Сад кісток

20

У багатоквартирному будинку у провулку Фішері ночі ніколи не були тихими.

Нова мешканка долучилась до них у тісно заселеній кімнаті. Старша жінка несподівано стала вдовою і більше не могла дозволити собі кімнату на вулиці Саммер, персональну кімнату з власним ліжком. Провулок Фішері був тим місцем, де осідали люди, до яких удача поверталася невигідним боком, у кого помирали чоловіки чи зачинялися фабрики, або ті, хто вже були надто старими й огидними, щоб приймати клієнтів.

Цій мешканці не поталанило двічі — вона стала вдовою і захворіла водночас. Її тіло здригалося від страшного кашлю. Удвох з туберкульозним хворим, що помирав у кутку, вони утворили дует, що кашляє під акомпанемент щонічного хропіння, сопіння та шурхоту. Так багато людей було втиснуто до кімнати, що спорожнитися — означало скрадатися навшпиньки серед розкиданих тіл до відхожої бадді, а якщо випадково хтось чіплявся за чиюсь витягнуту руку чи наступав на палець, то міг у відповідь отримати не лише стогін, а й відчутного копняка по гомілці. А наступної ночі годі було і мріяти про сон, бо тепер його власний палець мав сплатити покуту.

Роза не спала. Лежала і слухала хрускіт соломи під невгамовними тілами. Їй дуже кортіло у туалет, але вона так затишно влаштувалась під ковдрою і зовсім не хотіла вилазити. Намагалася заснути, плекаючи надію, що потреба вщухне сама по собі, але Біллі раптово заскиглив, а його руки сіпнулися, наче він хотів за щось ухопитися під час падіння. Роза дозволила його жахіттю минути і не стала будити хлопця, бо це б лише викарбувало сон у його пам’яті. Десь у пітьмі вона почула шепіт, а потім шурхіт одягу і приглушену пристрасть двох тіл, що рухалися разом.

«Ми не кращі за тварин у скотарні, — подумала Роза, — змушені жити вкупі, псувати повітря і спаровуватися привселюдно».

Навіть нова мешканка, яка зайшла з високо піднятою головою, неминуче втрачала свою гордість. Щодня позбувалася чергового шару гідності, й відтак, як і всі решта, сідала на баддю у куточку, задравши свої спідниці на очах у всієї кімнати.

Чи була вона відображенням Рози у майбутньому? Холодна та хвора, що спить на брудній соломі. О, але ж Роза ще молода і здорова, з руками, придатними до роботи. Вона не бачила себе у тій старій жінці, яка кашляла в темряві.

Але наразі Роза була такою самою — спала пліч-о-пліч із незнайомцями.

Біллі знову заскавчав і повернувся до неї. Його подих, теплий і смердючий, хекнув їй в обличчя. Дівчина, рятуючись від нього, повернулася на інший бік, але натрапила на стару Поллі, яка відповіла роздратованим стусаном. Роза лягла на спину і намагалась ігнорувати свій переповнений сечовий міхур. Вона із сумом подумала про маленьку Меггі.

«Дяка Богові, тобі не доводиться спати у цій брудній кімнаті, дихати цим зіпсованим повітрям! Я зроблю все, щоб ти виросла здоровою, навіть якщо мої очі осліпнуть від голок з нитками, а пальці відваляться від нескінченного шиття суконь для леді, яким ніколи не доведеться перейматися тим, де роздобути молока для своїх дітей».

Роза згадала сукню, яку завершила вчора, зроблену з білої марлі поверх блідо-рожевої основи. Тепер вона вже мала прибути до юної леді, яка її замовляла. Міс Лідія Рассел, донька поважного доктора Рассела. Розі довелося добре попрацювати, щоб встигнути пошити сукню вчасно, відтоді, як їй повідомили, що міс Лідія потребує її для урочистого прийому, який декан медичного коледжу, доктор Альдус Гренвілл, влаштовує завтра ввечері у своєму будинку. Біллі бачив той будинок і розповідав Розі, який він великий. Він чув, що м’ясник доставив туди свиняче стегно та великий кошик щойно забитих гусаків, і що завтра цілесенький день печі доктора Гренвілла будуть їх смажити та випікати.

