Сад кісток

12

Серпанок сигарного диму легкою завісою вкривав кімнату розтинів, приємний аромат тютюну приховував сморід трупів. На столі, де працював Норріс, лежав труп з розрізаною грудною клітиною, відрізане серце та легені смердючою купою були скинуті у цеберко. Навіть холодне приміщення не було здатне уповільнити процес розкладання, яке вже добряче торкнулося трупів, що прибули зі штату Нью-Йорк. Два дні тому Норріс спостерігав за розвантаженням чотирнадцяти діжок, в яких хлюпав соляний розчин.

— Я чув, що тепер ми будемо отримувати їх з Нью-Йорка, — сказав Венделл, коли їхня ланка з чотирьох студентів копирсалася у порожнині, по черзі заглиблюючи голі руки у крижану кишкову масу.

— Мало жебраків помирає тут, у Бостоні, — відповів Едвард. — Ми так ними опікуємося, що вони стали диявольські здорові. А коли вони помирають, до них не дістатися. У Нью-Йорку вони просто відкопують тіла з братських могил, і ніхто ні про що не питає.

— Не може бути! — вигукнув Чарльз.

— Вони мають два типи ям для поховань. Друга яма для непотребу — трупів, які ніхто не шукатиме, — Едвард поглянув на їхнього небіжчика, на чиєму сірому обличчі багаторічні злидні залишили безліч зморшок і шрамів. Колись зламана ліва рука неправильно зрослася. — Можу з упевненістю сказати, що цей був з другої ями. Якийсь старий ірландський волоцюга, вам не здається?

Їхній наставник, доктор С’ювол, прогулювався прозекторською між столами з трупами, де юнаки працювали у ланках по четверо.

— Я хочу, щоб ви завершили видалення внутрішніх органів сьогодні, — наставляв їх доктор, — вони швидко псуються. Залиште їх на довше, і навіть ті з вас, хто вважає свої шлунки міцними, не зможуть витримати сморід. Куріть скільки завгодно сигар, пийте досхочу віскі, але я гарантую, що сморід кишечника, який розкладається вже тиждень, уразить найстійкішого з вас.

«А найслабший з нас уже має проблеми», — подумав Норріс, поглянувши через стіл на Чарльза, бліде обличчя якого було обвито димом від сигари, якою він несамовито пихтів.

— Ви вже роздивились органи на їх місцях, а також на власні очі побачили приховані деталі цього дивовижного механізму, — сказав С’ювол. — У цій кімнаті, джентльмени, ми розкриваємо таємницю життя. Ви робите це, коли розбираєте шедевр Божий, вивчаєте його майстерність, спостерігаєте за кожною частиною, розташованою у належному місці, — він зупинився біля столу Норріса і перевірив органи, що були у відерці, витягаючи їх голими руками.

— Хто з вас робив резекцію серця та легенів? — спитав доктор.

— Я, сер, — відповів Норріс.

— Непогано, краще з усього, що я сьогодні бачив у цій кімнаті, — С’ювол поглянув на юнака. — Ви вже робили це раніше, я гадаю.

— На фермі, сер.

— Вівцям?

— І свиням теж.

— Мушу визнати, ви добре володієте скальпелем, — С’ювол подивився на Чарльза. — А ваші руки досі чисті, містере Лекевей.

— Я... я вважав за краще, щоб інші розпочали.

— Розпочали? Вони вже покінчили з грудною клітиною і перейшли до черевної порожнини, — доктор подивився на труп і скривився. — Судячи зі смороду, він швидко псується. Він зігниє раніше, ніж ви візьмете до рук скальпель, містере Лекевей. Чого ви чекаєте? Практикуйтесь.

— Так, сер.

Коли доктор С’ювол вийшов із кімнати, Чарльз неохоче потягнувся по скальпель. Дивлячись на їхнього ірландця, що поспішно розкладався, він вагався, його скальпель зависнув над кишечником. А коли він уже майже зібрався з силами, несподівано шматок легені перелетів через стіл і ляпнувся йому на груди. Він скрикнув і відскочив назад, шалено струшуючи криваву масу.

Едвард розсміявся.

— Ти чув доктора С’ювола. Практикуйся.

— Заради Бога, Едварде!

— Ти б бачив своє обличчя, Чарлі. Ти що, думав, що я жбурнув у тебе скорпіона?

