Сад кісток

25

Сховавшись у куточку під ґанком, захищена від сильного вітру, Роза дивилася через лікарняне поле, не відриваючи погляду від вікна на горищі Норріса. Вона спостерігала вже кілька годин, але тепер опустилася ніч, дівчина не могла розрізнити силует його будинку на тлі інших споруд. Чому він не повернувся? Що, як він не повернеться сьогодні? Роза плекала надію на ще одну ніч під його дахом, ще одну можливість побачити його, почути його голос. Сьогодні вранці вона прокинулась і знайшла на підлозі монети, які він для неї залишив. Монети, які допоможуть зберегти Меггі нагодовану та в теплі ще тиждень. Замість платні за його щедрість Роза заштопала дві потерті сорочки Норріса. Навіть якби вона не була винна чоловікові, вона б з радістю полагодила ті сорочки, просто заради задоволення від доторків до тканини, яка торкалась його спини, тканини, яка знала тепло його тіла.

Дівчина побачила вогник свічки у вікні. У його вікні.

Вона пішла через лікарняне поле. Роза подумала, що тепер Норріс погодиться її вислухати. Він, певна річ, уже чув останні новини.

Вона рішуче відчинила двері й зазирнула всередину. Потім тихо ковзнула повз два поверхи, щоб опинитися на горищі. Біля його дверей дівчина зупинилась, її серце шалено билося. Через те, що вона бігла сходами? Чи тому, що вона була близька до нової зустрічі з Норрісом?

Вона поправила волосся, розгладила спідницю, але, навіть зробивши це, почувалась ніяково, бо всі зусилля були заради чоловіка, який би не подивився на неї вдруге. Навіщо йому дивитися на Розу після того, як він танцював з усіма тими вишуканими леді минулої ночі?

Роза мигцем бачила їх, коли вони виходили з будинку доктора Гренвілла і сідали у свої карети. Ті чарівні дівчата у шикарних шовкових сукнях, вельветових мантіях, з хутряними муфтами. Вона спостерігала, як недбало вони давали облямівкам тягнутися брудним снігом, але, ясна річ, вони не будуть відчищати ті плями. Вони не мусили проводити години, як Роза, схилившись з голкою та ниткою, шиючи при такому поганому освітленні, що одного дня її очі назавжди залишаться змруженими, наче вона вишила зморшки на власній шкірі.

Один сезон прийомів і танців — і бідолашні старі сукні відійдуть у минуле, даючи дорогу новішим стилям, більш сучасним відтінкам тканини.

Переховуючись у пітьмі біля будинку доктора Гренвілла, Роза помітила ту саму сукню, яку пошила власноруч із рожевого шовку. Вона прикрашала юну міс із круглим обличчям, яка хихикала весь час, поки йшла до карети. Чи таким дівчатам ви надаєте перевагу, містере Норріс? Тому що я не можу конкурувати з ними.

Роза постукала. Стояла з прямою спиною та піднятим підборіддям, коли почула його кроки, що наближалися до дверей. Раптом Норріс опинився перед нею, світло падало ззаду нього у темряву сходів.

— Ось ви де! Де ви були?

Вона знічено помовчала.

— Я гадала, мені краще побути деінде, поки вас немає вдома.

— Вас не було цілий день? Вас ніхто тут не бачив?

Його слова вразили її, наче ляпас по обличчю. Увесь день вона не могла дочекатися зустрічі з ним, а він ось так з нею привітався. Вона подумала, що він не хоче, щоб хтось дізнався про неї. Секрет, якого він соромиться.

Роза промовила:

— Я лише повернулася розповісти вам, що я почула на вулицях. Доктор Беррі мертвий. Його знайдено під Вест-Бостонським мостом.

— Я знаю. Містер Претт розповів мені.

— Тоді ви знаєте все, що і я. На добраніч, містере Маршалл! — вона повернулась.

— Куди ви збираєтесь?

— Я ще не вечеряла.

І навряд чи зроблю це сьогодні.

— Я приніс вам поїсти. Хіба ви не залишитесь?

Вона зупинилась на сходах, уражена несподіваним запрошенням.

— Будь ласка, — сказав Норріс, — заходьте. Тут є ще дехто, хто волів би з вами поговорити.

Роза все ще відчувала біль від його попередніх слів, а гордість підштовхувала її відхилити запрошення. Але її шлунок був порожній, і вона хотіла дізнатися, ким міг бути той дехто.

Дівчина увійшла до кімнати і побачила маленького чоловіка, який стояв коло вікна. Він був їй знайомий, Роза пам’ятала його з лікарні. Як і Норріс, Венделл Голмс був студентом-медиком, але вона одразу помітила різницю між ними.

