Сад кісток

31

— Біллі! Я тут, Біллі!

Хлопець розгублено озирнувся, шукаючи тінь того, хто щойно прошепотів ім’я. Чорний пес стрибав коло його ніг. Раптом він збуджено гавкнув і побіг просто до Норріса, який пригнувся за купою діжок. Собака принаймні не очікував від нього неприємностей і змахував хвостом, радий погратися у схованки з людиною, якої навіть не знав.

Тупий Біллі був більш обережний.

— Хто там, Споте? — спитав він, наче був цілковито упевнений в тому, що собака йому відповість.

Норріс вийшов з-поза діжок.

— Це я, Біллі, — сказав він і побачив, що хлопець почав задкувати. — Я не скривджу тебе. Ти ж пам’ятаєш мене, правда?

Хлопець подивився на свого собаку, який тепер цілком безтурботно лизав руку Норріса.

— Ви друг міс Рози, — сказав Біллі.

— Мені потрібно, щоб ти передав їй повідомлення.

— Нічна варта каже, що ви Жнець.

— Це не я. Присягаюся, це не я.

— Вони розшукують вас уздовж ріки.

— Біллі, якщо ти її друг, ти зробиш це для мене.

Хлопець знову поглянув на свого собаку, який усівся біля ніг Норріса і махав хвостом з таким виглядом, наче дослухається до розмови. Хоча Біллі і був йолопом, але він добре знав, що тварині можна довіряти, коли йдеться про людські наміри.

— Я хочу, щоб ти пішов до будинку доктора Гренвілла, — сказав Норріс.

— Великий, на Бікон?

— Так. Переконайся, що вона там. І віддай їй це, — Норріс простягнув йому складений клаптик паперу. — Віддай це їй у руки. Лише у її руки.

— Що тут написано?

— Просто віддай це їй.

— Тут про кохання?

— Так, — поспіхом відповів Норріс, не в змозі дочекатися, щоб хлопчина скоріше пішов.

— Але це я кохаю її, — заскиглив Біллі, — і збираюся з нею одружитися, — він жбурнув папірець на землю, — я не понесу ваше любовне послання!

Проковтнувши розчарування, Норріс підняв записку.

— Я лише хочу сказати, що вона вільна і може робити зі своїм життям, що захоче, — він уклав папірець назад до руки Біллі. — Віднеси це їй, щоб вона знала. Будь ласка! — І додав: — Вона буде сердитися на тебе, якщо ти цього не зробиш.

Це подіяло. Найбільшим страхом Біллі було викликати невдоволення Рози. Хлопець запхав записку до кишені.

— Я все зроблю заради неї, — сказав він.

— Нікому не кажи, що бачив мене.

— Знаєте, я не телепень, — відповів на це Біллі і пішов у ніч. Собака біг коло його ніг.

Норріс також не затримався, а пішов, широко крокуючи, темною вулицею у напрямку Бікон Гіла. Біллі міг мати кращі наміри і все ж виказати Норріса, а юнак зовсім не прагнув бути знайденим Нічною вартою.

Певна річ, вони знали, що він ще живий і ховається в Бостоні всі ці три дні.

Одяг, який поцупив Норріс, зовсім йому не пасував. Штани були надто довгі, а сорочка надто вузька, але все це приховувало важке пальто. Насунувши на очі квакерського капелюха, юнак рішуче крокував вулицями, не переховуючись і не скрадаючись.

«Хоча я і не вбивця, — думав Норріс, — але тепер я крадій, це правда».

Йому у будь-якому випадку загрожувала шибениця. Скоєння кількох зайвих злочинів навряд чи погіршить його становище. Він переймався самим лише порятунком, і якщо вже було треба, то замерзлий юнак, не вагаючись, зняв пальто зі цвяха у таверні, а сорочку та штани — з мотузки, на якій вони висихали. Якщо його повісять, то Норріс волів принаймні бути винним у справжньому злочині.

Він повернув за ріг вулиці Ейкорн. Це було те саме місце, де зустрічалися Ґарет Вілсон і доктор С’ювол — будинок з пеліканами, вирізьбленими на одвірку. Норріс обрав темний ґанок, де можна було почекати, і сховався за сходами, прихований пітьмою.

Біллі вже мав дістатися будинку Гренвілла, а послання мало бути вже у Рози в руках. Папірець, на якому він написав лише один рядок:

Цієї ночі під пеліканами.

Якщо він потрапить до рук Нічної варти, вони нізащо не здогадаються, що це означає. Але Роза знає. Роза прийде.

Він умостився на землі і став чекати.