За відсутності доктора С’ювола студенти шаленіли. Фляга віскі почала ходити по колу. Юнаки за сусіднім столом підперли свій труп, щоб він сидів, і всунули йому до рота запалену сигару. Дим звивався коло незрячих очей.

— Це огидно, — вигукнув Чарльз, — я не можу цього робити, — він поклав лезо. — Я ніколи не хотів бути лікарем.

— Коли ти збирався повідомити свого дядечка? — спитав Едвард.

Вибух реготу почувся з іншого краю приміщення, де капелюх одного зі студентів опинився на голові мертвої жінки. Але Чарльз не міг відірвати погляд від ірландця, чия ліва рука, що неправильно зрослася, та кривий хребет були німими свідками його сповненого болю життя.

— Нумо, Чарлі, — підбадьорював Венделл, протягуючи йому скальпель, — у цьому немає нічого страшного, головне почати. Не дамо згинути цьому ірландцю задарма. Він має нас багато чого навчити.

— Що б іще ти міг казати, Венделле? Ти полюбляєш такі речі.

— Ми вже видалили сальник. Ти можеш зробити резекцію тонкої кишки.

Коли Чарльз поглянув на протягнутий йому скальпель, хтось презирливо крикнув:

— Чарлі! Не знепритомній знову.

Почервонівши, Чарльз узяв ніж. Зі скривленим обличчям він почав різати. Але це не була майстерна резекція, це була варварська рубка, його лезо шматувало кишку, випускаючи назовні такий жахливий сморід, що Норріс відсахнувся, затикаючи носа рукою, щоб хоч якось придушити запах.

— Зупинись, — вигукнув Венделл. Він схопив Чарльза за руку, але його друг продовжував розмахувати скальпелем, — ти перетворюєш його на місиво.

— Ти сам сказав мені різати. Ти сказав мені практикуватися. Це те, про що мій дядечко завжди мені каже — що лікар без практики нічого не вартий.

— Ми — не твій дядечко, ми — твої друзі. Тож припини.

Чарльз віджбурнув свій скальпель. Його зойк загубився у несамовитому бедламі, який влаштували молоді люди, яким дали таке жахливе завдання, на яке єдиною здоровою реакцією могла бути лише така легковажність.

Норріс підняв скальпель і тихо спитав:

— З тобою все гаразд, Чарльзе?

— Усе добре, — Чарльз важко зітхнув, — зі мною все добре. Студент, який пильнував коло дверей, раптово зашипів: — С’ювол повертається!

Миттєво у кімнаті повисла тиша. Трупи повернулися на свої місця. Коли доктор С’ювол увійшов до кімнати, він побачив лише старанних студентів із серйозними обличчями. Він вирушив просто до столу Норріса і зупинився, споглядаючи пошматований кишечник.

— Що, в біса, тут трапилось? — він з відразою подивився на чотирьох студентів. — Хто влаштував цю різанину?

Чарльз був близький до того, щоб розплакатися. Кожен день приносив йому нові приниження, нові можливості виявити свою жалюгідність. Під пильним поглядом С’ювола він був на межі істерики.

Едвард почав говорити надто енергійно:

— Містер Лекевей намагався зробити резекцію тонкої кишки, сер, але...

— Це моя провина, — перебив його Норріс.

С’ювол подивився на нього з недовірою.

— Містере Маршалл?

— Це... це був невдалий жарт. Чарльз і я... так, це зайшло занадто далеко, і ми просимо пробачення. Так, Чарльзе?

Доктор С’ювол кілька секунд дивився на Норріса.

— Зважаючи на ваші помітні успіхи у резекції, цей прикрий факт дуже засмучує мене. Не розчаровуйте мене більше.

— Не буду, сер.

— Мені сказали, що доктор Гренвілл бажає вас бачити, містере Маршалл. Він чекає у своєму кабінеті.

— Зараз? З якого приводу?

— Пропоную вам з’ясувати це самотужки. Прошу, — С’ювол повернувся до свого класу. — А решті з вас годі блазнювати. Продовжуємо, джентльмени!

Норріс витер фартухом руки і сказав своїм товаришам:

— Маю залишити вас утрьох закінчити з цим старим ірландцем.

— Що у тебе за справи з доктором Гренвіллом? — спитав Венделл.

