Сад кісток

17

Світло, що пробивалося крізь брудне вікно, мало відтінок темного олова. У майстерні завжди бракувало свічок, і Роза ледве бачила стібки, коли її голка пірнала та з’являлася з білої марлі. Вона вже завершила чохол сукні з блідо-рожевого атласу, а на робочому столі лежали шовкові троянди та стрічки, які треба було пришити на плечі і ліф. Це була чудова бальна сукня, і Роза, працюючи, уявляла, як шурхотітиме спідниця, коли її власниця виходитиме на танцювальний майданчик, як атласні стрічки блищатимуть у світлі свічок на вечірньому столі. Там буде вино, розлите у кришталеві келихи, устриці, подані під соусом, імбирний пиріг, і ти можеш їсти досхочу, ніхто не залишиться голодним. Хоча вона ніколи не була на заходах, для яких готувала цю сукню, але у кожний стібок додавала маленьку частинку себе. Слід Рози Конноллі, яка животіє серед цих згортків атласу і марлі, замість неї буде кружитися у бальній залі.

Світло крізь вікно ледве пробивалося, і вона напружувала очі, щоб побачити нитку. Колись вона стане така ж, як інші жінки, які шиють у цій кімнаті. Їхні очі завжди примружені, їхні пальці загрубілі і мають безліч шрамів від постійних уколів голкою. Навіть коли вони встають наприкінці робочого дня, їхні спини залишаються згорбленими, наче вони вже не спроможні знову бути високими.

Голка штрикнула Розу в палець, і вона зітхнула, швидко відкинувши марлю на стіл. Сунула палець, що пульсував, до рота і відчула смак крові. Але вона хвилювалась не через біль. Її більше турбувало, чи не залишила вона пляму на білосніжній марлі. Піднявши тканину, щоб уловити бодай слабкий промінець світла, дівчина помітила у складці шву таку маленьку цяточку, що, окрім неї, її точно ніхто не побачить. Роза подумала, що, окрім її стібків, на цій сукні тепер і її кров.

— На сьогодні годі, леді, — сповістив майстер.

Роза залишила тканину, з якою працювала, на робочому столі, щоб повернутися до неї наступного дня, і стала у чергу жінок, які очікували на отримання тижневої платні. Коли вони всі вдягнули плащі та хустини перед тим, як вийти на холод, кілька жінок помахали їй рукою чи кивнули, прощаючись. Вони ще добре не знали її, як і не знали, чи надовго вона затримається в їхньому колективі. Забагато дівчат приходили і йшли, забагато спроб налагодити дружні стосунки було змарновано. Тож жінки просто спостерігали за нею і чекали, можливо, відчували, що Роза не та, хто залишиться надовго.

— Гей, дівчино! Роза, так? Маю вам дещо сказати.

Роза із завмиранням серця повернулась до майстра. Чому містер Смібарт незадоволений нею сьогодні? Те, що він незадоволений чулося у тому неприємному гугнявому голосі, з якого інші швачки хихикали у нього за спиною.

— Так, містере Смібарт, — відгукнулася Роза.

— Це знову трапилось, — сказав він, — і я не збираюся це терпіти.

— Перепрошую, але я не знаю, що я вчинила неправильно. Якщо моя робота незадовільна...

— Ваша робота достатньою мірою задовільна.

З уст містера Смібарта достатньою мірою задовільна пролунало як комплімент, і вона дозволила собі зітхнути з полегшенням, бо на цей момент її працевлаштованості нічого не загрожує.

— Справа в іншому, — сказав майстер. — Я не можу дозволити собі відволікатися на сторонніх, які ставлять мені питання, які ви мусите вирішувати у свій особистий час. Скажіть своїм друзям, що ви тут для того, щоб працювати.

Тепер вона зрозуміла.

— Вибачте, сер. Минулого тижня я вже казала Біллі не приходити сюди, і я думала, що він зрозумів. Але в нього розум дитини, і він не розуміє. Я поясню йому знову.

— Цього разу це був не хлопець. Це був чоловік.

Роза стояла нерухомо.

— Який чоловік? — тихо спитала вона.

