Сад кісток

23

Це було помилкою.

Норріс лежав у ліжку, розмірковуючи, що буде робити зі своєю гостею, коли настане ранок. Піддавшись безрозсудному милосердю, він узяв на себе відповідальність, яка йому була не потрібна. Але він пообіцяв собі, що це тимчасовий захід, який не триватиме довго. Принаймні дівчина була ненав’язливою. Вона тихо прослизнула за ним сходами нагору, і ніхто у будинку не помітив, що Норріс таємно привів до себе гостю жіночої статі. Вона, наче виснажене кошеня, згорнулась у кутку і майже одразу заснула. Він навіть не чув її дихання. Лише поглянувши через кімнату, Норріс побачив її темний силует на підлозі й усвідомив, що Роза ще там. Він думав про випробовування, які йому влаштовувало життя — такі незначущі, у порівнянні з тими, які очікують на Розу Конноллі щодня на вулицях.

Але я нічим не можу зарадити. Життя несправедливе, а я не можу змінити світ.

Коли він прокинувся наступного дня, вона ще спала. Спочатку Норріс хотів розбудити й виставити дівчину за двері, але йому стало її шкода. Роза спала міцно, як дитина.

При денному світлі її одяг мав ще більш кепський вигляд. Плащ був не раз зашитий, а оторочка спідниці заляпана брудом. На пальці зблискувала каблучка з різнокольоровим склом. Дешева версія різнобарвних каблучок, які він бачив на руках дуже багатьох жінок, навіть своєї матері. Але це була жалюгідна підробка, просто олов’яна дрібничка, якою бавляться діти. Йому здалося дивним, що Роза так показово носить цю дешеву прикрасу, буцімто гордо демонструє свою бідність за її допомогою.

Але, навіть незважаючи на бідність, її обличчя було витонченим і бездоганним, каштанове волосся грало на сонці відблисками мідних смужок. Якби вона зараз відпочивала на подушці з вишуканим мереживом, замість купи ганчірок, то склала б гідну конкуренцію будь-якій красуні з Бікон Гілу. Але, з роками, набагато раніше, ніж рум’янець покине щоки дівчини з Бікон Гілу, бідність зітре яскравість фарб з обличчя Рози, не залишивши про них жодної згадки.

Життя непросте. Я не можу цього змінити.

Хоча він майже не мав грошей, Норріс усе ж залишив кілька монет поруч із Розою. Це має прогодувати її кілька днів.

Вона ще спала, коли він вийшов з кімнати.

Хоча Норріс ніколи не відвідував служіння преподобного Вільяма Ченнінга, він чув про репутацію цієї людини. Справді, неможливо було не знати про Ченнінга, чиї, як кажуть, чарівні проповіді приваблювали дедалі більше коло прихильників до унітарної церкви на Федеральній вулиці.

Минулого вечора, на прийомі у доктора Гренвілла, сестри Веллівер гучно вихваляли Ченнінга.

— Саме там ви знайдете будь-якого високопосадовця у неділю вранці, — розповідала Кітті Веллівер. — Ми всі завтра будемо там: містер Кінгстон, містер Лекевей та навіть містер Голмс, незважаючи на те, що його виховували кальвіністом. Ви маєте обов’язково там бути, містере Маршалл! Його проповіді так вражають, вони такі глибокі. Він справді змушує замислитися!

Хоча Норріс і мав деякі сумніви щодо того, про що саме замислюється Кітті Веллівер під час проповідей, він не міг знехтувати її порадою і не з'явитися у церкві. Минулої ночі він побував у колі, до якого сподівався колись долучитися. Те саме коло сидітиме цього ранку на лавах у церкві на Федеральній вулиці.

Щойно Норріс увійшов досередини, одразу ж побачив знайомі обличчя. Венделл та Едвард сиділи ближче до передньої частини, і він почав іти до них, але хтось поплескав його по плечу. Він неочікувано зауважив, що з обох боків від нього стоять сестри Веллівер.

— О, ми так чекали вашої появи! — вигукнула Кітті. — Ви б не хотіли сісти з нами?

— Так, авжеж! — підтримала сестру Гвендолін. — Ми завжди сідаємо нагорі.

Тож Норріс пішов нагору, примушений виконувати жіночу волю, і опинився на балконі, затиснутий між спідницями Кітті зліва і Гвендолін справа. Він дуже скоро зрозумів, чому сестри надавали перевагу віддаленим сидінням на балконі: тут можна було вільно балакати просто під час проповіді преподобного Ченнінга, яку вони не надто прагнули почути.

— Дивись, ось там Елізабет Пібоді. Вона має доволі стриманий вигляд сьогодні, — сказала Кітті. — Але ж яка жахлива сукня! Їй зовсім не личить.

— Схоже, що преподобний Ченнінг уже стомився від її товариства, — прошепотіла у відповідь Гвендолін.