Роза уявила стіл на прийомі з тацями ніжного м’яса, пирогами та соковитими устрицями. Вона уявила сміх і світло сотень свічок, лікарів у бездоганних фраках, прикрашених стрічками леді, які по черзі сідають за фортепіано, щоб продемонструвати своє вміння молодим людям, які там зберуться. Чи сяде за фортепіано міс Лідія Рассел? Чи спідниця, яку Роза пошила для неї, красиво спадатиме з лави? Чи підкреслюватиме сукня фігуру своєї власниці та чи привертатиме погляд джентльмена, від якого вона цього очікує?

Чи буде там Норріс Маршалл?

Раптом вона відчула напад ревнощів через те, що він може милуватися юною леді. Вона вдягне сукню, над якою Роза стільки працювала. Дівчина пригадала його візит до цього будинку. Його обличчя виказало занепокоєння, коли він побачив солому, яку обсіли воші, та брудні купи одягу.

Вона знала, що він вів більш ніж скромне життя, але для неї він був поза досяжністю. Навіть син фермера, якщо він мав лікарський портфель, міг одного дня бути запрошеним до найкращих будинків Бостона.

Єдиний шлях, яким Роза могла потрапити до тих будинків, — зі шваброю у руках.

Вона заздрила тій леді, яка одного дня піде з ним під вінець. Вона хотіла затишку з ним, бути тою, кому б він усміхався щоранку.

«Але я ніколи не зможу бути з ним, — думала Роза. — Коли він дивиться на мене, то бачить швачку чи кухарку. І аж ніяк не дружину».

Біллі знову перевернувся, цього разу врізавшись у неї. Дівчина спробувала відштовхнути його, але це було те саме, що намагатися відтягнути лантух борошна.

Змирившись, вона підвелась. Її повний сечовий міхур більше не міг чекати. Відхожа баддя була у дальньому кінці кімнати, і вона боялась оступитися на шляху крізь темряву поміж усіх цих сплячих людей. Простіше дістатися сходів, які набагато ближче, і сходити до вітру надвір.

Вона взула черевики та накинула плащ. Переповзла через Біллі, який мирно спав, і зійшла сходами вниз. Надворі раптовий порив холодного вітру змусив її здригнутися. Але Роза не зволікала. Глянувши по обидва боки провулку Фішері, вона присіла просто на бруківці. Зітхнувши з полегшенням, повернулась до будинку і вже збиралась піднятися сходами, коли почула вигук домовласника:

— Хто там? Хто прийшов?

Поглянувши крізь дверний проріз, дівчина побачила містера Портеуса, який сидів, закинувши ноги на ослін. Він був наполовину сліпий, важко дихав і лише за сприяння своєї неохайної доньки міг здавати помешкання у оренду. Він мав небагато справ, окрім збирання орендної платні: розподіляти свіжу солому раз на місяць, а кожного ранку роздавати трохи вівсянки, у якій доволі часто траплялися борошняні хрущаки. Решту часу Портеус не звертав уваги на мешканців, а вони — на нього.

— Це я, — сказала Роза.

— Іди сюди, дівчино.

— Я йду нагору.

У дверях з’явилася донька Портеуса.

— Там тебе хоче бачити джентльмен. Каже, що ви знайомі.

Норріс Маршалл повернувся — було першим, про що вона подумала. Але коли вона зайшла до кімнати і побачила відвідувача, який сидів біля вогнища, гірке розчарування зупинило слова вітання на її губах.

— Привіт, Розо, — сказав Ебен, — було дуже складно розшукати тебе.

