Сад кісток

16

— Воскреситель, — сказав Генрі, — старе слово, яке більше не вживається. Більшість людей сьогодні й не уявляє, який стосунок воно має до грабіжників могил чи викрадачів трупів.

— А Норріс Маршалл був одним із них, — сказала Джулія. — Лише за необхідності. Це точно не було його ремеслом. Вони сиділи за обіднім столом, сторінки нещодавно виявленого листа від Олівера Венделла Голмса було розкидано поміж їхніх горняток з кавою та ранкових мафінів. Це вже був доволі пізній ранок, туман усе ще висів за вікнами, які виходили на море, і Генрі ввімкнув усі лампи, щоб освітити похмуру кімнату.

— Свіжі трупи були цінним товаром у ті дні. Настільки цінним, що здобуття їх перетворилося на вигідну справу. А постачання тіл до нових медичних навчальних закладів процвітало по всій країні, — Генрі почовгав до однієї з книжкових шаф. Із пожовклих томів на полицях він витяг книжку і повернувся з нею до столу, де вони з Джулією читали під час сніданку. — Ви маєте розуміти, що означало бути студентом-медиком у 1830 році. Тоді не було жодних стандартів чи офіційної акредитації для медичних навчальних закладів. Одні були пристойними, інші — недалеко пішли від звичайних шахрайських схем заробітку з привласнення платні за навчання.

— Як щодо коледжу, де навчалися доктор Голмс і Норріс Маршалл?

— Медичний коледж Бостона був одним з найкращих. Але навіть там студенти мали складнощі з отриманням трупів. Заможні студенти могли сплачувати воскресителям за постачання тіл. Але якщо ти був бідним, як містер Маршалл, то мусив іти і відкопувати померлих власноруч. Це водночас давало можливість сплачувати за навчання.

Джулія здригнулася.

— Я б не хотіла зараз брати участь у такій навчально-виробничій програмі.

— Але це був шанс для бідної людини стати лікарем. Нелегкий, але тим не менш. Для вступу у медичний навчальний заклад не вимагалася якась попередня освіта, але потрібно було знати латину і фізику. Норріс Маршалл мусив вивчити ці дисципліни самотужки — неймовірно, враховуючи відсутність доступу до бібліотек у сільській місцевості.

— Певно, він мав неабиякі здібності.

— І рішучість. Він знав, заради чого робив це. Стати лікарем — було одним зі шляхів змінити своє становище у суспільстві. Лікарі користувалися повагою. Але у процесі навчання студенти-медики стикалися з огидними і навіть жахаючими речами.

— Чому?

— Тому що вони, як стерв’ятники, полювали за мертвими тілами. Викопували їх, розрізали, щоб зазирнути всередину. І, звісно, їх нерідко засуджували за їхні витівки, за жарти з частинами тіл під час практики. Вони, наприклад, могли махати вам з вікна одразу кількома руками.

— Вони це робили?

— Не забувайте, це були просто молоді хлопці трохи за двадцять. А люди у такому віці не надто розсудливі, — він підсунув книжку до Джулії, — тут є багато про такі речі.

— Ви її вже читали?

— О, я багато про це знаю. Мої батько і дід були лікарями, тож я чув чимало таких історій з самого дитинства. Насправді майже кожне покоління моєї родини мало лікаря. Боюся, медичний ген оминув мене, але мій внучатий племінник продовжує традицію. Коли я був підлітком, дідусь розповів мені історію про студента, який поцупив жіночий труп з анатомічної лабораторії. Він підклав його до ліжка свого сусіда просто щоб пожартувати. Вони вважали це вельми дотепним.

— Вони хворі!

— Більшість людей погодиться з вами. Це пояснює, чому відбувалися анатомічні заколоти, коли розлючені юрби народу нападали на медичні школи. Це траплялось у Філадельфії, Балтиморі, Нью-Йорку. Будь-який медичний навчальний заклад міг бути спаленим ущент. Суспільний жах та підозри призводили до того, що незначний інцидент міг спричинити заколот.

— Мені здається, їхні підозри були цілком обґрунтованими.

