Сад кісток

15

«Ще тиждень таких сильних холодів, — подумав Косоокий Джек, — і ґрунт буде надто промерзлим, щоб копати. Скоро вони почнуть складати трупи у склеп на поверхні, очікуючи на весінню відлигу. Там будуть важкі замки, які потрібно буде відмикати, охоронці, яким треба буде давати хабар, ціла купа нових складнощів, які приносить зміна погоди».

Для Джека квітіння яблунь чи падіння листя означало не просто зміну сезонів. Ні, це була зміна якостей ґрунту. У квітні треба було боротися з багнюкою, такою густою та жадібною, що вона могла засмоктати черевики, стягнувши їх просто з твоїх ніг. У серпні земля була суха, і можна було легко перетворити брилу на теплий пил, просто стиснувши її у кулаці. Слушний час, щоб копати, не враховуючи той факт, що, кинувши кожну лопату, треба відмахуватися від розлюченої хмари комарів. У січні лопата бринітиме, наче дзвін, коли ударити нею по крижаному ґрунту, а сила удару передаватиметься руків’ям лопати і перетвориться на біль у руках. Навіть якщо підтримувати вогнище на могилі, знадобиться кілька днів, щоб розтопити мерзлоту. Лічені трупи було поховано у січні.

Але наприкінці осені жнива ще залишались рясними.

Тож він керував своїм возом у сутінках, що згущувалися, дерев’яні колеса хрустіли тонкою крижаною скоринкою, якою вкрився бруд. О цій годині він нікого не зустрів на порожній дорозі. На іншому боці кукурудзяного поля, уздовж якого були розкидані коричневі поламані стебла, Джек побачив мерехтіння свічки у вікні ферми, але руху ніякого не було, як і звуків, окрім стукоту кінських копит і тріску криги під колесами фургона. Він був значно далі, ніж йому б того хотілося, особливо такого непривітного вечора, але вибору Джек не мав. Наглядачі за могилами пильнували тепер на старому цвинтарі Тренері та на кладовищі Коппс Тіл, що на північній околиці. Навіть покинуте кладовище у Роксбурі Кросінґу тепер доглядалося. Так складалося, що з кожним місяцем йому доводилося їздити все далі й далі від Бостона. А були ж часи, коли йому не доводилося їхати далі Центрального цвинтаря міської громади. Там, безмісячними ночами, йому з командою жвавих копачів було з чого обирати: жебраки, католики та старі солдати помирали як мухи. Байдуже, багатий чи бідний. Труп є труп, і платять за них однаково. Анатомам було однаково, кого різати — добре відгодованих чи померлих від туберкульозу.

Але студенти-медики занапастили це джерело, як і решту тутешніх кладовищ, своїм неакуратним риттям і недбалими спробами приховати свою діяльність. Вони з’являлися на кладовищах напідпитку з напускною хоробрістю і залишали по собі пошкоджені могили та розтоптану землю. Сліди осквернення були такими кричущими, що навіть жебраки невдовзі почали доглядати за своїми померлими. Ті кляті студенти все зіпсували і для професіоналів. З тих пір у нього все пішло шкереберть.

Ось і цієї ночі, замість швидкої роботи, Джек був змушений їхати безкінечною сільською дорогою і з жахом уявляти, що на нього чекає. Ще й сам-один. З таким незначним прибутком він тепер неохоче ділився грошима з помічниками. Ні, цієї ночі він має впоратися самотужки. Єдиною його надією було те, що яку б він свіжу могилу не знайшов, копачі, які рили її, були надто ледачі, щоб копати усі два метри.

Але його власне тіло ніколи не лежатиме у низькосортній могилі.

Косоокий Джек точно знав, як його поховають. Він ретельно все спланував. Триметрова яма із залізною кліткою навколо нього, і вартовий, якого наймуть чатувати тридцять днів. Достатньо довго, щоб його тіло зіпсувалося. Він бачив, як працюють скальпелями. Йому платили, щоб позбутися залишків після того, як анатоми завершували своє рубання та пиляння, і Джек не мав жодного бажання бути перетвореним на купу відокремлених кінцівок.

«Жоден доктор ніколи не торкнеться мого тіла», — думав він, уже відкладаючи кошти на власний похорон. Він тримав свої заощадження захованими у скрині під підлогою спальні. Фанні знала, яку могилу він хоче, і він залишав їй достатньо, щоб бути упевненим — усе буде зроблено правильно, зроблено дбайливо.

Якщо маєш достатньо грошей, можеш купити будь— що. Навіть захист від таких людей, як Джек.

Попереду з’явився низький мур цвинтаря. Він зупинив коня і затримався на дорозі, розглядаючи тіні. Місяць опустився за небокрай, і лише зорі світилися над кладовищем. Джек потягнувся назад по лопату й ліхтар і зістрибнув з воза. Його черевики розчавили крижану кірку і провалилися в багно. Ноги чоловіка заклякли від довгої їзди, і він незграбно подерся через мур, брязкаючи ліхтарем і лопатою.

