Сад кісток

11

Джулія вела машину на північ, полишаючи спеку бостонського літа і втискуючись до потоку автівок, що сунули кудись на вихідні. Вона прямувала до штату Мен. Незабаром жінка вже була на кордоні штату Нью-Гемпшир, температура на вулиці впала на десять градусів. За пів години, коли Джулія була вже у Мені, повітря здавалося геть крижаним. Невдовзі лісові краєвиди та вид скелястого узбережжя зникли в тумані. Далі на північ світ ставав сірим, дорога звивалася примарним ландшафтом напіврозчинених в імлі дерев і ледве видимих ферм.

Коли нарешті після опівдня Джулія прибула у прибережне містечко Лінкольнвілл, туман був такий щільний, що вона бачила лише велетенський контур порома на Айлсборо, який був пришвартований до пірса. Генрі Пейдж застерігав її, що на борту може бути обмежена кількість місць для транспортних засобів, тож Джулія залишила автівку на стоянці біля термінала, узяла валізу і зійшла на судно.

Якщо і були якісь красиві краєвиди, що їх можна було спостерігати з вікна порома в той день, то Джулії не поталанило їх побачити за весь час подорожі до Айлсборо.

Вона зійшла з судна і гадки не мала, де опинилася. До будинку Генрі Пейджа треба було пройти трохи більше кілометра від острівного порту. Він би назвав це «чудова літня прогулянка». Але у такому густому тумані цей шлях увижався вічністю. Джулія трималася ближче до узбіччя, щоб не бути збитою машинами, що проїздили повз, і відходила у бур’ян, коли чула звук автівки, що наближається.

«То ось яке літо у штаті Мен», — подумала вона, тремтячи у шортах і сандаліях. Десь чувся спів пташок, але їх не було видно. Усе, що вона бачила, був асфальт під ногами і бур’яни обіч дороги.

Раптово перед нею виникла почтова скринька. Геть іржава, на додачу до кривого стовпчика. Придивившись краще, Джулія змогла розібрати лише одне вицвіле слово на її боку: «СТОУНГЕРСТ».

Будинок Генрі Пейджа.

Односмугова ґрунтова дорога підіймалася густими хащами, де кущі та низько опущені гілки тягнулися, наче лапи з пазурами, щоб подряпати будь-яку машину, що заїде сюди. Що далі вона йшла, то більш некомфортно почувалася на цій безлюдній дорозі, на цьому вкритому туманом острові.

Будинок зринув так неочікувано, що Джулія зупинилась і витріщилась на нього, наче зустріла звіра, який загрозливо визирав із туману.

Будинок був із каміння та дерева, яке з роками стало відблискувати сріблом на солоному повітрі. Хоча Джулія і не бачила океану, але знала, що він поруч, бо чула шум хвиль, що билися о скелі, та крики мартинів, які кружляли над головою.

Жінка піднялася потертими гранітними сходами на ґанок і постукала у двері. Містер Пейдж казав їй, що буде вдома, але ніхто не відчиняв. Вона змерзла, не маючи з собою куртки, і не мала куди піти, окрім поромної переправи. Засмучена, Джулія лишила сумку на ґанку і пішла навколо будинку на заднє подвір’я. Якщо Генрі не було вдома, вона принаймні огляне його маєток, якщо тут, звісно, є на що дивитись.

Вона пішла кам’яною стежкою до саду позаду будинку, який геть заріс чагарниками та сухим бур’яном. Хоча сад відчайдушно потребував уваги садівника, Джулія зауважила, що це була мальовнича місцина. Вона побачила вкриті мохом сходи, які спускалися кудись у туман, і низькі кам’яні мури, що оточували ряди квітників, облаштованих один нижче одного. Спокушена шумом прибою, Джулія почала спускатися сходами, минаючи хащі чебрецю та котячої м’яти. Море мало бути вже поруч, і вона з кожним кроком очікувала побачити проблиск води.

Джулія зробила ще один крок, і її нога провалилась у порожнечу.

Зойкнувши, вона спробувала відскочити і боляче впала задом на сходи. Якусь мить витріщалась униз, на скелі, до яких було не менше п’яти метрів і між якими ворушився туман. Аж тепер вона помітила вивітрений ґрунт з обох боків і оголене коріння дерева, яке стирчало з крихкого скелястого обриву.

Дивлячись униз на море, вона подумала: «Я могла вижити при падінні, але все одно б недовго протрималася у крижаній воді».

На тремтячих ногах Джулія поверталася до будинку, увесь час страхаючись, що скеля може знов обвалитися, потягнувши її вниз разом із собою. Вона майже піднялась нагору, коли побачила чоловіка, що очікував на неї.

