Сад кісток

27

— Це дуже серйозне обвинувачення, — сказав доктор Гренвілл. — Перш ніж ви висунете його, джентльмени, я раджу вам добре обдумати можливі наслідки.

— Ми з Норрісом обидва бачили, як він виходив з тієї будівлі на вулиці Ейкорн минулої ночі, — сказав Венделл. — Це точно був доктор С’ювол. У тому будинку були й інші, кого ми впізнали.

— І що з того? Зібрання джентльменів важко назвати надзвичайним явищем, — Гренвілл показав на кімнату, де вони сиділи. — Ми троє зараз влаштували зустріч у моїй вітальні. Чи може це розцінюватися як підозріле зібрання?

— З огляду на те, що це за люди, — сказав Норріс. — Одним із них був містер Ґарет Вілсон, який нещодавно повернувся з Лондона. Украй таємнича особистість з ліченими знайомими у місті.

— Ви втрутились у справи містера Вілсона лише через те, що вам розповіла якась дурна дівчина? Дівчина, якої я навіть досі не бачив.

— Роза Конноллі на нас обох справила враження надійного свідка, — сказав Венделл.

— Я не можу бути переконаним у надійності дівчини, яку ніколи не бачив. Також не можу вам дозволити обмовляти такого шанованого чоловіка, як доктор С’ювол. Боже милосердний, я його добре знаю!

Венделл тихо спитав:

— Чи це так, сер?

Гренвілл підвівся зі стільця і, схвильований, підійшов до вогнища. Там він стояв спиною до них і дивився на полум’я. Надворі, на вулиці Бікон, панував тихий пізній вечір. Єдиними звуками був тріскіт полум’я та кроки прислуги. Такі кроки почулися і зараз, вони наблизились до вітальні, й пролунав тихий стук у двері. З’явилася покоївка з тацею пирогів.

— Вибачте, що перериваю, сер, — сказала вона, — але місіс Лекевей попросила мене принести це для юних джентльменів.

Гренвілл навіть не відірвав погляду від вогню, лише різко сказав:

— Залиш тут. І зачини за собою двері.

Дівчина поставила тацю на край столу і швидко вийшла.

Лише коли її кроки розчинились у коридорі, доктор Гренвілл нарешті сказав:

— Доктор С’ювол урятував життя мого племінника. Я у боргу перед ним за щастя моєї сестри і я відмовляюся вірити у те, що він якось пов’язаний з тими вбивствами, — він повернувся до Норріса. — Ви краще, ніж будь-хто інший, знаєте, що означає бути жертвою балачок. Якщо вірити чуткам, які про вас ходять, ви маєте роги й копита. Гадаєте, мені легко бути вашим захисником? Зберепи ваше місце у нашому коледжі? Але я робив це тому, що відмовився вірити злісним пліткам. А зараз я вам кажу, що мені потрібно набагато більше для підозри.

— Сер, — сказав Венделл, — ви ще не чули імен інших чоловіків, які були присутні на тих зборах.

Гренвілл повернувся до нього.

— То ви і за ними стежили?

— Ми просто зауважили, хто приходив і йшов з вулиці Ейкорн. Там був ще один джентльмен, який здався мені знайомим. Я пішов за ним до площі Пост Офіс, дванадцять.

— І?

— Це був містер Вільям Ллойд Гаррісон. Я впізнав його тому, що чув його виступ у церкві на Парковій вулиці минулого літа.

— Містер Гаррісон, аболіціоніст? Ви вважаєте, що це злочин — бути прибічником звільнення рабів?

— Зовсім ні. Я вважаю цю позицію напрочуд шляхетною.

Гренвілл подивився на Норріса:

— Ви теж?

— Я повністю підтримую аболіціоністів, — сказав Норріс. — Але про містера Гаррісона кажуть тривожні речі. Один власник крамниці сказав нам...

— Власник крамниці? Тепер це вважається надійним джерелом?

— Він розповів нам, що містера Гаррісона часто бачать на вулицях пізніми вечорами, коли він таємно скрадається Бікон Гілом.

— Я теж часто виходжу на вулицю пізніми вечорами, коли йду до моїх пацієнтів. Хтось теж може сказати, що я скрадаюсь.

— Але містер Гаррісон — не лікар. Навіщо йому так пізно виходити на вулицю? Здається, вулиця Ейкорн постійно вабить відвідувачів з інших частин міста. Є повідомлення про моторошні співи, які чутно вночі, а минулого місяця було знайдено плями крові на бруківці. Усі ці речі неабияк стривожили мешканців навколишніх вулиць, але, коли вони звернулись до Нічної варти, констебль Лайонз утримався від проведення розслідування. Ще більш дивним є те, що він наказав варті уникати вулиці Ейкорн.

