Сад кісток

21

Тепер дорога була знайомою для Джулії. Та сама поїздка на північ, той самий пором, навіть такий само щільний туман приховував краєвиди на шляху до Айлсборо. Хоча цього разу вона підготувалася до вологої погоди і була вдягнена у светр і джинси. І тягнула невелику дорожню валізу ґрунтовою дорогою до Стоунгерста. Коли нечіткі обриси будинку проявилися крізь імлу, вона пережила дивне відчуття, що це гостинний дім. Дивне, беручи до уваги її останній візит, коли вона познайомилася з дратівливим Генрі. Але тоді були і теплі моменти також. Наприклад, коли, захмеліла від вина, вона дивилася на його похмуре старече обличчя і думала: яким би примхливим не був Генрі, він — пряма і настільки щира людина, що я можу, не замислюючись, вірити кожному слову, яке виходить з його вуст.

Вона затягла свою валізу на ґанок і постукала у двері. Цього разу Джулія вирішила бути терплячою і дочекатися, доки відчиняться двері. За кілька хвилин Генрі все ще не відчиняв, і вона спробувала сама. Двері виявилися незамкненими. Зазирнувши досередини, Джулія гукнула:

— Генрі?

Вона занесла свою валізу до будинку і крикнула нагору: — Генрі, я приїхала.

Але відповіді не почула.

Джулія увійшла до бібліотеки, де у вікна, що виходили на море, зазирало похмуре світло чергового туманного дня. Вона побачила папери, розкидані по столу, і її першою думкою було: Генрі, який безлад ти тут учинив! Потім жінка зауважила ціпок, який валявся на підлозі, та дві худі ноги, що визирали з-за купи коробок.

«Генрі!»

Він лежав на боці, його штани просякли сечею. У паніці вона перевернула чоловіка на спину й нахилилася ближче, щоб перевірити, чи він дихає.

Чоловік розплющив очі. І прошепотів:

— Я знав, що ви приїдете.

— Я вважаю, що у нього аритмія, — сказав доктор Джарвіс. — Я не знайшов жодних ознак серцевого нападу, а його ЕКГ зараз цілком у нормі.

— Зараз?

— Це проблема аритмії. Вона може виникати та зникати без попередження. Саме тому я б хотів залишити його під наглядом на найближчі двадцять чотири години, щоб ми змогли простежити за роботою його серця, — Джарвіс поглянув через палату на закриту ширму, яка приховувала лікарняне ліжко Генрі, і сказав тихіше. — Але нам буде важко переконати його залишитися на такий термін. І тут ви нам станете у пригоді, міс Гемілл.

— Я? Але я лише його гостя. Вам треба поговорити з його родиною.

— Я вже зв’язався з ними. Його внучатий племінник їде сюди з Массачусетса, але він прибуде, у кращому випадку, опівночі. До того часу, можливо, вам вдасться умовити Генрі залишитись у цьому ліжку.

— Куди ж йому подітися? Пором уже не ходить.

— Ха, ви думаєте, це може зупинити Генрі? Він щойно хотів телефонувати якомусь приятелеві з човном, щоб той відвіз його додому.

— Ви кажете так, наче добре його знаєте.

— Увесь медичний персонал знає Генрі Пейджа. Я єдиний лікар, від послуг якого він досі не відмовився, — Джарвіс зітхнув і згорнув історію хвороби. — Але я можу втратити цей унікальний статус.

Джулія провела поглядом доктора Джарвіса і подумала: «Коли це я підписалася на таке? Схоже, це був тягар, який я взяла на себе, коли знайшла Генрі, що лежав на підлозі бібліотеки».

Це вона викликала швидку та супроводжувала його на поромі до материка. Останні чотири години просиділа у медичному центрі Пенобскот Бей в очікуванні лікарів і медсестр, які завершували обстеження. Тепер, о дев’ятій вечора, вона була голодна і не мала місця для ночівлі, окрім дивана в залі очікування.

Крізь закриту ширму долинув незадоволений голос Генрі:

— Доктор Джарвіс сказав вам, що у мене не було серцевого нападу. То чому я ще тут?

— Містере Пейдж, вам не слід від’єднувати цей датчик.

