Сад кісток

13

Навіть випадковий спостерігач міг би визначити з першого погляду, що чотири молоді чоловіки, які зайшли того вечора до «Урагану», мали різне становище у суспільстві. Якби про людину можна було судити з якості її пальта, то Норріс стояв би осторонь трьох своїх одногрупників і, певна річ, осторонь прославленого доктора Честера Крауча, який запросив чотирьох своїх студентів розділити з ним вечірню порцію випивки.

Крауч прямував крізь переповнену таверну до столу поруч із каміном. Там він скинув важке пальто з хутряним коміром і віддав його дівчині, яка негайно з’явилася, щойно побачила, як новоприбулі переступили поріг закладу.

Працівниця таверни не була єдиною представницею прекрасної статі, що зауважила їхню появу. Тріо молодих жінок, можливо, продавчинь або авантюристок, що приїхали з села, дивилися на юнаків, а одна з них почервоніла, зустрівшись поглядами з Едвардом, який лише знизав плечима, бо вже звик до жіночих поглядів.

У світлі шумного полум’я Норріс не міг не помітити модної краватки Едварда, зав’язаної у романтичному стилі, і зеленого пальта зі срібними ґудзиками та вельветовим коміром. Мерзенна кімната розчинів не стала на заваді трьом товаришам Норріса вдягнути чудові сорочки та марсельські жилети, коли вони порсалися у старому ірландцеві.

Сам Норріс ніколи б не наважився ризикнути отримати пляму на такий дорогий муслін. Його власна сорочка була стара й затерта і коштувала менше, ніж сама лише краватка Кінгстона. Він подивився на свої руки, засохла кров ще була під нігтями. Він подумав, що прийде додому у просякнутому трупним смородом одязі.

Доктор Крауч гукнув:

— По келиху бренді з водою для моїх найкращих студентів! І таріль устриць!

— Так, докторе, — сказала служниця і, ковзнувши лукавим поглядом по Едварду, побігла між столами, довкола яких було повно людей, виконувати замовлення.

Не менш стильно вдягнений Венделл був занадто низького зросту, а Чарльз — надто блідий і сором’язливий, щоб притягувати такі захоплені погляди. А Норріс був єдиний у поношеному одязі та побитих чоботах. Такий не заслуговував зайвого погляду.

«Ураган» був не з тих таверн, які відвідував Норріс. Хоча тут і траплялися безформні пальта чи поношені уніформи офіцерів середньої ланки, але більшість людей у натовпі мала високі комірці та гарне взуття. Також він звернув увагу на чималу кількість його товаришів по коледжу, які енергійно хапали устриць руками, якими кілька годин тому копирсались у скривавлених трупах.

— Перший розтин — це лише початок, — сказав Крауч, підвищуючи голос, щоб бути почутим у шумному приміщенні. — Ви не можете почати розуміти машину у всій її красі, допоки не навчитеся розрізняти молодих і старих, чоловіків і жінок, — він нахилився ближче до чотирьох своїх студентів і заговорив тихіше. — Доктор С’ювол сподівався отримати нову партію наступного тижня. Йому запропонували по тридцять з гаком доларів за кожного, але є проблеми з доставкою.

— Люди все одно продовжують помирати, — зауважив Едвард.

— Ми зіткнулися з дефіцитом. Минулі роки ми мали справу з постачальниками з Нью-Йорка та Пенсильванії, Але тепер всюди маємо конкурентів. Коледж медицини та хірургії у Нью-Йорку набрав дві сотні студентів цього року, Університет Пенсильванії — чотири. Це перегони за отримання того ж товару, який намагається видряпати кожна інша школа. І зробити це з кожним роком усе важче,

— У Франції немає таких проблем, — сказав Венделл.

Крауч заздрісно зітхнув.

— У Франції вони розуміють, що це для загальної користі. Медичні навчальні заклади Парижа мають повний доступ до благодійних лікарень. Студенти отримують усі тіла, які їм потрібні для навчання. Тепер там найкраще місце для вивчення медицини.

