Сад кісток

14

Норріс подивився на свої руки, де шар засохлої крові потріскався і відставав від шкіри. Його було покликано асистувати у критичний момент, натомість він додав ще більше крові, ще більше плутанини у весь цей хаос. Крізь зачинені двері він чув, як чоловік репетував від болю, і уявив, який жах наводив хірургічний ніж на ту нещасну душу.

Але не більший жах, ніж відчула бідолашна Мері Робінсон.

Лише коли він заніс її до будівлі під світло, то побачив, якими насправді страшними були поранення. Норріс заніс її до холу, лишаючи по собі кривавий слід, а шокована медсестра мовчки вказала йому на операційну. Але коли він поклав Мері на стіл, то вже знав, що вона померла, не дочекавшись операції.

— Як добре ви знали Мері Робінсон, містере Маршалл?

Норріс відірвав погляд від своїх скривавлених рук і підвів його на містера Претта з Нічної варти. Позаду Претта стояли констебль Лайонз і доктор Альдус Гренвілл. Вони обидва зберігали тишу під час допиту. Чоловіки відступили у темряву, за межі кола світла, яке утворювала лампа.

— Вона була медсестрою. Я її бачив, певна річ.

— Але чи ви її знали? Чи мали з нею якісь стосунки за межами вашої роботи у лікарні?

— Ні.

— Зовсім ніяких?

— Я займаюся вивченням медицини, містере Претт. У мене лишається зовсім небагато вільного часу,

— Ви живете поруч із лікарнею. Ваше помешкання розташоване просто на межі її земель, і його можна навіть побачити з лікарняних вікон. Так само міс Робінсон жила за кілька хвилин ходьби звідси. Ви могли перетинатися з нею, просто виходячи за поріг.

— Це важко назвати відносинами, — Норріс знов опустив погляд на свої руки і подумав, що це була їхня найбільша близькість. З її кров’ю на його руках.

Містер Претт повернувся до містера Гренвілла:

— Ви оглянули тіло, сер?

— Так. Проте я б хотів, щоб доктор С’ювол оглянув його як слід.

— Але ви могли б поділитися своїми висновками?

Норріс тихо сказав:

— Це той самий убивця. Той самий малюнок. Упевнений, що ви вже знаєте про це, містере Претт, — він підвів погляд. — Два розрізи. Один прямий упоперек живота. Потім поворот леза і глибокий поріз прямо вгору, до самої грудини. У формі хреста.

— Але цього разу, містере Маршалл, — утрутився констебль Лайонз, — убивця пішов далі.

Норріс подивився на головного офіцера Нічної варти. Хоча раніше він ніколи не зустрічався з констеблем Лайонзом, але знав, яка у того репутація. На відміну від пихатого містера Претта, він розмовляв м'яко і не привертав до себе особливої уваги. Усю останню годину він надавав своєму підлеглому містерові Претту повний контроль над розслідуванням. Тепер Лайонз вийшов на світло, і Норріс побачив невисокого джентльмена років п’ятдесяти в окулярах з підстриженою бородою.

— Зник її язик, — сказав він.

Вартовий Претт повернувся до Гренвілла:

— Убивця відрізав його?

Гренвілл кивнув:

— Це неважко зробити. Усе, що потрібно — це гострий ніж.

— Чому він робить такі абсурдні речі? Що це: покарання? Чи послання?

— Про це вам варто запитати вбивцю.

Норрісу не сподобалось, як Претт миттєво перевів погляд на нього.

— А ви кажете, що бачили його, містере Маршалл.

— Я бачив щось.

— Істоту у плащі? Із черепом замість обличчя?

— Він був точнісінько таким, як його описувала Роза Конноллі. Вона сказала вам правду.

— Працівник лікарні вже сказав мені, що не бачив жодного монстра. Він розповів, що поруч із тілом бачив лише вас.

І нікого більше.

— Вона стояла там лише якусь мить. Коли працівник наблизився до мене, вона вже зникла.

Претт роздивлявся його якийсь час.

— Як ви вважаєте, чому було відрізано язик?

— Я не знаю.

— Це вчинок, гідний монстра. Але якщо він вивчає анатомію, то сенс може бути у збиранні частин людських тіл. Для наукових цілей, звісна річ.

— Містере Претт, — утрутився Гренвілл, — ви не маєте підстав підозрювати містера Маршалла.

