Сад кісток

8

Ми не мали змоги попрощатися.

Роза помила тіло Аурнії вологою ганчіркою, турботливо стерла плями бруду, піт і сльози, що засохли на її обличчі, яке було тепер дивовижно спокійним, звільненим від усіх тривог. Роза думала, що Аурнія, напевне, уже у раю, якщо він тільки існує, і бачить усі проблеми, які тепер має її сестра.

Я боюся, Аурніє. І за Меггі, і тому, що мені нема куди йти.

Акуратно розчесане волосся Аурнії слабо відблискувало у світлі лампи, наче оздоблення з червоного шовку, що прикрашало подушку.

Незважаючи на те, що Роза помила її, запах залишився і надходив з тіла, яке колись обіймало її, а в дитинстві навіть ділило з нею одне ліжко.

Для мене ти все ще прекрасна. Ти завжди будеш прекрасною.

У маленькому кошику поруч із ліжком міцно спала крихітка Меггі, не підозрюючи, що мати померла, а її власне майбутнє непевне. Роза подумала про те, що з першого погляду зрозуміло — це донька Аурнії. Те ж руде волосся, ті ж чутливі губи.

За два дні у палаті дівчинку годували три нові матусі, які залюбки передавали її одна одній. Усі вони були свідками страждань Аурнії і розуміли, що примхою долі кожна з них могла стати клієнткою трунаря.

Роза поглянула на медсестру, яка підійшла до неї. Це була міс Кебот, яка зайняла посаду покійної сестри Пул.

— Вибачте, міс Конноллі, але вже час виносити небіжчицю.

— Але ж вона щойно померла.

— Минуло вже дві години, і нам потрібно ліжко, — міс Кебот дала Розі маленький пакунок. — Це речі вашої сестри.

Яким мізерним було майно, що його Аурнія прихопила із собою до лікарні: її брудна нічна сорочка, стрічка для волосся і маленька дешева олов’яна каблучка з кольоровими камінцями, яку Аурнія з дитинства носила на щастя.

— Це для її чоловіка, — сказала медсестра, — а тепер її треба виносити.

Роза почула скрип коліс і побачила, як лікарняний працівник штовхає перед собою візок.

— Я не мала часу побути з нею.

— Ми не можемо більше чекати. Домовина вже готова на подвір’ї. Ви домовились про похорон?

Роза похитала головою і гірко промовила:

— Її чоловік ні про що не домовлявся.

— Якщо родина не платоспроможна, передбачене благочинне поховання.

Поховання жебраків — ось що це означало. Її просто штовхнуть у яму разом із безіменними коробейниками, злодіями та волоцюгами.

— Скільки я маю часу, щоб домовитися про похорон? — спитала Роза.

Сестра Кебот нетерпляче подивилась на ряд ліжок, наче зауважуючи, як багато ще має роботи.

— Завтра до опівдня, — сказала вона. — Фургон приїде, щоб забрати домовини.

— Так швидко?

— Розкладання не чекає.

Сестра повернулась і зробила жест чоловіку, який мовчки чекав осторонь, і він штовхнув возик ближче до ліжка. — Ще ні, будь ласка! — Роза смикнула чоловіка за рукав, намагаючись відтягти його від Аурнії. — Ви не можете винести її на холод!

— Будь ласка, не ускладнюйте, — сказала міс Кебот. — Якщо ви бажаєте домовитись про окремий похорон, то краще б вам було зробити це до завтрашнього опівдня, бо інакше влада міста забере її на Південний цвинтар, — вона поглянула на працівника. — Забирай померлу.

Він запустив грубі руки під тіло Аурнії і підняв його з ліжка. Коли чоловік поклав її на возик, із горла Рози вирвався схлип, вона вчепилася в одяг сестри, в її спідницю, на якій кіркою взялася пляма засохлої крові. Проте ані плач, ані благання не могли запобігти подальшому перебігу подій. Легко вдягнену Аурнію відвезуть на морозне подвір'я, ніжна шкіра битиметься подертими дошками возика, коли той підстрибуватиме бруківкою. Чи обережно він покладе її в домовину? Чи просто нахилить возик, щоб висипати Аурнію у труну, наче м’ясну тушу, і дасть її голові важко впасти на непокриті соснові дошки.

— Дозвольте мені побути з нею, — молила Роза і простягнула до чоловіка руки, — дозвольте подивитися.

— Там немає на що дивитися, міс.

— Я маю переконатися. Я маю знати, що про неї добре подбали.

