Сад кісток

19

Косоокий Джек помітив його раннього вечора. Матрос сидів за столом сам, розмовляв ні з ким, його погляд був прикутий до рому, який Фанні поставила перед ним. Він мав грошей лише на три чарки. Коли прикінчив останню, поліз до кишені, бо бачив, що Фанні стояла в очікуванні, але замість грошей витягнув порожню долоню. Джек бачив, як стиснулись губи його жінки, а очі звузилися. Вона не терпіла нахлібників і давно запровадила: якщо чоловік займає місце за її столом і насолоджується слабким теплом її вогнища, він мусить продовжувати накачуватися ромом. Або ти платиш за наступну чарку, або забираєшся геть. Навіть незважаючи на те, що «Чорний лонжерон» був більш ніж наполовину порожній цього вечора, Фанні не збиралася робити винятків. Ані для постійних клієнтів, ані для випадкових зайд. Якщо в них немає готівки, вони не отримують випивку і йдуть собі на холод. Спостерігаючи, як скривлюється обличчя дружини, Джек подумав, що у цьому і була проблема. Ось чому «Чорний лонжерон» був збитковою справою. Піди трохи далі вулицею у ту нову таверну, «Русалку», і ти побачиш усміхнену молоду барменшу і яскраве вогнище, після якого соромно дивитися на скупі вогники у каміні Фанні.

Там завжди повно народу. Велика частка — колишні постійні клієнти Фанні, які втекли з «Чорного лонжерона». Воно і не дивно. Дай обрати між привітною барменшою і похмурою Фанні, і будь-який чоловік при здоровому глузді вирушить до «Русалки».

Джек уже знав, що вона робитиме далі. Спочатку Фанні вимагатиме від нещасного матроса купити ще чарку. А коли він не зможе, вона почне свою промову. Ти вважаєш, що цей стіл безкоштовний? Ти гадаєш, що я дозволю тобі сидіти тут увесь вечір і займати місце платоспроможного клієнта? Так, наче черга платоспроможних клієнтів стоїть і чекає на цей стіл. Я маю сплачувати оренду та рахунки крамарів. Вони не працюють задарма, так само, як і я. Потім її щелепи стиснуться, а міцні руки зігнуться, готові до бійки.

Але перед тим як відкрити рота, вона подивилась на чоловіка. Він, застерігаючи, похитав головою. Дай йому спокій, Фанні.

Якусь мить вона дивилась на Джека. Потім, збагнувши усе, жінка кивнула, пішла за стійку і наповнила чарку ромом. Повернувшись до столу матроса, вона поставила чарку перед ним.

Той не зволікав. Лише кілька ковтків, і ром зник у його горлянці.

Фанні принесла йому ще одну порцію. Вона робила це тихо, не привертаючи уваги до бездонної чарки матроса. Відвідувачі таверни були не з допитливих. У «Лонжероні» кожен переймався лише своїми справами і був зосереджений на власній випивці. Ніхто не рахував, скільки разів Фанні міняла порожню чарку на повну. Усім було байдуже, що чоловік клюнув носом і його голова спочила на руці.

Один за одним, коли їхні кишені спорожніли, відвідувачі, хитаючись, виходили на холод, доки всередині не залишився останній — матрос, що хропів на столі у кутку.

Фанні підійшла до дверей, замкнула їх і, повернувшись, поглянула на Джека.

— Скільки ти йому налила? — спитав він.

— Досить, щоб утопити коня.

Матрос видав гучний потужний храп.

— Він ще живий, — зауважив чоловік.

— То що мені, у горлянку йому заливати?

Вони подивилися на сплячого матроса і побачили, що з його губ звисає довге огидне пасмо слини. Вище потертого комірця куртки його шия була замурзана вугляним пилом. Товста воша, роздута від крові, виповзла зі сплутаного павутиння світлого волосся.

Джек несильно штовхнув його у плече, але чоловік не зважав і продовжував хропіти.

Фанні фиркнула:

— Ти що, гадаєш, вони усі так просто сконають?

— Він молодий. І на вигляд здоровий. Надто здоровий.

— Я щойно задарма налила йому цілу діжку випивки. І назад я її не отримаю.

Джек штовхнув сильніше. Повільно чоловік нахилився набік і важко впав на підлогу. Джек дивився на нього якусь мить, потім нахилився і перекотив його на спину. Прокляття! Він ще дихав.

— Я хочу отримати гроші за свій ром, — наполягала Фанні.

— То ти це і роби.

— Мені бракує сил.

Джек подивився на її руки, товсті та сильні від постійного підіймання підносів і барилець. О, вона була достатньо сильна, щоб задушити людину, це точно! Вона просто не хотіла брати на себе відповідальність.

— Нумо! — вимагала жінка.