Кітті штовхнула Норріса у руку.

— Ви, мабуть, уже чули плітки, правда? Про міс Пібоді та преподобного. Вони близькі, — Кітті додала, лукаво наголосивши, — дуже близькі.

Норріс поглянув з балкона на фатальну жінку, яка опинилася у центрі скандалу, і побачив скромно вдягнену леді у непривабливих окулярах з виразом сильної зосередженості на обличчі.

— Це Рейчел? Я не знала, що вона повернулася з Саванни, — сказала Кітті.

— Де?

— Сидить поруч із Чарльзом Лекевеєм. Тобі не здається, що вони...

— Не можу уявити. Чарльз має незвичний вигляд сьогодні, правда? Таке враження, що він нездоровий.

Кітті нахилилась уперед.

— Він запевняв учора, що його лихоманить. Можливо, він казав правду.

Гвендолін захихикала.

— А можливо, він просто не витримує Рейчел.

Норріс намагався зосередитися на проповіді преподобного Ченнінга, але це було неможливо через постійні балачки цих дурних дівчат. Учора ввечері їхнє піднесення видавалося чарівним, але сьогодні це просто дратувало його. Вони тільки й балакали про те, хто з ким сидить, яка дівчина була тупа, а яка — схиблена на книжках. Він раптом подумав про Розу Конноллі, вдягнену у дрантя і скручену від утоми на його підлозі, й уявив, які жорстокі речі могли б сказати про неї ці леді. Чи стала б Роза розкидатися словами з приводу сукні іншої дівчини або загравань священника? Ні, її турботи були найпростішими: як наповнити шлунок і сховатися від негоди — основні потреби будь-якої тварини. Звісна річ, сестри Веллівер вважали себе набагато більш цивілізованими тому, що вони вдягали чудові сукні і проводили вільний час недільного ранку на балконі у церкві.

Він нахилився до перил у надії, що його зосереджений вигляд стане сигналом для Кітті та Гвендолін припинити балачки, але вони просто стали розмовляти над його головою. Де Лідія знайшла цей огидний капелюшок? Ти бачиш, як Дікі Лоуренс увесь час на неї витріщається? О, вона повідала мені дещо вельми цікаве сьогодні вранці! Про справжню причину, чому брат Дікі так прагнув додому з Нью-Йорка. Виявляється, через молоду леді...

«Боже милосердний, — подумав Норріс, — чи існує такий скандал, про який ці дівчата не чули? Чи якийсь прихований погляд, який вони б не помітили?»

Що б вони сказали про те, що Роза Конноллі спала у його кімнаті?

Невдовзі, коли преподобний Ченнінг нарешті завершив свою проповідь, Норріс відчайдушно прагнув утекти від сестер, але вони вперто продовжили сидіти на місцях, стримуючи його, навіть коли парафіяни почали рухатися до виходу.

— О, ми ще не можемо піти, — сказала Кітті і смикнула його назад на лаву, коли він намагався підвестися, — звідси все набагато краще видно.

— Що видно? — спитав він роздратовано.

— Як Рейчел буквально вішається на Чарльза.

— Вона переслідує його з червня. Пам’ятаєш пікніку Вестоні? У сільському маєтку його дядечка. Чарлі просто втік до саду, щоб сховатися від неї.

— Чому вони все ще сидять? Гадаєш, Чарлі ще не втомився від неї?

— Можливо, він не хоче тікати, Гвен. Можливо, вона справді зачепила його? Як гадаєш, чи не тому він не приїхав до нас у березні? Вона вже тримає його у своїх пазурах!

— О, вони підводяться. Подивись, як її рука охоплює його... — Кітті не договорила. — Що це з ним відбувається?

Чарльз хитнувся від свого місця до проходу і схопився за спинку лави. Якусь мить він розгойдувався на ногах. Потім ноги перестали тримати його, і Чарльз повільно опустився на підлогу.

Сестри Веллівер одночасно відкрили роти і підхопилися з лави. Унизу панував безлад, парафіяни з’юрмилися довкола Чарльза.

— Дайте пройти! — крикнув Венделл.

Кітті перебільшено схлипнула і притиснула руку до рота.

— Сподіваюся, з ним нічого серйозного.

Невдовзі Норріс збіг униз сходами і проклав собі шлях крізь натовп. Венделл та Едвард уже схилилися над їхнім другом.

— Я у порядку, — бурмотів Чарльз, — справді, усе добре.

— З твого вигляду не скажеш, що добре, Чарлі, — сказав Венделл. — Ми послали за твоїм дядечком.

— Немає необхідності казати йому про це.

— Ти білий, наче простирадло. Лежи спокійно.

Чарльз простогнав.

— О боже, я ніколи цього не переживу.