Він стояв сутулий, скривленою рукою стискаючи ціпок. Телефоном голос Генрі Пейджа звучав літнім, але цей чоловік був дуже старий. Волосся було біле, як туман, очі мружилися крізь окуляри у металевій оправі.

— Ці сходи небезпечні, — сказав він, — щороку новий обвал. Ґрунт нестійкий.

— Так, я помітила, — відповіла Джулія, захекана від швидкого руху сходами.

— Я Генрі Пейдж. А ви, гадаю, міс Гемілл.

— Сподіваюсь, нічого страшного, що я тут роздивилася. Доки вас не було вдома.

— Я був удома весь час.

— Ніхто не відчинив двері.

— Гадаєте, я можу так просто збігти сходами? Мені вісімдесят дев’ять. Наступного разу спробуйте трохи почекати, — він повернувся і пішов кам'яною терасою до великих скляних дверей, — проходьте. Я вже поставив охолонути пляшку чудового білого совіньйона. Хоча така прохолодна погода, як сьогодні, радше вимагає червоного.

Джулія пішла за ним до будинку. Коли вона увійшла крізь відчинену половину скляних дверей, то подумала, що це місце таке ж стародавнє, як і його володар. Усередині пахло пилом і старими килимами.

І книжками. У кімнаті, яка виходила вікнами на море, тисячі книжок було втиснуто у полиці, які височіли до самої стелі. Велетенський камін повністю займав одну зі стін. Хоча кімната була величезною, але туман, що сунув з моря, робив її темною і такою, що могла б викликати клаустрофобію. До того ж десятки коробок було складено у центрі кімнати довкола масивного дубового обіднього столу.

— Тут кілька ящиків Гільди.

— Кілька?

— Ще пару десятків унизу в підвалі. Я їх навіть ще не торкався. Можливо, ви б змогли підняти їх сюди, бо мені з цим ціпком важкувато буде впоратися. Я прохав свого внучатого племінника про це, але він увесь час зайнятий.

А я ні?

Він стукнув рукою по обідньому столу, де вміст однієї з коробок було розсипано на побитій стільниці.

— Як ви бачите, Гільда полюбляла збирати мотлох. Ніколи нічого не викидала. Коли живеш так довго, як вона, по собі залишаєш дуже багато речей. Проте саме ці, виявилось, дуже цікаві. Але вони у повному безладі. Хлопці, яких я винайняв, щоб перевезти крам, просто покидали їх у коробки абияк. Ці старі газети датовані від 1840 до 1910 року без якогось хронологічного порядку. Б’юсь об заклад, що десь там знайдуться і більш старі, але нам треба відкрити всі коробки, щоб їх знайти. На це може піти кілька тижнів.

Поглянувши на випуск «Щоденних оголошень Бостона» за десяте січня тисяча вісімсот сорокового року, Джулія раптом усвідомила той факт, що він використовує займенник «ми». Вона поглянула на старого.

— Вибачте, містере Пейдж, але я не планувала залишатися тут так довго. Чи не могли б ви просто показати мені, що знайшли стосовно мого будинку?

— О, звісно. Будинок Гільди, — на подив Джулії, він пішов геть. Його ціпок стукав дерев’яною підлогою, — зведено тисяча вісімсот вісімдесятого року, — крикнув чоловік з іншої кімнати, — для моєї пращурки на ім'я Маргарет Тейт Пейдж.

Джулія пішла за Генрі до кухні, яка мала такий вигляд, наче її не ремонтували років сімдесят. Шафки мали прошарки бруду, що глибоко в'ївся, а пічка була заляпана жиром, наче вкрита засохлими спагеті під соусом. Він понишпорив у холодильнику і витяг звідти пляшку білого вина.

— Будинок переходив у спадок від покоління до покоління. І кожне додавало свого мотлоху, як і Гільда, — вів далі старий, укручуючи штопор у корок. — Ось чому ми отримали такий скарб у вигляді документів. Увесь цей час будинок належав нашому роду, — корок вистрибнув з пляшки, і чоловік подивився на Джулію, — а тепер перейшов до вас.

— Кістки у моєму саді, імовірно, давніші, ніж було зведено будинок, — сказала вона. — Це припустила антропологиня з університету. Могила старша за будинок.

— Може бути, може бути, — він витяг з шафки два винні келихи.

— Те, що ви знайшли у тих ящиках, не розкаже нам нічого про ті кістки.

А я просто марную тут свій час.