— Я не можу залишати слідів на його шиї. Виникнуть питання.

— Їм просто потрібні тіла. Не має значення, де ти їх береш.

— Але ж не чоловік, якого очевидно вбито...

— Боягуз!

— Я просто кажу тобі, що все має видаватися природним.

— То ми зробимо так, щоб усе видавалося природним, — Фанні подивилася на матроса, її очі звузились.

О, ніхто б не хотів, щоб така жінка, як Фанні, дивилася на нього таким поглядом! Джек не був лякливим, але він доволі добре знав Фанні, щоб усвідомлювати: якщо вона щось замислила проти когось, він приречений.

— Чекай тут, — наказала вона.

Наче він кудись збирався йти.

Чоловік слухав, як її кроки лунали з їхньої спальні. За хвилину вона повернулась і принесла стару подушку і брудну ганчірку. Він зрозумів, що вона вигадала, але навіть коли дружина простягнула йому ці наче безневинні знаряддя вбивства, він не поворухнувся. Він викопував трупи, у яких плоть відвалювалася від кісток. Він виловлював їх з річок, витягав з домовин, заштовхував до діжок із розсолом. Але перетворювати людей на трупи — це була інша справа. За таке можна було опинитися на шибениці.

Але. Двадцять доларів — це двадцять доларів, та й хто сумуватиме за цим чоловіком?

Він опустився на скрипучі коліна перед п’яним матросом і скрутив ганчірку. Щелепа в того відвисла, а язик висунувся набік. Джек запхав ганчірку до відкритого рота, чоловік різко смикнув головою і завив, хапаючи ніздрями повітря.

Джек поклав йому на обличчя подушку і притиснув до носа і рота. Цієї миті матрос прокинувся і вчепився у подушку, намагаючись прибрати її, щоб мати змогу дихати.

— Тримай його руки! Руки тримай! — закричав Джек.

— Я намагаюся, трясця!

Матрос брикався та викручувався, його чоботи грюкали по підлозі.

— Я не можу втримати. Він пручається.

— То сядь на нього.

— Ти сядь на нього.

Фанні задерла свої спідниці і всілася своїм велетенським задом на стегна матроса, які несамовито звивалися. Коли він дриґався і смикався, вона скакала на ньому, як повія, її обличчя було червоним і спітнілим.

— Він ще пручається, — прокрехтів Джек.

— Не відпускай подушку. Тисни дужче.

Первинний жах надав жертві надзвичайну силу, він дряпав руки Джека, залишаючи на них криваві сліди своїми нігтями. Заради бога, коли він нарешті помре?! Чому він просто не може здатися і позбавити проблем їх усіх? Ніготь обідрав Джекові руку. Він заревів від болю і натиснув на подушку всією своєю вагою, але матрос ще бився з ним. Здохни вже, чорт забирай!

Джек видерся йому на груди і сів на ребра. Тепер вони вдвох скакали на ньому — чоловік і дружина; вона насідала на стегна, він — на груди. Вони обоє були важкі, і їхня об’єднана вага нарешті позбавила його рухливості. Тепер ворушилися лише його стопи, у паніці вибиваючи підлогою барабанний дріб. Він ще дряпав Джека, але дедалі слабше, сили покидали його руки. Уже і стопи сповільнили свій темп, чоботи несильно ляпали підлогою. Джек відчув, як груди востаннє здригнулися під ним, а потім руки матроса ослабли й зісковзнули на підлогу.

Ще хвилинку Джек не наважувався прибрати подушку. Потім зазирнув у поцятковане обличчя матроса, на шкірі відтиснулися сліди грубої тканини. Він витяг просякнуту слиною ганчірку з рота чоловіка і відкинув її вбік. Вона гучно плюхнулася на підлогу.

— Ну, ось і все, — сказала Фанні. Вона підвелась, захекана і розпатлана.

— Його потрібно роздягнути.

Вони працювали разом, стягуючи куртку та сорочку, чоботи та штани. Усе це було надто старе та брудне, щоб залишити собі. Не має сенсу ризикувати бути впійманими з речами померлого чоловіка. Проте Фанні пошукала у його кишенях і з обуренням забурчала, коли витягла звідти повну жменю монет.

— Подивись! Він ще мав гроші! Приймав усі мої безкоштовні чарки і не сказав ані слова! — вона повернулась і жбурнула одяг матроса у вогнище. — Якби він ще не помер, я б...

Раптово почувся стукіт у двері, і вони обоє завмерли.

— Не відповідай, — прошепотів Джек.

Стукіт пролунав знову, більш гучний і наполегливий.

— Я хочу випити, — прокричав невиразний голос, — відчиняй!

Фанні гаркнула через двері:

— Ми зачинені на ніч.

— Як ви можете бути зачиненими?