Чоловік знизав плечима:

— Я про всіх них добре дбаю. Але ви можете подивитися, якщо бажаєте. Мені байдуже.

— Є ще одна річ, — сказала сестра Кебот, — дитина. Імовірно, ви не можете подбати про неї належним чином, міс Конноллі.

Жінка з сусіднього ліжка сказала:

— Вони приходили, коли тебе не було, Розо. Хтось із сирітського притулку чекає, щоб забрати її. Але ми не дозволили їм це зробити. Які нахаби, намагалися викрасти твою племінницю, користуючись твоєю відсутністю!

— Містер Тейт підписав відмову від батьківських прав, — сказала сестра Кебот. — Він принаймні розуміє, що краще для його дитини.

— Йому немає діла до його дитини, — заперечила Роза.

— Ви ще занадто молода, щоб виховувати її самотужки. Закликаю до вашого розуму, дівчино! Віддайте її тим, хто зможе це зробити.

Замість відповіді Роза вихопила Меггі з кошика і притиснула до грудей.

— Віддати її чужим людям? Лише через мій труп!

Сестра Кебот, зіткнувшись із рішучим опором Рози, зрештою роздратовано зітхнула.

— Як знаєте. Її злидні будуть на вашій совісті. Я не маю на це часу. Не сьогодні, коли бідолашна Аґнес... — вона важко ковтнула, потім подивилася на робітника, який усе ще чекав з тілом Аурнії на возику. — Забирай її.

Усе ще міцно притискаючи Меггі до грудей, Роза вийшла з палати і пішла за робітником на подвір’я. Там, під жовтим світлом його лампи, вона спостерігала, як Аурнію було покладено до соснового ящика. Вона дивилась, як робітник забиває цвяхи, молоток лунав наче пістолетні постріли, і з кожним ударом вона відчувала, що цвях входить у її власне серце. Коли домовину було запечатано, чоловік підняв лампу і нерозбірливо нашкрябав вугіллям на кришці: «А. ТЕЙТ».

— Просто щоб не переплутати, — сказав він, розпрямився і подивився на Розу. — Вона буде тут до опівдня. Домовся про похорон до того часу.

Роза поклала руку на кришку.

Я знайду спосіб, люба. Я поховаю тебе пристойно.

Вона огорнула хустиною себе і Меггі й вийшла з лікарняного подвір’я.

Дівчина не знала, куди йти. Звісно ж, не до орендованої кімнати, яку вона ділила з сестрою та Ебеном. Вірогідно, він був зараз там, відсипався після рому, а вона зовсім не бажала стикатися з ним. Вона поспілкується з Ебеном уранці, коли він протверезіє. Її свояк не мав серця, але був розсудливим. Він мав піклуватися про свою справу і підтримувати репутацію. Якщо про нього підуть недобрі плітки, то дзвіночок над дверима його кравецької майстерні замовкне. Роза думала, що вранці вони порозуміються, і він пустить до себе їх обох. Зрештою, вона його донька.

Але цієї ночі вони не мали місця для ночівлі.

Її кроки сповільнилися, потім вона зупинилась. Втомлена, стояла на розі вулиць. За звичкою Роза крокувала у знайомому напрямку, але тепер вона поглянула на вулицю, якою йшла раніше цього вечора.

Повз них проїхала карета Дірборна, яку тягнув кінь з глибокою сідловиною, що низько нахилив голову. Навіть такий бідний віз із розхитаними колесами і залатаним тентом був для неї недосяжною розкішшю. Вона уявила себе, нудьгуючу, з втомленими ногами, що підперті маленьким ослінчиком, захищену від дощу та вітру, у тій кареті, що везе її, наче королівську особу. Але коли екіпаж проїхав, Роза побачила знайому фігуру, яка стояла на протилежному боці вулиці просто навпроти неї.

— Ви чули новину, міс Роза? — спитав Тупий Біллі. — Сестру Пул убито просто у лікарні.

— Так, Біллі, я знаю.

— Кажуть, їй повністю розпороли живіт, ось так, — він показав пальцем на собі, як саме, — мечем відрубали голову. І руки також. Троє бачили, як він зробив це, а потім полетів геть, наче великий чорний птах.

— Хто тобі це розповів?

— Місіс Даркін у стайні. Вона чула це від Краба.

— Дурний твій Краб. І ти за ним дурниці повторюєш. Негайно припини!