Настала ніч. Одна за одною згасли лампи у вікнах, і у вузькій вулиці Ейкорн запанувала пітьма. Подекуди він чув клацання копит, і карети проїздили більш пожвавленою вулицею Сідар, але невдовзі й там припинився рух.

Він щільніше закутався у пальто і спостерігав за парою, що виривалася з його рота в пітьму. Якщо буде потрібно, він чекатиме цілу ніч. Якщо вона не прийде до світанку, наступної ночі він знову буде тут. Його віра в неї була достатньо сильною, щоб бути впевненим: щойно Роза дізнається, що він чекає на неї, ніщо не зможе втримати її.

Його ноги заклякли, а пальці оніміли. Згасло останнє з вікон на вулиці Ейкорн.

Потім фігура з’явилася з-за рогу і стала наближатися. Силует жінки був освічений ззаду віддаленим вуличним ліхтарем. Вона зупинилася на середині вулиці, наче силилася побачити щось у темряві.

— Норрі, — тихо гукнула вона.

Він одразу вийшов з-за ґанку.

— Розо, — промовив юнак, і вона побігла до нього. Він піймав її в обійми, йому хотілося сміятися, коли він кружляв її, щасливий, що вони знову зустрілися. Вона здавалася невагомою у його руках, легшою за повітря. У той момент він подумав, що вони назавжди пов’язані одне з одним. Пірнання у ріку Чарльз стало одночасно і смертю, і відродженням, а це було його новим жипям з цією дівчиною, яка не мала ані статку, ані імені. Нічого, окрім кохання.

— Я знав, що ти прийдеш, — прошепотів він, — я знав!

— Ти маєш послухати мене.

— Я не можу залишатись у Бостоні. Але я не можу поїхати без тебе.

— Це важливо, Норрісе. Послухай!

Він завмер. Але не через її наказ застиг Норріс — це був силует огрядної людини, що рухався до них з іншого боку вулиці Ейкорн.

Стукіт копит позаду змусив його обернутися. Карета, запряжена двома кіньми, зупинилася, перекривши йому шлях до втечі. Дверцята відчинилися.

— Норрісе, ти мусиш довіритись їм, — сказала Роза, — ти мусиш довіритися мені.

З провулку позаду нього почувся знайомий голос:

— Це єдиний вихід, містере Маршалл.

Уражений, Норріс повернувся до широкоплечого чоловіка, який стояв перед ним.

— Докторе С’ювол?

— Я пропоную вам сісти в карету, — сказав С’ювол, — якщо ви хочете жити.

— Вони наші друзі, — сказала Роза. Вона схопила Норріса за руку і потягнула до карети. — Будь ласка, сідай, доки тебе хтось не побачив.

Він не мав вибору. Що б не очікувало на нього, Роза хотіла цього, а він довіряв їй своє життя. Вона підвела Норріса до карети і затягнула його всередину за собою.

Доктор С’ювол, який не сів з ними, зачинив дверцята.

— Бажаю успіху, містере Маршалл, — сказав він через віконце. — Я сподіваюся, одного дня ми зустрінемось за більш приємних обставин.

Кучер смикнув віжки, і карета покотила геть.

Щойно Норріс усівся зручніше для поїздки, він побачив, що навпроти них з Розою у кареті сидить чоловік. Світло вуличного ліхтаря впало на його обличчя, і Норріс лише витріщився на нього від здивування.

— Ні, це не арешт, — сказав констебль Лайонз.

— Тоді що це? — спитав Норріс.

— Це послуга старому другові.

Вони їхали за місто. Минули Вест-Бостонський міст і селище Кембридж. Це була та сама дорога, якою Норріса везли до в'язниці лише кілька ночей тому. Тепер це була зовсім інша подорож, у яку він вирушав не з відчуттям приреченості, а з надією. Упродовж усього шляху Роза тримала його своєю маленькою рукою. Мовчазне підтвердження того, що все йде за планом, що йому не варто почуватися зрадженим. Як узагалі він міг підозрювати її у найгіршому?

«Ця самотня дівчина, — думав Норріс, — стояла за мене непохитно і впевнено. Я цього не заслуговую».

З Кембриджа вони виїхали у сільську місцевість і заглибились у поля. Вони прямували на північ до Самервілля та Медфорда, минаючи села, де темні будинки збивались до купи під зимовим місяцем.

Не доїхавши до околиць Медфорда, карета нарешті звернула до подвір'я з бруківкою і зупинилась.

— Відпочинете тут одну ніч, — сказав констебль Лайонз, відчинив дверцята і вийшов з карети. — А завтра ви дізнаєтеся розташування іншого безпечного будинку на півночі.