— Не маю уявлення, — відповів Норріс.

— Професоре Гренвілл?

Декан медичного коледжу відірвав погляд від свого столу. Підсвічений похмурим денним світлом, що падало крізь вікно позаду нього, силует професора нагадував голову лева з гривою жорсткого сивого волосся.

Коли Норріс зупинився у дверях, він відчув, як Альдус Гренвілл вивчає його, і замислився, яка помилка могла спричинити цей виклик. Ще крокуючи довгим коридором, він намагався відшукати у пам’яті випадок, який міг привернути увагу доктора Гренвілла до його персони. Авжеж, це мало бути щось, що Норріс зробив неправильно, інакше чому ще декан міг би помітити одного юнака серед кількох десятків нових студентів, особливо фермерського сина з Бельмонта.

— Проходьте, містере Маршалл. І, будь ласка, зачиніть двері.

Ніяковіючи, Норріс сів. Гренвілл засвітив лампу, і полум’я залило своїм теплим яскравим світлом блискучу поверхню столу, книжкові полиці з вишневого дерева. Силует перетворився на приємне обличчя з густими бакенбардами. Хоча його волосся і було густе, як у молодої людини, воно вже було сиве і надавало ще більшої значущості його і без того видатним рисам. Декан відкинувся у своєму кріслі, і його темні очі, як дві небесні кулі, віддзеркалювали світло лампи.

— Ви були там, у лікарні, — сказав він, — тієї ночі, коли померла Аґнес Пул.

Норріс відсахнувся, раптово усвідомивши, якою зловісною буде тема цієї розмови, і зміг лише кивнути. Убивство сталося шість днів тому, й увесь цей час містом ширились найрізноманітніші чутки з приводу того, ким або чим був убивця. «Щоденні оголошення» описували крилатого монстра. Неминучими були і плітки про католиків, які, безсумнівно, брали початок на устах стражника Претта. Але подекуди балакали і про інше. Проповідник у Салемі говорив про прихід зла, у чиїх руках брудним знаряддям були іноземці, які поклоняються дияволу, і побороти їх можна лише праведною рукою Божою. Минулої ночі натхненна такими оповідями п’яна юрба гнала бідолашного італійця Гановерською вулицею, змусивши його переховуватися у таверні.

— Ви були першим, хто знайшов свідка, ірландську дівчину, — продовжував Гренвілл.

— Так.

— Ви її бачили після тієї ночі?

— Ні, сер.

— Вам відомо, що її розшукує Нічна варта?

— Містер Претт казав мені. Я нічого не знаю про міс Конноллі.

— Містер Претт переконав мене у протилежному.

То ось чому його сюди викликали. Нічна варта хотіла, щоб Гренвілл витяг з нього інформацію.

— Дівчину не бачили у її помешканні з тієї ночі, — сказав Гренвілл.

— Безсумнівно, вона має родичів у Бостоні.

— Лише чоловіка її сестри, кравця на ім’я містер Тейт. Він сказав Нічній варті, що вона була неврівноважена і неблагородна, але з надмірними вимогами. Вона навіть звинувачувала його у протиправних діях стосовно неї.

Норріс пригадав, як Роза Конноллі насмілилася поставити під сумнів висновок видатного доктора Крауча, — украй зухвало з боку дівчини, якій слід знати своє місце. Але чи неврівноважена? Ні, те, що Норріс бачив того вечора у палаті, було просто спробою дівчини відстояти свою думку. Вона намагалася захистити свою сестру, що помирала.

— Я не помітив у неї ознак неврівноваженості, — сказав юнак.

— Вона зробила кілька приголомшливих заяв. Щодо того створіння у плащі.

— Вона назвала його фігурою, сер. Вона ніколи не казала, що це було щось, бодай якоюсь мірою, надзвичайне. Це «Щоденні оголошення» назвали його Вестендським Женцем. Вона була налякана, але не істерична.

— Чи не були б ви ласкаві підказати містерові Претту, де вона може бути?

— Чому він вирішив, що я це знаю?

— Він лише припускає, що ви можете бути краще знайомі з її... народом.

— Зрозуміло, — Норріс відчув, як напружились м’язи його обличчя. Тож вони гадають, що фермерський хлопчина у фраку все одно лишається селюком. — Чи можу я поцікавитись, навіщо містерові Претту так терміново знадобилося знайти її?