Служниця повернулася з їхніми напоями та тарілкою устриць, які парували.

— Докторе Крауч, — сказала вона, — там з вами хоче поговорити один джентльмен. Він каже, що його дружині прийшов час народжувати і вона дуже страждає.

Крауч оглянув таверну.

— Який джентльмен?

— Він чекає надворі з каретою.

Крауч підвівся, зітхнувши.

— Схоже, я змушений вас покинути.

— Ми можемо вам допомогти? — спитав Венделл.

— Ні-ні! Не дайте устрицям пропасти задарма. Побачимось уранці у палаті.

Коли доктор Крауч вийшов за двері, чотири студенти, не марнуючи часу, накинулися на таріль.

— А ви знаєте, його правда, — сказав Венделл, беручися за соковиту устрицю. — Треба вчитися у Парижі, і не лише він про це каже. Тут навчатися невигідно. Доктор Джексон заохотив Джеймса продовжити навчання там, і Джонні Воррен також невдовзі збирається туди.

Едвард презирливо фиркнув.

— Якщо наша освіта така кепська, чому ти ще тут?

— Мій батько вважає навчання у Парижі безглуздим марнотратством.

«Для нього це просто марнотратство, — подумав Норріс, — а для мене це щось нереальне».

— А ти б не хотів поїхати? — спитав Венделл, — навчатися у самих Луї та Шомеля? Практикуватися на свіжих трупах, а не на цих напіврозкладених екземплярах, прогнилих майже до кісток? Французи розуміють значимість науки, — він кинув порожню мушлю устриці на таріль, — ось де треба вивчати медицину.

— Якщо я поїду до Парижа, — відповів Едвард зі сміхом, — то не буду там вчитися. Хіба що жіночій анатомії. Але її можна вивчати будь-де.

— Але не так ґрунтовно, як у Парижі, — відповів Венделл з посмішкою, витираючи гарячий сік зі свого підборіддя, — якщо вірити розповідям про завзяття французьких жінок.

— Маючи достатньо тугий гаманець, завзяття можна купити у будь-якому місці.

— Що дає надію навіть такому коротуну, як я, — Венделл підняв свій келих, — і я відчуваю скоре народження вірша. Оди французьким леді.

— Будь ласка, ні, — простогнав Едвард, — жодних віршів цього вечора.

Норріс був єдиним, хто над цим не посміявся. Ця розмова про Париж, про жінку, яку можна купити, відкрила надглибоку рану його дитинства. Моя мати обрала Париж, а не мене. І хто був той чоловік, який звабив її туди? Хоча його батько і відмовлявся про це розмовляти, Норріс врешті сам прийшов до такого неминучого висновку. Звісно, тут був причетний чоловік. Софії було лише тридцять, яскрава і жвава красуня була, наче у пастці, на фермі у тихому Бельмонті. У яку зі своїх поїздок до Бостона вона зустріла його? Що він їй запропонував, яку нагороду пообіцяв у обмін на залишення власного сина?

— Ти надзвичайно мовчазний сьогодні, — звернувся до нього Венделл, — це через твою зустріч з доктором Гренвіллом?

— Ні, я ж казав тобі, що там нічого особливого. Він просто питав про Розу Конноллі.

— А, ту ірландську дівчину, — сказав Едвард і скривився. — Здається мені, що містер Претт має проти неї набагато більше доказів, ніж ми знаємо. І мова не лише про уявну дрібничку, яку вона вкрала. Крадійки зазвичай здатні на гірші речі.

— Не розумію, як ти можеш таке про неї казати, — обурився Норріс. — Ти її навіть не знаєш.

— Ми всі були у палаті того дня. Вона виявила повну відсутність поваги до доктора Крауча.

— Це не робить її крадійкою.

— Це робить її невдячною маленькою шмаркачкою. Що вже недобре, — Едвард кинув чергову порожню мушлю на таріль, — ось побачите, джентльмени, ми ще почуємо про міс Розу Конноллі.