— Хто вам це розповів?

— Власник крамниці.

— Обміркуйте, кого ви слухаєте, містере Маршалл.

— Ми б поставилися до цього більш скептично, — промовив Венделл, — якби не ще одна знайома особа, яка виходила з того будинку. Це був констебль Лайонз, власною персоною.

Спочатку доктор Гренвілл мовчав, приголомшений почутим. Він пильно дивився на молодих людей, не вірячи своїм вухам.

— Що б не відбувалося у тому будинку, воно має захист на вищих рівнях, — сказав Норріс.

Гренвілл раптом засміявся.

— Ви усвідомлюєте, містере Маршалл, що винятково завдяки констеблю Лайонзу вас ще не взято під варту? Його тупий колега містер Претт був готовий заарештувати вас, але втрутився Лайонз. Навіть незважаючи на всі ті розмови та чутки про вас, Лайонз залишається вашим союзником.

— Ви знаєте це напевне?

— Він сам мені сказав. На нього тиснуть з усіх боків: суспільство, преса — усі вимагають арешту, арешту будь-кого. Він дуже добре знає, що містер Претт прагне досягнути свого, але Лайонз не хоче робити все нашвидкуруч, без достатніх доказів.

— Я й гадки не мав, сер, — тихо сказав Норріс.

— Якщо хочете залишитись на волі, не раджу налаштовувати проти себе власних захисників.

— Але, докторе Гренвілл, — промовив Венделл, — так багато питань залишаються без відповідей. Чому вони зустрічаються у такому скромному будинку? Чому люди таких різних професій збираються разом пізно ввечері? І, нарешті, сам будинок викликає зацікавленість. Точніше, одна деталь цього будинку, — Венделл поглянув на Норріса, який витягнув складений аркуш паперу зі своєї кишені.

— Що це? — спитав Гренвілл.

— Ці символи висічені на гранітному одвірку над дверима, — пояснив Норріс. Він дав аркуш Гренвіллу. — Я повернувся туди сьогодні вранці, щоб роздивитись при денному світлі. Ви можете побачити двох пеліканів, що повернуті один до одного. А між ними — хрест.

— Ви можете побачити багато хрестів на будинках у цьому місті.

— Це не звичайний хрест, — зауважив Венделл, — цей має троянду в центрі. Це не символ католиків. Це символ розенкрейцерів.

Гренвілл різко зіжмакав аркуш.

— Абсурд! Ви полюєте за примарами.

— Розенкрейцери реальні! Але це товариство таке таємне, що ніхто не знає імен його членів. Є повідомлення, що тут і у Вашингтоні зростає їх уплив. І що вони займаються жертвоприношенням. Серед їхніх жертв є діти, чия невинна кров проливається на таємних ритуалах. Ця дитина, яку захищає Роза Конноллі, здається, опинилась у центрі цієї таємничої історії. Ми припускали, що дитину розшукувала людина, яка є її батьком. Тепер ми стали свідками таємних зборів на вулиці Ейкорн. Ми чули повідомлення про кров на бруківці. І здогадуємося, що тут може бути прихований геть інший мотив.

— Жертвоприношення дитини? — Гренвілл кинув малюнок у вогонь. — Це слабкий аргумент, містере Маршалл. Коли я зустрінусь з опікунами коледжу після Різдва, мені знадобиться щось вагоміше, щоб вас захистити. Як я зможу зберегти вас у списку студентів, якщо буду спиратися на химерну теорію про групу змовників, що її вигадала дівчина, яку я ніколи не бачив? Дівчина, яка відмовляється зустрітися зі мною.

— Вона довіряє небагатьом людям, сер. А тим паче тепер, коли ми помітили констебля Лайонза на вулиці Ейкорн.

— Де вона? Хто її прихистив?

Норріс вагався, занепокоєний викриттям того скандального факту, що він — самотній чоловік — дозволяє дівчині спати за кілька кроків від свого власного ліжка.

Він був вдячний, коли Венделл обережно вставив:

— Ми домовилися про кімнату в пансіоні для неї, сер. Запевняю вас, вона у безпечному місці.

— А немовля? Якщо цій дитині загрожує така небезпека, чи можете ви гарантувати їй захист?

