на свою племінницю, яка тихо лежала на її руках. Маленька Меггі успадкувала м’який характер Аурнії і лежала спокійно, роздивляючись світ своїми великими очима.

— Я вже їм відповіла. Вона залишиться з рідними. Зі мною.

— Розо, вони не з сирітського притулку. Я обіцяла міс Пул, що нікому не скажу, але більше не маю сил мовчати. Тієї ночі, коли народилася дитина, ваша сестра розповіла нам... — раптом Мері замовкла, її погляд був спрямований не на Розу, а кудись удалечінь.

— Міс Робінсон?

— Збережіть дитину, — сказала Мері, — сховайте її.

Роза повернулася і побачила Ебена, що швидко вийшов із туману. У горлі їй пересохло. Незважаючи на те, що в неї тряслися руки, Роза залишалась на місці, вирішивши, що дасть собі раду. Не сьогодні, не тут, біля могили її сестри.

Коли він наблизився, вона побачила у нього в руках свою сумку, ту саму, з якою Роза приїхала до Бостона чотири місяці тому. Ебен презирливо жбурнув її дівчині під ноги.

— Я дозволив собі зібрати твої речі, — сказав він. — Віднині ти небажана гостя у закладі місіс О’Кіф.

Вона підняла сумку з багнюки, її обличчя спалахнуло від обурення: Ебен рився в її речах!

— І не приходь благати мене про милосердя, — додав він.

— То ось як ти називаєш учорашню спробу зґвалтувати мене — милосердям?

Коли дівчина побачила його погляд, вона затремтіла від задоволення, яке посилилося виглядом його розбитої губи.

Це я зробила? Дуже непогано.

Її різка відповідь розлютила його, і він зробив крок до неї, а потім кинув погляд на двох копачів, які продовжували закопувати яму. Ебен зупинився, його рука стиснулась у кулак.

«Ну ж бо, — подумала вона, — удар мене, коли я тримаю твою доньку на руках. Нехай увесь світ побачить, який ти боягуз!»

Його губи розімкнулися, наче у звіра, який показує зуби, і він прошепотів суворо і погрозливо:

— Ти не мала права розповідати все Нічній варті. Вони приходили сьогодні вранці під час сніданку. Тепер усі постояльці пліткують про це.

— Я лише сказала Божу правду. Що ти мені заподіяв.

— Наче хтось повірить тобі. Ти знаєш, що я сказав містерові Претту? Я розповів йому, хто ти є насправді. Маленька хвойда. Я розповів йому, як я підібрав тебе, годував, прихистив, лише через бажання моєї дружини. І ось як ти відплачуєш за мою щедрість!

— Тобі навіть байдуже, що вона померла? — Роза подивилася на могилу. — Ти прийшов сюди не попрощатися, а поцькувати мене — ось чому! У той час, як твоя дружина...

— Моя кохана дружина також не терпіла тебе.

Роза поглядом учепилася в нього.

— Ти брешеш!

— Не віриш мені? — він фиркнув. — Ти мала чути речі, які вона шепотіла мені у ліжку. Як ти її обтяжувала, як камінь на шиї, який вона мусила тягти, бо знала, що без нашої допомоги ти помреш з голоду.

— Я працювала щодня, щоб прогодувати себе!

— Наче я не міг знайти десяток інших дівчисьок, і більш дешевих, які б упоралися з ниткою і голкою. Ну ж бо, уперед, побачимо, чого ти зможеш досягнути. Подивимось, скільки ти протримаєшся без їжі. Ти приповзеш благати мене про милосердя.

— Тебе? — тепер настала черга Рози розсміятися, що вона і зробила, незважаючи на голод, який змушував її живіт притиснутись до хребта. Вона сподівалася, що Ебен прокинеться тверезим і розкаюватиметься у тому, що він робив минулого вечора. Що зі смертю Аурнії він нарешті зрозуміє, який скарб втратив, і цей сум перетворить його на іншу людину. Але Роза, так само, як і Аурнія, безглуздо вірила в те, що він коли-небудь зможе стати вищим за свою дрібну пихатість. Минулого вечора вона принизила його, а тепер, під денним світлом, вона збагнула, хто він є насправді. Дівчина не бачила горя в його очах, лише уражене марнославство. І тепер вона насолоджувалась можливістю вразити його ще глибше.

— Так, можливо, я голодуватиму, — сказала Роза. — Але я дам собі раду. Я влаштувала похорон своїй сестрі. Я виховаю її доньку. Як ти гадаєш, ким вважатимуть тебе люди, коли дізнаються, що ти відмовився від власної доньки? Що ти не дав ані пенні на похорон своєї дружини?