— Вона свідок, і їй лише сімнадцять. Мова про її безпеку. І про безпеку дитини її сестри.

— Мені важко уявити, що містер Претт переймається їхнім добробутом. Можливо, є інша причина, чому він її шукає?

Гренвілл помовчав кілька секунд і зізнався:

— Є одна річ, яку містер Претт не хотів би побачити у пресі.

— Яка річ?

— Йдеться про коштовний виріб. Медальйон, яким недовгий час володіла міс Конноллі перед тим, як він опинився у ломбарді.

— Яка значимість цього медальйона?

— Він їй не належав. За всіма правилами, його мав успадкувати чоловік її сестри.

— То ви хочете сказати, що міс Конноллі крадійка?

— Це кажу не я, а містер Претт.

Норріс подумав про дівчину і її несамовиту відданість сестрі.

— Я не можу уявити, щоб вона була злодійкою.

— Якої ви про неї думки?

— Розумна дівчина. І відверта. Але не крадійка.

Гренвілл кивнув.

— Я перекажу вашу думку містерові Претту.

Норріс вирішив, що розмову закінчено, і хотів підводитись, але Гренвілл його зупинив:

— Одну хвилинку, містере Маршалл. Чи ви маєте інші справи?

— Ні, сер, — Норріс знову відкинувся на спинку стільця. Але не міг розслабитися під пильним поглядом декана.

— Ви задоволені перебігом вашого навчання? — спитав Гренвілл.

— Так, сер. Цілком.

— А доктором Краучем?

— Він чудовий наставник. Я вдячний, що він взяв мене до себе. Я отримав багато корисних знань у галузі акушерства під його керівництвом.

— Також, я розумію, ви маєте власні переконання у цій сфері.

Норріс раптово зніяковів. Невже доктор Крауч поскаржився на нього? Чи мав він тепер відчути на собі наслідки?

— Я не мав за мету ставити під сумніви його методи, — сказав Маршалл, — я лише хотів внести...

— Чи не мають викликати сумніви методи, які не діють?

— Я не повинен був суперечити йому. Певна річ, я не маю стільки досвіду, як у доктора Крауча.

— Ні. Але ви маєте досвід у фермерстві, — Норріс почервонів, а Гренвілл додав. — Ви вважаєте, що я вас образив?

— Я не можу знати ваших намірів.

— Я не збирався вас ображати. Я знаю багато справді розумних фермерських хлопчиків. І кілька ідіотів серед джентльменів. Я лише хотів сказати своїм зауваженням, що ви маєте практичний досвід. Ви спостерігали процес вагітності та народин.

— Але доктор Крауч доволі чітко дав мені зрозуміти, що корова не може бути порівняна з людиною.

— Певно, що ні. Корови значно приємніші. Ваш батько має з цим погодитися, інакше він би не переховувався на фермі.

Норріс був вражений.

— Ви знайомі з моїм батьком?

— Ні, але я чув про нього. Він має пишатися вами, тим, що ви обрали такий нелегкий напрям освіти.

— Ні, сер. Він не схвалює мій вибір.

— Як таке може бути?

— Він мав на думці виховати фермера. Батько вважає книжки марнуванням часу. Мене б не було у цьому медичному коледжі, якби не щедрість доктора Голловела.

— Доктор Голловел з Бельмонта? Джентльмен, який дав вам рекомендаційний лист?

— Так, сер. Насправді, немає людини добрішої. Він і його дружина завжди радо зустрічали мене у своєму будинку. Він особисто навчав мене фізики та заохочував брати книжки з його бібліотеки. Кожного місяця там з’являлися нові видання, і він надавав мені необмежений доступ до них. Романи. Історія Греції та Риму. Твори Драйдена, Поупа та Спенсера. Це видатна колекція.

Гренвілл усміхнувся.

— І вона пішла вам на користь.

— Книжки були моїм порятунком, — промовив Норріс і одразу спантеличився через свою відвертість. Але справді, саме порятунком були для нього книжки холодними ночами на фермі, ночами, коли їм із батьком не було про що розмовляти. Коли вони говорили, то лише або про те, що сіно було ще надто вологе, або про те, скільки ще корові до отелення. Вони ніколи не розмовляли про те, через що обидва страждали.

І ніколи не будуть.