Норріс випив забагато того вечора. Він відчував це, коли непевно крокував додому вздовж ріки з повним животом устриць і обличчям, яке горіло від бренді. Це була чудова вечеря. Найкраще з того, що він куштував, відколи прибув до Бостона. Так багато устриць! Він і не думав, що зможе їх стільки з’їсти. Але алкогольне сп’яніння не рятувало від холодного вітру, який пронизував до кісток, дуючи з ріки.

Норріс подумав про трьох своїх товаришів, які прямували до власних затишних осель, і уявляв привітні вогнища і затишні кімнати, які на них очікували.

Він зачепився чоботом за нерівну бруківку і ледь не впав. Сп’янілий, стояв, хитаючись на вітру і дивлячись кудись за ріку. На півночі, з іншого боку мосту Прізон Пойнт, слабко мерехтіли вогні в’язниці штату. На заході, за рікою, він побачив вогні в’язниці Лечмер Пойнт. Краєвид підбадьорював. Споглядання в’язниць як нагадування про те, як низько можна опуститися.

«Від джентльмена до простого крамаря, — подумав Норріс, — просто, якщо щось піде не так у справах, не поталанить у картах. Не буде більше гарного будинку та карети. Раптове перетворення на перукаря або колісного майстра. Ще одне спотикання, невдала позика — і доведеться приміряти жебрацьке дрантя й торгувати сірниками на вулиці або замітати пил за пенні. Ще одна помилка — і тремтіти від холоду у камері Лечмер Пойнт або визирати з-за решітки у Чарльзтауні.

А звідти можна опуститися лише в могилу».

О, так, похмурий краєвид, але він також підгодовував амбіції Норріса. Юнак керувався не лише спокусою безкінечних тарілок з устрицями чи ароматом чудових черевиків з телячої шкіри та вельветових комірів. Ні, він дивився у іншому напрямку, через прірву, в яку можна було зірватися.

«Я маю вчитися, — думав він, — і ще маю час цього вечора. Я не настільки п’яний, щоб не прочитати бодай одну главу Вістера, щось обов’язково залишиться в голові».

Але коли Норріс видерся вузькими сходами до свого крижаного горища, він був надто виснажений, щоб бодай розгорнути нотатник, який лежав на столі коло вікна. Щоб заощадити свічку, юнак ходив у пітьмі і весь час спотикався. Краще не марнувати свічку і прокинутися рано вранці, коли мозок буде свіжішим. Коли можна буде читати при денному світлі. Він роздягався у слабкому світінні вікна, визирнув на лікарняне поле, коли розв’язував краватку, розстібнув жилет. Удалині, за чорною смугою поля, мерехтіли вогні лікарняних вікон. Норріс уявив темні палати, якими лунав кашель. Там довгими рядами стояли ліжка, в яких зараз спали пацієнти. Так багато років навчання лежали перед ним, але він не мав і тіні сумніву, що має бути тут. Ця мить, це промерзле горище були лише частиною шляху, на який він вийшов багато років тому, коли був ще хлопчиком, коли вперше побачив, як батько розрізає забиту свиню. Коли він побачив її серце, яке ще тремтіло у грудях. Він притиснув руку до власних грудей, відчув биття свого серця і подумав: «Ми подібні. Свині, корови і люди. Механізм той самий. Якби ж я тільки міг зрозуміти, що змушує його працювати, що призводить до руху деталей, я б дізнався, як підтримувати його роботу. Я б дізнався, як ошукати смерть».

Норріс скинув підтяжки, зняв штани і повісив їх на стілець. Тремтячи, він заліз під ковдру. З повним животом і головою, яка паморочилась від бренді, він майже одразу заснув.

І майже одразу прокинувся від стуку у двері.

— Містере Маршалл? Містере Маршалл, ви тут?

Норріс зіскочив з ліжка і зачепився за щось у пітьмі горища. Відчинивши двері, він побачив старого працівника лікарні, його обличчя в непевному світінні ліхтаря здавалось моторошним.

— Ви потрібні в лікарні, — сказав старий.