— Але де б ми були сьогодні, якби лікарі не могли робити розтини трупів? Якщо ви вірите у медичну науку, то маєте погодитися із необхідністю вивчення анатомії.

Здалеку почувся поромний гудок. Джулія подивилася на годинник і підвелася.

— Я мушу йти, Генрі. Маю встигнути на наступний пором.

— Коли ви повернетеся, можете допомогти мені підняти ящики з підвалу.

— Це запрошення?

Він роздратовано стукнув своїм ціпком по підлозі.

— Я думав, це й так зрозуміло.

Вона подивилась на купу невідкритих коробок і подумала про скарби, які ще треба було відшукати всередині них, про листи, які треба було прочитати. Джулія не мала уявлення, чи розгадка, чиїм був скелет у її саду, крилася в цих коробках. Усе, що вона знала — це те, що історія про Норріса Маршал— ла та Вестендського Женця вже спокусила, її і вона жадала дізнатися більше.

— Ви ж повернетесь, чи не так? — спитав Генрі.

— Мені треба звіритися з календарем.

Був уже вечір, коли Джулія нарешті повернулась додому у Вестон. Тут принаймні світило сонце, і вона подумала, що було б непогано витягти барбекю і хильнути трохи вина на задньому подвір’ї. Але коли вона повернула до свого провулку і побачила срібну БМВ, що стояла біля її будинку, шлунок стиснувся так міцно, що вино тепер могло б лише викликати блювоту. Що тут робить Річард?

Джулія вийшла з машини й роззирнулась довкола, але нікого не побачила. Лише коли вийшла через кухонні двері на заднє подвір’я, побачила його посеред схилу, де він оглядав її володіння.

— Річарде?

Її колишній чоловік обернувся, і вона пішла йому назустріч. Минуло п’ять місяців, відколи вони бачилися востаннє. Він був у гарній формі, підтягнутий і засмаглий. Було боляче дивитись на те, як гарно на нього вплинуло розлучення. Чи, можливо, справа була у тих заміських клубах, де він вештався з Тіфані-з-однією-ф.

— Я намагався зателефонувати, але ти ніколи не береш слухавку, — сказав він. — Я подумав, що ти уникаєш моїх дзвінків.

— Я їздила у Мен на вихідні.

Він навіть не спитав навіщо. Як завжди, його насправді не цікавило, чим вона займається. Натомість він показав на її заросле подвір’я.

— Чудова ділянка. Ти можеш тут багато чого зробити. Навіть для басейну місце є.

— Я не можу собі дозволити басейн.

— Тоді терасу. Треба лише розчистити ці чагарники біля струмка.

— Річарде, що ти тут робиш?

— Я був неподалік. Вирішив, що можу заскочити подивитись на твій новий маєток.

— Що ж, ось він.

— Будинок вимагає капітального ремонту.

— Я займаюсь ним потроху.

— Хто тобі допомагає?

— Ніхто, — її підборіддя гордо стриміло у небо. — Я сама поклала кахель на підлозі у ванній.

І знову він ніяк не відреагував на її слова. Це була їхня звичайна одностороння бесіда. Розмовляли вони обоє, але справді слухала лише вона. І лише тепер вона це усвідомила.

— Слухай, я довго їхала і втомилась, — сказала Джулія, повертаючись до будинку. — І справді не маю настрою для посиденьок.

— Чому ти балакаєш про мене за спиною? — запитав Річард.

— Що?

— Відверто кажучи, я вражений, Джуліє. Ніколи б не подумав, що ти на таке здатна. Але розлучення відкриває справжнє обличчя людини.

Аж тепер вона розчула огидні нотки гніву в його голосі. Як вона не помічала їх раніше? Навіть його поза кричала про це, його широко розставлені ноги і кулаки, які він стискав у кишенях.

— Гадки не маю, про що ти говориш, — сказала Джулія.

— Казати людям, як сильно я тебе ображав! Що я зраджував тебе протягом усього нашого шлюбу.

— Я ніколи про це нікому не казала. Навіть якщо це було правдою.

— Що за дурню ти верзеш?

— Ти ж бігав наліво, хіба ні? Вона знала, що ти одружений, коли ви почали спати разом?

— Але пліткувати про це з кимось...