Норріс і Венделл подивились один на одного. Добробут Меггі наразі непокоїв їх обох.

— Вона також перебуває у надійному місці, сер, — сказав Венделл.

— Але в яких умовах?

— Мушу визнати, у далеких від ідеальних. Вона нагодована й доглянута, але у вкрай нечистому середовищі.

— То принесіть її сюди, джентльмени. Я б хотів поглянути на цю таємничу дитину, яку всі так наполегливо розшукують. Запевняю вас, вона буде в безпеці, і в моєму будинку дбають про здоров’я.

Знову Венделл із Норрісом обмінялися поглядами. Чи могли бути якісь сумніви у тому, що тут Меггі буде набагато краще, ніж у брудній халупі Гепзіби.

Але Норріс сказав:

— Роза ніколи не пробачить, якщо ми ухвалимо таке рішення без неї. Вона більше за все турбується про дитину. І лише вона мусить вирішувати.

— Ви надаєте забагато влади сімнадцятирічній дівчині.

— Можливо, їй лише сімнадцять. Але вона заслуговує на повагу, сер. На великий подив, вона не просто врятувалася, а ще й зуміла зберегти життя своєї племінниці.

— Ви віддасте життя дитини на розсуд цієї дівчини?

— Так, сер. Віддам.

— Тоді ваш власний розсуд — це питання, містере Маршалл. Простій дівчині не можна довірити таку велику відповідальність!

Стук у двері змусив їх усіх обернутися. Елайза Лекевей із занепокоєним виглядом увійшла до кімнати.

— Чи все добре, Альдусе?

— Так-так, — Гренвілл глибоко зітхнув, — ми просто ведемо запальну дискусію.

— Ми чули вас згори. Ось чому я спустилася. Чарльз уже прокинувся і з задоволенням би побачив своїх друзів, — вона поглянула на Венделла і Норріса. — Він хотів переконатися, що ви не підете, не привітавшись із ним.

— Ми могли про це лише мріяти, — сказав Венделл, — і дуже сподівалися, що він зможе прийняти відвідувачів.

— Він буде страшенно радий гостям.

— Ідіть, — Гренвілл різко вказав юнакам на вихід, — нашу розмову закінчено.

Елайза насупила брови через грубий жест свого брата, але утрималась від коментарів, коли вела Норріса і Венделла з вітальні нагору. Натомість вона говорила про Чарльза.

— Він хотів спуститися вниз, щоб побачити вас, — казала місіс Лекевей, — але я переконала його залишитись у ліжку.

Він ще не надто впевнено тримається на ногах, заслабкий для цього. Чарльз лише почав одужувати.

Вони піднялися нагору, і Норріс знову мигцем поглянув на портрети родини Гренвілл, які висіли у коридорі другого поверху. Галерея молодих і старих, чоловіків і жінок. Він упізнав серед них Чарльза, який позував у франтуватому костюмі, стоячи поруч із письмовим столом. Його лівий лікоть безтурботно сперся на штабель книжок, а зап’ясток звисав з їхніх шкіряних корінців. Зап’ясток, якого він більше не мав.

— Прийшли твої друзі, любий, — сказала Елайза.

Вони знайшли Чарльза блідим, але усміхненим. Його ліва рука була схована під простирадлом.

— Я чув тут ревіння мого дядечка з першого поверху, — сказав Чарльз, — здається, унизу була доволі жвава дискусія.

Венделл підтягнув стілець, щоб сісти поруч із ліжком.

— Якби ми знали, що ти прокинувся, ми б піднялися раніше.

Чарльз спробував сісти, але його матір заперечила:

— Ні, Чарльзе. Тобі потрібен відпочинок.

— Мамо, я відпочивав усі ці дні і вже втомився від цього. Рано чи пізно мені доведеться підвестися, — скривившись, він нахилився вперед, а Елайза швидко підклала подушки йому під спину.

— То як ти почуваєшся, Чарлі? — спитав Венделл. — Усе ще дуже боляче?

— Лише коли припиняється дія морфіну. Але я намагаюся цього не допускати, — Чарльз із зусиллям спромігся на посмішку, — але мені вже набагато краще. Я дивлюся на це з позитивного боку. Тепер мені не доведеться виправдовуватися, чому я не навчився грати на фортепіано.

Елайза зітхнула.

— Це не смішно, любий.

— Мамо, ти не будеш заперечувати, якщо я трохи побуду зі своїми друзями? Таке відчуття, що я не бачив їх цілу вічність.

