Сад кісток

10

— Акушерство — це галузь медицини, яка вивчає зачаття та його наслідки. А сьогодні ви почули про деякі з цих наслідків. Багато з них, на жаль, трагічні...

Навіть з великих сходів поза аудиторією Норріс чув ревучий голос доктора Крауча і прискорився, засмучений тим, що спізнився на ранкову лекцію. Але минулу ніч він знову провів у неприємній компанії Косоокого Джека. Вони їздили на південь, у Квінсі. Усю дорогу Джек жалівся на свою спину, що стало єдиною причиною, чому він покликав Норріса допомогти йому. Вони повернулися до Бостона далеко після опівночі і привезли лише один екземпляр у такому жахливому стані, що доктор С’ювол, коли стягнув брезент, скривився від смороду.

— Цей екземпляр пролежав у землі кілька днів, — поскаржився С’ювол, — ви не могли скористатися своїми носами? Сам лише сморід давав змогу вам це зрозуміти!

Норріс ще й досі відчував той сморід від свого волосся та одягу. Його неможливо було позбутися, він, наче личинка, проникав тобі під шкіру, доки кожен твій вдих не просякав ним, і ти більше не міг відрізнити живу плоть від мертвої. Він відчував його зараз, коли підіймався сходами до аудиторії, наче крокуючий труп відчуває запах власного розкладання.

Норріс потягнув на себе двері і прослизнув до аудиторії, де доктор Крауч ходив сценою і читав лекцію.

— ...хоча ця галузь медицини і відрізняється від, наприклад, хірургії, але акушерство вимагає знань анатомії, фізіології, патології та... — доктор Крауч зупинився, його погляд спрямувався на Норріса, який устиг зробити лише кілька кроків боковим проходом у пошуку вільного місця. Раптова тиша привернула увагу всіх присутніх в аудиторії, ця драматична пауза була цікавіша за будь-який шум. Публіка повернулася і, наче багатоокий звір, витріщилася на Норріса, прошиваючи його поглядом.

— Містере Маршалл, — урочисто промовив доктор Крауч, — велика честь, що ви вирішили долучитися до нас.

— Вибачте, сер! Мені нема виправдання.

— Безумовно. Що ж, знайдіть місце.

Норріс помітив порожній стілець і швидко сів у ряду, просто перед Венделлом і двома його друзями.

На сцені Крауч прочистив горло і повів далі:

— А на завершення, джентльмени, я дам вам тему для роздумів: лікар — подекуди єдиний, хто стоїть на шляху пітьми. Коли ми заходимо до похмурої кімнати хворого, то йдемо на битву, щоб дати промінець Божої надії та мужності тим нещасним, чиє життя лежить на чаші терезів. Тож запам’ятайте про святий обов'язок, який, можливо, скоро ляже на ваші плечі, — Крауч вийшов своїми короткими ногами на центр сцени, його голос лунав, наче заклик до війни. — Будьте вірні своєму покликанню! Будьте вірні тим, хто віддав свої життя у ваші напрочуд гідні цього руки.

Крауч в очікуванні дивився на свою аудиторію, де на кілька секунд повисла цілковита тиша. Потім Едвард Кінгстон почав плескати у долоні, гучно і показово, на що доктор не міг не звернути увагу. Решта швидко підтримали товариша, і ось уже всією аудиторією лунали бурхливі оплески.

— Так, я міг би назвати цю виставу гідною Гамлета, — сказав Венделл, але його сухе судження загубилось у шумі овацій. — Коли він вже кататиметься підлогою, зображуючи помираючого?

— Тихіше, Венделле, — застеріг Чарльз. — Чи ти хочеш, щоб ми всі мали проблеми?

Доктор Крауч зійшов зі сцени і зайняв місце у першому ряду поруч з іншими представниками свого факультету. Тепер доктор Альдус Гренвілл, який був деканом у медичному коледжі і водночас дядьком Чарльза, устав, щоб звернутися до студентів. Незважаючи на сивину, доктор Гренвілл був високим та статним, його могутня фігура справляла враження людини, яка може командувати аудиторією самим лише поглядом.