Він замовк, і Роза зрозуміла, що своїми словами зробила хлопцеві боляче. Його ноги ледве пересувались бруківкою, наче до них причепили два велетенські якорі. З-під насунутого на очі кашкета стирчали великі, як чайні блюдця, вуха. Бідолашний Біллі ображався так зрідка, що неважко було забути — навіть його можна поранити.

— Вибач, — сказала дівчина.

— За що, міс Роза?

— Ти лише розповідав мені те, що чув. Але не все, що ти чуєш — Божа правда. Деякі люди брешуть. Деякими керує диявол. Не треба вірити всім, Біллі.

— Звідки ви знаєте, що це брехня? Те, що сказав Краб?

Вона ніколи раніше не чула такого роздратування у його голосі і мала спокусу сказати йому правду, що вона була серед тих, хто знайшов сестру Пул. Ні, краще промовчати. Шепни зараз слово у вухо Біллі, і до завтра невідомо як перекрутять усе, що ти сказала, і яку роль у цій історії ти відіграватимеш.

Краще, щоб про мене менше патякали.

Роза продовжила йти тими ж вулицями, дитина все ще солодко спала у неї на руках. Краще провести ніч у знайомій місцевості. Можливо, місіс Комбс, яка живе далі по вулиці, дозволить їм з Меггі переночувати у неї на кухні бодай сьогодні. Роза подумала, що могла б заштопати її старий плащ з купою дірок. Це було б платнею за місце на кухні.

— Я розказав Нічній варті про все, що бачив, — сказав Біллі, танцюючи на вулиці позаду неї, — я був надворі, ви знаєте, шукав Спота. Я пройшов вулицею разів десять у кожен бік, і ось чому у варті сказали, що зі мною добре розмовляти.

— Так і є.

— Мені шкода, що вона померла, бо тепер вона не посилатиме мене виконувати її доручення. Не даватиме пенні кожного разу, але й останнього разу не дала. Це нечесно, правда? Я не сказав цього Нічній варті, бо тоді вони б подумали, що це я її вбив через це.

— Ніхто такого про тебе не подумає, Біллі.

— Завжди треба платити людям за їхню роботу, але того разу вона не заплатила.

Разом вони проходили повз темні вікна, повз мовчазні будинки. Роза подумала, що вже так пізно і всі вже поснули. Окрім них. Хлопець був поруч весь час, доки вона нарешті не зупинилась.

— Ви заходите? — спитав Біллі.

Дівчина подивилась на прибутковий будинок місіс О’Кіф. Її втомлені ноги самі привели Розу до цих дверей, у які вона так багато разів заходила раніше. Нагорі ще стоїть її ліжко у ніші, відгородженій завісою від кімнати, де жила Аурнія з Ебеном. Тонка завіса зовсім не стримувала звуків, які лунали з іншого ліжка. Кряхтіння Ебена під час близькості з її сестрою, його хропіння, його ранковий кашель. Вона пригадала, як його руки обмацували її цього вечора і, здригнувшись, повернулась і пішла геть.

— Ви куди? — здивувався Біллі.

— Я не знаю.

— Ви не збираєтесь йти додому?

— Ні.

Він підскочив до неї.

— Ви збираєтеся не спати? Усю ніч?

— Мені потрібно знайти місце, де можна поспати. Тепле місце, де Меггі не змерзне.

— Хіба будинок місіс О’Кіф не теплий?

— Я не можу піти туди сьогодні, Біллі. Містер Тейт гнівається на мене. Дуже— дуже гнівається. І я боюся, що він може... — вона завмерла і витріщилась у туман, який вився довкола її ніг, наче чіпкими пальцями. — О боже, Біллі, — прошепотіла Роза, — я така втомлена. Що я буду з нею робити?

— Я знаю місце, куди ви можете її віднести, — сказав хлопчина, — таємне місце. Але нікому про нього не кажіть.

Світанок ще не розігнав пітьму, коли Косоокий Джек запряг коня і заліз на віз. Він вивів його зі стайні, потім з подвір'я і поїхав замерзлою бруківкою, яка, наче скло, блищала під світлом ліхтарів. О такій годині це був єдиний віз на вулиці, тож цокання кінських копит і скрипіння коліс лунали неймовірно гучно у вранішній тиші. Ті, кого шум воза, який проїздив повз їхні домівки, потурбував у ліжках, вочевидь подумали, що це їхав торговець. М’ясник везе туші, а можливо, муляр везе цеглу, чи, наприклад, селянин — сіно до стайні. Тим сонним людям у їхніх теплих ліжках ніколи не спаде на думку, який саме вантаж незабаром опиниться у возі, що зараз котить повз їхні вікна. Живі не хочуть думати про мертвих, тож мертві робляться невидимими, забиті у соснові ящики, зашиті у савани, крадькома кинуті на гуркітливі вози під покровом ночі.