— Як ви можете таке казати? Ви навіть ще не бачили тих паперів, — він наповнив келихи і подав один їй.

— Чи не зарано пити о такій годині? — запитала Джулія.

— Зарано? — він фиркнув. — Мені вісімдесят дев'ять років, і я маю чотириста пляшок чудового вина у своєму підвалі, кожну з яких маю намір прикінчити. Я більше турбуюсь, що тепер запізно починати пити. Тож, будь ласка, приєднуйтесь до мене. Пляшка завжди смакує краще, коли п’єш у компанії.

Вона взяла келих.

— То про що ми щойно розмовляли? — спитав Генрі.

— Жіноча могила старша за будинок.

— О, — він підхопив свій келих і почовгав назад у бібліотеку, — цілком вірогідно.

— Але я все ще не розумію, як те, що в цих ящиках, розповість мені про її особу.

Він порився у паперах на столі і витяг один, який поклав перед Джулією.

— Ось, міс Гемілл. Це ключ до розгадки.

Вона поглянула на рукописний лист, датований двадцятим березня тисяча вісімсот вісімдесят восьмого року.

Люба Маргарет!

Я дякую вам за щирі співчуття, які ви висловили з приводу смерті моєї милої Амелії. Це була найважча зима для мене через те, що чи не кожного місяця я бачив, як черговий старий друг помирає від хвороб чи віку. Тепер з великим пригніченням я усвідомлюю, як швидко спливають мої останні роки.

Я розумію, що це може бути останньою можливістю звернутися до важкої теми, яку я мав би підняти вже давно. Мені не варто було про це говорити, бо я знаю, що ваша тітка вважала за краще приховувати це від вас...

Джулія підняла погляд.

— Це написано тисяча вісімсот вісімдесят восьмого, що набагато пізніше, ніж було поховано кістки.

— Читайте далі, — сказав старий. І вона читала, доки не дійшла до кінця.

Тепер уже пізня година, а після настання ночі очі старої людини недовго можуть лишатись розплющеними. Тож зараз я додаю газетну вирізку, про яку йшлося вище. Якщо ви не маєте бажання дізнатися більше, будь ласка, дайте мені знати, і я ніколи більше про це не згадаю. Але, якщо вам цікаво дізнатися більше про своїх батьків, то я знову візьму перо за найближчої нагоди. І тоді ви дізнаєтеся цю історію, правдиву історію вашої тітки та Вестендського Женця.

З найкращими побажаннями

О. В. Г.

— Ви розумієте, хто такий О. В. Г.? — спитав Генрі. Його очі, збільшені лінзами окулярів, світилися від захвату.

— Телефоном ви сказали мені, що це був Олівер Венделл Голмс.

— А ви знаєте, ким він був?

— Він був суддею, так? У верховному суді.

Генрі роздратовано зітхнув.

— Ні, то був Олівер Венделл Голмс молодший, син! А цей лист від Венделла старшого. Ви мали чути про нього.

Джулія насупила брови.

— Він був письменником, чи не так?

— Це все, що ви про нього знаєте?

— Вибачте. Але я викладаю не історію.

— Ви викладачка? З якого предмету?

— Я вчителька третього класу.

— Навіть вчителька третього класу має знати, що Олівер Венделл Голмс старший був не просто літературним діячем. Так, він був поетом, прозаїком і біографом. Також він був викладачем, філософом і одним із найбільш впливових людей у Бостоні. Але була ще одна річ. З огляду на роль, яку вона відіграла для людства, найважливіша річ з усіх.

— То що це?

— Він був лікарем. Одним із найбільш видатних лікарів того часу.

Джулія поглянула на лист з більшою цікавістю.

— Тож це має історичну цінність.

— А Маргарет, якій адресовано листа, — це моя прапрабабуся, докторка Маргарет Тейт Пейдж, яка народилась у 1830 році. Вона була однією з перших жінок— лікарів у Бостоні. Це її будинком ви тепер володієте. У 1880 році, коли зведено її будинок, їй мало бути сорок років.

— Хто ця тітка, про яку він пише у листі?

— Гадки не маю. Я взагалі нічого про неї не знаю.

— А чи є інші листи від Голмса?

— Я сподіваюсь, ми знайдемо їх тут, — він оглянув купу ящиків, складених коло обіднього столу, — я передивився ці шість. Повний безлад, жодного порядку. Але це історія вашого будинку, міс Гемілл. Це залишили люди, які у ньому жили.

— Він писав, що додає газетні вирізки. Ви їх знайшли?

Генрі підняв газетний аркуш.

— Гадаю, він мав на увазі це.