Перше, на що вона звернула увагу, це висока якість пальта Голмса, яке фахівець пошив спеціально для його вузьких плечей і тонкої талії. Його очі були як у горобця — ясні та уважні. Коли вона роздивлялася його, Роза розуміла, що він також роздивляється її, вивчає й оцінює.

— Це мій одногрупник, — сказав Норріс, — містер Олівер Венделл Голмс.

Маленький чоловік кивнув.

— Міс Конноллі.

— Я вас пам’ятаю, — сказала вона. Бо ви на вигляд наче маленький ельф. Але він навряд чи оцінив би таку спостережливість. — Ви хотіли мене бачити, містере Голмс?

— Через смерть доктора Беррі. Ви вже чули про це.

— Я побачила натовп біля мосту. Там мені сказали, що знайдено тіло доктора.

— Такий розвиток подій значною мірою ускладнює картину, — сказав Венделл, — до завтра газети наведуть жаху. Вестендський Жнець усе ще на волі! Суспільство знову бачитиме монстрів повсюди. Це ставить містера Маршалла у вкрай незручне становище. Можливо, навіть наразить на небезпеку.

— Небезпеку?

— Коли суспільство налякане, воно припиняє бути розсудливим. І може спробувати чинити правосуддя на власний розсуд.

Вона повернулась до Норріса.

— Ах, то ось чому ви раптом вирішили мене послухати. Бо тепер це стосується вас.

Норріс, визнаючи свою провину, кивнув.

— Пробачте мені, Розо. Я мав приділити більше уваги вашим словам минулого вечора.

— Ви соромились навіть бути побаченим зі мною.

— А тепер я соромлюся своєї поведінки стосовно вас. Моїм єдиним виправданням є те, що мені є багато про що подумати.

— О, так! Про ваше майбутнє.

Він зітхнув з таким розпачем, що Роза майже пробачила його.

— У мене немає майбутнього. Більше немає.

— Але що я тепер можу змінити?

— Зараз важливо, — сказав Венделл, — дізнатися правду.

— Правда має значення лише для тих, кого несправедливо звинуватили, — сказала Роза. — Усім іншим нема до неї діла.

— Мені є, — вигукнув Венделл, — а ще було б Мері Робінсон і докторові Беррі. І майбутнім жертвам убивці, я переконаний, також є діло, — він підійшов до дівчини, його погляд був таким гострим, що їй здалося, ніби він проникає їй просто у свідомість. — Розкажіть нам про свою племінницю, Розо. Маленьку дівчинку, яку всі розшукують.

Якийсь момент вона мовчала, зважуючи, наскільки можна довіряти Оліверові Венделлу Голмсу. І вирішила, що немає іншого виходу, окрім як довіритися йому. Вона дійшла до межі і от-от могла знепритомніти від голоду.

— Я розкажу, — промовила Роза, — але спершу... — вона подивилась на Норріса, — ви сказали, що принесли мені поїсти.

Вона їла і розповідала свою історію, перериваючись, щоб відкусити курячої ніжки чи покласти до рота шматок хліба. Зовсім не так їдять усі ті чемні леді, але й їжа ця не була подана на витонченому сервізі зі столовим сріблом. Востаннє Роза їла вранці, сухий шматочок в’яленої скумбрії, який торговець рибою хотів кинути своєму коту, а натомість дав їй, пожалівши дівчину. Кілька монет, які залишив їй Норріс того ранку, вона не витратила на їжу для себе. Замість того Роза поклала їх у руку Біллі й попрохала його віднести гроші Гепзібі.

Принаймні наступний тиждень маленька Меггі буде сита.

А тепер, уперше за кілька днів, вона теж могла наїстися. Що й робила, поїдаючи м’ясо разом з хрящами, висмоктуючи кістковий мозок, залишаючи купу поламаних курячих кісток, обгризених дочиста.

— Ви справді не здогадуєтесь, хто б міг бути батьком дитини вашої сестри? — спитав Венделл.

— Аурнія нічого мені не казала. Хоча вона натякала...

— Так?

Роза помовчала. Вона поклала хліб, її горло стиснулося від споминів.

— Вона прохала мене покликати священника для останньої сповіді. Це було дуже важливо для неї, але я весь час відкладала це. Не хотіла, щоб вона припиняла боротися. Я хотіла, щоб вона жила.

— А вона хотіла сповідатися у своїх гріхах.

— Сором не давав їй розповісти мені, — сказала вона тихо.

— А батько дитини залишився невідомим.

— Тільки не для містера Ґарета Вілсона.

— А, так, таємничий адвокат. Чи можу я побачити візитівку, яку він вам дав?