— Ви гадаєте, я маю час питати ім’я кожного добродія, який винюхує про моїх дівчат? Якийсь тип із настороженим поглядом розпитував про вас.

— Що він питав?

— Де ви живете, хто ваші друзі. Наче я ваш особистий секретар. Це робота, міс Конноллі, і я не терпітиму таких перепон.

— Вибачте, — промуркотіла Роза.

— Ви це кажете постійно з того часу, як проблема з’явилась. Більше жодних відвідувачів!

— Так, сер, — сказала смиренно дівчина і повернулася, щоб піти.

— Я сподіваюся, ви з ним домовитеся. Ким би він не був.

Ким би він не був.

Вона тремтіла на пронизливому вітрі, який роздмухував її спідниці і заморожував обличчя. Такого холодного вечора надворі не було навіть собак, і Роза крокувала сама, остання з жінок, які покинули будівлю.

«Певно, то противний містер Претт із Нічної варти допитувався про мене», — думала Роза. Досі їй вдавалося уникати його, але Біллі розповідав, що вартовий розпитує про неї по всьому місту, а все тому, що вона заклала у ломбарді медальйон Аурнії. Як така коштовність опинилась у руках Рози в той час, коли мала перейти до чоловіка померлої жінки?

«Це все Ебен спричинив, — подумала дівчина. — Я звинуватила його у нападі на мене, а він звинуватив мене у викраденні. І, ясна річ, Нічна варта, повірила Ебену, бо всі ірландці — крадії».

Вона заглибилась у лабіринт багатоквартирних будинків, черевики провалювались крізь лід у смердючі калюжі, вулиці переходили у вузькі провулки, наче сам південний Бостон стискався над нею. Нарешті вона дісталася дверей під низькою аркою зі сходами, де різноманітні залишки вечері, такі, як дочиста обгризені кістки чи чорний хліб з цвіллю, були розкидані в очікуванні голодних собак, достатньо відчайдушних, щоб з’їсти гнилі харчі.

Роза постукала у двері.

Їх відчинив хлопчик із брудними щоками, світле волосся, наче розідрана фіранка, висіло у нього на очах. Дитині було не більше чотирьох років. Він стояв, мовчки розглядаючи прибулу.

Жіночій голос рявкнув зсередини:

— Заради Бога, Конн, не запускай холод. Зачини двері!

Мовчазний хлопчик відступив до темного куга, пропускаючи Розу всередину, і, перемігши протяг, зачинив двері.

Знадобився час, щоб Роза звикла до темряви кімнати з низькою стелею, але мало-помалу вона почала розрізняти форми предметів. Стілець біля плити, вогонь у якій згаснув і тліли лише кілька жаринок. Стіл з купою мисок. А довкола дівчини — тіні маленьких голівок. Так багато дітей! Роза налічила щонайменше вісім, але там точно були й інші, яких вона не бачила, що, скручені, спали по темних кутах.

— Ти принесла платню за тиждень?

Роза зосередила погляд на величезній жінці, яка сиділа на стільці. Тепер, коли її очі пристосувалися до темряви, вона побачила обличчя Гепзіби з опуклим подвійним підборіддям. Вона ніколи не підводиться зі свого стільця? Роза дивувалася. У будь-який час дня чи ночі, коли б вона не приходила до цієї похмурої оселі, Гепзіба завжди сиділа, наче товста королева на своєму троні, а її маленькі замурзані піддані повзали довкола неї, немов прохали про милість.

— Я принесла гроші, — сказала Роза і поклала половину свого тижневого заробітку у простягнуту руку Гепзіби.

— Я її щойно нагодувала. Жадібне дівчисько — ось вона хто! Спорожнила мої груди кількома ковтками. П’є більше, ніж будь-яка дитина з тих, кого я годувала. Я мала б за неї брати з тебе більше.

Роза стала на коліна, щоб узяти племінницю з кошика, і подумки сказала: «Моя солоденька дитинко, яка я рада тебе бачити!»