Норріс раптом подивився на пов’язку, накладену на ліву руку Чарльза. Кінчики пальців, які виглядали з-під неї, були червоні й набряклі. Він став навколішки і потягнув за бинт.

Чарльз закричав і спробував забрати руку.

— Не чіпай її, — благав він.

— Чарлі, — тихо вимовив Норріс, — я мушу подивитися. Ти знаєш, що це необхідно.

Повільно він розмотав бинт. Коли під ним відкрилася чорна плоть, Норріс із жахом підскочив на п’яти. Він подивився на Венделла, який нічого не сказав, лише похитав головою.

— Ми мусимо відвезти тебе додому, Марлі, — сказав Норріс. — Твій дядечко дасть цьому раду.

— Минуло кілька днів з того часу, як він порізався на анатомічному показі, — сказав Венделл. — Він знав, що йому стає гірше. Чому, дідько, він нікому про це не сказав? Принаймні своєму дядечкові?

— І тим самим визнав би, якій він незграбний і некомпетентний? — спитав Едвард.

— Він навіть ніколи не хотів вивчати медицину. Бідолашний Марлі був би цілком щасливим, проводячи весь час тут за написанням своїх коротеньких віршиків, — Венделл стояв біля вікна у вітальні доктора Гренвілла і дивився, як карета, запряжена четвіркою, проїхала повз них. Лише минулого вечора цей будинок дзвенів сміхом і музикою, тепер тут панувала моторошна тиша, яку порушували лише скрип кроків нагорі та тріск багаття у каміні. — Він не мав схильності до медицини, і ми всі це знали. Та чи визнавав це його дядечко?

Норріс подумав, що це було зрозуміло кожному. Не було студента, який би так невміло поводився зі скальпелем, ніхто так погано не був підготовлений до суворих реалій обраної ними професії. Анатомічна лабораторія — це лише частина того, з чим доведеться мати справу лікареві. Попереду чекають набагато гірші випробовування: сморід висипного тифу, пронизливий крик із хірургічного столу. Розтин трупів був дрібницею, мертві не скаржаться. Справжній жах був у живій плоті.

Вони почули стукіт у вхідні двері. Місіс Фьорбуш, економка, стрімко промайнула залою, щоб зустріти відвідувача.

— О, докторе С’ювол! Дякувати богові, ви прибули! Місіс Лекевей шаленіє, а доктор Гренвілл уже двічі пускав йому кров, але гарячка не спадає, і він прагне почути вашу думку.

— Я не впевнений, що мої уміння вже потрібні.

— Можливо, ви зміните свою думку, коли побачите його руку.

Норріс помітив доктора С'ювола, коли той пройшов повз дверний проріз вітальні з валізою інструментів у руці, а потім почув його важкі кроки, коли той підіймався сходами на другий поверх.

Місіс Фьорбуш поспішала за доктором, коли Венделл гукнув її:

— Як Чарльз?

Місіс Фьорбуш подивилася на них крізь дверний проріз і замість відповіді похитала головою.

Едвард пробурмотів:

— Це починає видаватися дуже поганим.

Згори долинули чоловічі голоси та ридання місіс Лекевей. Норріс подумав, що їм краще піти. Вони втрутилися у горе цієї родини. Але обидва його товариші й не поворухнулись у бік дверей. Навіть коли насунулися сутінки, а покоївка принесла їм нову порцію чаю, нову тарілку пирогів.

Венделл не торкнувся жодного. Він відкинувся у кріслі й напружено дивився на вогнище.

— У неї була пологова лихоманка, — раптом сказав він.

— Що? — перепитав Едвард.

Венделл підвів погляд.

— Труп, який він різав того дня, коли поранився. Це була жінка, а доктор С’ювол сказав, що вона померла від пологової лихоманки.

— То й що?

— Ти бачив його руку.

Едвард похитав головою.

— Дуже страшний випадок бешихового запалення.

— Це гангрена, Едді. Зараз він у гарячці, його кров отруєна чимось, що він, певно, заніс через той маленький поріз скальпелем. Уважаєш випадковістю, що та жінка теж померла від стрімкої лихоманки?

Едвард знизав плечима.

— Багато жінок помирають від цього. Цього місяця більше, ніж колись.

— І більшість із них була пацієнтками доктора Крауча, — тихо промовив Венделл і знову перевів погляд на вогонь.

Вони почули важкі кроки, які спускалися сходами, і з’явився доктор С’ювол. Його масивна постать пройшла дверним прорізом.

Він поглянув на трьох юнаків, що зібрались у вітальні, і сказав:

— Ви, містере Маршалл! І містер Голмс також. Обидва ходімо нагору.

— Сер? — Норріс питально подивився на хірурга.

— Ви потрібні мені, щоб тримати пацієнта.

— Як щодо мене? — озвався Едвард.

— Ви справді гадаєте, що готові до цього, містере Кінгстон?

— Я... я впевнений, сер.

