Сад кісток

2

Смерть приходила разом із мелодійним дзвоном.

Роза Конноллі вже жахалася цього звуку, бо чула його надто багато разів, сидячи поруч із лікарняним ліжком своєї сестри, змочуючи лоба Аурнії, тримаючи її руку та пропонуючи ковток води. Щодня той клятий дзвін сповіщав про прихід священника, який прибував до пологового відділення, щоб причащати та проводити таїнство соборування. За сімнадцять років свого життя Роза не бачила стільки горя, як за ці п’ять днів. У неділю померла Нора, лише за три дні після народження дитини. У понеділок дівчина з каштановим волоссям у дальньому кінці відділення померла одразу після пологів. Не було нагоди навіть дізнатись її ім’я, особливо в цьому гармидері, коли біля неї плакала родина, новонароджена дитина волала, наче її різали, а надворі трунар грюкав своїм молотком. У вівторок, після чотирьох днів лихоманки, яка почалася під час народження сина, Ребекка спочила з миром, але лише після того, як Роза була змушена терпіти сморід, викликаний струпами, які гнили, та рідиною з-поміж її ніг, яка просочувалася крізь ковдру назовні. Усе відділення було просякнуте жахливим запахом поту, пропасниці та гною. Пізно вночі, коли стогін помираючих душ лунав коридорами, Роза здригнулася й прокинулася після тривожного напівсну. Дівчина зауважила, що реальність була гіршою за її нічні жахіття. Лише коли вийшла на лікарняне подвір’я і вдихнула на повні груди холодне туманне повітря, Роза позбулася відчуття бруду, яким дихала всередині.

Але вона мала повертатись до тих жахів. До своєї сестри.

— Знову дзвін, — прошепотіла Аурнія, її запалі очі були напівзаплющені, — яка бідолашна душа цього разу?

Роза подивилась углиб відділення, де завіса була поспіхом натягнута довкола одного з ліжок. Кілька хвилин тому вона бачила, як сестра Мері Робінсон принесла маленький стіл і поклала на нього свічки та розп’яття. Вона не бачила священника, але чула його бурмотіння за завісою та запах воску, що плавився на свічках.

— Великим милосердям своїм хай Господь пробачить тобі усі гріхи твої...

— Хто? — знову спитала Аурнія. Занепокоєна, вона спробувала підвестися, щоб подивитися через ряд ліжок.

— Боюся, що це Бернадетта, — промовила Роза.

— О! О, ні!

Роза стисла руку сестри.

— Можливо, вона ще жива. Є невелика надія.

— А дитина? Що з дитиною?

— Хлопчик здоровий. Хіба ти не чула, як він плакав у колисці сьогодні вранці?

Аурнія, зітхнувши, знову опустилася на подушку, а в її диханні було чутно жахливий аромат смерті, наче тіло її гнило зсередини, а органи розкладалися.

— Це вже хоч якась утіха.

— Утіха? Те, що хлопчик зростатиме сиротою? Те, що його мати провела свої останні три дні, скиглячи від болю в животі, роздутому через пологову лихоманку?

Роза бачила забагато таких «утіх» за останні сім днів. Якщо це було прикладом Його милосердя, то вона не хотіла мати з Ним нічого спільного. Але вона не висловлювала цього богохульства вголос у присутності сестри. Лише віра підтримувала Аурнію всі ці місяці, що минули від образи, якої завдав їй чоловік, усі ці ночі, коли Роза чула її тихі ридання через ковдру, яка висіла між їхніми ліжками. Що доброго отримала бідолашна Аурнія за свою віру? Де був Бог усі ті дні, коли вона даремно намагалася дати життя своєму первістку?

Якщо ти чуєш молитви доброї жінки, Боже, то чому покинув її в стражданнях?

Роза не очікувала на відповідь, її і не могло бути. Усе, що вона почула, було безглузде бурмотіння священника за завісою, яка ховала ліжко Бернадетти.

— Ім’ям Отця і Сина, і Святого Духа хай розсіються сили диявола наложінням рук моїх і заступництвом благої Діви Марії, Матері Божої.