Маленька Меггі подивилась на неї, і Роза була впевнена, що її тонкі губи розтягнулися в усмішці, коли дитина впізнала її. О, так, ти знаєш мене, правда? Ти знаєш, що я та, хто любить тебе.

У кімнаті більше не було стільців, тож Роза сіла просто на брудну підлогу поміж дітлахів, які очікували, коли їхні матері повернуться з роботи і заберуть їх з-під нагляду байдужої Гепзіби.

«Якби ж я тільки могла дозволити собі створити кращі умови для тебе, люба Меггі, — думала дівчина, слухаючи тихий лемент племінниці. — Якби я тільки могла забрати тебе додому, до затишної чистої кімнати, де б я поклала тебе у колиску поруч із моїм ліжком».

Але кімната у провулку Фішері, де ночувала Роза разом із дванадцятьма іншими мешканцями, була ще огидніша, наповнена щурами і смородом від хворих. Меггі не мала б бачити такого місця. Було б краще, якби вона залишалась із Гепзібою, чиї товсті груди ніколи не пересихають. Тут принаймні вона була нагодована і в теплі. Так довго, як тільки Роза зможе діставати гроші.

Лише великим зусиллям волі Роза змусила себе покласти Меггі назад до кошика і повернулась, щоб піти. Наближалась ніч, а дівчина була виснажена і голодна. Меггі буде погано, якщо єдина, хто її підтримує, захворіє і не зможе працювати.

— Я повернусь завтра, — сказала Роза.

— І наступного тижня так само, — відгукнулася Гепзіба. Звісно, вона мала на увазі гроші. Це все, що мало для неї значення.

— Ви все отримаєте. Просто бережіть її, — дівчина зажурено подивилася на дитину і м’яко додала. — Вона — усе, що у мене залишилось.

Роза вийшла за двері. На вулиці вже сутеніло, а єдиним джерелом світла було тьмяне світіння свічок за брудними вікнами. Вона повернула за ріг, зменшила крок, зупинилась.

У провулку попереду на неї очікував знайомий силует. Тупий Біллі помахав і пішов до неї. Його неймовірно довгі руки розгойдувались, як виноградна лоза. Але вона дивилася не на Біллі, позаду нього стояв чоловік.

— Міс Конноллі, — сказав Норріс Маршалл, — мені треба з вами поговорити.

Вона кинула сердитий погляд на Біллі.

— Ти привів його сюди?

— Він сказав, що ви друзі, — сказав Біллі.

— Ти віриш усьому, що він сказав?

— Я і є ваш друг, — сказав Норріс.

— Я не маю друзів у цьому місті.

Біллі захникав:

— А я?

— Окрім тебе, — виправилась Роза. — Але тепер я бачу, що тобі не можна довіряти.

— Він не з Нічної варти. Ти попереджала мене лише про них.

— Ви знаєте, — спитав Норріс, — що містер Претт розшукує вас? Ви знаєте, що він про вас каже?

— Він каже, що я крадійка. Або ще гірше.

— Але містер Претт — блазень.

Це змусило її презирливо посміхнутись.

— Ця думка нас поєднує.

— Є і ще дещо, що нас поєднує, міс Конноллі.

— Не маю уявлення, що це може бути.

— Я також бачив його, — тихо сказав Норріс. — Женця.

Вона пильно на нього подивилась.

— Коли?

— Минулої ночі. Він стояв над тілом Мері Робінсон.

— Сестри Робінсон? — Роза зробила крок назад, новина була такою шокуючою, як удар в обличчя. — Мері померла?

— Ви не знали?

Біллі енергійно залепетав:

— Я саме збирався розповісти вам, міс Розо. Я почув про це сьогодні вранці у Вест-Енді. Її порізали точнісінько, як сестру Пул.

— Про це знає все місто, — сказав Норріс. — Я хотів поговорити з вами до того, як ви почуєте перекручену версію того, що сталося.

Вітер свистів у провулку, наче цвяхами пронизуючи її плащ. Роза відвернула обличчя від сильного пориву вітру, її волосся вивільнилося з-під хустини і шмагало по щоках.

— Чи є якесь тепле місце, де ми могли б поговорити? — спитав Норріс.

