Сад кісток

34

— Аурнія Конноллі, — сказав Венделл, — була покоївкою у будинку Велліверів у Провіденсі. Лише через три місяці роботи вона раптово пішла з цієї посади. Це було у травні.

— У травні? — перепитав Норріс, збагнувши всю важливість фактів.

— На той час вона вже знала про своє становище. Невдовзі Аурнія вийшла заміж за шевця, з яким була знайома раніше. За містера Ебена Тейта.

Норріс із хвилюванням вдивлявся у темну дорогу, що лежала перед ними. Він тримав віжки двомісного фаетона Венделла і останні дві години не давав кобилі перевести подих. Тепер вони наближалися до селища Кембридж, а Бостон був просто за мостом.

— Кітті та Гвен сказали мені, що їхня покоївка мала волосся кольору полум’я, — сказав Венделл. — Їй було дев’ятнадцять років, і вона була дуже привабливою.

— Настільки привабливою, що змогла привернути увагу найбільш поважного гостя.

— Доктор Гренвілл відвідував Велліверів ще у березні. Це мені розповіли сестри. Він гостював у них три тижні, протягом яких вони помітили, що доктор засиджувався до пізньої години, читаючи у вітальні. Уже після того, як решта людей у будинку давно спала.

У березні. Місяць, коли була зачата дитина Аурнії.

їхній фаетон мчав дуже швидко, і коли колесо налетіло на вибоїну, обидва чоловіки вчепилися хто у що встиг, щоб не вилетіти.

— Заради бога, повільніше! — вигукнув Венделл. — Це не те місце, де можна було б зламати вісь. Так близько до Бостона хтось може впізнати тебе.

Але Норріс не притримав кобилу, навіть незважаючи на те, що тварина уже була геть виснаженою, а попереду їх чекала ще довга дорога цієї ночі.

— Це божевілля з твого боку — повертатись до міста, — казав Венделл. — Тобі варто було б триматися від нього якомога далі.

— Я не залишу Розу з ним, — Норріс нахилився вперед, наче так він міг змусити їхній маленький фаетон їхати ще швидше. — Я думав, що там вона буде у безпеці. Гадав, що захистив її. Натомість я привів її просто до будинку вбивці.

Попереду був міст. Просто швидкий переїзд через ріку, і Норріс знову опиниться у місті, з якого лише вчора втік. Але цієї ночі місто змінилося. Він сповільнив виснажену кобилу, і та пішла кроком. На іншому боці ріки небо було освітлене помаранчевим сяйвом. Уздовж західного берега ріки Чарльз зібрався невеликий, але збуджений натовп, щоб подивитися, як віддалене полум’я підсвічує небокрай. Навіть так далеко від пожежі повітря було важке від запаху диму.

Хлопчик пробіг повз фаетон, і Венделл гукнув:

— Що горить?

— Кажуть, верф Генкока. На допомогу кличуть добровольців, щоб гасити полум'я.

«Це означає, що в решті міста буде менше очей, — подумав Норріс, — менше шансів бути впізнаним».

Та все одно він підняв комір пальта і нижче насунув криси капелюха, коли вони почали переїздити Вест— Бостонський міст.

— Я піду до дверей, щоб привести її, — сказав Венделл, — а ти залишайся з кобилою.

Норріс пильно дивився вперед, його руки стискали віжки.

— Усе має пройти добре. Просто виведи її з будинку.

Венделл міцно потиснув плече свого друга.

— Не встигнеш отямитися, як вона буде сидіти поруч з тобою, і ви їхатимете удвох. — І з сумом додав: — І ще з моєю конячкою.

— Я знайду спосіб повернути її тобі. Обіцяю, Венделле!

— Що ж, якщо Роза беззаперечно вірить у тебе, то чим я гірший?

І я вірю в неї.

Кобила цокала копитами по Кембриджській вулиці, залишивши міст позаду. Сяйво портової пожежі було попереду, і дорога видавалася моторошно безлюдною, повітря просякло димом і чорними цяточками попелу. Щойно вони з Розою виїдуть з міста, одразу ж вирушать на захід, щоб забрати Меггі. До світанку вони будуть вже далеко від Бостона.

Він повернув кобилу на південь, до вулиці Бікон. Навіть тут дорога була зловісно порожньою, а ніч здавалася ще більш лиховісною від запаху диму. Здавалося, що саме повітря скупчується навколо Норріса, наче зашморг, який затягується. Будинок Гренвілла був уже просто перед ними. Коли вони під’їхали до брами, кобила раптом почала задкувати, витріщившись на тінь, що рухалась. Норріс потягнув віжки, фаетон сіпнувся й нахилився. Аж тоді вдалося вирівняти екіпаж. І лише після цього він побачив, що так налякало тварину.