Норріс виліз з карети і роздивився кам’яний сільський будинок. Вогники свічок палали у вікнах. Їхнє мерехтіння запрошувало прихистити мандрівників.

— Що це за місце? — спитав юнак.

Констебль Лайонз не відповів. Натомість повів їх до дверей і грюкнув двічі, а потім ще один раз.

За кілька секунд двері відчинилися, і старша жінка в нічному чепчику з мереживом визирнула надвір, тримаючи лампу, щоб роздивитись, хто до неї прийшов.

— Маємо мандрівників, — сказав Лайонз.

Жінка невдоволено подивилася на Норріса та Розу.

— Ці двоє — напрочуд незвичайні мандрівники.

— Це вкрай незвичайні обставини. Я привіз їх за особистим дорученням доктора Гренвілла. Містер Гаррісон та доктор С’ювол дали на це свою згоду. Містер Вілсон також ухвалив це.

Старша жінка нарешті кивнула і відійшла вбік, даючи дорогу трьом прибулим.

Норріс увійшов до старовинної кухні. Стеля тут почорніла від сажі незліченних вогнищ, які запалювалися для приготування їжі. Величезну частину однієї стіни займало кам’яне вогнище, де ще тліли вечірні жаринки. Нагорі висіли пучки трав, висушені зв’язки лаванди та гісопу, полину та шавлії. Норріс відчув, як Роза потягнула його за руку і вказала нагору, де на перехрещених балках була викарбувана емблема. Пелікан.

Констебль Лайонз помітив, що вони розглядали, і сказав:

— Це стародавній символ, містере Маршалл, який ми шануємо. Пелікан символізує самопожертву заради вищої мети. Він нагадує нам: що ми даємо, те й отримаємо.

Старша жінка додала:

— Це символ нашого сестринства. Ордена Троянд Шарону.

Норріс повернувся до неї.

— Хто ви? Що це за місце?

— Ми — члени ордена Хреста Троянди, сер. А це — станція відпочинку мандрівників. Мандрівників, які потребують притулку.

Норріс подумав про скромний міський будинок на вулиці Ейкорн з карбуванням пеліканів на одвірку. Він пригадав, що Вільям Ллойд Гаррісон був одним із присутніх у будинку джентльменів тієї ночі. І також пригадав балачки довколишніх крамарів про незнайомців, які блукають тим районом після настання сутінок. Районом, у якому констебль Лайонз заборонив з’являтися патрулям Нічної варти.

— Вони — аболіціоністи, — сказала Роза. — Цей будинок — схованка.

— Подорожня станція, — сказав Лайонз. — Одна з багатьох зупинок, які розенкрейцери облаштували на шляху з півдня до Канади.

— Притулок рабів?

— Рабів не існує, — сказала старша жінка. — Жодна людина не має права володіти іншою. Ми всі вільні.

— Тепер ви розумієте, містере Маршалл, — сказав констебль Лайонз, — що про цей будинок і будинок на вулиці Ейкорн ви мусите мовчати. Доктор Гренвілл запевнив нас, що ви підтримуєте рух аболіціоністів. Якщо вас коли-небудь схоплять, ви мусите не сказати ані слова про цю станцію, щоб не наражати на небезпеку безліч життів. Людей, які зазнали таких страждань, що їх би вистачило на десять життів.

— Я присягаюсь, що нічого не скажу, — промовив Норріс.

— Ми займаємося небезпечною справою, — сказав Лайонз, — небезпечною, як ніколи. Ми не можемо дозволити викрити нашу мережу. Не тоді, коли так багато людей воліли б викоренити та знищити нас, якби могли.

— Ви всі — члени ордена? Навіть доктор Гренвілл?

Лайонз кивнув.

— Ще раз, таємницю не має бути розкрито.

— Чому ви допомагаєте мені? Я не втеклий раб. Якщо вірити містерові Претту, я чудовисько.

Лайонз фиркнув.

— А Претт — жаба. Я б волів виштовхати його з Нічної варти, але він примудрився звернути на себе увагу суспільства. Розгорніть останні газети, і ви прочитаєте про подвиги героїчного містера Претта, блискучого містера Претта. Який насправді є недоумком. Ваш арешт був вершиною його тріумфу.

— То ось чому ви мені допомагаєте? Щоб позбавити його змоги тріумфувати?