Вона не відповіла своякові чемністю. Лише різко запитала: — Що ти тут робиш?

— Прийшов спокутувати свою провину.

— Людина, перед якою ти завинив, більше не з нами і не зможе пробачити тобі.

— Ти маєш повне право відхилити мої вибачення. Я присоромлений через свою поведінку. Щовечора я не міг заснути, лежав і думав, що міг би бути кращим чоловіком твоїй сестрі. Я не заслуговував її.

— Це правда.

Він підійшов до неї, протягуючи руки, але вона не довіряла своїм очам. Ніколи.

— Єдине, що я можу тепер зробити для Аурнії, — промовив Ебен, — це бути хорошим братом тобі і хорошим батьком моїй донечці. Піклуватися про вас обох. Принеси її, Розо. Ходімо додому.

Старий Портеус і його донька із захопленням спостерігали за цією сценою. Більшу частину свого життя вони проводили у цій темній передній кімнаті, і це, можливо, було найкращим видовищем з усього, що вони бачили протягом останніх тижнів.

— Твоє старе ліжко чекає на тебе, — сказав Ебен, — як і колиска — дитину.

— Я заплатила тут за місяць, — сказала Роза.

— Тут? — Ебен розсміявся. — Ти просто не можеш надати перевагу цьому місцю.

— Перепрошую, містере Тейт, — утрутився Портеус, усвідомивши, що його щойно образили.

— Як ти тут розміщуєшся, Розо? — спитав Ебен. — Чи є у тебе окрема кімната зі зручним пір’яним ліжком?

— Я даю їм свіжу солому, сер, — вигукнула донька Портеу— са, — кожного місяця.

— О, свіжа солома! Тепер я бачу, що справді є за що похвалити цей заклад.

Жінка тривожно подивилась на свого батька. Навіть своєю порожньою головою вона збагнула, що коментарі Ебена були зовсім не схвальними.

Ебен зробив вдих, і коли він заговорив знову, голос був спокійним. Розсудливим.

— Розо, будь ласка, обміркуй мою пропозицію. Якщо ти будеш нещасна, то завжди зможеш повернутись сюди.

Вона подумала про кімнату нагорі, де чотирнадцять мешканців стиснуті у купу, де повітря смерділо сечею та немитими тілами, а дихання твого сусіда тхнуло гнилими зубами. Пансіон, де мешкав Ебен, не був розкішним, але там було чисто і не потрібно було спати на соломі.

А він був її родичем. Єдиним, хто у неї залишився.

— Іди нагору і принеси її. Нумо.

— Вона не тут.

Він насупив брові.

— А де вона?

— Вона залишається з годувальницею. Але мої речі нагорі, — дівчина повернулася до сходів.

— Якщо там немає нічого цінного, покинь їх. Не будемо гаяти час.

Вона подумала про смердючу кімнату нагорі і раптом відчула, що не має жодного бажання повертатись туди. Ані зараз, ані колись. Єдине, про що шкодувала, це проте, що йде, не попередивши Біллі.

Роза подивилася на Портеуса.

— Будь ласка, скажіть Біллі, щоб приніс мої речі завтра протягом дня. Я заплачу йому за це.

— Той безмозкий хлопчина? Хіба він знає, куди йти? — спитав Портеус.

— У кравецьку майстерню. Він знає, де вона.

Ебен узяв її руку.

— Ніч холодна о цій годині.

Надворі почав падати лапатий сніг. Красиві, але холодні пластівці зрадницьки лягали на бруківку, і без того вельми слизьку від льоду.

— Де живе та годувальниця? — спитав Ебен.

— За кілька вулиць звідси, — Роза показала напрям, — недалеко.

Ебен прискорив крок, спонукаючи її йти надто швидко по такій ненадійній дорозі, і дівчина була змушена чіплятися за його руку, коли її черевики ковзали бруківкою.