Роза витерла жирні руки і полізла до кишені по візитівку. — Він живе на Парковій вулиці. Адреса вражає.

— Ця адреса не робить його джентльменом, — зауважила Роза.

— Ви не довіряєте йому ані на йоту, чи не так?

— Подивіться на його огидну компанію.

— Ви маєте на увазі містера Тейта?

— Він використав Ебена, щоб знайти мене. Що робить містера Вілсона не кращим за нього, незважаючи на пишність його адреси.

— Чи сказав він щось про те, ким міг би бути його клієнт? — Ні.

— Може, ваш свояк знає?

— Дурень він. Що Ебен взагалі може знати? А містер Вілсон був би двічі дурнем, якби сказав йому.

— Не думаю, що цей містер Ґарет Вілсон такий уже дурний, — сказав Венделл і знову подивився на адресу. — Ви казали щось про це Нічній варті?

— Ні.

— Чому ні?

— З містером Преттом розмовляти немає сенсу, — презирливий тон Рози не лишав сумнівів щодо її ставлення до цієї людини.

Венделл посміхнувся.

— Мушу погодитися.

— Я гадаю, що з Тупого Біллі вийшов би кращий констебль. У будь-якому разі, містер Претт би мені не повірив.

— Ви так у цьому впевнені?

— Таким, як я, ніхто не вірить. Ми, ірландці, маємо бути під наглядом увесь час, або ми поцупимо щось із ваших кишень, або викрадемо ваших дітей. Якби ви, лікарі, не розрізали нам груди і не зазирали досередини, як намальовано у книжці он там, — вона вказала на «Анатомію» на столі Норріса, — ви б, напевне, вважали, що у нас навіть серця не такі ж самі, як у вас.

— О, я не маю жодних сумнівів, що у вас є серце, міс Конноллі. До того ж таке шляхетне, що ви взяли на себе таку ношу, як ваша племінниця.

— Навряд чи це ноша. Це моя родина.

Єдина, хто залишився.

— Ви впевнені, що дитина у безпеці?

— Якщо я у безпеці, то й про неї потурбуюсь.

— Де вона? Ми можемо її побачити?

Роза вагалася. Хоча погляд Венделла був непохитний і вона не мала приводу не довіряти йому, усе ж ставкою було життя Меггі.

Норріс сказав:

— Здається, що це все через неї. Ми лише хочемо переконатися, що вона захищена належним чином і здорова.

Це прохання Норріса переконало її. З часу їхньої першої зустрічі у лікарні Роза тягнулася до нього. Відчувала, що, на відміну від інших джентльменів, до Норріса можна звернутися. Минулої ночі своїм милосердям він підтвердив її віру в нього.

Вона визирнула у вікно.

— Уже доволі темно. Я ніколи не ходжу туди при денному світлі. — Зараз має бути безпечно.

— Я покличу екіпаж, — сказав Венделл.

— Жоден екіпаж не проїде тим провулком, куди я вас поведу, — дівчина загорнулась у свій плащ і повернулася до дверей. — Ми підемо пішки.

У світі Гепзіби завжди панувала пітьма. Навіть якщо Роза приходила, коли сонце ще не сіло, його світло ледве проникало всередину кімнати з низькою стелею. У своєму намаганні зберегти тепло Гепзіба забила зачинені віконниці, перетворивши свою кімнату на маленьку темну печеру, де дальні кутки перебували у вічній темряві. Того вечора Роза побачила такий самий темний простір, як і зазвичай. Замість вогнища залишилося саме розжарене вугілля, і не світилося жодної свічки.

Із радісним сміхом Роза витягла Меггі з кошика і піднесла маленьке обличчя до свого, вдихаючи знайомий аромат її волосся, її пелюшок. Меггі відповіла кашлем, а маленькі пальчики потягнулися і схопили у жменьку волосся Рози. Слиз зблиснув на її верхній губі.

— Ах, моя люба дівчинко, — сказала Роза, притискаючи Меггі до своїх порожніх грудей. Хотіла б вона сама годувати дитину!

Двійко джентльменів стояли позаду, зберігаючи тишу, і спостерігали, як вона метушиться довкола дитини. Роза повернулася до Гепзіби.

— Вона захворіла?

— Почала кашляти минулої ночі. Тебе не було кілька днів. — Я надіслала гроші сьогодні. Біллі ж приніс їх?

У слабкому світлі вогнища Гепзіба зі своєю товстою шиєю скидалася на величезну жабу, посаджену на стілець.

— Так, дурний хлопчик приніс їх. Треба буде більше.

— Більше? Але ж там було стільки, скільки ви просили.

— Тепер вона не дає мені спати, ось ця. Кашляє.