Вона не знала, чи можна довіряти цьому чоловіку. Коли вони вперше зустрілися біля ліжка її сестри, він був люб’язний з нею, єдиний чоловік з кола тих студентів, хто дивився на неї із справжнім співчуттям. Вона нічого про нього не знала, лише те, що його пальто було поганої якості, а манжети — добряче затертими. Дивлячись углиб провулку, Роза розмірковувала, куди б піти. Цієї години таверни та кав’ярні були шумними та переповненими і мали забагато вух і забагато очей.

— Ідіть за мною, — сказала вона.

За кілька вулиць звідти вона повернула у темний прохід і зайшла до дверей. Зсередини дихнуло вареною капустою. У коридорі горіла самотня лампа на підставці, її полум’я шалено затремтіло, коли прочинені двері дали змогу увірватися протягу,

— Наша кімната нагорі, — сказав Біллі і побіг сходами попереду них.

Норріс подивився на Розу.

— Він живе з вами?

— Я не могла залишити його спати у холодній стайні, — відповіла дівчина.

Вона зупинилася, щоб запалити свічку на канделябрі. Потім, прикриваючи полум’я рукою, почала підійматися сходами. Норріс пішов за нею десятком сходинок, кожна з яких несамовито скрипіла, у темну і смердючу кімнату, де жило тринадцять мешканців. У світлі свічки занавіски, які було натягнуто між солом’яними матрацами, нагадували юрбу привидів. Один з мешканців спав у темному кутку. Незважаючи на те, що він лежав, прихований ширмою, вони чули безперервний кашель.

— Він хворий?

— Кашляє вдень і вночі.

Нахиливши голову під низькими балками, Норріс пішов поміж розкиданих підлогою матраців і опустився на коліна поруч із хворим мешканцем.

— Старий Клері дуже слабий, щоб працювати, — пояснив Біллі, — тож він не встає цілий день.

Норріс нічого не відповів, але зрозумів, що означали криваві плями на постілі. Бліде обличчя Клері було таке виснажене, що кістки, здавалося, проблискують крізь його шкіру. Усе, що Норріс міг зробити, це поглянути у його запалі очі, почути булькотіння мокротиння у легенях, щоб зрозуміти, що нічого вже не можна вдіяти.

Не сказавши жодного слова, юнак підвівся на ноги.

Роза бачила вираз його обличчя, коли він роззирнувся кімнатою, побачивши згортки з одягом і купи соломи, які заміняли ліжка. Тіні, мов живі, ковзали по речах. Роза підняла ногу, щоб копнути щось чорне, що пробігло повз неї, і почула хруст під своїм черевиком.

«Так, містере Маршалл, — подумала вона, — тут я живу. У цій кімнаті з заразами та смердючим баком для сміття. Сплю на підлозі, на якій мешканці лежать уночі так щільно, що треба дуже обережно повертатися, бо можна наткнутися оком на чийсь лікоть. Або хтось може наступити брудним чоботом на твоє волосся».

— Тут моє ліжко, — оголосив Біллі та стрибнув на купу соломи. — Якщо закрити ширму, то вийде дуже затишна персональна кімната. Ви можете сісти сюди, сер. Стара Поллі не помітить, що хтось сидів на її ліжку.

Норріс не мав особливого бажання сідати на купу ганчірок і соломи. Коли Роза закрила ширму, відокремивши їх від чоловіка, що помирав у кутку, Норріс поглянув на ліжко Поллі і уявив, як багато паразитів зможе він підчепити, сидячи на ньому.

— Чекайте, — Біллі підхопився і приніс цеберко води, яка хлюпала довкола, коли він повертався з ним до їхнього кута, — тепер можна поставити свічку.

— Він боїться вогню, — пояснила Роза, обережно ставлячи канделябр на підлогу.

Біллі мав рацію у кімнаті, де було безліч ганчір’я та соломи.

Лише коли вона всілася на власне ліжко, Норріс також дозволив собі сісти. Відокремлені у своєму кутку кімнати, вони утворили коло біля вогника, що мерехтів і відкидав рухливі тіні на підвішені фіранки.