Його обличчя спалахнуло багрянцем, і він подивився на двох копачів, які завершили свою роботу і тепер стояли та з зацікавленістю прислухалися до розмови.

Затиснувши губи, він поліз до кишені і витяг звідти жменю монет.

— Ось, — він підбіг і простягнув гроші копачам, — візьміть це.

Старший чоловік знічено подивився на Розу.

— Леді вже заплатила нам, сер.

— Чорт забирай, беріть кляті гроші! — Ебен схопив брудну руку чоловіка і висипав монети на його долоню. А потім подивився на Розу.

— Вважаю свій обов’язок виконаним. А тепер ти маєш те, що належить мені.

— Тобі ж байдужа Меггі. Чому ти хочеш її забрати?

— Мені не потрібна ця шмаркачка. Є інша річ. Річ Аурнії. Я її чоловік, тож уся її власність переходить мені.

— Вона нічого не мала.

— У лікарні сказали, що віддали тобі все її майно минулої ночі.

— Ти це хочеш? — Роза витягла маленький згорток, який вона примотала навколо талії, і віддала йому, — тоді це твоє.

Він розірвав згорток, і брудна нічна сорочка та стрічка для волосся впали на землю.

— Де решта?

— Її каблучка он там.

— Цей шматок олова? — він підняв талісман Аурнії з кольоровими камінчиками. Ебен фиркнув і кинув його Розі під ноги, — він нічого не коштує. Такий носить кожна дешева повія у Бостоні.

— Вона залишила свою обручку вдома, ти це знаєш.

— Я кажу про ланцюжок із золотим медальйоном. Вона ніколи не розповідала, звідки він, але всі ці місяці відмовлялася продати його, хоч я міг використати ці гроші для майстерні. За все, через що я пройшов, я заслуговую, щоб мені повернули бодай це.

— Ти не заслуговуєш ані єдиної волосини з її голови.

— Де прикраса?

— Я заклала її. Як, ти думав, я заплатила за похорон?

— Вона коштувала значно більше, ніж це, — відповів Ебен, указуючи на могилу.

— Її більше нема, Ебене. Я заплатила за цю могилу, і тобі тут нема чого робити. Ти не давав моїй сестрі спокою, коли вона була жива. То, урешті-решт, дозволь їй спочити у мирі тепер.

Він зиркнув на старого копача, який відповів йому таким самим поглядом. О, Ебен легко міг ударити жінку, коли ніхто не бачив, але тепер він змушений був тримати кулаки при собі і стримувати свій лайливий язик. Усе, що він сказав, було:

— Ми ще повернемося до цієї розмови.

А потім повернувся і пішов геть.

— Міс? Міс?

Роза повернулася до старого копача і зустріла його співчутливий погляд.

— Ви вже заплатили нам. Я гадаю, вам це знадобиться. Це допоможе вам з дитиною протриматись деякий час.

Вона подивилась на монети, які він поклав на її долоню, і подумала, що на деякий час вони врятують їх від голоду. Можна буде заплатити годувальниці.

Копачі зібрали свої інструменти і пішли, залишивши Розу стояти поруч із свіжим пагорбом на могилі Аурнії.

«Коли земля всядеться, — думала вона, — я куплю тобі надгробок. Можливо, зможу заощадити достатньо, щоб написати на ньому не лише твоє ім’я, люба. Зображу на ньому янгола або кілька рядків вірша, щоб розповісти світу, як він спорожнів, утративши тебе».

Вона почула приглушені схлипи, які доносились від іншого похорону. Там люди вже починали розходитися, плакальниці покидали кладовище. Роза бачила в тумані бліді обличчя, загорнуті у чорні вовняні хустки. Так багато людей оплакували дитину.

Де твої плакальниці, Аурніє?

Лише тоді вона згадала Мері Робінсон. Дівчина роззиралася навкруги, але медсестру ніде не було видно. Поява Ебена, можливість бійки, мабуть, змусили її піти. Ще один привід для Рози ненавидіти його.

Краплі дощу впали їй на обличчя. Люди з іншого похорону, схиливши голови, потяглися до виходу з цвинтаря, де на них чекали екіпажі та гаряча вечеря. Лише Роза затрималася, тримаючи на руках Меггі, а дощ перетворював землю під її ногами на багно.

— Спи спокійно, люба, — прошепотіла вона.

Дівчина підхопила свою сумку і розкидані речі Аурнії. Потім вони із Меггі покинули цвинтар святого Августина і вирушили у бік нетрів південного Бостона.