— Тоді ходімо з нами. Певна річ, ви будете нам корисні.

Трійко юнаків вирушили за С’юволом нагору, і з кожним кроком жах Норріса збільшувався. Він здогадувався, що зараз відбуватиметься. С’ювол провів їх коридором нагорі, і Норріс мигцем помітив родинні портрети, що висіли на стіні. Довга галерея видатних джентльменів і шляхетних леді.

Вони увійшли до кімнати Чарльза.

Сонце вже сідало, й останнє морозне світло вечора розфарбовувало вікно. Навколо ліжка горіло п’ять ламп. Між ними лежав блідий, як привид, Чарльз. Його ліва рука була прихована простирадлом. У кутку нерухомо сиділа його мати, її руки лежали на колінах і були міцно стиснуті в кулаки. Доктор Гренвілл стояв поруч із племінником, його голова схилилась у втомленій покірності. Ряд хірургічних інструментів відблискував на столі: скальпелі та пилка, шовкові нитки для зашивання ран і турнікет.

Чарльз завив.

— Мамо, будь ласка, — прошепотів він, — не дозволяй їм.

Елайза у відчаї подивилась на брата.

— Невже немає іншого виходу, Альдусе? Завтра йому стане краще. Якщо ми можемо почекати...

— Якби він показав нам свою руку раніше, — сказав Гренвілл, — я б міг зупинити процес. Кровопускання на початковому етапі дало б витекти отруті. Але тепер занадто пізно.

— Він сказав, що це був лише маленький поріз. Нічого особливого.

— Я бачив і менші порізи, які гноїлися і переходили у гангрену, — сказав доктор С’ювол. — Якщо таке трапилося, то вибору не лишається.

— Мамо, будь ласка, — Чарльз у паніці повернувся до своїх товаришів. — Венделле, Норрісе... не дайте їм це зробити. Не дозволяйте їм!

Норріс не міг нічого пообіцяти, він знав, що має статися. Подивився на скальпель і пилку для кісток, які лежали на столі, й подумав: «Боже милосердний, я не хочу цього бачити». Але він стояв непохитно, бо розумів, що його допомога життєво необхідна.

— Якщо ви відріжете її, дядечку, — промовив Чарльз, — я ніколи не стану хірургом.

— Я хочу, щоб ти прийняв ще одну дозу морфіну, — сказав Гренвілл, — нумо, пий.

— Я ніколи не стану тим, ким ви хотіли!

— Випий, Чарльзе. Випий усе.

Чарльз відкинувся на подушки і тихо схлипнув.

— Це все, чого я прагнув, — простогнав він. — Щоб ви пишалися мною.

— Я пишаюся тобою, хлопче!

— Скільки ви йому дали? — спитав С’ювол.

— Зараз чотири дози. Я не ризикну дати більше.

— Тоді зробімо це, Альдусе.

— Мамо? — закликав Чарльз.

Елайза підвелась і відчайдушно потягнула брата за руку.

— Хіба ти не можеш почекати ще один день? Будь ласка, лише один день!

— Місіс Лекевей, — сказав доктор С’ювол, — через один день може бути занадто пізно.

Він підняв простирадло, відкривши неприродно набряклу руку Чарльза. Вона була надута, наче кулька, а шкіра видавалася зеленувато-чорною. Навіть зі свого місця Норріс відчув сморід гнилої плоті.

— Це вже не просто бешихове запалення, мадам, — сказав С’ювол, — це вже волога гангрена. Тканини омертвіли, а за той короткий час, відколи я прибув, вона набрякла ще дужче, сповнюючись отруйними газами. Уже з’являються червоні прожилки ось тут, ближче до ліктя. Це свідчить про те, що отрута поширюється. До завтра вона, беззаперечно, досягне плеча. А тоді нічого, навіть ампутація, її не зупинить.

Елайза стояла з притиснутою до рота рукою і вражено дивилась на Чарльза.

— То більше нічого не можна вдіяти? Немає іншого шляху?

— Я спостерігав дуже багато таких випадків. Люди, чиї кінцівки були розчавлені в аваріях чи пробиті кулями. Я мав змогу переконатися: щойно починається волога гангрена, є дуже обмежений час для протидії. Забагато разів я зволікав і кожного разу шкодував про це. Я вивчив на все життя, що швидше ампутувати завжди краще, ніж пізніше, — він зробив паузу, після якої його голос став більш м’яким і спокійним. — Втратити руку — це не втратити життя. Якщо пощастить, ваш син залишиться з вами, мадам.

— Він мій єдиний син, — прошепотіла Елайза крізь сльози, — я не можу його втратити, бо, присягаюся, я помру!

— Жоден з вас не помре.

— Ви обіцяєте?

— Доля завжди в руках Господа, але я зроблю все, що зможу, — він помовчав і поглянув на Гренвілла. — Можливо, буде краще, якщо місіс Лекевей вийде з кімнати.