— Розо, — прошепотіла Аурнія.

— Так, люба.

— Я дуже боюся, що прийшов і мій час.

— Який час?

— Священника. Час сповіді.

— Які незначні гріхи тебе можуть турбувати, люба? Ти вважаєш, що Він не бачить твоєї доброчесності?

— О, Розо, ти не знаєш усього, у чому я винна. Усього, у чому я соромлюся зізнатися тобі. Я не можу померти без...

— Не кажи мені про смерть! Ти не маєш опускати руки! Ти маєш боротися!

Аурнія відповіла зі слабкою посмішкою і потяглася, щоб узяти сестру за руку:

— Моя маленька Розі. Ти ніколи нічого не боїшся.

Але Роза боялася. Дуже боялася, що сестра залишить її. Страшенно боялася, що колись Аурнія помолиться востаннє, перестане чіплятися за життя і відійде у кращий світ.

Аурнія заплющила очі й зітхнула.

— Ти залишишся зі мною і цієї ночі?

— Так, звісно!

— А Ебен? Він не приходив?

Роза стисла руку Аурнії.

— Ти справді хочеш, щоб він був тут?

— Ми зобов’язані бути разом, він і я. У радості та в горі.

«Здебільшого у горі», — хотіла сказати Роза, але припнула свого язика. Ебен і Аурнія мали б бути разом у шлюбі, але краще їм було триматися окремо, Роза не могла терпіти присутності цього чоловіка. Останні чотири місяці вона жила з Аурнією та Ебеном у мебльованих кімнатах на вулиці Броад, її ліжко втискалось у вузьку нішу, що межувала з їхньою спальнею. Вона намагалася триматись подалі від Ебена, але, коли Аурнія почала важчати та швидше втомлюватися через вагітність, Розі доводилося виконувати більше і більше обов'язків своєї сестри у кравецькій майстерні Ебена. У коморі майстерні, заваленій рулонами мусліну та сукна, вона помічала лукаві погляди свояка, звернула увагу, як часто він знаходив привід доторкнутися до її плеча, стати упритул, перевіряючи шви, які вона зробила на штанях чи камзолі. Нічого цього вона не казала Аурнії, бо знала, що Ебен, звісно, усе б заперечував. А єдина, хто від цього постраждала, була б Аурнія.

Роза змочила ганчірку в мисці та, приклавши її до лоба Аурнії, подумала: «Куди поділася моя чудова сестра?» Менш ніж за рік подружнього життя її очі перестали сяяти, а волосся полум’яного кольору втратило свій блиск. Усе, що залишилося від неї — це зневірена оболонка, волосся злипалося від поту, а на обличчі застигла маска відчаю.

Слабким рухом Аурнія витягла руку з-під ковдри.

— Я хочу, щоб ти взяла це, — прошепотіла вона, — візьми, доки Ебен не взяв.

— Що взяти, люба?

— Це, — Аурнія торкнулася медальйона у вигляді серця, який висів у неї на шиї. Блиск видавав у ньому виріб із чистого золота, і Аурнія носила його вдень і вночі. Роза припустила, що це був подарунок Ебена. Колись він так добре піклувався про свою дружину, що виконував такі її забаганки. Чому ж він не тут зараз, коли його піклування потрібне найбільше?

— Будь ласка, допоможи мені його зняти.

— Тобі ще не час віддавати його, — сказала Роза.

Але Аурнія зуміла самотужки зняти прикрасу і поклала її в долоню сестри.

— Це твоє. За твою турботу та піклування про мене.

— Я просто прибережу його для тебе, — Роза поклала медальйон до кишені, — коли це все скінчиться, люба, коли ти триматимеш на руках свого малюка, я поверну його на твою шию.

Аурнія посміхнулась:

— Якби ж це тільки могло статися.

— Це неодмінно станеться.

Дзвін, що віддалявся, сповіщав про те, що священник завершив свій обряд над Бернадеттою, яка помирала, а сестра Робінсон поспішала прибрати завісу й приготуватися до прийому нових відвідувачів, які щойно прибули.