— Тепер розкажіть мені, — промовила Роза, — розкажіть, що сталося з Мері.

Він подивився на вогник.

— Це я її знайшов, — сказав Норріс, — минулої ночі на березі ріки. Я йшов через лікарняне поле, коли почув стогін.

Її зарізали, міс Конноллі, так само, як і Аґнес Пул. Такий же малюнок порізів її живота.

— У формі хреста?

— Так.

— Містер Претт усе ще звинувачує католиків?

— Не маю уявлення, що він зараз робить.

Вона невесело посміхнулась.

— Тоді ви просто не помічаєте очевидних речей, містере Маршалл. Не існує такого обурливого вчинку, в якому не можна було б звинуватити ірландців.

— У випадку з Мері Робінсон підозра впала зовсім не на ірландців.

— Хто ж той нещасний, кого підозрює містер Претт?

— Я.

У тиші, яка настала, вона роздивлялася тіні, що грали на його обличчі. Біллі скрутився коло свого цеберка з водою, наче втомлений кіт, і дрімав. Солома шелестіла з кожним його подихом. Хворий чоловік у кутку продовжував безперервно кашляти, вологе булькання нагадувало, що смерть уже близько.

— Як бачите, — сказав Норріс, — я знаю, що означає бути несправедливо звинуваченим. Я знаю, як вам доводиться витримувати.

— Ви знаєте, правда? На мене з підозрою дивляться кожен день протягом усього мого життя. Ви навіть уявити собі не можете, як це.

— Міс Конноллі, минулої ночі я бачив те саме створіння, що і ви, але мені ніхто не вірить. Ніхто більше його не бачив. А найгірше, що робітник лікарні бачив мене, коли я схилився над тілом. На мене з підозрою дивляться медсестри, інші студенти. Лікарняні опікуни можуть не допустити мене до палат. А все, чого я прагнув — це стати лікарем. Тепер усе, над чим я працював, під загрозою, бо так багато людей не впевнені у моїх словах. Так само, як і у ваших, — він нахилився ближче, і вогник свічки кинув на його обличчя довгі примарні тіні. — Ви також його бачили, те створіння у плащі. Мені треба знати, чи пам'ятаєте ви те саме, що і я.

— Тієї ночі я розповіла вам, що бачила. Але, здається, тоді ви мені не повірили.

— Визнаю, тоді ваша розповідь скидалася на...

— Брехню?

— Я б ніколи не наважився звинуватити вас у такому. Так, я вважав ваш опис дещо примарним. Але ж ви були збудженою і дуже наляканою, — він тихо додав, — як і я минулої ночі. Від того, що я побачив, кров застигла у моїх жилах.

Вона подивилась на свічку і прошепотіла:

— То були крила.

— Плащ, можливо. Або темне пальто.

— А його обличчя світилося білим, — вони зустрілися поглядами, і світло на його обличчі допомогло їй пригадати з жахливою чіткістю, — білим, як череп. Ви це бачили?

— Я не знаю. Місяць був над водою, його відображення могло зіграти жарти з очима.

Її губи стиснулись.

— Я розповідаю вам те, що бачила. А ви у відповідь намагаєтеся це пояснити. «Це було просто відображення місяця»!

— Я займаюся наукою, міс Конноллі. Я не можу не шукати логічних пояснень.

— А де логіка у вбивстві двох жінок?

— Її може і не бути. Чисте зло.

Вона важко ковтнула і тихо сказала:

— Я боюся, бо воно знає моє обличчя.

Біллі простогнав і перевернувся, його обличчя було спокійним і невинним уві сні. Дивлячись на нього, Роза подумала, що Біллі зовсім не розуміється на злі. Він бачить посмішку і не розуміє, що за нею може бути прихована брехня.

На сходах почулися кроки, і дівчина завмерла, почувши жіноче хихикання і чоловічий сміх. Одна з мешканок звабила чоловіка піднятися до неї. Роза розуміла необхідність цього, знала, що кілька хвилин з розсунутими ногами могли визначити різницю між повним і порожнім животом. Але шум, який долинав крізь тонкі ширми, змушував її червоніти від сорому. Вона не могла змусити себе підвести погляд на Норріса. Роза дивилась униз на свої руки, складені на колінах, коли пара стогнала і бурмотіла щось, а солома шелестіла під тілами, які рухалися. Не зважав на це лише хворий чоловік у кутку, який продовжував кашляти і давитися кривавим мокротинням.