«До чого така поспішність, — розмірковувала вона, — коли тепла кімната все одно нікуди від них не подінеться? Чому після тих пристрасних вибачень він раптово став таким мовчазним? Здається, він назвав Меггі дитиною. Що це за батько, який навіть не знає імені власної доньки?»

Коли вони наближалися до дверей Гепзіби, Роза занепокоїлася ще дужче. Вона ніколи раніше не довіряла Ебену, то чому ж повірила тепер?

Вона не зупинилася біля будинку Гепзіби, натомість пройшла повз нього і повернула на іншу вулицю. Продовжуючи відводити Ебена від Меггі, вона обмірковувала, чому він цього вечора прийшов до неї насправді. Він стискав її руку, але робив це не з теплом чи турботою, а лише з метою контролю.

— То де це місце? — нетерпляче спитав чоловік.

— Ще трохи треба пройти.

— Ти казала, що це близько.

— Уже запізно, Ебене. Чи мусимо ми забирати її сьогодні? Ми розбудимо усіх сусідів.

— Вона моя донька. І має бути зі мною.

— Чим ти її годуватимеш?

— Це все вирішується.

— Що ти хочеш сказати цим «вирішується»?

Він жорстко смикнув її за руку.

— Просто відведи мене до неї.

Роза не мала наміру цього робити. Не зараз, принаймні доки вона не дізнається, чого він насправді хоче. Замість того вона продовжувала вести його геть, залишаючи Меггі далеко позаду.

Раптовим ривком Ебен змусив її зупинитися.

— У яку гру ти граєш зі мною, Розо? Ми двічі пройшли повз цю вулицю!

— Ця темрява і ці провулки збивають мене з пантелику. Якби ми могли дочекатися ранку...

— Не бреши мені!

Вона відскочила від нього.

— Кілька тижнів тому ти зовсім не мав діла до своєї доньки. А тепер раптово не можеш дочекатися, щоб дістатися її. Ні, я не віддам її зараз, не тобі. І ти нічого з цим не вдієш.

— Я, може, і не вдію, — сказав Ебен, — але є дехто, хто зможе тебе переконати.

— Хто?

Замість відповіді він схопив її за руку і потягнув вулицею. Він прямував до порту.

— Годі пручатися. Я тебе не скривджу.

— Куди ми йдемо?

— До людини, яка може змінити твоє життя, — він підвів її до будинку, якого вона не знала, і постукав у двері.

Вони відчинилися, і джентльмен середнього віку в окулярах із золотою оправою визирнув звідти з мерехтливою лампою.

— Я вже збирався покинути все і піти, містере Тейт, — сказав джентльмен.

Ебен смикнув Розу, змусивши її увійти всередину. Вона почула, як позаду грюкнув засув.

— Де дитина? — спитав чоловік.

— Вона мені не скаже. Я подумав, що ви зможете переконати її.

— То це міс Роза Конноллі, — промовив джентльмен, і вона почула лондонську вимову. Англієць. Він поставив лампу і поглянув на неї з увагою, яка налякала дівчину. Хоча нічого страшного в ньому не було.

Джентльмен був нижчим за Ебена, а його бакенбарди були майже повністю сивими. Пальто з дорогої тканини було пошите у відповідності до тогочасної моди й ідеально підігнане до фігури. Він не видавався загрозливим, але погляд був холодним, важким і проникливим.

— Так багато нервів через звичайну дівчинку.

— Вона розумніша, ніж здається, — сказав Ебен.

— Будемо сподіватися, — чоловік подивився вглиб коридору. — Сюди, містере Тейт. Побачимо, що вона зможе нам повідати.

Ебен схопив Розу за руку так сильно, що не лишалось сумнівів — їй доведеться іти туди, куди поведуть. Вони пішли за джентльменом до кімнати з недбало збитими меблями і пошкрябаною підлогою.