Усі у приміщенні замовкли в очікуванні, коли доктор Честер Крауч увійшов до материнської палати. Сьогодні його супроводжували старша медсестра лікарні міс Аґнес Пул та четверо студентів-медиків. Доктор Крауч розпочав обхід з першого ліжка, де лежала жінка, яка прибула лише цього ранку після того, як два дні марно намагалася народити вдома. Студенти вишукувалися півколом і спостерігали, як доктор прослизнув рукою під ковдру й почав обережно обстежувати пацієнтку. Вона скрикнула від болю, коли він проник глибоко між її стегнами. Доктор витяг руку, із пальців стікала кров.

— Рушник, — сказав він, і сестра Пул миттєво виконала вимогу. Витерши руку, він звернувся до студентів:

— Пацієнтка не прогресує. Голова дитини залишається у тому ж положенні, а шийка матки недостатньо розширилася. Як слід вчинити у цьому конкретному випадку? Ви, містере Кінгстон! Що можете сказати?

Містер Кінгстон, ставний і франтувато вдягнений юнак, відповів без вагань:

— Я б порекомендував ріжки із чаєм сушонг.

— Добре. Що ще можна зробити? — доктор Крауч подивився на найнижчого з чотирьох студентів, подібного до ельфа, з великими вухами. — Містере Голмс?

— Я б спробував проносне, щоб стимулювати перейми, — швидко відповів містер Голмс.

— Добре. А ви, містере Лекевей? — доктор Крауч повернувся до світловолосого чоловіка, чиє налякане обличчя миттєво почервоніло. — Що ще ми можемо зробити?

— Ну, я... це...

— Це ваша пацієнтка. Як ви вчините?

— Я поміркую над цим.

— «Поміркую над цим»?! Ваш дід і батько були лікарями! Ваш дядько — декан у медичному коледжі. Ви маєте більший стосунок до медичних наук, ніж будь-хто з ваших одногрупників. Нумо, містере Лекевей! Невже ви нічого не додасте?

Безпорадний юнак похитав головою.

— Мені шкода, сер.

Доктор Крауч зітхнув і повернувся до четвертого студента, високого чорнявого юнака.

— Ваша черга, містере Маршалл. Що ще можна вдіяти у цій ситуації? Пацієнтка у пологах, які не прогресують.

Студент сказав:

— Я б порадив їй сидіти або стояти. Також, якщо вона у змозі, ходити відділенням.

— Що ще?

— Це єдиний додатковий метод, який я вважаю доречним.

— Як щодо кровопускання?

Студент трохи помовчав і неквапом промовив:

— Я не впевнений у його ефективності.

Доктор Крауч здивовано засміявся:

— Ви, ви не впевнені?

— На фермі, де я ріс, я експериментував із кровопусканням і застосуванням банок. З ними я втратив стільки ж телят, як і без них.

— На фермі? Ви говорите про кровопускання коровам?

— І свиням.

Сестра Агнес Пул не стримала сміху.

— Ми тут маємо справу з людьми, а не з тваринами, містере Маршалл, — сказав доктор Крауч. — Лікувальне кровопускання, і я це знаю з власного досвіду, цілком ефективне для полегшення болю. Воно розслабляє пацієнтку достатньо, щоб шийка матки розширилася належним чином. Якщо ріжки та проносне не подіють, я, певна річ, зроблю пацієнтці кровопускання, — він повернув брудний рушник сестрі Пул і рушив до ліжка Бернадепи.

— Що з цією? — запитав він.

— Хоча гарячка слабшає, — відповіла сестра Пул, — спорожнення стали гнійними, вона провела ніч у муках.

Доктор Крауч знову сягнув рукою під ковдру, щоб пальпувати внутрішні органи. Бернадетта слабо застогнала.

— Так, її шкіра доволі холодна, — погодився він, — але у цьому випадку... чи вживала вона морфін?

— Кілька разів, сер. За вашим наказом.

Доктор витяг руку з-під ковдри, на пальцях блищав жовтуватий слиз, а сестра подала йому той самий брудний рушник.

— Продовжуйте давати морфін, — сказав він тихо, — їй потрібен спокій.