Гренвілл кивнув.

— Іди, Елайзо. Будь ласка.

Вона затрималася на мить, з любов’ю подивилась на сина, чиї очі були напівприкриті від дії наркотику.

— Зробіть усе правильно, Альдусе, — звернулась вона до брата. — Якщо ми його втратимо, не буде кому доглянути нас у старості. Ніхто не зможе замінити його.

Гірко ридаючи, вона покинула кімнату.

С’ювол повернувся до трьох студентів-медиків.

— Містере Маршалл, я пропоную вам скинути пальто. Буде багато крові. Містере Голмс, ви триматимете праву руку. Містере Кінгстон, ви — ноги. Містер Маршалл і доктор Гренвілл триматимуть ліву руку. Навіть чотирьох доз морфіну буде недостатньо, щоб притупити біль, і він пручатиметься. Повністю знерухомити пацієнта вкрай необхідно для успішної операції. Єдиний милосердний спосіб ампутації — зробити це швидко, рішуче і без марних зусиль. Ви розумієте, джентльмени?

Студенти кивнули.

Нічого не кажучи, Норріс зняв пальто і повісив його на стілець. Він підійшов до Чарльза зліва.

— Я спробую зберегти якомога більше кінцівки, — казав доктор С’ювол, розкладаючи простирадла під рукою, щоб не залити кров’ю підлогу та матрац, — але, боюся, що інфекція просунулась надто далеко, щоб зберегти променевозап’ястковий суглоб. У будь-якому випадку, багато провідних хірургів, зокрема доктор Ларрей, переконані, що завжди краще відтинати передпліччя вище, у його товщій частині. Ось що я планую зробити, — він зав’язав фартух і подивився на Норріса. — Вам випала надважлива роль, містере Маршалл. Через те, що ви справляєте на мене враження найбільш сильного та врівноваженого, я хочу, щоб ви тримали передпліччя трохи вище того місця, де я буду різати. Доктор Гренвілл триматиме зап’ясток. Коли я працюватиму, він робитиме пронацію чи супінацію передпліччя, що дасть мені змогу дістатися до всіх структур. Спочатку відрізається шкіра, потім вона відокремлюється від фасції. Після того як я розділю м’язи, мені знадобиться ваша допомога, щоб встановити ретрактор, тоді я зможу бачити кістку. Тут усе зрозуміло?

Норріс ледве ковтнув, такою сухою була його горлянка. — Так, сер, — пробурмотів він.

— Ви не зможете спасувати. Якщо вважаєте, що це за межами ваших можливостей, скажіть зараз.

— Я зможу це зробити.

С’ювол подивився на нього довгим і важким поглядом. Потім, задоволений тим, що побачив у його очах, потягнувся за турнікетом. Його очі не виказували побоювання чи навіть проблиску сумнівів у тому, що він збирався робити. Не було кращого хірурга в Бостоні, ніж Ерастус С’ювол. І його впевненість проявлялася у спритності, з якою він пов’язав турнікет довкола руки Чарльза трохи вище ліктя. Він розташував подушечку на плечовій артерії і безжально прив’язав її так туго, що кров перестала надходити до руки.

Чарльз прийшов до тями після спричиненого наркотиком сну.

— Ні, — простогнав він, — будь ласка.

— Джентльмени, займіть свої місця.

Норріс схопив ліву руку і міцно притиснув її до краю матраца.

— Я вважав тебе другом, — Чарльз спрямував на нього жалісний погляд. Обличчя товариша було просто над ним, — чому ти це робиш? Чому ти дозволяєш їм зробити мені боляче?

— Будь сильним, Чарлі, — відповів Норріс, — ми маємо це зробити. Ми намагаємося врятувати твоє життя.

— Ні. Ти зрадник. Ти просто хочеш позбутися мене! — Чарльз спробував вирватися, але Норріс стиснув його міцніше, пальці уп'ялися в вологу шкіру. Чарльз напружився так сильно, що м’язи здулися на руці, а сухожилля натягнулися, наче мотузки. — Ти хочеш моєї смерті, — кричав Чарльз.

— Це за нього говорить морфін, — С’ювол спокійно взяв скальпель, — не зважайте, — він подивився на Гренвілла, — Альдусе?

Доктор Гренвілл стиснув уражену гангреною руку свого племінника. Незважаючи на те, що він брикався та викручувався, Чарльз не міг впоратися з ними усіма. Едвард притиснув до ліжка його щиколотки, а Венделл — праве плече. Ані відчайдушна боротьба, ані жалісливі благання не могли зупинити скальпель.