На полицях стояли обідрані гросбухи з пожовклими від часу сторінками. У каміні була лише холодна зола. Кімната не відповідала статусу чоловіка. Його бездоганне пальто та ореол успішності більше б пасували до одного з розкішних маєтків у Бікон Гіл.

Ебен штовхнув її на стілець. Вистачило єдиного погляду крізь пітьму, щоб зрозуміти його думки: ти сидітимеш тут і не рухатимешся.

Старший чоловік поставив лампу на стіл, здійнявши в повітря хмару пилу.

— Ви переховувалися, міс Конноллі, — почав він, — чому?

— Чому ви вирішили, що я переховувалась?

— Інакше навіщо вам було називати себе Розою Моррісон? Я впевнений, що саме це фальшиве ім’я ви назвали містерові Смібарту, коли він приймав вас на роботу швачкою.

Роза поглянула на Ебена.

— Я не хотіла зустрічатися з моїм свояком.

— Але чому ви змінили ім’я? Це ж ніяк не могло завадити цьому, — англієць поліз у кишеню і витяг щось, що зблиснуло у світлі лампи. Прикраса Аурнії. — Упевнений, що ви заклали цю річ кілька тижнів тому. Але вона вам не належала.

Дівчина мовчки дивилась на нього.

— Виходить, ви вкрали її.

Вона не могла не відповісти на це звинувачення.

— Аурнія дала мені її.

— І ви так легко її позбулися?

— Це була платня за пристойний похорон. Я не мала грошей, щоб його влаштувати.

Англієць поглянув на Ебена.

— Ви мені цього не розповідали. Це вагома причина закласти прикрасу.

— Вона все одно їй не належала, — відповів Ебен.

— Але скидається на те, що вам вона не належала також, містере Тейт, — чоловік подивився на Розу. — Ваша сестра коли-небудь розповідала, звідки у неї це кольє?

— Я завжди вважала, що Ебен подарував його. Але він надто скупий.

Англієць проігнорував роздратований погляд Ебена і продовжував дивитися на Розу.

— То вона ніколи не розповідала, звідки воно? — ще раз спитав він.

— Яке це має значення? — різко відповіла Роза.

— Це дуже коштовна прикраса, міс Конноллі. Небагато людей можуть її собі дозволити.

— Тепер ви звинувачуєте Аурнію у тому, що вона її вкрала. Ви з Нічної варти, так?

— Ні.

— Хто ви такий?

Ебен боляче вдарив її долонею у плече.

— Прояви трохи поваги!

— До людини, яка навіть не називає мені свого імені?

Через її зухвалість Ебен знову підняв руку, щоб завдати ще одного удару, але англієць зупинив його.

— Немає потреби у насильстві, містере Тейт.

— Але ж ви бачите, що це за дівка! І я мав це терпіти.

Англієць підійшов ближче до Рози і пильно подивився на неї.

— Я не маю стосунку до місцевої влади, якщо це якимось чином вас заспокоїть.

— Тоді чому ви ставите мені такі питання?

— Я працюю на людину, яка воліє не розголошувати своє ім’я. Я маю зібрати інформацію. Інформацією, якою, боюся, володієте лише ви.

Вона недовірливо посміхнулась.

— Я лише швачка, сер. Спитайте мене про ґудзики чи банти, і я матиму для вас відповідь. У іншому випадку я не знаю, чим вам допомогти.

— Але ви можете мені допомогти. Лише ви одна, — він нахилився так близько, що вона відчула солодкий запах тютюну з його рота. — Де дитина вашої сестри? Де немовля?

— Він не заслуговує її, — Роза зиркнула на Ебена. — Який батько відмовиться від прав на власну доньку?

— Просто скажіть мені, де вона.

— Вона у безпеці й нагодована. Це все, що він має знати. Замість того, щоб платити чималі гроші дорогому адвокатові, він міг би купити своїй дівчинці молока та теплу колиску.

— То ось як ви подумали? Що я працюю на містера Тейта?

— Хіба ні?

Англієць здивовано засміявся.