— Це навряд чи вартувало б клопотів, які я маю. Ні, ми допомагаємо вам, бо Альдус Гренвілл цілковито переконаний у вашій невинності. А дозволити вас повісити було б страшною несправедливістю, — Лайонз повернувся до старшої жінки. — Зараз я залишаю його з вами, пані Гуд. Завтра містер Вілсон повернеться з провізією для його подорожі. Сьогодні не було часу зробити такі приготування. Хай там як, скоро світанок, а містерові Маршаллу краще дочекатися завтрашньої ночі для того, щоб почати свій наступний етап, — він повернувся до Рози. — Ну що, міс Конноллі, повертаємося до Бостона?

Роза стояла, убита горем.

— Чи не можу я залишитися з ним? — спитала вона. На її очах зблискували сльози.

— Самому їхати швидше й безпечніше. Важливо, щоб містер Маршалл був не обтяжений.

— Але ми прощаємося так раптово.

— Ми не маємо вибору. Щойно він опиниться у безпеці, він пошле за вами.

— Я щойно знову його знайшла. Можна мені залишитися з ним цієї ночі? Ви сказали, що містер Вілсон приїде завтра. Я повернуся до Бостона з ним.

Норріс міцніше стиснув її руку і звернувся до Лайонза:

— Я не знаю, коли знову побачу її. Різне може трапитися. Будь ласка, дозвольте нам ці кілька годин провести разом.

Лайонз зітхнув і кивнув.

— Містер Вілсон буде тут завтра до опівдня. Будьте готові вирушати до того часу.

Вони лежали у темряві. Їхнє ліжко освітлювалося лише слабким місячним сяйвом, що падало крізь вікно, але Розі цього було достатньо, щоб бачити його обличчя. Щоб знати, що він також на неї дивиться.

— Ти обіцяєш, що пошлеш за мною та Меггі? — спитала вона.

— Відразу ж, щойно дістанусь безпечного місця, я напишу тобі. Лист буде підписаний іншим ім’ям, але ти зрозумієш, що він від мене.

— Якби ж я тільки могла поїхати зараз з тобою!

— Ні, я хочу, щоб ти залишалася у безпеці в будинку доктора Гренвілла, а не страждала зі мною на занедбаних дорогах. І як добре знати, що Меггі доглянута! Справді, ти знайшла найкраще місце з усіх можливих.

— Я знала, що ти скажеш сховати її саме там.

— Моя розумна Розо! Ти так добре мене знаєш.

Він доторкнувся її обличчя, і вона зітхнула від тепла його рук.

— Усе найкраще чекає нас попереду. Ти мусиш у це вірити, Розо. Усі ці випробовування, усі ці страждання лише зроблять наше майбутнє ще більш солодким, — обережно він доторкнувся до її губ своїми, поцілунок, який мав би змусити її злетіти до небес. Натомість він приніс їй гіркі сльози, бо вона не знала, коли вони тепер знову зустрінуться і чи зустрінуться взагалі. Вона подумала про подорож, у яку він мусив вирушити, секретний шлях зі станціями та вітряними дорогами. Куди він вів? Вона не могла уявити майбутнє, і це лякало її. Раніше, ще дівчинкою, вона завжди уявляла собі, що на неї чекає: роки роботи швачкою, молодий чоловік, якого вона зустріне, діти, яких вона народить. Але зараз, коли вона дивилась у майбутнє, то нічого не бачила: ані будинку з Норрісом, ані дітей, ані щастя. Чому майбутнє раптово зникло? Чому вона не бачила нічого далі цієї ночі?

Чи це весь час, який у нас є?

— Ти ж чекатимеш на мене, правда? — прошепотів він. — Завжди.

— Я не знаю, що зможу тобі запропонувати, окрім життя у схованках. Вічного пошуку нових укриттів, вічної втечі від охочих до винагороди. Це не те, на що ти заслуговуєш.

— Як і ти.

— Але ти маєш вибір, Розо. Я так боюся, що одного ранку ти прокинешся і пошкодуєш про це. Тоді нам краще було б взагалі не зустрічатись.

Місячне сяйво розтіклося по її сльозах.

— Ти ж так не думаєш.

— Я так думаю, але лише тому, що ти заслуговуєш бути щасливою. Я хочу, щоб у тебе був шанс на нормальне життя.

— Це справді те, чого ти хочеш? — прошепотіла Роза. — Щоб ми прожили наші життя окремо?

Він не відповів.

— Ти мусиш сказати мені зараз, Норрісе. Бо якщо ти не скажеш, я буду завжди чекати на твій лист. Я буду чекати, доки моє волосся не посивіє, до самої смерті. І навіть тоді я чекатиму... — її голос зірвався.