Джекові не довелося довго шукати свіже поховання. Світло ліхтаря вихопило з темряви могилу, земля на якій ще не вкрилася льодом. Він поглянув на надгробки сусідніх могил, щоб зрозуміти, з якого боку голова. Туди він і всадив лопату в першу чергу. Кинувши ґрунт лише кілька разів, він відчув, що йому стало важче дихати. Він зробив паузу, хапав ротом холодне повітря і шкодував, що не взяв із собою молодого Норріса Маршалла. Але хай заберуть його чорти, коли він втратить бодай долар, якщо міг поратися з роботою власноруч.

Коли Джек знову встромив лопату у ґрунт і збирався відкинути його вбік, раптовий вигук змусив його завмерти.

— Он він! Хапайте його!

На ньому зійшлося світло трьох ліхтарів, які наближалися так швидко, що він не встиг загасити власний. У паніці він покинув лампу там, де вона була, і побіг, прихопивши лише лопату. Темрява приховувала його сліди, але кожна могила була перешкодою на шляху чоловіка, наче кістляві руки намагалися схопити Джека, заважаючи швидкій втечі. Здавалося, саме кладовище хотіло помститися йому за всю ту наругу, яку він будь-коли вчинив. Чоловік оступився і впав на коліна, лід тріснув під ним, як скло.

— Сюди! — почулося поруч.

Пролунав постріл, і Джек почув, як куля прошипіла біля його щоки. Він підхопився на ноги і подерся муром, лопату утікач кинув, ще коли впав. Коли він уже сидів на возі, інша куля просвистіла так близько, що зачепила його волосся.

— Він тікає!

Один удар батогом, і кінь рвонув з місця, фургон несамовито грюкав позаду. Джек почув ще один, останній постріл, але його переслідувачі залишилися далеко позаду, а їхні лампи світили у пітьму.

За якийсь час він зупинив коня. Той був захеканий, і Джек знав: якщо не дати йому перепочити, то коня він втратить так само, як і лопату з ліхтарем. І де він тоді опиниться — ремісник без інструменту?

Ремесло, яким він займався занадто довго.

Цієї ночі був повний провал. А що буде наступної? А після неї? Він подумав про скриньку з готівкою у схованці під підлогою спальні і про заощаджені гроші. Їх замало, грошей завжди замало. Був слушний час замислитися про їхнє з Фанні майбутнє. Якщо їм вдасться утримувати таверну і надалі, з голоду вони не помруть. Але якщо все, на що можна сподіватись — це принаймні не померти з голоду, то перед ними майоріла невесела старість.

Але й вона ще не була гарантована. Завжди є небезпека голоду. Випадкова пожежа, окалина, що вилетіла з вогнища, і «Чорний лонжерон» — заклад, який їм залишив батько Фанні, також залишиться в минулому. Тоді Джекові доведеться турбуватися про те, як їх нагодувати. Вантаж, який усе важче і важче переносити, бо роки беруть своє. І це навіть не через хворі коліна чи біль у спині, ні. Це через справи, які стає дедалі важче вести. Нові медичні школи з’являються навкруги, а студенти потребують трупів. Попит зростає і сприяє появі нових викрадачів трупів. А вони молодші, спритніші та відчайдушніші.

А ще вони мають міцні спини.

Минулого тижня Джек прибув до доктора С’ювола із добряче зіпсованим взірцем — найкращим, що йому довелося знайти тієї ночі. Він бачив шість діжок на подвір’ї доктора, кожна мала маркування з етикеткою «Розсіл».

— Їх щойно доставили, — сказав С’ювол, коли Джек перераховував гроші, — у гарному стані.

— Тут лише п’ятнадцять доларів, — поскаржився викрадач трупів, дивлячись на гроші, які йому дав хірург.

— Ваш екземпляр уже гнилий, містере Б’юрк.

— Я розраховував на двадцять.

— Я заплатив двадцять за кожен екземпляр у діжці, — відповів С’ювол, — вони у значно кращому стані, і я можу отримувати їх по шість за раз. Просто з Нью-Йорка.

«До біса Нью-Йорк, — подумав Джек, коли тремтів, зажурений, у своєму фургоні. — Де я знаду джерело у Бостоні? Мало помирає людей. Зараз би якусь чуму, щоб підчистила нетрі у Сауті та Чарльзтоні. Ніхто б не сумував за тією черню. Зрештою, має ж бути хоч якась користь від ірландців. Хай вони зроблять його багатим. Щоб стати багатим, Джек Б’юрк міг би продати власну душу.

А, можливо, він уже це зробив.

Пізніше, коли він повернувся до «Чорного лонжерона», кінцівки заклякли, і він ледве зліз зі свого воза. Джек відвів коня до стайні, збив замерзлий бруд зі своїх черевиків і втомлено почовгав до таверни.

Він не бажав нічого, окрім чарки бренді, що її можна було випити біля теплого вогнища. Але, щойно усівшись на стілець, Джек відчув на собі погляд Фанні, яка спостерігала за ним з-за прилавка. Він не звернув на неї уваги, він ні на кого не звертав уваги, очікуючи, доки чутливість повернеться до заціпенілих пальців ніг.