— Дякувати Богові, ні, — сказав він, і Роза побачила, як обличчя Ебена почервоніло від люті. — Я працюю на іншу людину, міс Конноллі. На когось, хто дуже хоче знати, де дитина, — він підсунувся ще ближче, Роза відвернулася, а її спина втиснулась у спинку стільця. — Де дитина?

Роза сиділа мовчки і раптом згадала той день на цвинтарі святого Августина, коли могила Аурнії зяяла коло її ніг. Мері Робінсон з’явилась, наче привид, з туману. Її обличчя було бліде і напружене, а погляд невпинно ковзав кладовищем. Є люди, які допитуються про дитину. Сховайте її. Збережіть її.

— Міс Конноллі?

Вона відчула, як пульсує шия, коли його погляд проникав усе глибше в її душу. Але продовжувала мовчати.

На її полегшення, він розпрямився і пішов у інший край кімнати, де недбало провів пальцем по книжковій полиці й подивився на пил, який на ньому зібрався.

— Містер Тейт стверджує, що ви розумна дівчина. Це правда?

— Звідки мені знати.

— Гадаю, ви занадто скромна, — він повернувся і подивився на неї. — Як соромно бачити, що дівчина з вашими розумовими здібностями живе на краю прірви. Ваші черевики ось-ось розсиплються на шматки. А плащ? Коли його прали востаннє? Упевнений, що ви заслуговуєте кращого.

— Як і багато інших.

— О, проте лише вам тут пропонується можливість.

— Можливість?

— Тисяча доларів. Якщо ви принесете мені дитину.

Вона була приголомшена. За таку велику суму можна купити кімнату в одному з пансіонів, з гарячою їжею щовечора. Новий одяг і тепле пальто замість цього плаща із заштопаними дірками. Усі спокусливі розкоші, про які вона тільки мріяла.

Усе, що я маю зробити — це відмовитися від Меггі.

— Я не можу вам допомогти, — сказала вона.

Ебен ударив так швидко, що інший чоловік не встиг утрутитися. Від удару голова Рози смикнулась, вона втиснулася у стілець, щока пульсувала.

— У цьому не було необхідності, містере Тейт!

— Ви ж бачите, яка вона, так?

— Розмовами можна досягти більшого, ніж насильством.

— Так, але вона щойно відмовилася розмовляти.

Роза підвела голову і подивилась на Ебена з неприхованою огидою. Не мало значення, що вони їй запропонують, тисячу доларів чи десять тисяч, вона ніколи не зрадить власну плоть і кров.

Англієць тепер стояв перед нею, роздивлявся обличчя, де синець, певно, уже почав проступати. Дівчина не боялась удару від нього. Цей чоловік, на її думку, набагато більше звик користуватися словами та готівкою як інструментами переконання і залишав насильство іншим людям.

— Спробуймо ще раз, — заговорив він до Рози.

— Або ви знову змусите його мене вдарити?

— Я прошу вибачення за це, — він поглянув на Ебена. — Залиште кімнату.

— Але ж я знаю її краще за всіх. Я можу сказати вам, коли вона...

— Залиште кімнату.

Ебен кинув на Розу отруйний погляд і вийшов з кімнати, грюкнувши дверима.

Чоловік сходив за стільцем і притягнув його ближче до Рози.

— Отже, міс Конноллі, — сказав він і всівся навпроти неї, — ви розумієте, що знайти її — це лише питання часу. Допоможіть нам уникнути зайвих проблем — і отримаєте щедру винагороду.

— Чому вона така важлива для вас?

— Не для мене. Для мого клієнта.

— Хто цей клієнт?

— Людина, яка піклується про добробут дитини. Яка хоче, щоб вона була жива та здорова.

— Ви хочете сказати, що Меггі у небезпеці?

— Ми непокоїмося, що небезпека може загрожувати вам. А якщо з вами щось трапиться, ми ніколи її не знайдемо.