— То ось чому ви переховуєтеся? — спитав Норріс.

Неохоче подивившись на юнака, Роза зустріла його рішучий погляд, наче він не зважав на розпусту і смерть, що панували навколо. Наче тонкі брудні ширми перенесли їх у окремий світ, де лише до неї була прикута вся його увага.

— Я переховуюсь, щоб уникнути проблем, містере Маршалл. Від усіх.

— Включно із Нічною вартою? Вони кажуть, що ви заклали коштовну прикрасу, яка вам не належала.

— Мені її дала сестра.

— Містер Претт стверджує, що ви вкрали її. Зняли її з тіла, коли вона помирала.

Роза фиркнула.

— Це все мій свояк. Ебен хоче помститися, тому розпускає плітки про мене. Навіть якби це було правдою, навіть якби я це зробила, я б не була йому винна. Як ще я могла заплатити за похорон Аурнії?

— Її похорон? Але ж... — він замовк.

— Що таке? — спитала Роза.

— Нічого. Просто... незвичне ім’я, ось і все. Дуже милозвучне.

Вона сумно посміхнулась.

— Це ім’я нашої бабусі. Воно означає «золота жінка». А моя сестра була справді золотою жінкою. Доки не одружилася.

Рохкання за ширмою наростало і супроводжувалось сильними ляпасами двох тіл. Роза більше не могла дивитись Норрісу у вічі. Натомість вона роздивлялася свої черевики, які стояли на розкиданій підлогою соломі. Комаха виповзла з соломи, на якій сидів Норріс, і вона подумала, чи він це помітив. Дівчина притамувала в собі бажання розчавити її черевиком.

— Аурнія заслуговувала на краще, — м’яко сказала Роза, — але в кінці лише я стояла коло її могли. І Мері Робінсон.

— Сестра Робінсон була там?

— Вона була доброю до моєї сестри. На відміну від міс Пул. О, ту я не любила, визнаю. Але Мері була інша, — вона сумно похитала головою.

Пара за ширмою припинила вовтузитися, їхнє крякання перейшло у втомлені позіхання. Роза більше не звертала на них уваги, натомість вона пригадала, як востаннє бачила Мері Робінсон на цвинтарі святого Августина. Вона пам’ятала її полохливі погляди і знервовані рухи руками. І як вона раптово зникла, не попрощавшись.

Біллі заворушився і сів, почухав голову і скинув брудну солому з волосся. Він подивився на Норріса і запитав:

— То ви будете спати у нас?

Роза почервоніла.

— Ні, Біллі, він не буде.

— Я можу посунути своє ліжко, щоб вам було більше місця, — сказав хлопець і суворо додав, — але тільки я можу спати поруч із міс Розою. Вона обіцяла.

— Я навіть не мріяв зайняти твоє місце, Біллі, — відповів чоловік. Він підвівся і струхнув солому зі своїх штанів. — Перепрошую, що вкрав у вас стільки часу, міс Конноллі. Дякую за те, що погодилися поговорити зі мною.

Він відсунув ширму і рушив сходами вниз.

— Містере Маршалл, — Роза підхопилася на ноги і пішла за ним. Норріс уже був унизу і поклав руку на двері, — мушу попросити вас більше не розпитувати про мене на роботі.

Він насупив брові:

— Перепрошую?

— Це ставить під загрозу мої засоби до існування.

— Я ніколи не був у вашому місці праці.

— Сьогодні туди приходив чоловік і питав, де я живу.

— Я навіть не знаю, де ви працюєте, — він відчинив двері і впустив усередину порив вітру, який потягнув його пальто і роздмухнув спідницю Рози. — Хтось інший питав про вас, то був не я.

Того холодного вечора доктор Натаніель Беррі не думає про смерть.