Вирізка була така пожовкла від часу, що Джулії було важко розібрати дрібний шрифт під сірим денним освітленням. Лише коли Генрі увімкнув лампу, вона змогла прочитати слова.

Стаття була датована 28 листопада 1830 року.

УБИВСТВО У ВЕСТ-ЕНДІ НАЗВАНЕ ШОКУЮЧИМ І БЕЗГЛУЗДИМ

У середу о десятій вечора офіцери Нічної варти були викликані до лікарні Массачусетса після того, як тіло Аґнес Пул, медичної сестри, було знайдено у великій калюжі крові на задніх сходах лікарні. Зі слів офіцера Претта з варти, її поранення не лишали сумніву, що це був напад, здійснений з нелюдською жорстокістю. Рани були завдані великим ріжучим предметом, наприклад, ножем м’ясника. Єдиного свідка не може бути названо заради її безпеки, але містер Претт стверджує, що вона описує нападника як «монстра у плащі, наче сама Смерть. Плащ майорів, наче крила велетенського птаха».

— Убивство сталось у Бостоні, — сказала Джулія.

— Майже пів дня їхати каретою від вашого будинку у Вес— тоні. А жертва вбивства — жінка.

— Не бачу зв’язку з моїм будинком.

— Можливо, Олівер Венделл Голмс і є зв’язок. Він написав Маргарет, яка жила у вашому будинку. Збиває з пантелику згадка про її тітку і про вбивцю, відомого як Вестендський Жнець. Якимось чином Голмс був пов’язаний зі справою про вбивство — справою, про яку він волів розповісти Маргарет навіть через більш ніж п’ятдесят років. Чому? Що це за секрет, про який вона могла ніколи не дізнатися?

Здалеку долинув звук корабельного гудка і змусив Джулію підвести погляд.

— Мені б хотілося, щоб не треба було поспішати на пором. Я б хотіла довідатися розгадку.

— То не йдіть. Чому б вам не залишитись на ніч? Я бачив вашу сумку біля дверей.

— Я просто не хотіла лишати її в машині, тож прихопила з собою. Я планувала зупинитись у готелі в Лінкольнвіллі.

— Але ж ви бачите, скільки тут у нас роботи. У мене є дуже гарна гостьова кімната нагорі, з якої відкривається чудовий краєвид.

Вона кинула погляд у вікно, де туман став ще густішим, і уявила собі краєвид, про який казав старий.

— Але, можливо, воно і не варте вашої турботи. Здається, я єдиний, хто ще переймається історією. Я просто подумав, що ви могли відчути щось таке, коли доторкнулись до її кісток, — він зітхнув, — та що там! Яка різниця? Колись ми всі будемо такі ж, як вона. Мертві й забуті, — він повернувся. — Останній пором вирушає о пів на п’яту. Вам краще повертатись до термінала, якщо не хочете спізнитися.

Джулія не рухалась. Вона ще думала над тим, що він сказав. Про забутих жінок.

— Містере Пейдж? — покликала вона.

Чоловік повернувся, наче згорблений маленький гном, що стискав вузлуватий ціпок.

— Гадаю, я залишусь на ніч.

Як для людини його віку, Генрі міг випити, не сп’янівши, доволі багато. Коли вони повечеряли, у другій пляшці майже нічого не лишилося, і у Джулії пливло у очах. Опустилася ніч, і під світлом жарівок кімната вкрилася теплою імлою. Вони їли за тим самим столом, де були розкидані папери, поруч із залишками смаженої курки височів стос листів, які їм ще треба було передивитись. Вона вже не могла читати їх сьогодні, її голова ходила обертом.

Але Генрі не збирався зупинятися. Він знову наповнив свій келих і, зробивши ковток, потягнувся за наступним документом, одним з безкінечної колекції рукописної кореспонденції, адресованої Маргарет Тейт Пейдж. Там були листи від дітей та онуків і від колег— медиків з усього світу. Як Генрі примудрявся зосереджуватися на тих вицвілих чорнилах після стількох келихів вина? Вісімдесят дев’ять років звучало солідно, але Генрі вже перепив її та, звісно, збирався перемогти цього вечора ще й у читацькому марафоні.

Він поглянув на неї поверх своїх окулярів.

— Що, уже здалися?

— Я виснажена. І трохи схмеліла, мені здається.

— Але тільки десята.

— У мене немає вашої витривалості, — Джулія подивилась, як він підносить чергового листа до своїх окулярів, мружиться, щоб прочитати вицвілі написи, і попросила: — Розкажіть мені про вашу двоюрідну сестру Гільду.