— Припини. Будь ласка, припини, — він охопив її і міцно притиснув до себе. — Якби я справді був безкорисливим, я б сказав тобі забути мене. Я б сказав тобі знайти щастя деінде, — він сумно посміхнувся. — Але я, здається, усе ж не такий шляхетний. Я егоїстичний і ревнуватиму до будь-якого чоловіка, який коли-небудь торкнеться тебе чи кохатиме тебе. Я хочу бути цим чоловіком.

— То будь ним, — вона потягнулася до нього і схопила за сорочку, — будь ним.

Вона не могла бачити майбутнє, могла бачити лише на ці кілька годин наперед, а ця ніч могла бути єдиним майбутнім, яке у них було. З кожним ударом серця вона відчувала, як спливає час, який вони можуть бути разом, не залишаючи по собі нічого, окрім спогадів і сліз.

Тож вона хотіла взяти все з того часу, який їм залишився, не гаючи ані секунди. Тремтячими руками потягнула за гачки та шнурівки його одягу, її дихання прискорилось, вона шаленіла від поспіху. Так мало часу, світанок скоро мав обрушитися на них. Вона ніколи раніше не була з чоловіком, але якось знала, що треба робити. Вона знала, як догодити йому, і це пов’яже їх назавжди.

Місячне сяйво, густе, наче вершки, падало на її груди, на його голі плечі, на всі потаємні місця, священні місця, які вони ніколи не показували одне одному.

«Це те, що дружина дає своєму чоловікові», — подумала Роза.

І хоча шок від його проникнення перехопив їй подих, вона зраділа цьому, бо саме через біль жінка відмічає тріумфи свого життя: втрату незайманості, народження кожної дитини. Тепер ти — мій чоловік.

Навіть раніше, ніж розсіялася ніч, вони почули спів півня.

Прокинувшись, вона подумала: «Дурний старий птах, обдурений місяцем, співає про світанок, який ще не настав, світові, який ще не прокинувся».

Але світанок скоро настав. Він замерехтів у вікні, і Роза розплющила очі, щоб побачити, що пітьма перетворилася на холодну похмуру сірість. У відчаї вона спостерігала, як день світлішає, як небо стає синім. І хоч якби вона могла, то затримала б настання ранку, але Роза вже відчувала, що дихання Норріса змінюється, відчувала, що він спливає з глибини своїх снів, якими б могутніми вони не були, щоб утримати їх разом.

Він розплющив очі й усміхнувся.

— Це не кінець світу, — сказав чоловік, побачивши її сумне обличчя. — Ми впораємося і з цим.

Вона змахнула сльози.

— І будемо щасливими.

— Так, — він торкнувся її обличчя, — дуже щасливими. Ти просто мусиш вірити.

— Я більше ні у що не вірю. Окрім тебе.

Надворі загавкав собака. Норріс підвівся і пішов подивитися у вікно. Вона спостерігала за ним, коли він там стояв з голою спиною, що окреслювалась у ранковому світлі, й жадібно роздивлялась кожен вигин, кожен м’яз, щоб запам’ятати його.

«Це все, що я матиму до того часу, коли знову почую про нього, — думала жінка, — спомини про цю мить».

— Містер Вілсон приїхав по тебе, — сказав Норріс.

— Так рано?

— Ми маємо піти вниз і зустріти його, — він повернувся до ліжка. — Я не знаю, коли матиму наступну нагоду сказати це. Тож дозволь сказати зараз, — він опустився на коліна поруч із ліжком і взяв її руку у свою. — Я кохаю тебе, Роза Конноллі, і хочу провести своє життя з тобою. Я хочу одружитися з тобою. Якщо ти згодна.

Вона пильно дивилася на нього крізь сльози.

— Я згодна, Норрі. О, я згодна!

Він притиснув її долоню до своєї і всміхнувся, подивившись на дешеву каблучку Аурнії, яку Роза ніколи не знімала зі свого пальця.

— І я обіцяю, що наступна каблучка, яку ти вдягнеш, — промовив він, — не буде дешевим шматочком олова та скла.

— Я не переймаюся каблучкою. Мені потрібен лише ти.

Сміючися, він притягнув її до себе.

— Мені буде не важко утримувати таку дружину!

Гучний стук змусив їх обох завмерти. Голос старшої жінки долинув через двері:

— Прибув містер Вілсон. Йому треба якомога швидше повертатися до Бостона, тож юна леді має поквапитися донизу.

Кроки старої загрюкали сходами вниз.

Норріс подивився на Розу.

— Я обіцяю тобі, що цього разу ми розстаємося востаннє, — сказав він. — Але тепер, кохана, час іти.