— То це правда? Ми ще не розлучилися, а ви удвох уже обирали собі нову порцеляну. Усі знають про це, — вона замовкла, коли їй спало на думку, про що ця розмова. Можливо, не всі знали.

— Наш шлюб завершився задовго до розлучення.

— То ось яку версію ти всім розповідаєш. Бо для мене це новина.

— Ти хочеш гірку правду про те, що пішло не так? Як ти не давала мені досягти того, до чого я прагнув?

Вона зітхнула.

— Ні, Річарде, я не хочу всього цього чути. Мені вже справді байдуже.

— Тоді якого біса ти намагаєшся зірвати моє весілля? Чому ти розпускаєш про мене плітки?

— Хто слухає ті плітки? Твоя подружка? Чи її татко? Ти боїшся, що він дізнається правду про свого нового зятя?

— Просто пообіцяй мені, що припиниш це.

— Я нікому не казала про це жодного слова. Я навіть не знала про твоє весілля, доки Вікі мені не розповіла.

Він пильно подивився на колишню дружину і неочікувано вигукнув:

— Вікі. Та сучка.

— Їдь додому, — сказала Джулія і пішла геть.

— Зателефонуй Вікі просто зараз. Скажи їй, щоб стулила пельку.

— Це її пелька. Я не можу нею управляти.

— Дзвони своїй довбаній сестрі, — крикнув Річард.

Гучний собачій гавкіт змусив її раптово зупинитись. Повернувшись, вона побачила Тома, який стояв на межі її саду і тримав на поводку свого пса Маккоя, що стрибав і рвався на волю.

— Усе добре, Джуліє? — гукнув Том.

— Усе нормально, — відповіла вона.

Том підійшов ближче, наполегливий Маккой просто тягнув його вверх схилом. Він зупинився за кілька кроків від них і ще раз спитав:

— Ти впевнена?

— Слухайте, — різко сказав Річард, — у нас тут приватна розмова.

Том пильно глянув на Джулію.

— Не така вона була і приватна.

— Усе гаразд, Томе, — сказала Джулія. — Річард якраз збирався йти.

Том на мить затримався, щоб переконатися, що ситуація під контролем. Потім повернувся і пішов до струмка, тягнучи собаку за собою.

— Це ще хто такий? — спитав Річард.

— Живе поруч.

Губи Річарда розтяглись у огидній посмішці.

— Це через нього ти купила цей маєток?

— Забирайся з мого саду, — сказала Джулія і пішла до будинку.

Коли вона зайшла всередину, почувся телефонний дзвоник, але вона не побігла відповідати. Її увага все ще була прикута до Річарда. Вона спостерігала крізь вікно, як він нарешті пішов з її подвір’я.

Спрацював автовідповідач.

— Джуліє, я щойно дещо знайшов. Коли приїдеш додому, зателефонуй, і я...

Вона взяла слухавку:

— Генрі?

— О, ти там.

— Щойно зайшла до будинку.

Пауза.

— Що сталося?

Для людини, яка має бодай якісь соціальні навички, Генрі мав моторошну здатність відчувати її настрій. Джулія почула, як завелась машина, і віднесла телефон до вікна вітальні, звідки побачила, як від’їжджає Річардова БМВ.

— Нічого не сталося, — сказала вона. Не тепер.

— Це було у коробці номер шість, — сказав він.

— Що було?

— Остання воля і заповіт докторки Маргарет Тейт Пейдж. Його датовано тисяча вісімсот дев’яностим, коли їй мало бути шістдесят. У ньому вона заповідає своє майно різним онукам. Одна з них — онучка на ім'я Аурнія.

— Аурнія?

— Дивне ім’я, так? Я гадаю, це підтверджує, що ця Маргарет Тейт Пейдж безсумнівно є нашою маленькою Меггі, яка виросла.

— Тоді тітка, про яку Голмс згадує у своєму першому листі...

— Це Роза Конноллі.

Джулія повернулась на кухню і визирнула в сад, на ту саму земельну ділянку, яку інша жінка, давно вже померла, колись побачила. Хто був похований у моєму саду всі ці роки?

Чи була це Роза Конноллі?