— Дякую, докторе Крауч, за найбільш докладну та надихаючу лекцію з мистецтва та науки акушерства. Ми наближаємося до заключної частини сьогоднішньої програми — анатомічного розтину, який представить нам доктор Ерастус С’ювол, наш видатний професор хірургії.

З першого ряду важко піднялася велична постать доктора С’ювола, який пройшов на сцену. Там два джентльмени міцно потиснули руки, після чого доктор Гренвілл знову зайняв своє місце. Тепер уся увага була прикута до доктора С’ювола.

— Перш ніж я почну, — сказав С’ювол, — я б хотів запросити добровольця. Можливо, джентльмена першого року навчання, який має досить сміливості, щоб стати асистентом прозектора.

Повисла тиша, п’ять рядів молодих людей зосереджено роздивлялися свої черевики.

— Ну ж бо, сміливіше. Необхідно забруднити руки кров’ю, якщо хочете зрозуміти, як влаштоване людське тіло. Зараз ви лише починаєте вивчати медицину, тож незнайомі з кімнатою розтинів. Сьогодні я допоможу вам наблизитися до цього чарівного механізму, його складної та величної структури. Чи хтось з вас має достатньо сміливості?

— Я маю, — сказав Едвард і піднявся з місця.

Професор Гренвілл сказав:

— Містер Едвард Кінгстон виявив бажання. Будь ласка, приєднуйтеся до доктора С’ювола на сцені.

Коли Едвард підіймався сходами, він пихато посміхнувся своїм товаришам. Його погляд вимовляв: «Я не такий боягуз, як усі ви».

— Звідки у нього такі нерви? — пробурмотів Чарльз.

— Ми всі будемо на його місці, — сказав Венделл.

— Подивіться, як він насолоджується увагою до своєї персони. Присягаюся, я б тремтів, як цуцик.

Колеса загуркотіли дерев’яною сценою, асистент з’явився з-за лаштунків, штовхаючи перед собою стіл. Доктор С’ювол одягнув халат і підгорнув рукави, а асистент викотив ще один столик з тацею, на якій були розкладені інструменти.

— Кожен з вас, — сказав доктор, — матиме нагоду навчитися працювати скальпелем у прозекторській. Але все ж ваша практика буде надто короткою. Через нестачу анатомічних екземплярів ви не маєте змарнувати жодної можливості. Як тільки матимете можливість, я сподіваюся, ви неодмінно скористаєтеся нею, щоб поглибити свої знання. Сьогодні, на превелику радість, ми маємо такий шанс, — він зробив паузу, щоб накинути фартух, — опанувати мистецтво розтину, — казав доктор, зав'язуючи фартух, — а це справді мистецтво. Сьогодні я покажу вам, як це робиться. Не так, як грубий м'ясник розрубує туші, а як скульптор, який створює витвір мистецтва з мармурової брили. Це те, що я збираюсь зробити сьогодні — не просто розрізати тіло, а відкрити красу кожного м'яза і кожного органа, кожного нерва і кровоносної судини, — С’ювол повернувся до столу, де лежало все ще накрите тіло. — Погляньмо на сьогоднішній екземпляр.

Норріс заздалегідь відчув нудоту, коли доктор С’ювол потягнув накидку. Він здогадувався, що лежало під нею, і боявся побачити напіврозкладений труп, який вони із Косооким Джеком відкопали минулої ночі. Але, коли С’ювол відкинув простирадло, там виявився зовсім не смердючий чоловік.

То була жінка. І навіть зі свого місця в аудиторії Норріс упізнав її.

Хвилясте руде волосся звисало з краю стола. Її голова була трохи повернута, тож вона дивилась на публіку напівзаплющеними очима, трішки відкривши рота. У лекторському залі повисла така тиша, що Норріс чув власний пульс, що відлунював у його вухах.

Це труп сестри Рази Конноллі. Сестри, яку вона обожнювала.