При першому порізі скальпеля С’ювола Чарльз пронизливо завищав. Кров бризнула на руки Норріса і потекла на простирадла. С’ювол працював так швидко, що, коли на кілька секунд Норріс мимоволі відвернувся, доктор устиг завершити розріз навколо передпліччя. Коли Норріс примусив себе знову подивитись на рану, С’ювол уже відокремлював шкіру від фасції, щоб утворити клапоть. Він працював з похмурою рішучістю, незважаючи на кров, що стікала його фартухом, на шалений вереск, який наводив такий страх, що волосся ставало дибки у Норріса на голові. Рука тепер була слизька від крові, й Чарльз, який бився, наче дикий звір, мало не звільнився від стискання Норріса.

— Тримайте його, чорт забирай! — проревів С’ювол.

Принижений Норріс стиснув міцніше. Це був неслушний час для ніжностей. Приглушений криками Чарльза, він тиснув безжально, його пальці уп’ялися в шкіру, наче пазурі.

С’ювол відклав свій ампутаційний ніж і взяв більше лезо, щоб розділити м'язи. З жорстокою спритністю м'ясника зробив кілька глибоких розрізів і дістався кістки.

Крики Чарльза перейшли у ридання.

— Мамо! О боже, я помираю!

— Містере Маршалл!

Норріс подивився на ретрактор, який С’ювол установив на рану.

— Тримайте це!

Правицею він продовжував стискати Чарльзову руку. Лівою потягнув ретрактор, відкривши рану. Там, з-під крові та смужок тканини, проблискувала біла кістка.

«Променева кістка», — подумав Норріс, пригадуючи анатомічні зображення з книжки Вістера, яку він так ретельно вивчав. Він пригадав установлений скелет в анатомічній лабораторії. Але той був сухим, мертві кістки так відрізнялися від цієї живої.

Доктор С’ювол узяв пилку.

Коли він пиляв променеву та ліктьову кістки, Норріс відчув, як вібрація передається по руці, яку він тримав. Скрип зубців пилки, тріск уламків.

А ще він чув крики Чарльза.

За кілька секунд це, на щастя, припинилось. Відділена кінцівка опинилась у руках Гренвілла, залишилася лише кукса. Найстрашніша різанина була позаду, попереду лишалася більш тонка робота — перев’язування судин. Норріс спостерігав, благоговіючи перед умінням, з яким С’ювол звільнив променеву, ліктьову та міжкісткові артерії і перев’язав їх шовковими нитками.

— Я сподіваюся, що ви дивилися на все з особливою увагою, джентльмени, — сказав доктор С’ювол, продовжуючи зашивати клапоть шкіри, — тому що одного дня вам треба буде виконати таке саме завдання. І це може виявитися не така проста ампутація, як сьогодні.

Норріс подивився на Чарльза, чиї очі тепер були заплющені. Його крики перейшли у виснажене скиглення.

— Мені важко назвати її простою, сер, — сказав Маршалл тихо.

С’ювол засміявся.

— Це? Це лише передпліччя. Набагато гірше, коли це плече чи стегно. Коли навіть турнікет не можна використати. Утратите контроль над підключичною чи стегновою артерією і будете вражені, скільки крові може втратити людина лише за кілька секунд, — він поводився з голкою як майстерний кравець, зашиваючи тканину людської шкіри, залишивши лише маленьку щілину для дренажного отвору. Завершивши накладати шви, він замотав куксу і подивився на Гренвілла. — Я зробив усе, що зміг, Альдусе.

Гренвілл вдячно кивнув.

— Я б не довірив свого племінника нікому, окрім тебе.

— Будемо сподіватися, що твоя довіра виправдана, — С’ювол кинув свої скривавлені інструменти до миски з водою. — Тепер життя вашого племінника у божих руках.

— Ще можуть виникнути ускладнення, — сказав С’ювол.

Полум’я яскраво виблискувало у каміні вітальні, а Норріс жадібно проковтнув кілька келехів чудового кларета доктора Гренвілла, але, здавалося, не міг позбутися ознобу, який усе ще залишався після того, чому він був очевидцем. Він знову вдягнув своє пальто, тепер на заплямовану сорочку. Подивившись на манжети, які визирали з-під рукавів фрака, побачив бризки крові Чарльза. Венделл та Едвард також видавалися замерзлими. Вони підсунули свої стільці ближче до вогнища, де сидів доктор Гренвілл. Лише доктор С’ювол, здавалося, не помічав холоду. Його обличчя горіло від багатьох келехів кларета, який також сповільнив його рухи і розв’язав язика. Він сидів обличчям до вогнища, його велетенська фігура ледве вміщувалася на стільці, а довгі ноги були простягнуті перед ним.

— Ще багато чого може піти не так, — сказав він, потягнувшись до пляшки, щоб укотре наповнити свій келих. — Наступні дні будуть усе ще небезпечними, — він поставив пляшку і подивився на Гренвілла. — Вона це знає, чи не так?