— Де вона? Де молода жінка, що була зі мною?

— Можливо, вона тимчасово вийшла.

Джулія зробила глибокий вдих і пішла до його ліжка.

— Я ще тут, Генрі, — сказала вона, зазираючи за ширму.

— Заберіть мене додому, Джуліє.

— Ви ж знаєте, я не можу.

— Чому ні? Що вам заважає?

— По-перше — пором. Він припиняє курсувати о п’ятій.

— Подзвоніть моєму приятелеві Варту у Лінкольнвілл. Він має човен з радаром і зможе відвезти нас через туман.

— Ні, я не буду цього робити. Я відмовляюся.

— Ви відмовляєтесь?

— Так. І вам не вдасться мене переконати.

Він розглядав її якусь мить.

— Що ж, — образився старий, — можливо, хтось буде сміливіший.

— Ваш внучатий племінник уже в дорозі. Він прибуде сюди після опівночі.

— Можливо, він зробить те, що я хочу.

— Якщо йому є до вас діло, то він відмовиться.

— А чому ви відмовляєтеся?

— Бо мрець навряд чи допоможе мені розібратися з тими коробками.

— Джуліє?

Вона зітхнула.

— Так, Генрі.

— Вам сподобається мій внучатий племінник.

Крізь закриту ширму Джулія почула, як лікар радився з медсестрою. Вона підвелась і потерла заспані очі. Жінка задрімала на стільці поруч із ліжком Генрі, і роман у м’якій обкладинці, який вона читала, упав на підлогу. Джулія підняла книжку і поглянула на старого. Він принаймні спав зручно.

— Це остання ЕКГ? — спитав чоловік.

— Так. Доктор Джарвіс сказав, що вони всі були в нормі.

— Ви не бачили аритмію на моніторі?

— Ще ні.

Почувся шурхіт паперу.

— Аналіз крові в нормі. Ой, ні. Беру свої слова назад. Його печінкові ферменти дещо зависокі. Певно, знову зазирав до винного погреба.

— Вам ще щось потрібно, докторе Пейдж?

— Хіба що подвійну порцію скотча.

Медсестра засміялася.

— Нарешті моє чергування скінчилося. Нехай щастить! З ним вам це не завадить.

Ширма відсунулася, і доктор Пейдж вийшов із-за неї. Джулія підвелася привітати його, і її погляд завмер на вельми знайомому обличчі.

— Томе, — прошепотіла вона.

— Привіт, Джуліє! Я чув, ви мали з ним клопоти. Від імені всієї нашої родини я прошу вибачення.

— А ви... — вона помовчала, — ви його внучатий племінник?

— Так. Хіба він не казав, що я живу поруч із вами?

— Ні. Він ніколи про це не згадував.

Том здивовано поглянув на Генрі, який усе ще сопів уві сні.

— Що ж, це дивно. Я розповідав йому, що ми знайомі. Ось чому він вам дзвонив.

Джулія жестом показала йому відійти з нею подалі від ліжка. Вони пішли від ширми до сестринського посту.

— Генрі подзвонив мені через папери Гільди. Він подумав, що мені буде цікава історія мого будинку.

— Правильно. Я казав йому, що ви бажаєте дізнатися більше про кістки в саду. Генрі — щось на кшталт нашого родинного історика, тож я подумав, що він зможе вам допомогти, — Том поглянув у бік ліжка Генрі. — Певна річ, йому вісімдесят дев’ять. Він може забувати деякі речі.

— Він зберіг гостроту розуму.

— Як і гостроту язика.

Джулія розсміялась у відповідь.

— Так, і те, й інше. Ось чому я була така вражена, коли знайшла його на підлозі. Він здавався таким непохитним.

— Я радий, що ви опинилися там. Дякую за все, що ви зробили, — Том торкнувся її плеча, і Джулія почервоніла, відчувши тепло його руки. — Він не той чоловік, з яким легко мати справу. Можливо, через це він так і не одружився, — Том поглянув на історію хвороби. — Але на паперах у нього все чудово.

— Я забула. Генрі казав мені, що його внучатий племінник— лікар.

— Так, але не того профілю. Я спеціалізуюся на інфекційних захворюваннях. Доктор Джарвіс каже, що можуть бути проблеми зі старим серцем.