Це прозвучало як смертний вирок.

Ліжко за ліжком, пацієнтка за пацієнткою, доктор Крауч продовжував свій обхід. Коли дістався ліжка Аурнії, рушник, яким він витирав руки, був просякнутий кров’ю.

Роза підвелася, щоб привітати його: «Докторе Крауч!»

Він невдоволено подивився на неї:

— А ви міс...

— Конноллі, — підказала Роза, здивована тим, що цей чоловік досі не запам’ятав її ім’я. Саме вона запросила його до їхнього тимчасового житла, де Аурнія день і ніч марно намагалася народити. Роза була поруч із сестрою кожного разу, коли доктор Крауч відвідував її, але кожного разу, коли вони зустрічалися, він був спантеличеним. Але тоді він не дивився на неї по-справжньому, вона була просто черговою жінкою, не вартою зайвого погляду.

Він переключив увагу на сестру Пул.

— Як прогресує ця пацієнтка?

— Здається, проносне, яке ви виписали минулого вечора, сьогодні поліпшило якість перейм. Але вона не виконує ваші вказівки — не зводиться з ліжка і не ходить палатою.

Витріщившись на сестру Пул, Роза ледь стримала язика. Ходити палатою? Чи вони показилися? За останні п’ять днів Роза спостерігала, як Аурнія дедалі слабшає. Звісно, сестра Пул могла б побачити, що її сестрі важко навіть сісти, не кажучи вже про ходьбу. Але ж медсестра навіть не дивилася на Аурнію, її шанобливий погляд був прикутий до доктора Крауча. Він занурив руку під ковдру, і, коли сягнув пологових шляхів, Аурнія так застогнала від страшенного болю, що Роза насилу втрималася, щоб не відтягти лікаря від сестри.

Він випрямився і подивився на сестру Пул.

— Також амніотичний мішок розірваний, але шийка матки ще недостатньо розширена, — доктор витер руки огидним рушником, — скільки вже днів?

— Сьогодні п’ятий, — сказала сестра Пул.

— Тоді, вірогідно, знадобиться ще одна доза ріжок, — він узяв зап’ясток Аурнії та виміряв пульс. — Серцебиття прискорене. І температура сьогодні зависока. Кровопускання допоможе їй трішки охолонути.

Сестра Пул кивнула:

— Я доберу...

— Ви пустили їй достатньо крові, — відрізала Роза.

Повисла тиша. Доктор Крауч підвів на неї здивований погляд.

— Нагадайте, хто ви їй?

— Сестра. Я була тут, коли ви пустили їй кров уперше, докторе Крауч. І вдруге, і втретє.

— І ви бачите, що це приносить їй користь, — сказала сестра Пул.

— Можу запевнити вас у протилежному.

— Бо ви неосвічена дівчинка і не знаєте, на що треба звертати увагу.

— То ви хочете, щоб я вилікував її чи ні? — доволі різко спитав доктор Крауч.

— Так, сер, але не шляхом виливання з неї всієї крові.

Сестра Пул холодно промовила:

— У будь-якому разі, міс Конноллі, тримайте язика за зубами або залиште відділення. І дозвольте лікарю робити те, що потрібно.

— Я все одно не маю часу пускати їй кров сьогодні, — доктор Крауч показово глянув на кишеньковий годинник, — у мене зустріч за годину, а потім маю підготуватися до лекції. Завтра вранці я в першу чергу прийду подивитися пацієнтку. Можливо, до того часу вам стане більш зрозумілим, якого саме, міс...

— Конноллі, — підказала Роза.

— ...Міс Конноллі, подальшого лікування потребує ваша сестра, — він різко закрив годинник. — Джентльмени, з вами ми побачимося на ранковій лекції о дев’ятій. Добраніч! — Він кивнув і повернувся, щоб піти. Коли лікар покрокував до виходу, студенти-медики потяглися за ним, наче слухняні каченята.

Роза побігла за ними.

— Перепрошую, сер! Містер Маршалл, чи не так?