— Уважатимемо це ознакою твого одужання, — вона підвелася. — Я невдовзі провідаю тебе, любий.

Чарльз почекав, доки матір вийшла з кімнати, а тоді роздратовано зітхнув.

— Боже, вона не дає мені дихнути!

— Ти справді почуваєшся краще? — спитав Норріс.

— Мій дядечко каже, що всі ознаки добрі. У мене не було лихоманки з вівторка. Сьогодні зранку мене оглядав доктор С’ювол. Сказав, що задоволений раною, — він поглянув на свою забинтовану руку і додав, — він урятував мені життя.

При згадці імені доктора С’ювола ані Норріс, ані Венделл не промовили жодного слова.

— А тепер, — сказав сяючий Чарльз і подивився на друзів, — розкажіть мені всі новини. Що трапилось останнім часом?

— Нам бракувало тебе на заняттях.

— Зомлілого Чарлі? Не дивно, що ви всі скучили за мною. Хто завгодно матиме блискучий вигляд у порівнянні зі мною.

— У тебе є безліч часу для навчання, поки ти лежиш у цьому ліжку, — сказав Венделл. — Коли повернешся до коледжу, ти будеш найбільш блискучим поміж нас.

— Ти ж знаєш, що я не повернусь.

— Звісно, повернешся.

— Венделле, — тихо сказав Норріс, — краще бути відвертими, ти не вважаєш?

— Справді. Це все на краще, — сказав Чарльз, — я ніколи не уявляв себе лікарем. Усі це знають. Я не маю ані таланту, ані зацікавленості. Це завжди були лише сподівання мого дядечка, його очікування. Я не такий, як ви. Ви щасливі, бо завжди твердо знали, ким хочете бути.

— А ким ти хочеш бути, Чарлі? — спитав Норріс.

— Спитай Венделла. Він знає, — Чарльз указав на свого друга дитинства. — Ми обидва — члени андоверського літературного клубу. Він не один, у кого є схильність народжувати поетичні рядки.

Норріс здивовано посміхнувся.

— Ти хочеш бути поетом?

— Мій дядечко раніше цього не схвалював, але тепер йому доведеться. Та й чому б мені не обрати літературний шлях? Подивіться на Джона Грінліфа Віттієра. Його вірші вже мають успіх. А той добродій з Салему, письменник, містер Готорн. Він лише на кілька років старший за мене, але б’юсь об заклад, він скоро зробить собі ім’я. То чому б не піти тим шляхом, до якого я маю схильність? — він подивився на Венделла. — Як ти назвав це колись? Потяг до письменництва?

— П’янке задоволення від письменництва.

— Так, оце воно! П’янке задоволення! — Чарльз зітхнув. — Звісно, цим нелегко заробляти на життя.

— Якось упораєшся, — сказав Венделл сухо, оглянувши добре обставлену кімнату. — Не думаю, що тобі варто цим перейматися.

— Проблема полягає в тому, що мій дядечко вважає поезію та прозу просто легковажними розвагами, які не мають реального значення.

Венделл співчуваючи кивнув.

— Мій власний батько каже те ж саме.

— Ти не мав спокуси проігнорувати його? Усе одно обрати літературний шлях?

— Але я не маю заможного дядечка. Мені у будь-якому разі треба стати лікарем. Це годуватиме мене.

— Так, але це ніколи не прогодує мене. Тепер мій дядечко має це прийняти, — він поглянув на куксу, — немає нічого настільки ж нікчемного, як однорукий хірург.

— Ах, інша річ — однорукий поет! Ти будеш найбільш романтичною фігурою.

— Яка леді захоче собі такого? — сумно запитав Чарлі. — Тепер, коли я втратив руку?

Венделл потягнувся і стиснув плече друга.

— Чарлі, послухай мене. Жодна леді, яка варта знайомства, яка варта кохання, не зверне жодної уваги на те, що в тебе немає руки.

Скрип підлоги попередив, що Елайза повертається до кімнати.

— Джентльмени, — сказала вона, — я вважаю, що йому час відпочити.

— Мамо, ми лише розбалакалися.

— Доктор С’ювол сказав, що тобі не можна себе перевантажувати.

— Усе, що я перевантажую — це мій язик.

Венделл підвівся.

— У будь-якому разі нам треба йти.

— Чекайте. Ви так і не сказали, навіщо приходили до мого дядечка.

— О, нічого серйозного. Просто поговорити про справи у Вест-Енді.

— Маєш на увазі Женця? — Чарльз пожвавився. — Я чув, що знайдено тіло доктора Беррі.