— Він хоче поїхати додому. Генрі просив мене зателефонувати якомусь чоловікові на ім’я Варт, щоб той відвіз його на човні.

— Ви жартуєте? — Том поглянув на неї. — Варт іще живий?

— Що ми будемо з ним робити?

— Ми? — він згорнув історію хвороби. — Як Генрі спромігся вплутати вас у це?

Вона зітхнула.

— Я почуваюся відповідальною, якоюсь мірою. Це через мене він рився у тих коробках і самотужки мусив їх тягати. Можливо, це було для нього занадто, тому він і знепритомнів.

— Ви не можете примусити Генрі робити те, чого він не хоче. Коли я розмовляв з ним минулого тижня, він здавався таким захопленим, яким я не бачив його кілька років. Зазвичай він примхливий і засмучений. А зараз — лише примхливий.

За ширмою пролунав голос Генрі:

— Я це почув.

Том скривився і поклав історію хвороби. Він підійшов до ліжка Генрі і відсунув ширму.

— Ти прокинувся.

— Багато ж тобі знадобилось часу, щоб дістатися сюди. Тепер ходім додому.

— Овва! Що за поспіх?

— Ми з Джулією ще маємо роботу. Ще щонайменше двадцять коробок. Де вона?

Вона підійшла до Тома біля ширми.

— Уже надто пізно, щоб їхати додому. Чому б вам ще не поспати?

— Лише якщо ви пообіцяєте забрати мене додому завтра.

Вона подивилась на Тома.

— Що думаєте?

— Залежить від доктора Джарвіса, — сказав він. — Лише з його дозволу я допоможу вам відвезти Генрі додому завтра вранці. І залишуся з ним на кілька днів. Просто пересвідчитися, що все добре.

— О, чудово! — радісно вигукнув Генрі. — Ти залишаєшся!

Том здивовано усміхнувся до свого двоюрідного діда.

— Чому б ні, Генрі? Так приємно, коли тобі раді!

— Ось ти і витягнеш усі ті ящики з підвалу.

Був уже майже вечір, коли вони привезли Генрі на поромі додому. Хоча доктор Джарвіс і наказав йому вирушати одразу до ліжка, звісно ж, Генрі цього не зробив. Натомість він розташувався на вершині підвальних сходів і вигукував накази Тому, який тягав ящики нагору. Коли того вечора Генрі нарешті вирушив до своєї спальні, геть виснажений був не він, а Том.

Зітхнувши, Том опустився у крісло біля каміна і сказав:

— Може, йому і вісімдесят дев’ять, але він усе ще може вичавити з мене всі соки. А якщо я наважуся знехтувати ним, він застосує свій нещадний ціпок.

Джулія відірвала погляд від коробки з паперами, які вона саме розкладала.

— Він завжди був таким?

— Скільки я його пам’ятаю. Саме тому він живе сам. Ніхто з нашої родини не хоче мати з ним жодних справ.

— Тоді чому ви тут?

— Бо я єдиний, кому він ще дзвонить. Генрі ніколи не мав дітей. Схоже, що я виконую їхні обов’язки, — Том поглянув на неї з надією. — Хочете всиновити уживаного дядечка?

— Ні, навіть за умови, що у комплекті йдуть чотириста пляшок витриманого вина.

— О, то він познайомив вас зі своїм винним погребом?

— Минулого тижня ми зробили колекцію дещо біднішою. Але наступного разу, коли якийсь чоловік захоче мене напоїти, я б хотіла, щоб він був по інший бік межі старості.

Вона знову занурилася у папери, які вони того вечора витягли з коробки номер п’ятнадцять. Це була зв’язка старих газет, більшість із яких датована кінцем дев’ятнадцятого сторіччя і не мала жодного стосунку до історії Норріса Маршалла. Якщо потяг до зберігання непотребу передавався на генетичному рівні, то Гільда Чемблетт успадкувала його від своєї прапрабабусі Маргарет Пейдж, яка, здавалося, також ніколи нічого не викидала. Тут були старі видання «Бостон пост» і «Вечірньої стенограми», а сторінки вирізок були такими крихкими, що розпадалися від доторку. Також там були листи, десятки з яких адресовані Маргарет. Джулія не могла відірватися від читання, заінтригована можливістю зазирнути в життя жінки, яка більше ста років тому жила в її будинку, ходила тією самою підлогою, підіймалася тими самими сходами.