— Молодого чоловіка, який опинився поблизу під час скоєння обох убивств?

— Він студент-медик. Він мав бути поблизу лікарні.

Претт подивився на Норріса.

— Ви зростали на фермі, чи не так? Ви маєте якийсь досвід у розтинанні тварин?

— Ці питання зайшли надто далеко, — сказав констебль Лайонз. — Містере Маршалл, ви можете йти.

— Сер, — заперечив Претт, обурений тим, як він щойно був позбавлений влади, — я вважаю, що ми не до кінця з цим розібралися.

— Містер Маршалл не є підозрюваним і не може бути допитаним, — Лайонз повернувся до Норріса. — Ви вільні.

Норріс підвівся і рушив до дверей. Там він зупинився і повернувся.

— Я знаю, що ви не повірили Розі Конноллі, — сказав він. — Але тепер і я бачив ту істоту.

Претт фиркнув:

— Саму Смерть?

— Вона справжня, містере Претт. Вірите ви мені чи ні, але там є щось. Щось, що зазирнуло мені в самісіньку душу. І я молю Бога, щоб цього ніколи більше не сталося.

Хтось знову стукав у його двері.

«Яке жахіття мені наснилося, — подумав Норріс, розплющивши очі й побачивши денне світло, яке пробивалося крізь його вікно. — Ось що буває від надмірного споживання устриць і бренді. Сняться потім усілякі монстри».

— Hoppice? Hoppice, прокидайся! — гукав Венделл.

Обхід з доктором Краучем. Я проспав!

Норріс відкинув ковдру і сів. Лише тоді побачив своє пальто, перекинуте через спинку стільця, і на ньому була велика пляма крові. Він подивився вниз на чоботи, які покинув біля ліжка, і побачив шкіру, геть укриту брудом. І також кров’ю. Навіть сорочка, в яку він був одягнений, була забризкана цегляно— червоним на манжетах і рукавах. То це був не сон. Він заснув з кров’ю Мері Робінсон на одязі.

Венделл погрюкав у двері.

— Норрісе, ми маємо поговорити.

Норріс непевно пройшов кімнатою і відчинив двері. Венделл чекав на темних сходах.

— Кепський маєш вигляд, — сказав він.

Норріс пішов назад до ліжка і зі стогоном сів.

— Це була жахлива ніч.

— Так, я чув.

Венделл увійшов до кімнати і зачинив за собою двері. Він не сказав ані слова, оглянувши жалюгідне маленьке горище. Його думки читалися на обличчі, коли Венделл розглядав гнилі балки, перекошену підлогу та матрац, набитий соломою, що лежав на ліжку, збитому зі старих дошок. З пітьми вискочила миша, дряпаючи кігтями підлогу, і зникла під столом, на якому лежав розгорнутий примірник «Анатомії» Вістера, укритий якимись плямами. Цього ранку наприкінці листопада було так зимно, що на вікні утворилась крижана корка.

— Я так розумію, що ти здогадуєшся, чому я не прийшов на ранковий обхід, — сказав Норріс. Він почувався болісно оголеним, сидячи у самій лише сорочці, а подивившись на свої голі ноги, побачив, що вони вкриті сиротами.

— Ми знаємо, чому ти не прийшов. Про це говорять усі в лікарні. Про те, що трапилось із Мері Робінсон.

— Тоді ти знаєш, що це я знайшов її.

— У будь-якому випадку, це одна з версій.

Норріс поглянув на товариша.

— Є інша?

— Ходить багато різних пліток. На жаль, огидних.

Норріс знову поглянув на свої коліна.

— Передай мені штани, будь ласка. Тут страшенно холодно.

Венделл простягнув шому штани, потім одвернувся і поглянув у вікно. Норріс одягнувся і помітив плями крові на закотах штанів. На всьому його одязі була кров Мері Робінсон.

— Що вони про мене кажуть? — спитав він.

Венделл повернув до нього обличчя.

— Який дивний збіг, що ти з’являвся так швидко після кожного вбивства.

— Не я знайшов тіло Аґнес Пул.

— Але ти був там.

— Як і ти.

— Я тебе не звинувачую.

— Тоді що ти тут робиш? Прийшов поглянути, де живе Жнець? — Норріс підвівся і натягнув підтяжки. — Уявляю, яка це гарна тема для балачок. Гостренькі дрібнички, про які можна потеревенити з гарвардськими дружками за келихом мадери.