Заклад був майже порожнім. Холод відвадив багатьох завсідників, цього вечора лише найбільш жалюгідні пияки сповзалися з вулиць.

Один чоловік стояв коло бару і рився у брудних кишенях, шукаючи брудні монети. Ніщо не могло розвіяти тугу цієї ночі краще за кілька дорогоцінних крапель рому.

Інший чоловік у кутку опустив голову, а його хропіння було достатньо гучне, щоб змусити брязкати порожні келихи, що були розкидані на столі.

— Ти раненько сьогодні.

Джек підняв погляд на Фанні, яка стояла над ним. Її очі питально звузились.

— Не найкращий вечір, — усе, що він відповів, зробивши ковток з келиха.

— Гадаєш, у мене тут був кращий вечір?

— Ти принаймні провела його коло вогнища.

— Із цим натовпом, — фиркнула жінка, — не варто було навіть двері відчиняти.

— Ще один келих, — гукнув чоловік біля бару.

— Спочатку покажи свої монети, — кинула йому Фанні.

— Вони у мене є. Десь у цих клятих кишенях.

— Знайдеш — поговоримо.

— Пожалійте мене, місіс. Сьогодні так холодно.

— І ти маєш усі шанси опинитися на тому холоді, якщо більше не можеш платити за випивку, — вона знову подивилась на Джека. — Ти повернувся з порожніми руками, чи не так?

Він потиснув плечима.

— Там були охоронці.

— Ти не спробував в іншому місці?

— Не міг. Довелося кинути лопату і ліхтар.

— Ти не зміг привезти додому навіть власні інструменти?

Він грюкнув своїм келихом.

— Годі!

Вона нахилилась ближче і м’яко сказала:

— Джеку, є простіші шляхи здобуття грошей. І ти це знаєш. Дозволь мені сказати лише слово, і ти матимеш таку роботу, яка тобі потрібна.

— А потім мене за неї повісять, — Джек похитав пальцем. — Краще я займатимусь власною справою, дякую!

— Останніми днями ти повертався порожній частіше, ніж будь— коли.

— Поганий урожай.

— Це все, що я чую кожного разу.

— Бо так і є. Він просто погіршується.

— Ти гадаєш, у мене тут справи йдуть угору? — вона кивнула головою у бік майже порожнього приміщення. — Вони всі тепер ходять у «Русалку». Чи у «Плуг і зірку», чи до Кугана. Ще один такий рік, і доведеться зачинятися.

— Місіс, — гукнув чоловік біля бару, — я знаю, що в мене є гроші. Ще лише одну, і я присягаюся, я заплачу вам наступного разу.

Фанні розгнівано повернулася до нього.

— Твої обіцянки нічого не варті. Не можеш платити — не можеш сидіти. Йди геть! — вона підійшла до нього і схопила за комір. — Нумо, забирайся! — ревіла жінка.

— Ви ж маєте про запас один келих.

— Ані краплини, — вона протягла чоловіка кімнатою, різко відчинила двері й виштовхала його на холод. Потім затраснула двері і повернулася, захекана й розчервоніла.

Коли Фанні була розлючена, на неї страшно було дивитися. Навіть Джек втиснувся у свій стілець, нажаханий тим, що може статися далі. Його погляд упав на самотнього відвідувача, який ще лишався — чоловіка, який заснув за кутовим столом.

— Ти теж. Час іти.

Чоловік не поворухнувся.

Те, що її було проігноровано, стало останньою краплиною, яка змусила обличчя Фанні спалахнути пурпуровим кольором, а м’язи на її руках напружитися.

— Ми зачинені. Іди, — вона швидко наблизилася до чоловіка і сильно штовхнула у плече. Але, замість того щоб піти, він завалився набік і впав зі свого стільця на підлогу.

Якусь мить Фанні просто дивилася з огидою на його роззявлений рот і висолоплений язик. Вона насупила брові, утворивши глибоку зморшку на лобі, і нахилила обличчя так близько, що Джек подумав, вона збирається поцілувати чоловіка.

— Він не дихає, Джеку, — сказала Фанні.

— Що?

Вона поглянула на свого чоловіка.

— Іди подивись.

Джек підвівся зі свого стільця і крекнув, опускаючись коло чоловіка на коліна.

— Ти бачив удосталь трупів, — сказала Фанні, — маєш сказати напевне.

Джек зазирнув у розплющені очі чоловіка. Слина блищала на його фіолетових губах. Коли він припинив хропіти? Коли тиша повисла над кутовим столом? Смерть підкралася так тихо, що вони навіть не зауважили її прихід.

Він підвів погляд на Фанні.

— Як його ім’я?

— Я не знаю.

— Ти знаєш, хто він?

— Просто вітром з верфі занесло. Прийшов сам.

Джек розпрямився, його спина боліла. Він подивився на Фанні.

— Ти зніми з нього одяг, а я піду запряжу коня.

Йому не треба було пояснювати дружині, що до чого, вона впіймала його погляд і кивнула у відповідь. Хитрість блиснула в її очах.

— Ми все ж заробимо свої двадцять доларів сьогодні, — промовив Джек.