Докторка Маргарет Тейт Пейдж прожила довге і багате на події життя, судячи з листів, які вона збирала роками. І які листи! Вони надходили від видатних лікарів з усього світу. А ще від любих онуків, які мандрували Європою. Вони описували їжу, яку куштували; одяг, який носили; розмови, які вели.

«Як прикро, що сьогодні ніхто не пише листів, — подумала Джулія, захоплюючись любовною історією когось із онуків. — Що можна буде дізнатися про мене через сто років після моєї смерті?»

— Щось цікаве? — спитав Том. Вона здригнулася, помітивши, що він стоїть позаду, зазираючи через плече.

— Це все вам має бути цікаво, — відповіла Джулія, намагаючись зосередитися на листі, а не на його руці, яка тепер лежала на спинці її стільця. — Це ж усе про вашу родину.

Він обійшов навколо столу і сів навпроти неї.

— Ви справді тут через той старий скелет?

— Гадаєте, є інша причина?

— Просто це має забирати левову частку вашого особистого життя. Риття в усіх тих ящиках, читання цих листів.

— Ви не знаєте, що у мене зараз за життя, — сказала вона, дивлячись на документи. — Це неабияк відволікає.

— Ви кажете про ваше розлучення, так? — коли вона подивилась на нього, Том пояснив. — Генрі розповів мені про це.

— Генрі розповів вам дуже багато всього.

— Дивує, як багато він про вас дізнався лише за одні вихідні.

— Він мене напоїв. Я розбазікалася.

— Та людина, з якою я бачив вас минулого тижня в саду, це був ваш колишній чоловік?

Вона кивнула.

— Річард.

— З вашого дозволу, я б не назвав ту розмову дружньою.

Вона відкинулася на стільці.

— Я взагалі не впевнена, що розлучені пари можуть мати дружні стосунки.

— Таке трапляється.

— Ви кажете, судячи з власного досвіду?

— Я ніколи не був одружений. Але мені подобається думка, що дві людини, які колись кохали одне одного, назавжди залишаться пов’язаними між собою.

— О, це звучить чудово, правда? Вічне кохання.

— Ви у нього не вірите?

— Можливо, сім років тому я й вірила, коли одружувалася. Тепер я вважаю, що Генрі мав рацію. Краще залишатися на самоті й збирати колекцію вин. Чи мати собаку.

— Чи вирощувати сад?

Вона поклала на стіл лист, який читала, і подивилась на Тома.

— Так. Вирощувати сад. Краще спостерігати, як щось росте, аніж як помирає.

Том відкинувся на стільці.

— Ви знаєте, коли я на вас дивлюся, у мене виникає дивне відчуття.

— Про що ви?

— Мені здається, що ми зустрічались раніше.

— Ми зустрічались. У моєму саду.

— Ні, до того. Присягаюсь, я бачив вас раніше.

Вона роздивлялася віддзеркалення вогнища, яке танцювало в його очах. Такого привабливого чоловіка, як ти, я б точно запам'ятала.

Він подивився на купу документів.

— Так, гадаю, що я мушу вам допомогти, — він підтягнув до себе кілька верхніх сторінок. — Ви казали, що ми шукаємо будь-яку згадку про Розу Конноллі?

— Рийте. Вона член вашої родини, Томе.

— Гадаєте, то були її кістки у вашому саду?

— Я лише знаю, що її ім’я постійно згадується у тих листах від Олівера Венделла Голмса. Вона справила на нього велике враження, як для бідної ірландської дівчини.

Він поринув у читання. Надворі посилювався вітер, і хвилі билися об скелі. Тяга у каміні змушувала полум’я тремтіти.

Стілець Тома несподівано скрипнув, чоловік нахилився уперед.

— Джуліє!

— Так?

— Чи Олівер Венделл Голмс підписував свої листи самими лише ініціалами?

Вона поглянула на аркуш, який він підсунув до неї.

— О боже! — вигукнула вона. — Ми мусимо показати це Генрі.