— Ти ж не думаєш так про мене насправді?

— Але я знаю, що ти думаєш про мене.

Венделл наблизився до Норріса. Він був значно нижчим і дивився на Норріса знизу вгору, наче маленький розлючений тер’єр.

— Ти ображений на весь світ з того дня, коли тут з’явився. Бідолашний фермерський хлопчик, з яким не хочуть гратися інші діти. З тобою не хочуть дружити, бо твій фрак недостатньо гарний, а в кишені бракує копійок. Ти справді вважаєш, що я так про тебе думаю? Що ти не вартий моєї дружби?

— Я знаю своє місце у колі твоїх друзів.

— Ти не знаєш моїх думок! Ми з Чарльзом щоразу намагаємося ввести тебе у наше коло, щоб ти почувався там комфортно. Але ти не підпускаєш нас до себе, бо сам вирішив, що будь-яка спроба налагодити стосунки обов’язково провалиться.

— Ми одногрупники, Венделле, не більше. Нас поєднують доктор Крауч і мертвий ірландець. Можливо, ще келих бренді час від часу. Але ж подивись на цю кімнату. Ти можеш помітити, що більше спільного ми особливо й не маємо.

— Я маю з тобою спільного більше, ніж із тим-таки Едвардом Кінгстоном.

Норріс засміявся.

— О, так! Просто поглянь на наші однакові атласні жилети. Назви бодай одну річ, яка нас об’єднує, окрім бідолашного старого ірландця на столі.

Венделл повернувся до столу, на якому лежав відкритий Вістер.

— Принаймні те, що ти навчаєшся.

— Ти не відповів на моє питання.

— Це і була моя відповідь. Ти сидиш тут, на цьому крижаному горищі, спалюєш свої свічки до останньої краплини сала і вчишся. Чому? Просто щоб одного дня надягнути циліндр? Щось я у це не вірю, — він повернувся до Норріса. — Я гадаю, що ти навчаєшся з тієї ж причини, що і я. Бо ти віриш у науку.

— Тепер ти не знаєш моїх думок.

— Того дня, у палаті з доктором Краучем... Там була жінка, яка надто довго народжувала. Він наполягав, що їй необхідно зробити кровопускання. Пам'ятаєш?

— І що?

— Ти посперечався з ним. Сказав, що експериментував на коровах. Що кровопускання не принесло їм користі.

— І був за це привселюдно висміяний.

— Ти ж знав, що так буде. Але все одно сказав про це.

— Бо це правда. Корови навчили мене цього.

— А ти не такий гордий, щоб навчатися у корів.

— Я фермер. Де ще мені вчитися?

— А я син священника. Гадаєш, уроки, які я засвоїв з проповідей мого батька, були хоч трохи такими корисними, як твої? Фермери знають про народження і смерть набагато більше, ніж ті, хто сидять на церковних лавах.

Зі стогоном Норріс повернувся і взяв свій кітель — єдиний предмет одягу, на якому не було крові Мері Робінсон, але тільки тому, що власник залишив його тут учора ввечері.

— Ти маєш якесь дивне уявлення про шляхетність фермерів.

— Я можу розпізнати людей науки, коли їх побачу. Також я мав змогу переконатись у твоїй шляхетності.

— Моїй шляхетності?

— В анатомічній кімнаті, коли Чарльз перетворив на кроваву кашу труп старого ірландця. Ми обидва знаємо, що Чарлі лише за крок від того, щоб бути викинутим з коледжу. Але ти тоді вийшов уперед і прикрив його, коли ані Едвард, ані я не зробили цього.

— Навряд чи то була шляхетність. Просто я не міг спокійно спостерігати, як плаче дорослий чоловік.

— Hoppice, ти не такий, як більшість у нашій групі. Це твоє покликання. Ти вважаєш, що Чарлі Лекевей переймається анатомією, медичною наукою? Єдина причина, чому він тут, це тому, що його дядечко чекає цього від нього. Його покійний батько був лікарем. І його дід теж. А йому бракує сміливості піти проти родини. А Едвард... Він навіть не намагається приховувати свою байдужість. Половина студентів тут лише через примхи їхніх батьків. А інша половина просто хоче отримати ремесло. Таке, що забезпечить їм комфортабельне життя.

— А чому ти тут? Бо це твоє покликання?

— Я визнаю, медицина не була моїм першочерговим вибором. Але поету буде важко влаштувати своє життя. Навіть якщо я друкуватимусь у «Щоденних оголошеннях».