Як, заради Бога, кохана сестра дівчини закінчила своє існування на анатомічному столі?

Доктор С’ювол спокійно взяв скальпель з таці і став збоку від трупа. Здавалося, він не помічав, яка тиша панувала у шокованій аудиторії, коли він розглядав свій екземпляр. Він скидався на ремісника, який збирається розпочати роботу. Подивився на Едварда, який застиг за крок від столу. Без сумнівів, той також упізнав небіжчицю.

— Я б порадив вам надягнути фартух.

Едвард, здавалося, не чув його.

— Містере Кінгстон, якщо ви не бажаєте забруднити свій чудовий фрак, я пропоную вам зняти його і одягти фартух. Потім приходьте допомагати мені.

Навіть пихатий Едді помітно нервував. Він важко ковтнув, перш ніж накинути довгий, до самої підлоги, фартух і підкотити рукави сорочки.

Доктор С’ювол зробив перший надріз. Він був різкий та глибокий, від грудної кістки до таза. Коли шкіра розійшлась, черево відкрило свій вміст, петлі кишок випали з живота на стіл і ковзнули нижче, розгойдуючись, наче слизькі стрічки.

— Цеберко, — наказав С’ювол. Він підняв погляд на Едварда, який із жахом дивився на відкриту рану. — Можливо, хтось подасть мені цеберко? Поки до мого асистента не повернеться здатність рухатися?

Млявий сміх почувся з аудиторії, коли їхнього пихатого товариша було публічно осміяно. Почервонівши, Едвард схопив дерев’яне відерце зі столика з інструментами і поставив на підлогу, щоб упіймати до нього кишки, які випадали з розрізу.

— Над кишечником, — сказав доктор С’ювол, — є оболонка з тканини, яка називається сальник. Я щойно її розрізав, демонструючи кишки, які, як ви можете бачити, зараз звисають з черева. Старші джентльмени, особливо ті, хто не відмовляє собі у задоволенні добряче підкріпитися, мають сальник, ущільнений товстим шаром жиру. Але цей взірець молодої жінки ущільнення не має, — він підняв майже прозорий сальник і тримав його скривавленими руками, щоб аудиторія мала можливість його роздивитися. Потім він перехилився через стіл і жбурнув слизьку масу у відерце. Вона впала зі сплеском.

— Далі я приберу кишки, які не дають нам змоги роздивитися внутрішні органи. У той час, як будь-який м’ясник, що забиває корів чи коней, добре знає про значну кількість кишок, нові студенти, які асистують мені на розтинах, часто дивуються, коли бачать їх уперше. Передовсім я зроблю резекцію тонкої кишки, відрізавши її на рівні пілоричного з’єднання, де закінчується шлунок...

Він нахилився зі скальпелем, і його рука піднялась, тримаючи відрізаний кінець кишки. Він кинув його на край столу, і кінець зісковзнув униз, а Едвард упіймав його голими руками раніше, ніж той ляпнувся на підлогу. З огидою швидко кинув край кишки у відерце.

— Тепер я відріжу його з іншого боку, де тонка кишка переходить у товсту — біля ілеоцекального з’єднання.

І знову доктор С’ювол занурив скальпель. Потім розпрямився, тримаючи інший кінець кишки.

— Щоб показати диво людської системи травлення, я б попросив свого асистента взяти цей край тонкої кишки і пронести його проходом, щоб усі могли побачити його довжину.

Едвард, вагаючись, дивився у бридке відерце. Скривившись, він поліз у масу нутрощів і витяг потрібний край.

— Продовжуйте, містере Кінгстон. До кінця залу.

Едвард вирушив центральним проходом, стискаючи кінець кишки. Норріс почув мерзенний сморід тельбухів і побачив, як студент, що сидів біля проходу, замахав рукою біля носа, щоб відігнати запах. А Едвард усе ще крокував проходом і тягнув за собою кишку, як смердючий канат, аж доки вона нарешті не піднялася з підлоги, пружно натягнувшись. З неї капало на підлогу.