— Я тобі сказала — зачинено. Іди деінде!

Вони почули, як чоловік востаннє зі злістю грюкнув кулаком у двері, після чого його прокляття поступово стихли, і він пішов вулицею, без сумніву, просто до «Русалки».

— Віднесімо його у фургон, — сказав Джек. Він схопив голого чоловіка під руки, злякавшись незвичного тепла свіжого трупа. Холодна ніч виправить це доволі швидко. Уже й воші почали полишати свого господаря, юрбою збираючись на скальпі та прокладаючи собі дорогу крізь заплутане волосся. Коли вони з Фанні тягнули тіло задньою кімнатою, Джек помітив хижі чорні цяточки, які стрибали йому на руки, і поборов бажання негайно кинути труп і почати струшувати з себе комах.

Надворі, на подвір’ї стайні, вони закинули тіло до воза і покинули там непокритим, доки Джек запрягав коня. Не варто везти надто теплий труп. Навіть якщо до цього нікому немає діла. Доктор С’ювол зазвичай не ставив питань.

Не питав він і цього разу. Після того як Джек кинув тіло на стіл доктора С’ювола, він знервовано очікував, коли той відкине брезент. Спочатку С’ювол не сказав нічого, хоча він мав зауважити надзвичайну свіжість цього екземпляра. Він підніс лампу ближче, роздивився шкіру, перевірив суглоби, зазирнув до рота. Джек подумав, що ані синців, ані поранень немає. Просто якийсь нещасний п’яниця, якого він знайшов мертвим на вулиці. Такі справи. Потім він з тривогою помітив вошу, що повзала на грудях мерця. Зазвичай вони довго не чіпляються за небіжчиків, але це тіло ще було їм цікаве. Чи він бачить? Чи він знає?

Доктор С’ювол поставив лампу і вийшов з кімнати. Джекові здалося, що його не було занадто довго. Але С’ювол повернувся з мішечком монет.

— Тридцять доларів, — сказав він. — Чи можете ви дістати більше таких, як цей?

Тридцять? Це було більше, ніж Джек очікував. Він із посмішкою прийняв мішечок.

— Стільки, скільки зможете знайти, — додав С’ювол, — я маю покупців.

— Тоді я знайду ще.

— Що сталося з вашими руками? — С’ювол дивився на запалені подряпини, які померлий залишив на плоті Джека.

Той одразу ж сховав руки під складки плаща.

— Топив кота. А він був не дуже за це вдячний.

Мішечок монет приємно дзвенів у кишені Джека, коли він правив спорожнілий віз бруківкою. Яке значення мали подряпини на руках, коли ти отримав тридцять доларів? Це було більше, ніж за будь-який інший екземпляр, що він привозив раніше. Він уявляв собі штани, які випирають від монет, увесь час, коли повертався додому. Єдину проблему становили клієнти «Чорного лонжерона», їх і без того бракувало, а тепер, якщо вони продовжать цим займатися, то відвідувачів зовсім не залишиться. Це була провина цієї клятої Фанні. Вона відлякувала їх своїм кепським характером і обмеженою випивкою. Це треба негайно виправити. Спочатку треба проявити більше щедрості. Більше не будуть додавати воду в ром. І, можливо, трохи безкоштовної їжі.

Ні, погана ідея з їжею. Так вони будуть довше п’яніти. Хай ліпше ром тече рікою. Тепер лишалося переконати Фанні, що було неабияким завданням. Але варто було погойдати цим мішечком перед її ненажерливою пикою, і вона сама все зрозуміє.

Джек повернув за ріг і в’їхав у вузький провулок, який вів до подвір’я його стайні. Раптом він потягнув за віжки, змусивши коня зупинитися.

Фігура у чорному плащі стояла перед ним, її силует видавався чорною плямою на тлі бруківки, що була вкрита льодом і блищала.

Джек примружився, щоб роздивитись обличчя. Риси були приховані у пітьмі каптура. Коли фігура почала наближатися, усе, що він зміг розгледіти, був блідий відблиск зубів.

— Ви сьогодні мали багато роботи, містере Б’юрк.

— Не знаю, про що ви.

— Що вони свіжіші, то більше коштують.

Джек відчув, як кров холоне в його жилах. За нами стежили. Він сидів рівно, серце стукало, руки стискали віжки. Цього єдиного свідка вистачить, щоб я гойдався на шибениці.

— Ваша дружина не приховувала, що ви шукали легших шляхів заробітку.

Фанні? У що вона, чорт забирай, вирішила вплутати його цього разу? Джек був майже впевнений, що побачив посмішку створіння.

— Що вам треба?

— Маленька послуга, містере Б’юрк. Я хочу, щоб ви декого знайшли.

— Кого?

— Дівчину. Її ім’я Роза Конноллі.