Чарльз Лекевей, вдягнутий у саму лише нічну сорочку, стояв на передньому подвір’ї і здивовано дивився на Норріса.

— Ти повернувся, — пробурмотів він.

Венделл зістрибнув з фаетона.

— Просто дозволь йому забрати Розу і нічого не кажи. Будь ласка, Чарльзе. Дозволь їй поїхати з ним.

— Я не можу.

— Заради бога, ти ж був моїм другом. Він просто хоче забрати Розу.

— Я думаю... — голос Чарльза перервався схлипуванням, — я думаю, що вона її вбила.

Норріс зіскочив з фаетона. Він схопив Чарльза за комірець нічної сорочки і притиснув його до паркана.

— Де Роза?

— Моя мати... вона і той чоловік забрали її...

— Куди?

— До мосту Прізон Пойнт, — прошепотів Чарльз, — гадаю, уже надто пізно.

За мить Норріс був знову у фаетоні. Він не став чекати Венделла — кобила бігтиме швидше, везучи лише одного чоловіка. Ударив батогом, і кобила рвонула галопом.

— Почекай, — крикнув Венделл і побіг за ним.

Але Норріс ще раз ударив батогом.

Екіпаж зупинився.

Затиснуга на підлозі карети під вагою тіла Біллі, Роза вже не відчувала ніг. Вони заклякли і не слухалися її. Мертві кінцівки, які так само могли б належати і трупу Біллі. Вона почула, як відчинились дверцята, відчула, як хитнулась карета, коли Елайза вийшла з неї на міст.

— Почекайте, — застеріг Б’юрк, — там хтось наближається.

Роза почула неквапливий цокіт кінських копит по мосту. Що міг подумати вершник, коли проїздив повз карету, яка стояла на узбіччі мосту? Чи кинув він швидкий погляд на чоловіка та жінку, які стояли біля перил і дивились на воду? Чи подумав він, що Елайза та Б’юрк були коханцями, які потайки зустрілися на цьому безлюдному місці? Почав гавкати собака Біллі, і вона почула, як він шкрябає карету, намагаючись дістатися свого мертвого хазяїна. Чи помітив вершник цю дивну деталь? Пес, який гавкає та шкрябає карету, і пара, що безтурботно стоїть, відвернувшись до води, і не звертає на нього жодної уваги?

Роза намагалася покликати на допомогу, але не могла набрати достатньо повітря, і її голос був приглушений важкою промасленою тканиною, що накривала її та Біллі. І собака, той галасливий собака, продовжував гавкати та шкрябати. За його шумом було геть не чути тих слабких криків, на які вона була спроможна. Дівчина почула, як кінь побіг риссю, а потім стукіт копит поступово стихнув. Вершник так і не здогадався, що його неуважність щойно призвела до смерті жінки.

Дверцята карети відчинилися.

— Прокляття! Мені здається, я щось почула. Один із них ще живий, — вигукнула Елайза.

Промаслену тканину відкинули. Чоловік схопив тіло Біллі і витяг з карети. Роза набрала повні груди повітря і закричала, її крик одразу ж обірвала товста рука, яка затиснула їй рот.

— Подайте мій ніж, — сказав Б’юрк Елайзі, — зараз я заткну їй пельку.

— Ніякої крові в кареті. Просто кидайте її у воду, перш ніж хтось іще з’явиться.

— А що, як вона вміє плавати?

Відповіддю на його питання був тріск одягу, це Елайза розірвала спідницю Рози на стрічки. З жорстокою спритністю вона зв’язала дівчині щиколотки. Жмут тканини запхали їй до рота, потім чоловік зв’язав її зап’ястки.

Пес, що досі гавкав, почав шаленіти. Він бігав навколо карети й вив, але не підходив, щоб вони не вдарили його.

— Кидайте її у воду, — сказала Елайза, — бо цей собака зараз точно приверне увагу когось іще... — вона замовкла. — Ще хтось їде.

— Де?

— Кидайте швидше, доки вони нас не побачили.

Роза схлипнула. Чоловік витягнув її з карети. Вона звивалась у його руках, її волосся хльостало його по обличчю. Дівчина намагалася вирватись. Але руки чоловіка були надто міцними, і для нього було вже надто пізно зволікати з тим, що він збирався робити. Коли Б’юрк ніс її до перил, вона мигцем побачила Біллі, який лежав мертвий біля карети. Його собака присів поруч з ним. Роза побачила Елайзу, її волосся було розпатлане і розвівалося на вітрі. Вона побачила небо, зірки було ледве видно крізь хмари диму.

Потім вона почала падати.