— Тепер ви погрожуєте мені? — вона вичавила з себе сміх, демонструючи стійкість, якої насправді не мала. — Ви розчарувались у словах і повертаєтеся до насильства.

— Ви помиляєтеся щодо мене, — він нахилився ближче, його обличчя було дуже серйозним. — Аґнес Пул і Мері Робінсон. Обидві мертві. Вам про це відомо?

Вона важко ковтнула.

— Так.

— Ви були свідком у ніч убивства Аґнес Пул. Ви бачили вбивцю. І він, звісно, про це знає.

— Усі знають, хто вбивця, — сказала Роза. — Я чула вчора на вулицях. Доктор Беррі втік з міста.

— Так, це те, про що повідомляють газети. Доктор Натаніель Беррі жив у Вест-Енді. Він знав обох жертв. І намагався вбити третю — проститутку, яка заявила, що врятувалася втечею. Тепер доктор Беррі зник, а це означає, що саме він і є Жнець.

— Хіба це не так?

— Ви вірите всьому, що чуєте на вулицях.

— Але якщо він не вбивця...

— Тоді Вестендський Жнець усе ще у Бостоні, і йому чудово відома ваша особа. Після того що сталося з Мері Робінсон, я б на вашому місці ходив, озираючись. Ми змогли вас знайти, тож зможе і будь-хто інший. Ось чому я так непокоюся через безпеку вашої племінниці. Ви — єдина, хто знає місцезнаходження дитини. Якщо з вами щось станеться... — він помовчав. — Тисяча доларів, міс Конноллі. Це допоможе вам покинути Бостон і знайти собі нове затишне житло. Віддайте нам дитину і отримаєте гроші.

Дівчина нічого не відповіла. Останні слова Мері Робінсон усе ще лунали в її голові: Сховайте дитину. Збережіть її.

Утомившись від мовчання Рози, чоловік підвівся.

— Щойно ви передумаєте, зможете знайти мене тут.

Він уклав їй у руку візитівку, на якій вона побачила ім’я.

Містер Ґарет Вілсон

Паркова вулиця, 5 Бостон

— Добряче обміркуйте мою пропозицію, — сказав джентльмен, — і також подумайте про безпеку дитини. А між тим, міс Конноллі, бережіть себе. Ніколи не знаєш, який монстр шукає тебе.

Він вийшов, залишивши її саму в цій холодній запиленій кімнаті. Роза все ще дивилася на візитівку.

— Ти що, божевільна, Розо?

Вона повернулася на звук голосу Ебена і побачила його у дверях.

— Ти ніколи в житті не побачиш таких грошей. Як ти можеш від них відмовлятися?

Подивившись йому в очі, Роза раптом зрозуміла, чому він переймається. Чому він вплутався в це.

— Він і тобі пообіцяв гроші, так? — спитала вона. — Скільки?

— Достатньо, щоб я погодився.

— Достатньо, щоб відмовитися від власної дитини?

— Ти досі не зрозуміла? Це не моя дитина.

— Аурнія б ніколи...

— Аурнія зробила це. Я вважав, що це моя дитина, і це було єдиною причиною, чому я з нею одружився. Але час розкриває правду, Розо. З часом я дізнався, з якою саме жінкою я одружився.

Вона похитала головою, усе ще відмовляючись вірити в почуте.

— Хто б не був батьком, — сказав Ебен, — він хоче ту дитину. І він має достатньо коштів, щоб заплатити, скільки буде потрібно.

«Достатньо грошей на адвоката, — подумала Роза, — достатньо грошей, щоб купити коштовне кольє своїй коханці. Можливо, навіть достатньо, щоб купити мовчання.

Жоден джентльмен не схоче, щоб стало відомо про дитину, яку народила йому бідна коханка, що лише рік тому прибула з Ірландії».

— Візьми гроші, Розо, — сказав Ебен.

Вона підвелася.