«Якщо в інших недостатньо надійний шлунок, то ось і я, — розмірковував Джек з огидною посмішкою, — щоб гроші заробляти, треба тіло відкопати».

Стукіт кінських копит підтримував ритм його пісеньки, яку він повторював знову і знову, а віз котив на північний захід до ріки Чарльз.

Щоб гроші заробляти,

Щоб гроші заробляти.

А де гроші, там і Джек Б’юрк.

Із туману попереду, просто перед конем, раптом з’явилася зігнута фігура. Джек різко потягнув віжки, кінь фиркнув і зупинився. Якийсь підліток відбіг убік, зиґзаґоподібно швендяв дорогою, довгі руки колихалися, наче щупальця восьминога.

— Поганий цуцик! Поганий цуцик, ану йди до мене!

Собака заскавчав, коли хлопчик несподівано стрибнув і схопив його за шию. Міцно стискаючи пса, який відчайдушно пручався, підліток раптово помітив Джека і широко розплющеними очима витріщився на нього, а той злим поглядом спостерігав за ним крізь туман.

— Бісів Тупий Біллі! — прогарчав Джек. О, він дуже добре знав цього хлопчину! Який надокучливий: постійно плутався під ногами, шукав, де поїсти задарма чи влаштуватися на ніч. Не раз Джек виганяв Тупого Біллі з власної стайні.

— Забирайся з дороги! Я мало тебе не переїхав.

Хлопчик лише дивився зі здивуванням. Він мав кілька кривих зубів і голову надто маленьку для такого незграбного підліткового тіла. Він безглуздо посміхнувся, собака бився в його руках.

— Він ніколи не приходить, коли я кличу. Має бути слухнянішим.

— Ти навіть про себе подбати не можеш. Куди тобі ще клятого собаку?

— Він мій друг. Його зовуть Спот.

Джек поглянув на чорного, як ніч, дворнягу. Той скавчав і пручався, але вдіяти нічого не міг.

— Друг, кажеш? Лише з такими тобі й водитися.

— Ми шукаємо трохи молока. Дітям треба молоко, знаєте, а вона випила все, що я приніс їй минулого разу. Вона буде голодною вранці, а коли вони голодні, вони кричать.

Про що цей дурний хлопчисько базікав?

— Геть з дороги, — рявкнув Джек, — у мене ще повно справ.

— Добре, містере Б’юрк, — підліток відійшов, щоб дати дорогу коню, — я теж матиму свою справу колись.

Авжеж, матимеш, Біллі. Авжеж. Джек смикнув віжки, і віз посунувся вперед. Кінь устиг зробити лише кілька кроків, як Джек знову зупинив його. Він повернувся і поглянув на кволу постать Біллі, який майже зник у тумані. Хоча хлопцеві було вже років шістнадцять чи сімнадцять, він був худий, як сірник, і мав силу не більшу, ніж дерев’яна лялька. Але все ж він був зайвою парою рук.

До того ж дешевою.

— Агов, Біллі! — гукнув Джек, — хочеш заробити дев’ятипенсовик?

Хлопчик підбіг до нього, руки все ще стискали бідолашну тварину.

— Як, містере Б’юрк?

— Покинь собаку і лізь на віз.

— Але нам треба знайти молока.

— Ти хочеш отримати дев'ятипенсовик чи як? Тоді ти зможеш купити молока.

Біллі кинув собаку, який миттєво втік.

— Біжи додому, — наказав йому Біллі, — ось так, Споте!

— Лізь сюди, хлопче.

Біллі вдерся на віз і опустив свій кістлявий зад поруч із Джеком.

— Куди ми їдемо?

Джек смикнув за віжки.

— Побачиш.

Вони покотили через туман, що звивався довкола, повз будинки, де вогники свічок стали з’являтися у вікнах. Окрім віддаленого гавкання собак, єдиними звуками були стук кінських копит і гуркіт коліс, які котилися бруківкою вузької вулиці.

Біллі повернувся і поглянув назад у фургон.

— Що під брезентом, містере Б’юрк?

— Нічого.

— Але там щось є. Я ж бачу.

— Якщо хочеш отримати свої дев’ять пенсів, то стули пельку і їдь мовчки.