— Вона, як і ви, була шкільною вчителькою, — він перегорнув листа і неуважно додав, — але власних дітей так і не народила.

— Як і я.

— Вам не подобаються діти?

— Я їх обожнюю.

— А Гільда не любила.

Джулія відкинулась на спинку стільця, поглянувши на купу ящиків — єдиний спадок, що лишила по собі Гільда Чемблетт.

— А чому вона жила сама? У неї нікого не було?

Генрі подивився на неї.

— А чому, ви гадаєте, я живу сам? Бо я так хочу, ось чому! Я хочу жити у власному будинку, а не у будинку для догляду за літніми людьми, — він потягнувся за келихом. — Гільда була такою самою.

Упертою ? Дратівливою ?

— Вона померла там, де хотіла, — сказав чоловік, — удома, у власному саду.

— Мені це здається сумним, що вона пролежала там усі ті дні, поки її не знайшли.

— Упевнений, що мене чекає така ж доля. Мій внучатий племінник, вірогідно, знайде мій старий скелет, що сидітиме у цьому кріслі.

— Це жахлива думка, Генрі.

— Це наслідки схильності до усамітнення. Ви живете сама і маєте розуміти, що я маю на увазі.

Вона подивилась у свій келих.

— Це не був мій вибір, — промовила Джулія, — мій чоловік покинув мене.

— Чому? Ви справляєте враження доволі приємної молодої жінки.

Доволі приємної. Авжеж, від таких чоловіки і тікають. Його зауваження мимоволі образило її, і Джулія навіть розсміялася. Але десь у глибині цього сміху зачаїлися сльози. Вона нахилилась уперед і поклала голову на руки, намагаючись приборкати емоції. Чому це трапилось зараз, чому тут — у присутності цього ледве знайомого чоловіка. За всі ці місяці, відколи пішов Річард, вона не плакала жодного разу, вражаючи всіх своєю стійкістю. Тепер вона вже не могла стримувати сльози, хоча і намагалась це зробити, але тіло її почало здригатися. Генрі не вимовив ані слова і не робив спроб заспокоїти її. Він просто розглядав її, як розглядав ті старі газети, наче цей спалах був для нього чимось новеньким і тому цікавим.

Вона витерла обличчя і різко підвелася.

— Я приберу тут, — сказала Джулія, — а потім, гадаю, мені краще піти спати.

Вона зібрала посуд, який залишився після вечері, і вирушила до кухні.

— Джуліє, — покликав Генрі, — як його ім’я? Вашого чоловіка.

— Річард. Але він мій колишній чоловік.

— Ви все ще кохаєте його?

— Ні, — м’яко відповіла Джулія.

— То чому ж, чорт забирай, ви через нього плачете?

Такий уже був Генрі, завжди намагався вхопитися за суть.

— Бо я ідіотка, — відповіла вона.

Десь у будинку задзвенів телефон.

Джулія чула, як Генрі прочовгав повз двері її спальні, стукаючи своїм ціпком. Хто б то не був, але вони знали, що йому знадобиться час, щоб дістатися телефону, бо дзвоник пролунав більше десяти разів, перш ніж чоловік нарешті підняв слухавку. Слабко почулося, як він відповів: «Алло». Потім, через кілька секунд: «Так, вона зараз тут. Ми розбирали коробки. Чесно кажучи, я ще остаточно не вирішив».

Вирішив що? З ким він розмовляв?

Вона намагалася розчути його наступні слова, але Генрі став говорити тихіше, і все, що вона могла чути, було лише нерозбірливим буркотінням. Невдовзі його голос замовк, і вона чула лише море за вікном і скрип та тріск старого будинку.

Наступного ранку, при денному світлі, той дзвінок уже не здавався таким обурливим.

Джулія злізла з ліжка, натягнула джинси та свіжу футболку і підійшла до вікна. Сьогодні також жодних краєвидів. Принаймні туман здавався ще густішим і так щільно спресованим, що вона подумала, якщо висунути руку у вікно, то вона потрапить у щось на кшталт сірої цукрової вати.

«Я подолала такий шлях сюди, у Мен, — подумала Джулія, — і навіть не бачила моря».

Почувся різкий удар у її двері, і вона здригнулася.

— Джуліє, — погукав Генрі, — ви вже прокинулись?

— Я щойно встала.

— Ви маєте негайно спуститися.

Його наполегливість змусила її, не зволікаючи, підійти до дверей і відчинити їх.

Генрі стояв у холі, його обличчя світилося від збудження.

— Я знайшов ще одного листа.