— Я ліпше голодуватиму, ніж зраджу її.

Він вийшов за нею з кімнати до передніх дверей.

— У тебе небагатий вибір. Як ти годуватимеш себе? Де житимеш?

Коли вона вийшла на вулицю, він крикнув:

— Сьогодні вони були чемними з тобою, але наступного разу тобі так не пощастить.

На її полегшення, Ебен не пішов за нею. Ніч ставала дедалі холоднішою, і Роза тремтіла, повертаючись до провулку Фішері. Вулиці були пустельними, і невидимі пальці вітру жбурляли сніг, який крутився й покривався зморшками під її ногами. Раптом вона зупинилася і обернулась. Вона щойно почула кроки? Дівчина вдивлялася у гостру імлу, але нікого не побачила позаду. Не проходити біля Меггі, не сьогодні. Вони можуть стежити за тобою. Прискоривши крок, йшла до провулку Фішері, прагнучи сховатися від вітру. Якою ж дурною вона була, що дозволила Ебену виманити її з відносного затишку її житла, яким би жалюгідним воно не було. Бідолашний Тупий Біллі був кращою людиною, кращим другом, яким Ебен ніколи б не зміг стати.

Роза занурилась у лабіринт південного Бостона. Холод прогнав усіх розсудливих людей з вулиць. Проходячи повз таверну, дівчина почула галас людей, які зібралися всередині, щоб сховатися від холоду. Крізь спітнілі вікна вона бачила їхні силуети на тлі вогнища. Вона ще трималася, але йшла, стурбована тим, щоб старий Портеус зі своєю донькою не замкнули двері. Навіть жалюгідна купка соломи, клаптик підлоги серед немитих тіл видавалися розкішшю цієї ночі, і вона не мала так просто від них відмовлятися. Звуки таверни залишилися позаду, і Роза чула лише свист вітру вузькими проходами та звук власного дихання. Провулок Фішері був уже за наступним рогом, і вона, мов кінь, який бачить стайню і знає, що житло попереду, прискорила крок і мало не послизнулася на бруківці. Дівчина втрималася, схопившись за стіну, і почула шум.

Це було хрипіння чоловіка, який прочищає горло.

Повільно вона підійшла до рогу будинку і визирнула з-за нього у провулок Фішері. Спочатку все, що вона побачила, були тіні і слабке світло свічок у вікні. Потім чоловічий силует з’явився з-під укриття ґанку. Він крокував провулком, плескаючи себе по плечах, щоб не замерзнути. Знову прочистивши горло, він плюнув на бруківку, потім повернувся до ґанку і розчинився в пітьмі.

Роза тихо відійшла від рогу і подумала, що, можливо, чоловік забагато випив. Можливо, він скоро піде додому.

А можливо, він чатує на мене.

Вона чекала, її серце калатало, минали хвилини, її спідниця тріпотіла на вітрі. Знову вона почула його кашель і плювок, а потім стукіт у двері й голос Портеуса:

— Я вам уже казав: вона навряд чи прийде сьогодні. — Коли з’явиться, одразу скажіть мені. Не зволікайте.

— Я ж запевнив, що скажу.

— Тоді отримаєте свою винагороду. Лише тоді.

— Я все зроблю, — сказав Портеус, після чого грюкнули двері.

Роза швидко нахилилась і пірнула у прохід між будинками. З темряви вона спостерігала, як чоловік поспішав геть із провулку Фішері й пройшов просто поруч із нею. Вона не роздивилася його обличчя, але побачила масивний силует і чула важке дихання на холоді. Дівчина почекала доволі довго, щоб він відійшов подалі, й аж тоді вийшла зі своєї схованки.

Тепер я не маю навіть жалюгідної купки соломи, куди можна було б повернутися.

Роза стояла і тремтіла на дорозі, розгублено дивилася у пітьму, де щойно розчинився чоловік. Вона повернулася і пішла у інший бік.