Натомість він думає знайти якусь хвойду, яка була б не проти. А чому ні? Він — молодий чоловік, який довгими годинами працює сімейним лікарем. Він не має часу на залицяння до жінок у спосіб, більш притаманний джентльмену. Йому нема коли вести чемні бесіди на званих вечорах чи балах, він не має вільних вечорів для приємних прогулянок центральними вулицями. Цього року все його життя пройшло у прийомах пацієнтів у лікарні Массачусетса. Двадцять чотири години на добу. Лише зрідка він міг собі дозволити провести вечір за межами лікарні.

Але сьогодні, на подив, він отримує рідкісний вільний час.

Коли молодий чоловік змушений довгий час придушувати свої природні потреби, ці потреби починають керувати його вчинками, коли він нарешті опиняється на волі.

Тож, коли доктор Беррі покидає свої кімнати у лікарні, він вирушає просто до найближчої сумнозвісної таверни у Норд Слоуп, а саме до «Вартового пагорба», де сиві моряки обертаються пліч-о-пліч зі звільненими рабами, а будь-яка молода жінка, яка туди зазирне, може бути запідозрена в тому, що завітала не лише у пошуку чарки бренді.

Доктор Беррі не затримується у таверні.

Через деякий час, не довше, ніж знадобиться, щоб випити кілька келихів рому, він виходить звідти з обраним об’єктом своєї хтивості, яка легковажно сміється поруч із ним. Він не чекав кращого вибору, коли побачив цю повію з заплутаним чорним волоссям, бо знав, що вона задовільнить усі його потреби сповна. Тож він веде її до ріки, де такі романтичні зустрічі відбуваються регулярно. Вона крокує охоче, проте трохи нетвердою ходою, її п’яний сміх лунає вузькою вулицею. Але коли вона бачить перед собою воду, раптово зупиняється, упираючись ногами, наче впертий осел.

— Що? — питає нетерпляче доктор Беррі, якому кортить швидше залізти їй під спідницю.

— Ріка. Ту дівчину вбито тут.

Звісно, доктору Беррі це добре відомо. Між іншим, він добре знав і працював з Мері Робінсон. Але скорбота через її загибель була вторинною на тлі потреби, яку він має наразі.

— Я тебе захищу. Ходім.

— Ти ж не він, правда? Не Вестендський Жнець?

— Звісно, ні! Я лікар.

— Кажуть, він міг бути лікарем. Ось чому він убиває медсестер.

Доктор Беррі не може більше чекати, йому відчайдушно потрібно розслабитися.

— Так, але ти ж не медсестра, правильно? Ходім, ти не пошкодуєш.

Він тягне її ще кілька кроків, але вона знову пручається.

— Звідки мені знати, що ти не розріжеш мене на шматочки, як тих бідолашних леді?

— Слухай, уся таверна щойно бачила, як ми йшли разом. Якби я був Женцем, ти справді гадаєш, я б так ризикував на людях?

Вагаючись, вона знову дозволяє йому вести її до ріки. Тепер, коли він так близько від своєї мети, усе, про що він думає, це глибоке занурення у неї. Про Мері Робінсон він навіть не згадує, коли приводить хвойду до тіні мосту, — та й чому б він про неї згадував? Доктор Беррі не має поганого передчуття, коли вони з повією заходять у пітьму, де ніхто їх не побачить.

Але їх точно почують.

Звуки долинають з темряви і ширяться берегом. Шурхіт спідниці, яку задрали, гаряче дихання, крякання від оргазму.

Усе скінчено за лічені хвилини, і дівка стрімко повертається на берег, можливо, трохи більше розпатлана, ніж була, але на п’ять доларів багатша. Вона не помічає фігури у пітьмі, коли поспішає назад у таверну, щоб упіймати наступного клієнта.

Неуважна дівка просто продовжує йти і навіть не повертається кинути останній погляд під міст, де доктор Беррі затримується, застібаючи свої штани.

Невдовзі доктор Беррі зі стогоном хапає ротом своє останнє повітря в агонії, яку чутно над рікою, а повія вже у таверні, сміється, сидячи на колінах матроса.