Еліза втрутилася:

— Хто тобі сказав?

— Покоївки розмовляли про це.

— Вони не мусили. Я не хочу, аби тебе щось засмучувало.

— Я не засмучений. Я хочу знати новини.

— Не сьогодні, — сказала Елайза, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. — Твоїм друзям уже час іти.

Вона провела Венделла і Норріса сходами вниз до вхідних дверей. Коли юнаки вийшли надвір, вона сказала:

— Оскільки Чарльз радий вас бачити, я сподіваюся, що наступного разу ви обговорюватимете якісь веселі та безтурботні теми. Сьогодні по обіді тут були Кітті та Гвен Веллівер, і вони буквально залили його кімнату сміхом. Він має чути щасливі розмови, особливо перед Різдвом.

Від безмозких сестер Веллівер? Норріс би краще знепритомнів. Але все, що він сказав, було:

— Ми матимемо це на увазі, місіс Лекевей. На добраніч!

Вони трохи постояли надворі, випускаючи клуби пари від дихання в холодне повітря і спостерігаючи за самотнім вершником, який проскакав повз них. Чоловік втягував голову якомога глибше у свій плащ.

— Ти знаєш, доктор Гренвілл має рацію, — сказав Венделл, — дитині буде краще тут, з ним. Ми маємо прийняти його пропозицію.

— Ми не можемо ухвалити таке рішення. Це вибір Рози.

— Ти настільки довіряєш її судженням?

— Так, довіряю, — Норріс подивився у далечінь, де кінь з вершником розчинились у пітьмі вулиці Бікон. — Гадаю, вона наймудріша з усіх дівчат, яких я зустрічав.

— Ти одурманений нею, чи не так?

— Я її поважаю. І так, я люблю її, а хто б не любив? У неї напрочуд шляхетне серце.

— Це називається «одурманений», Норрісе. Зачарований. Закоханий, — Венделл зітхнув з розумінням. — А вона, певна річ, одурманена тобою.

Норріс насупив брови.

— Що?

— Хіба ти не бачив, як вона на тебе дивиться, як жадібно ловить кожне твоє слово? Як прибрала твою кімнату, заштопала твій кітель. Вона робить усе можливе, щоб сподобатися тобі. Скільки ще очевидних доказів тобі потрібно, щоб переконатися — вона закохана в тебе.

— Закохана?

— Розплющ очі, чоловіче! — Венделл засміявся і поплескав його по плечі. — Я мушу поїхати додому на свята. Думав, ти поїдеш до Бельмонта?

Норріс усе ще стояв, уражений щойно почутим від Венделла.

— Так, — приголомшено відповів юнак, — мій батько чекає на мене.

— Як щодо Рози?

Справді, як щодо Рози?

Він думав лише про неї після того, як вони з Венделлом розійшлися. Коли повертався до свого помешкання, він розмірковував, що його друг міг виявитися правим. Роза закохана у нього? Він не помічав цього. Але навіть ніколи і не придивлявся.

Знизу з вулиці він бачив, як тремтить світло свічки у вікні його горища. Подумав, що вона ще не спить, і раптово усвідомив, що не може дочекатися зустрічі з Розою. Він побіг сходами, відчуваючи більше збудження з кожним кроком. За хвилину відчинив двері, його серце шалено калатало як від очікування, так і від напруження.

Роза заснула за столом, її голова лежала на зігнутій руці. Перед нею лежала розгорнута «Анатомія» Вістера. Поглянувши через плече дівчини, Норріс побачив, що вона роздивлялася зображення серця, і подумав: «Яка незвичайна дівчина». Свічка догорала, залишаючи лише калюжу воску, тож він засвітив іншу. Коли обережно закрив Вістера, Роза заворушилась і прокинулася.

— О, — промуркотіла вона, — ти повернувся.

Норріс дивився, як вона потягується, розминає шию, відкидає волосся. Подивившись у її обличчя, Норріс не побачив там нещирості, підступності, а лише дівчину, яка намагається скинути сонливість. Хустка, яку вона накинула на плечі, була з грубої сірувато-коричневої вовни, а коли вона потерла рукою обличчя, на ньому залишився зольний слід.

Норріс подумав, як відрізнялась вона від сестер Веллівер з їхніми шовковими сукнями, гарненькими шарфами з бахромою та чудовими черевичками з марокканської шкіри. Йому більше не хотілося зустрічатися з ними, він відчув, що нарешті зрозумів, ким вони були насправді. Якими вправними у безчесній грі у фліртування. Не такі, як ця дівчина, яка відкрито позіхає і тре очі так природно, як дитина, що тільки-но прокинулась після денного сну.