Норріс придушив сміх. Оце насправді нікчемна професія, яка підходить хіба що щасливчикам з купою грошей, які можуть собі дозволити витрачати дорогоцінний час на написання віршиків. Він дипломатично сказав:

— Боюсь, я незнайомий з твоїми роботами.

Венделл зітхнув:

— Тоді ти розумієш, чому я не обрав кар’єру поета. І до вивчення права мені теж забракло наснаги.

— То медицина посіла третє місце. Це важко назвати покликанням.

— Вона стала моїм покликанням. Я знаю, що маю стати лікарем.

Норріс взяв пальто і на мить завмер, роздивляючись криваві плями. Але все одно надягнув його. Мерехтіння замерзлої трави підказало, що сьогодні йому знадобиться будь-яка тепла річ, яку він може знайти у своєму жалюгідному гардеробі.

— З твого дозволу, я ще маю справу сьогодні. Мушу пояснити свою відсутність докторові Краучу. Він ще у лікарні?

— Норрісе, якщо ти збираєшся до лікарні, то я мушу попередити, що може очікувати там на тебе.

Норріс повернув до нього обличчя:

— Що?

— Знаєш, серед пацієнтів і персоналу ходять балачки. Люди мають сумніви щодо тебе. Вони налякані.

— Вони гадають, що це я її вбив?

— Опікуни розмовляли з містером Претгом.

— Вони ж не слухали його нісенітниці?

— Їм довелося слухати. Вони відповідальні за підтримання порядку у лікарні. Вони можуть покарати будь-якого доктора з персоналу. І, певна річ, вони можуть вигнати студента— ме— дика з палати.

— То як мені вчитися? Як продовжувати навчання?

— Доктор Крауч намагається їм це пояснити. І доктор Гренвілл категорично проти твого відсторонення. Але інші...

— Інші?

— Чутки серед родин пацієнтів. І на вулицях також.

— Що вони кажуть?

— Що відрізаний язик свідчить про те, що вбивця — студент-медик.

— Або хтось, хто забивав тварин, — додав Норріс, — і все це про мене.

— Я просто прийшов розповісти тобі про стан речей. Є люди, які... дуже тебе бояться.

— Але чому ти мене не боїшся? Чому ти вирішив, що я невинний?

— Я нічого не вирішив.

Норріс гірко посміхнувся.

— Оце надійний друг.

— Чорт забирай, саме це і має робити друг! Казати правду. Що твоє майбутнє під загрозою, — Венделл повернувся і пішов до дверей. Там він зупинився і поглянув на Норріса. — Ти маєш більше впертості та гордощів, ніж будь-який синок багатіїв, якого я колись зустрічав. Але через них ти весь світ бачиш негативним. Мені не потрібен такий друг, як ти. Я навіть не хочу мати такого друга, — він різко відчинив двері.

— Венделле!

— Тобі варто поговорити з доктором Краучем. І подякувати за те, що захищав тебе. Бо він зрештою заслуговує на це.

— Венделле, пробач мені, — сказав Норріс і зітхнув. — Я не звик помічати в людях хороше.

— Але помічаєш погане?

— Я зрідка розчаровуюсь.

— Тоді варто змінити коло знайомств.

Норріс усміхнувся на це. Він сів на ліжко і потер обличчя.

— Гадаю, твоя правда.

Венделл зачинив двері і підійшов до нього.

— Що ти збираєшся робити?

— З чутками? А що я можу зробити? Що наполегливіше я доводитиму свою непричетність, то більш винуватий вигляд матиму.

— Але ти мусиш щось робити. Це твоє майбутнє.

Воно висіло на волосинці. Кілька сумнівів, кілька тихих слів, і опікуни лікарні можуть назавжди заборонити йому вхід до палат.

«Як легко псується репутація» — подумав Норріс.

Підозра може причепитися до нього, як пляма крові до пальта, змарнувавши всі надії, перспективи та можливості, доки єдина стежка не приведе його назад до батькової ферми. До будинку холодної та безрадісної людини.

— Доки вбивцю не зловлять, — казав Венделл, — усі погляди будуть прикуті до тебе.

Норріс опустив очі на плями на пальто, із замерзаючою у жилах кров’ю пригадавши істоту, що стояла над ним на березі та дивилась на нього. Я не вигадав її.

Роза Конноллі також її бачила.