— Яка прикрість, що ваш батько ніколи не заохочував вас, — сказав Гренвілл. — Але ви багато досягли, не маючи жодного сприяння.

— Я знайшов... роботу тут, у місті, — хай навіть таку огидну, як співпраця з Джеком Б’юрком. — Мені вистачає, щоб сплачувати за навчання.

— Ваш батько нічого не вносить?

— Йому майже нічого дати мені.

— Сподіваюся, він був більш щедрий з Софією. Вона заслуговувала на краще.

Норріс був вражений, почувши це ім'я.

— Ви знайомі з моєю матір’ю?

— Коли моя дружина Ебігейл була ще жива, вони з Софією були найкращими подругами. Але це було багато років тому, ще до вашого народження, — Гренвілл трохи помовчав. — Для нас стало несподіванкою, коли Софія раптово вийшла заміж.

«А найбільшою несподіванкою, — подумав Норріс, — став її вибір — малоосвічений фермер. Хоча Ісаак Маршалл і був приємною людиною, але він не цікавився музикою та книжками, які так полюбляла Софія, він взагалі не цікавився нічим, окрім своїх посівів і домашньої худоби».

Норріс нерішуче спитав:

— Ви знаєте, що моя мати більше не живе у Бельмонті?

— Я чув, що вона була у Парижі. Вона ще там?

— Наскільки мені відомо.

— Ви не знаєте?

— Вона не писала. Життя на фермі не було легким для неї, я гадаю. І вона... — Норріс замовк. Згадавши про від’їзд матері, він відчув, як серце стиснулось у грудях. Вона поїхала у суботу, у день, який він маже не пам’ятає, бо був дуже хворий. За кілька тижнів він був ще слабий і хитався, ледве стоячи на ногах. Спустився до кухні і знайшов свого батька, Ісаака, що стояв біля вікна і дивився на літню імлу. Батько повернувся до нього з таким виразом обличчя, наче він був чужинцем.

— Я щойно отримав листа від твоєї матері. Вона не повернеться, — це все, що сказав батько перед тим, як вийшов з будинку і вирушив до корівника доїти корів. Навіщо будь— якій жінці залишатися з чоловіком, єдина пристрасть якого — це біль від важкої праці та споглядання добре розореного поля. Вона втекла від Ісаака, він був причиною її від’їзду.

Але час минав, а листів від неї не було. Норріс почав миритися з правдою, яку одинадцятирічному хлопчику знати не годиться: що його мати втекла і від нього також. Покинула свого сина із батьком, який був щедрим на любов зі своїми коровами більше, ніж з власною плоттю і кров’ю.

Норріс глибоко вдихнув, а коли видихав, уявив, що біль виходить разом з повітрям. Але той не вщухав, старий біль від однієї згадки про жінку, яка подарувала йому життя. А потім розбила його серце.

Норріс раптово так забажав припинити цю розмову, що доволі різко зауважив:

— Я маю повертатися до кімнати розтинів. Це все, про що ви хотіли поговорити, сер?

— Є ще одна річ. Стосовно мого племінника.

— Чарльза?

— Він дуже високої думки про вас. Навіть захоплюється вами. Він був зовсім юним, коли його батько помер від лихоманки, і я боюся, що Чарльз успадкував батькову хворобливість. Моя сестра надмірно опікувалась ним, коли він був хлопчиком, тож він виріс занадто чутливим. І це викликає у нього відповідну реакцію на вивчення анатомії.

Норріс подумав про те, що він щойно побачив у анатомічній лабораторії: Чарльз із блідим обличчям тремтить, беручи скальпель, і шматує ним труп у сліпій фрустрації.

— Йому важко дається навчання, а його друг, містер Кінгстон. не надто підбадьорює його. Лише кепкує.

— Венделл Голмс гарний і доброзичливий друг.

— Так, але ви, можливо, найбільш вправний прозектор у вашій групі. Це мені сказав доктор С’ювол. Тож я був би вам дуже вдячний, якби ви надали Чарльзові окрему підтримку.

— Із задоволенням пригляну за ним, сер.

— Але, будь ласка, не розповідайте йому про цю розмову.

— Можете покластися на мене.

Обидва чоловіки підвелися. Якусь мить Гренвілл роздивлявся Норріса, мовчки оцінював його.

— Так і зроблю.