— Добре, — хлопчик промовчав секунд п’ять, — а коли я їх отримаю?

— Коли допоможеш мені дещо перенести.

— На кшталт меблів?

— Так, — Джек плюнув на дорогу, — на кшталт меблів.

Вони майже доїхали до ріки Чарльз і тепер рухалися вулицею Норд Аллен. Денне світло вже пробивалося крізь усе ще густий туман. Коли вони наблизилися до місця призначення, Джек помітив, що вихори імли навіть згущуються, тягнуться від ріки, щоб огорнути їх своїм захисним покровом. Коли вони нарешті зупинилися, чоловік нічого не бачив далі, ніж на кілька кроків перед собою, але він точно знав, де вони були.

Так само, як і Біллі.

— Чому ми біля лікарні?

— Чекай тут, — наказав Джек хлопчикові. Він зістрибнув з воза, його чоботи важко вдарили по камінню.

— Коли ми будемо переносити меблі?

— Спершу треба подивитися, чи вони тут, — Джек різко відчинив браму і зайшов на заднє подвір’я лікарні.

Йому знадобилося пройти лише кілька кроків, щоб побачити те, що він сподівався знайти — домовину зі щойно прибитою кришкою. Ім’я А. ТЕЙТ було надряпано на ній. Чоловік підняв один край труни, щоб перевірити вагу і пересвідчитися, що вона не була порожня й очікувала, що її заберуть. Без сумніву, у братську могилу, вирішив Джек, судячи з необробленої сосни, з якої була збита домовина.

Він заходився відривати кришку. Це не забрало багато часу, бо у ній було лише декілька цвяхів. Ніхто не переймався, чи належним чином жебрак буде захищений у своєму ящику. Він потягнув кришку і відкрив тіло, зашите у саван. Не дуже велике, на перший погляд, він би з ним упорався навіть без Тупого Біллі.

Він повернувся до воза, де все ще чекав хлопець.

— Що там? Стілець? Стіл? — спитав він.

— Про що ти балакаєш?

— Про меблі.

Джек обійшов довкола фургона і відкинув брезент.

— Допоможи мені перенести це.

Біллі зістрибнув з воза і підійшов до нього ззаду.

— Це колода.

— Ти такий розумний! — Джек схопив один край і потягнув його з фургона.

— Це на дрова? — спитав Біллі, хапаючи інший край. — Її треба поколоти?

— Просто тягни її, добре? — вони принесли колоду до труни і опустили на землю. — Тепер допоможи мені витягти це, — наказав Джек.

Біллі лише поглянув на домовину і завмер.

— Там хтось є.

— Нумо, хапайся з того боку.

— Але ж це... це небіжчик.

— Ти хочеш свій дев’ятипенсовик чи ні?

Біллі подивився на нього. Очі хлопчика видавалися величезними на млявому худому обличчі.

— Я боюся мертвих.

— Вони не вкусять тебе, ідіоте.

Хлопчик позадкував.

— Вони переслідуватимуть вас. Привиди.

— Жодного за все життя не бачив.

Хлопчик задкував до брами.

— Біллі, ану тягни свій зад сюди!

Натомість хлопчик повернувся, побіг подвір’ям і, смикаючись, наче маріонетка, зник у тумані.

— Нездара, — буркнув Джек. Він видихнув, підняв загорнуте в саван тіло і вигорнув його з домовини. З глухим звуком воно впало на бруківку.

Ранок набирав силу. Потрібно було працювати швидше, щоб його ніхто не побачив. Він затягнув колоду в труну, повернув на місце кришку і кількома помахами молотка увігнав усі цвяхи назад.

«Спочивай з миром, міс Колода», — подумки сказав чоловік і засміявся.

Потім він потягнув усе ще загорнутий у саван труп через подвір’я до свого фургона. Захеканий, Джек зупинився біля воза, роззирнувся довкола і нікого не побачив.

І ніхто не бачить мене.

За кілька хвилин він уже сидів на возі й скеровував свого коня на вулицю Норд Аллен. Кинувши погляд через плече, перевірив свій накритий брезентом вантаж. Він не бачив труп на власні очі, але в цьому і не було потреби. Яка різниця, молодий чи старий, чоловік чи жінка, він був свіжий — це все, що мало значення. Цього разу винагородою не потрібно було ні з ким ділитися, навіть із Тупим Біллі.

Він щойно заощадив дев’ять пенсів. Це було варте додаткових зусиль.