— Що сталося?

— Карета перекинулася біля мосту через канал. Привозять поранених, а ми не можемо знайти сестру Робінсон. Вони покликали інших лікарів, але ви живете так близько, і я подумав, що варто покликати вас. Студент-медик — краще, ніж ніхто.

— Так, звісно, — сказав Норріс, не звертаючи уваги на не— передбачувані обставини, — я зараз буду.

Він одягався у темряві, незграбно натягнув штани, чоботи і жилет. Юнак не потурбувався про кітель. Якщо там усе в крові, його однаково треба буде скинути, щоб не забруднити. Він натягнув пальто, щоб не замерзнути, і темними сходами вискочив у ніч. Вітер дув із заходу, несучи сморід ріки. Норріс побіг просто через поле, і холоші його штанів невдовзі були мокрі від вологої трави. Його серце несамовито калатало у передбаченні. Він подумав, що перевертання карети могло призвести до численних поранень. Чи знатиме він, що треба буде робити? Він не жахався вигляду крові, бачив її вдосталь у сараї на фермі, де забивали тварин. Він страхався власного незнання. Норріс був таким зануреним у власні думки про критичний момент, який очікував на нього, що не одразу зрозумів, що чує. Але, зробивши ще кілька кроків, він почув це знову і зупинився.

З берега ріки доносився жіночий стогін.

Звук страждання, чи просто хвойда обслуговує клієнта? Вечорами він не раз ставав свідком таких випадків на березі ріки, у пітьмі під мостами, чув виття та хрюкання тих, хто злягався крадькома. Зараз не було часу підглядати за повіями, лікарня чекала на нього.

А потім звук повторився, і Норріс зупинився. Це був не чуттєвий стогін.

Він побіг до набережної і гукнув:

— Агов! Хто тут?

Подивившись униз на ріку, він побачив щось темне, що лежало там, де плескалася вода. Тіло?

Юнак зліз по камінню, і його ноги провалилися у чорну муляку. Холодний бруд просочився крізь тріснуту та протерту шкіру черевиків. Коли він підійшов ближче до води, серце забилося частіше, а дихання пришвидшилось. Це було тіло. У темряві юнак міг роздивитись лише силует жінки. Вона лежала на спині, її спідниці до самого корсета були у воді. Руки оніміли від холоду та жаху. Норріс підхопив її під руки і потягнув берегом угору, доки повністю не витяг із води. Судома звела руки, зі штанів текла вода. Маршалл схилився над жінкою з наміром виявити серцебиття, дихання чи будь-які ознаки життя.

Тепла рідина залила його руки. Це неочікуване тепло так вразило, що він не одразу зауважив, про що каже йому власна шкіра. Потім він опустив очі і побачив масляний блиск крові на своїй долоні.

Позаду нього почувся стукіт гальки по камінню. Норріс обернувся, і волосся стало дибки у нього на голові.

Істота стояла на березі над ним. Її чорний плащ роздмухало вітром, наче велетенські крила. Під каптуром проглядало обличчя Смерті, біле, як кістка. Порожні очі дивилися просто на нього, наче позначали, що його душа буде наступною під час сьогоднішніх жнив, а він буде наступним, на кого упаде її коса.

Норріс застиг від жаху й не зміг би втекти, навіть якби істота напала на нього, навіть якби її лезо вже свистіло в повітрі.

Але раптово вона зникла. А Норріс побачив лише місяць на нічному небі, що мерехтів крізь щілину між хмарами.

На набережній зблиснуло світло ліхтаря.

— Агов! — гукнув працівник лікарні. — Хто там, унизу?

Його горло пересохло від жаху. Юнак зміг лише прохрипіти: «Сюди!»

А потім гучніше:

— Допоможіть! Мені потрібна допомога.

Робітник спустився на замулений берег, розгойдуючи ліхтарем. Спрямувавши світло, він побачив тіло. І обличчя Мері Робінсон. Потім його погляд перейшов на Норріса, який чітко побачив вираз його обличчя.

На ньому був жах.