Найвищий зі студентів обернувся. Це був той чорнявий юнак, що перед тим ставив під сумнів доцільність кровопускання породіллі. Студент, який зростав на фермі. Погано підігнаний одяг видавав його походження з більш скромного середовища, ніж одногрупники. Роза достатньо довго працювала швачкою, щоб упізнати добрий одяг, а його костюм був не надто високої якості, вовняна тканина була тьмяною та безформною, їй бракувало гарного оздоблення. Його товариші вже виходили з палати, і містер Маршалл стояв в очікуванні. Він мав втомлені очі і, як їй здалося, надто змучене обличчя, як для молодої людини. На відміну від інших, він дивився на неї прямо, як на рівну собі.

— Вибачте, я випадково почула, що ви казали доктору, — мовила Роза, — щодо кровопускання.

Юнак похитав головою:

— Боюсь, я висловився надто прямолінійно.

— То це правда? Те, що ви сказали.

— Я лише описував свої спостереження.

— Чи я помиляюся, сер? Я маю дозволити йому пустити кров моїй сестрі?

Він вагався. Кинув погляд на сестру Пул, яка несхвально спостерігала за ними.

— Я не маю достатньої кваліфікації, щоб давати поради. Я лише першокурсник. Доктор Крауч — мій наставник і чудовий лікар.

— Я дивилася, як він пускав їй кров три рази, і кожного разу медсестри казали, що це допоможе. Але Бог свідок, жодних поліпшень. Щодня я бачу лише... — вона замовкла, а потім розплакалася. Зрештою тихо промовила: — Я лише хочу, щоб Аурнії стало краще.

Сестра Пул утрутилася в їхню розмову:

— Ви питаєте студента-медика? Гадаєте, він більш обізнаний за доктора Крауча? — Вона фиркнула. — Це все одно, що питати помічника конюха, — із цими словами медсестра вийшла з палати.

Якусь мить містер Маршалл мовчав. Лише коли кроки сестри Пул стихли за дверима, він знову почав говорити, його слова лунали спокійно, але підтвердили найгірші побоювання Рози.

— Я б не став пускати їй кров, — казав він тихо, — навряд чи це допоможе, скоріше навпаки.

— Що б ви зробили, якби вона була вашою сестрою?

Чоловік з жалем подивився на Аурнію, яка вже спала.

— Я б допоміг їй сісти на ліжку. Наклав холодний компрес від гарячки й додав би морфін від болю. Я б переконався, що вона вживає достатньо їжі та рідини. І спокій, міс Конноллі. Якби моя сестра так страждала, я б міг допомогти лише цим, — він подивився на Розу, — спокій, — сумно повторив студент і пішов геть.

Роза витерла сльози і повернулася до ліжка Аурнії, пройшовши повз жінку, яку нудило у таз, й іншу, чия нога була червона та розпухла від бешихового запалення. Жінки, які народжують, жінки, які страждають. Надворі був листопад і йшов холодний дощ, але тут, усередині, розпечена грубка та зачинені вікна укупі із задушливим і смердючим повітрям підтримували нездорову атмосферу.

«Можливо, я помилилася, коли привезла її сюди? — думала Роза. — Чи не краще було б доглядати її вдома, де вона б не слухала цілу ніч цей жахливий стогін, ці жалібні скиглення?» Кімната, яку вони винаймали, була тісна й холодна, і доктор Крауч порадив Аурнії перебратися до лікарні, де йому було б простіше піклуватися про неї. «З огляду на становище, у якому опинилася ваша сестра, — казав він, — платня буде такою, яку ваша родина зможе собі дозволити. Гаряча їжа та кваліфікований медичний персонал — ось що чекатиме на неї у лікарні», — запевняв їх доктор Крауч.

«Але він не казав про це», — думала Роза, дивлячись на ряд ліжок із жінками, які переживали жахливі страждання. Її погляд зупинився на Бернадетті, яка вже лежала тихо. Роза повільно наблизилася до її ліжка, подивилась на молоду жінку, яка лише п’ять днів тому весело сміялася, тримаючи на руках свого новонародженого сина.

Бернадетта більше не дихала.