Вона подивилась на нього.

— Ви розповіли їм? Що вони сказали?

— Доктор Гренвілл утримався від оцінки. Він бажає почути розповідь з твоїх уст, — він нахилився ближче і поклав руку їй на плече. — Розо, він зробив щедру пропозицію, яку ми обидва, я та Венделл, вважаємо за найкращу. Доктор Гренвілл пропонує взяти Меггі до себе.

Вона посуворішала. Замість вдячності в її очах спалахнув жах.

— Скажи мені, що ви не погодились.

— Їй було б там краще. Заради її здоров’я та безпеки.

— Ви не мали права! — вона підхопилася на ноги.

Зазирнувши в очі дівчини, Норріс побачив там первинний вогонь. Вона готова була принести в жертву все заради тої, кого любила. Дівчина була такою відданою, що могла б витримати все, аби тільки Меггі була врятована.

— Ви віддали йому Меггі?

— Розо, я б ніколи не зрадив твою довіру.

— Вона не ваша, щоб віддавати її.

— Послухай мене. Послухай, — він узяв її обличчя в долоні і змусив подивитися на нього. — Я сказав їм, що ти єдина, хто може це вирішувати. Я сказав їм, що зроблю лише так, як ти захочеш. Я підкоряюсь твоїм наказам, Розо, чого б ти не забажала. Лише ти знаєш, як буде краще, а я лише хочу, щоб ти були щаслива.

— Ти це серйозно? — прошепотіла вона.

— Так. Чесно.

Вони розглядали один одного якусь мить. Раптом у її очах блиснули сльози, і вона відійшла. Він подумав, що вона така маленька. Така тендітна. Так, ця дівчина була сама проти всього світу, і це було дуже важко. «Вона дуже приваблива дівчина», — сказав Венделл. Дивлячись на неї зараз, Норріс бачив чисту й чесну красу, яка відблискувала навіть крізь плями золи. Красу, з якою сестри Веллівер ніколи не зможуть суперничати. Вони були просто двома самовдоволеними принцесами, вдягнутими в атлас. У цієї дівчини нічого не було, але вона взяла під своє крило того слабоумного Біллі. Вона нашкрябала все, що змогла, аби купити своїй сестрі пристойний похорон і утримувати племінницю нагодованою.

Це дівчина, яка має залишитися зі мною. Навіть якщо я цього не заслуговую.

— Розо, — промовив Норріс, — настав час поговорити про майбутнє.

— Майбутнє?

— Що буде далі з тобою та Меггі. Я буду відвертим: мої перспективи у коледжі туманні. Я не знаю, чи зможу далі оплачувати цю кімнату, не кажучи вже про їжу для нас усіх.

— Ти хочеш, щоб я пішла, — сказала вона як про вирішену справу, наче по-іншому і бути не могло. Як легко вона прийшла до того, що він хотів позбутися її. Як великодушно вона пробачила його.

— Я хочу, щоб ви були в безпеці.

— Я витримаю, Норрі. Я навчилася жити з правдою. Просто скажи мені.

— Завтра я їду додому в Бельмонт. Батько чекає мене на свята. Я тобі можу сказати, що це не буде безжурне гостювання. Він не з тих, хто любить святкування, тож я, швидше за все, проведу свята, пораючись на фермі.

— Не треба пояснювати, — вона відвернулася, — я піду вранці.

— Так, ти підеш. Зі мною.

Несподівано Роза повернулася до нього, її очі розширились від захвату.

— До Бельмонта?

— Це найбезпечніше місце для вас обох. Там знайдеться свіже молоко для Меггі і ліжко до твоїх послуг. Там вас ніхто не знайде.

— Я можу її взяти?

— Звісно, ми візьмемо її. Я і не думав залишати її тут.

У раптовому захопленні вона кинулась йому в обійми. Хоч вона й була мініатюрною, але мало не збила його з ніг. Сміючись, він упіймав її і почав кружляти маленькою кімнатою, відчуваючи, як радісно б’ється її серце.

Зненацька Роза відскочила від нього, а на її обличчі Норріс побачив сумніви.

— Але що скаже твій батько про мене? — спитала вона. — І про Меггі?

Він не міг їй брехати, тим паче під пильним поглядом дівчини.

— Я не знаю, — сказав він.