— Дивіться, яка довжина, — вигукнув доктор С’ювол. — Тут метрів шість. Шість метрів, джентльмени! І це лише тонка кишка. А є ще і товста. Кожен з вас без винятку має в животі найбільш дивовижний з органів. Подумайте про це, сидячи тут і перетравлюючи свій сніданок. Не має значення, яке ваше становище в суспільстві, багаті ви чи бідні, старі чи молоді — усередині ваших животів ви всі такі самі, як будь— який інший чоловік.

«Або жінка», — подумав Норріс, дивлячись не на органи, а на екземпляр, з якого витягли нутрощі. Навіть така красуня може бути перетворена на відерце тельбухів. А де ж серед них душа?

— Містере Кінгстон, ви можете повертатись на сцену, а кишка може повертатись у цеберко. Далі ми подивимось, які на вигляд серце та легені, що ховаються у грудях, — доктор С’ювол взяв жахливого вигляду інструмент і затиснув його лещата на ребрі. Аудиторія почула хруст кістки. Він подивився на присутніх. — Ви не зможете побачити, що розташовано у грудній клітині, доки не поглянете у порожнину. Я вважаю за потрібне студентам першого курсу піднятися і стати ближче до місця проведення розтину. Підходьте, ставайте довкола столу.

Норріс підвівся на ноги. Він сидів біля проходу, тож був одним із перших, хто опинився біля столу. Він поглянув униз, але не на відкриту грудну клітку, а на обличчя жінки, чиї найбільші таємниці демонструвалися тепер цілій аудиторії незнайомців. Він подумав, що вона була справжньою красунею. Аурнія Тейт була у самому розквіті жіночності.

— Якщо ви станете навкруги, — продовжував доктор С’ювол, — я залюбки покажу вам дещо цікаве, що я знайшов у її тазу. Опираючись на розмір матки, якої я з легкістю можу торкнутись ось тут, можна зробити висновок, що цей екземпляр зовсім нещодавно народжував. Незважаючи на відносну свіжість трупа, ви можете помітити неприємний запах з черевної порожнини та помітне запалення очеревини. Беручи всі ці обставини до уваги, я готовий назвати вірогідну причину смерті.

З проходу почувся гучний звук. Один зі студентів гучно залементував:

— Він дихає? Перевірте дихання!

Доктор С’ювол гукнув:

— У чому річ?

— Це племінник доктора Гренвілла, сер, — сказав Венделл. — Чарльз знепритомнів.

У першому ряду професор Гренвілл підхопився на ноги і приголомшено подивився на студентів. Він швидко пішов проходом до Чарльза, проштовхуючись крізь юрбу студентів.

— З ним усе добре, сер, — повідомив Венделл. — Чарльз приходить до тями.

На сцені зітхнув доктор С’ювол.

— Надмірна вразливість не рекомендується тим, хто хоче вивчати медицину.

Гренвілл опустився біля племінника на коліна і поплескав його по обличчю.

— Ну ж бо, хлопче! У тебе просто запаморочилась голова. У тебе був важкий ранок.

Зі стогоном Чарльз сів і охопив голову руками.

— Паморочиться.

— Я виведу його надвір, сер, — сказав Венделл, — йому потрібне свіже повітря.

— Дякую, містере Голмс, — відповів Гренвілл. Підвівшись, він сам не дуже добре тримався на ногах.

Ми всі ослаблені, навіть найбільш загартовані з нас.

За допомоги Венделла Чарльз із тремтінням звівся на ноги. Йому допомогли піднятися проходом.

Норріс почув, як один зі студентів фиркнув:

— З ким ще це могло статися, як не з Чарлі? Він постійно непритомніє.

«Але це могло статися із будь-ким з нас, — подумав Норріс, оглядаючи бліді обличчя студентів. — Яка нормальна людина зможе спокійно спостерігати за цією ранковою різаниною?»

І це ще був не кінець.

На сцені доктор С’ювол знову взяв свій скальпель і незворушно поглянув на глядачів.

— Джентльмени, продовжимо?