Вони всі знали, що він говорить про Елайзу. Чули її голос нагорі, коли вона співала колискову своєму синові, який уже спав. З того часу, як С’ювол завершив свою жахливу операцію, вона не покидала кімнати Чарльза. Норріс не мав сумнівів, що вона проведе там усю ніч.

— Вона усвідомлює можливі наслідки. Моя сестра живе серед лікарів усе своє життя. Вона знає, що може статися.

С’ювол зробив ковток і подивився на студентів.

— Я був лише трохи старшим за вас, джентльмени, коли мені довелося робити свою першу ампутацію. Ви мали легке ознайомлення. І спостерігали за нею в ідеальних умовах, у зручній кімнаті з добрим освітленням, з чистою водою та належними інструментами під рукою. Пацієнт був добре підготовлений щедрою дозою морфіну. Нічого схожого у мене не було того дня у Норт-Пойнті.

— Норт-Пойнт? — перепитав Венделл. — Ви брали участь у битві за Балтимор?

— Не у битві. Я аж ніяк не солдат, і я не бажав брати участь у тій дурній мерзенній війні. Але я був у Балтиморі того літа, відвідував свою тітоньку та дядечка. До того ж я завершив своє медичне навчання, але мої вміння як хірурга ще не були перевірені на практиці. Коли британський флот прибув і почав бомбардування форту МакГенрі, міліція Меріленда відчайдушно потребувала всіх наявних хірургів. Я з самого початку був проти війни, але не міг знехтувати своїми зобов’язаннями перед співвітчизниками, — він зробив великий ковток кларета і зітхнув. — Найстрашніша бойня була у чистому полі біля Бер-Крік. Чотири сотні британських солдатів висадилися на берег з надією захопити форт МакГенрі. Але на Бауденс-Фарм три сотні наших уже чекали на них.

С’ювол подивився на вогонь, наче знову бачив те поле, британських солдатів, що наступали, міліцію Меріленда, що відстоювала свою землю.

— Усе почалося з гарматного вогню з обох боків, — сказав він. — Потім, коли вони підійшли ближче, почалася мушкетна стрілянина. Ви ще такі молоді, мабуть, ніколи не бачили ушкоджень, які завдає свинцева куля людському тілу. Вона не так пробиває людську плоть, як дробить її, — він знову ковтнув. — Коли все було скінчено, міліція мала двадцять п’ять загиблих і близько сотні поранених. Британці зазнали вдвічі більших втрат.

Того вечора я зробив свою першу ампутацію. Вона була невдала, і я досі не можу пробачити собі свої помилки. Я зробив дуже багато тоді. Не пам’ятаю, скільки ампутацій я зробив на тому полі. Пам’ять схильна перебільшувати, тож я не впевнений, що їх було так багато, як собі уявляю. Звісно, я не наблизився до кількості, яку барон Ларрей, як він стверджує, зробив солдатам Наполеона у битві при Бородіно. Дві сотні ампутацій за один день — ось що він пише. — С’ювол стенув плечима. — Біля Норт-Пойнт я зробив з десяток, але я дуже пишався собою, бо більшість моїх пацієнтів вижила, — він допив свій кларет і знову потягнувся до пляшки. — Я не усвідомлював, як це мало значило.

— Але ви їх врятували, — сказав Едвард.

С’ювол фиркнув.

— На день чи два. Доки у них не почалась лихоманка, — він поглянув на Едварда. — Ви знаєте, що таке піємія, чи не так?

— Так, сер. Це зараження крові.

— Буквально «гній у крові». Це була найстрашніша лихоманка з усіх, коли рани починають виділяти багато жовтої рідини. Деякі хірурги вважають, що гній — це добрий знак, буцімто це означає, що тіло лікує себе. Але я маю цілком протилежну думку. Що це, за великим рахунком, знак робити труну. Якщо не піємія, були інші жахи. Гангрена. Бешихове запалення. Правець, — він повернувся до трьох студентів. — Чи хтось з вас спостерігав коли-небудь правцевий спазм?

Усі троє захитали головами.

— Він починається з судоми щелепи, коли рот стискається у жахливій посмішці. Потім переходить у пароксизмальне згинання рук і витягування ніг. М’язи живота стають жорсткі, як дошка. Раптові спазми змушують торс вигнутися назад з такою силою, що можуть тріснути кістки. І при цьому людина притомна й зазнає таких страждань, що від одного погляду розривається серце, — він поставив порожній келих. — Ампутація, джентльмени, це лише початок страхіть. Інші можуть прийти згодом, — він подивився на студентів. — Ваш друг Чарльз ще може зіткнутися з небезпекою. Усе, що я зробив — це відняв уражену кінцівку. Те, що станеться далі, залежить від його конституції та волі до життя. І від промислу Божого.

Нагорі Елайза припинила співати колискову, але вони чули скрипіння підлоги, коли вона ходила спальнею Чарльза. Уперед і назад, уперед і назад. Якби сама лише материнська любов могла врятувати дитину, не було б медицини потужнішої, ніж та, яку Елайза зараз випромінювала з кожним схвильованим кроком, кожним стурбованим подихом. Чи моя матір схилилася б із такою ж турботою коло мого лікарняного ліжка? Норріс мав лише один непевний спомин, коли він отямився після нездорового сну й помітив самотній вогник свічки біля свого ліжка і Софію, яка схилилася над ним, попестивши його волосся, й прошепотіла: «Моя єдина любов».

Чи це було правдою? Тоді чому ти покинула мене?

У вхідні двері постукали. Вони чули, як покоївка стрімко пройшла коридором, щоб відчинити їх, але доктор Гренвілл не поспішав підводитись. Виснаження прикувало його до стільця, і він сидів нерухомо, слухаючи бесіду коло дверей.

— Чи можу я поговорити з доктором Гренвіллом?

— Вибачте, але у нашому домі сьогодні трапилось горе, і доктор не приймає відвідувачів. Якщо ви залишите свою візитівку, то ми, можливо...

— Скажіть йому, що прийшов містер Претт із Нічної варти.

Гренвілл залишився сидіти, стомлено похитавши головою, не бажаючи чийогось приходу.

— Я впевнена, він із задоволенням поговорить з вами іншим разом, — сказала покоївка.

— Це забере лише хвилину. Він захоче почути ці новини, — вони вже чули важкі кроки Претта всередині будинку.

— Містер Претт, сер, — сказала покоївка, — будь ласка, чи не могли б ви зачекати, доки я спитаю доктора...

Претт з’явився в дверях вітальні, і його погляд пробігся по джентльменах, які зібрались у цій кімнаті.

— Докторе Гренвілл, — сумно сказала покоївка, — я сказала йому, що ви не приймаєте відвідувачів.

— Не хвилюйся, Capo, — сказав Гренвілл і підвівся на ноги, — певно, містер Претт має вагому причину, яка може виправдати його раптове вторгнення.

— Маю, сер, — сказав Претт. Його очі звузились і спрямувалися на Норріса. — То ось ви де, містере Маршалл. Я вас шукав.

— Він був тут увесь вечір, — сказав Гренвілл, — мій племінник серйозно нездужав, і містер Маршалл дуже люб’язно запропонував свою допомогу.

— Я здивований, чому ви не були у своєму орендованому помешканні, — сказав Претт, не відводячи погляду від Норріса, який раптом почав панікувати. Чи знайшли Розу Конноллі у його кімнаті? Чи тому Претт так пильно дивився на нього?

— Це і є причина цього вторгнення? — спитав Гренвілл, ледве приховуючи презирство. — Просто підтвердити місце перебування містера Маршалла?

— Ні, докторе, — відповів Претт, переводячи погляд на нього.

— Тоді яка?

— Ви, певно, не чули новин.

— Я був зайнятий з племінником цілий день. Навіть не виходив з будинку.

— Цього вечора, — сказав Претт, — два молоді хлопці грали під Вест— Бостонським мостом і помітили щось схоже на купу ганчірок у мулі. Коли вони підійшли, то побачили, що це не ганчір’я, а тіло чоловіка.

— Під Вест-Бостонським мостом? — перепитав доктор С’ювол, розпрямляючись на стільці від цих тривожних новин.

— Так, докторе С’ювол, — підтвердив Претт. — Я запрошую вас особисто оглянути тіло. Ви не матимете іншого вибору, окрім як зробити ті самі висновки, що і я. Вони ґрунтуються на характері поранень. Насправді все цілком зрозуміло і мені, і докторові Краучу, який...

— Крауч уже його оглянув? — спитав Гренвілл.

— Доктор Крауч був у палатах, коли тіло привезли до лікарні. Щасливий збіг, до речі, бо саме він оглядав тіло Аґнес Пул. Тому й одразу ж помітив схожість поранень. Характерний малюнок порізів. — Претт поглянув на Норріса. — Ви маєте розуміти, про що я кажу, містере Маршалл.

Норріс витріщився на нього.

— У формі хреста? — спитав він тихо.

— Так. Незважаючи на... пошкодження, малюнок очевидний.

— Які пошкодження? — спитав С’ювол.

— Щури, сер. Можливо, інші тварини теж. Зрозуміло, що тіло пролежало там певний час. Логічним було б припустити, що його смерть збігається з датою його зникнення.

Здалося, що температура в кімнаті різко впала. Хоча ніхто не вимовив ані слова, Норріс побачив приголомшене усвідомлення на обличчях присутніх.

— То ви знайшли його, — нарешті вимовив Гренвілл.

Претт кивнув.

— Це тіло доктора Натаніеля Беррі. Він не втік, як усі вважали. Його було вбито.