Норріс сказав:

— Чи можемо ми оглянути її? Треба пересвідчитись, що дитина здорова.

Гепзіба подивилась на нього і пробурчала:

— Хто ви такі, джентльмени, щоб непокоїтися про сироту?

— Ми — студенти-медики, мадам. Ми непокоїмося про всіх дітей.

— Ого, ви тільки уявіть! — Гепзіба засміялася. — Я покажу вам ще тисячу таких, коли ви закінчите з цією.

Норріс запалив свічку від вогнища.

— Піднесіть дитину сюди, Розо. Тут буде краще видно.

Роза принесла йому Меггі. Дитина довірливими очима дивилася на Норріса, коли він розмотав ковдру і перевірив її груди, торкнувся живота. Роза помітила, що він уже мав упевнені та вмілі руки лікаря, і уявила, яким він колись буде — зі смужками сивини у волоссі, зі спокійним і мудрим поглядом. О, вона сподівається, що знатиме його тоді! Вона сподівається, що побачить, як він дивитиметься на свою власну дитину. Нашу дитину.

Він ретельно оглянув немовля, чиї пухкі стегна свідчили про задовільну дієту. Але дівчинка кашляла, і смужки світлого слизу текли з її ніздрів.

— Схоже, лихоманки немає, — сказав Норріс, — але закладено ніс.

Гепзіба зневажливо пробурчала:

— Усі малюки мають закладений ніс. Немає дитини у південному Бостоні, у якої не було б шмарклів під носом.

— Але не такі маленькі.

— Вона їсть більш ніж достатньо. А тепер мені за це треба платити більше.

Венделл поліз до кишені і витяг повну жменю монет, яку поклав до вологої руки годувальниці.

— Тут більш ніж достатньо. Але дитина має бути добре нагодованою та здоровою. Ви зрозуміли?

Гепзіба витріщилася на гроші. А потім сказала з нетиповою ноткою поваги:

— О, вона буде, сер! Я про це подбаю.

Роза пильно подивилася на Венделла, вражена його щедрістю.

— Я знайду можливість розплатитися з вами, містере Голмс, — сказала вона тихо. — Я вам обіцяю.

— Не потрібно говорити про платню, — відповів Венделл. — Якщо ви нас пробачите, ми з містером Маршаллом маємо поговорити наодинці.

Він подивився на Норріса, і два чоловіки вийшли надвір, у провулок.

— Не лише один, а одразу два джентльмени платять за тебе, га? — Гепзіба подивилась на Розу і, розуміючи, захихикала. — А ти ще та штучка!

— Це місце жахливе! — сказав Венделл, — навіть якщо вона тримає дитину нагодованою, подивись на цю жінку! Вона огидна. А цей район — усі ці хащі — вони сповнені хворобами.

«І тут повно дітей», — подумав Норріс, поглянувши вузьким провулком на вікна, де мерехтіли свічки. Сила-силенна дітей, і кожен з них такий вразливий, як і Меггі. Вони стояли біля дверей Гепзіби, тремтіли, ніч стала відчутно холоднішою за той короткий час, який вони провели всередині.

— Вона не може там залишатися, — погодився Норріс.

— Питання лише, — проговорив Венделл, — який маємо вибір.

— Вона має бути з Розою. Ніхто не подбає про неї краще.

— Роза не може її годувати. А якщо вона має рацію щодо вбивств, якщо за нею справді полюють, то їй краще триматися від дитини якомога далі. Вона це знає.

— І це розбиває її серце. Ти це бачиш.

— Добре, що вона усвідомлює необхідність цього, — Венделл подивився у провулок, спостерігаючи, як п'яний чоловік, хитаючись, вийшов з дверей і нетвердою ходою вирушив у інший бік. — Вона доволі спритна дівчина. Вона мала бути винахідливою, щоб просто зберегти своє тіло і душу на цих вулицях. Я маю відчуття, що у будь-якій ситуації Роза Конноллі знайде засіб урятуватися. І врятувати свою племінницю також.

Норріс пригадав жалюгідний прибутковий будинок, куди він приходив до неї. Він подумав про кімнату, якою повзали комахи, і про чоловіка, що кашляв у кутку, і про підлогу, укриту брудною соломою.

Чи зміг би я витримати бодай одну ніч у такому місці?

— Неабияка дівчина, — сказав Венделл.

— Я це зрозумів.

— І дуже приваблива також. Навіть у тих ганчірках.

— Я також помітив.

— Що ти збираєшся з нею робити, Норрісе?

Венделл заскочив його своїм питанням. Що він збирався з нею робити? Цього ранку він був сповнений рішучості позбутися її з кількома монетами і найліпшими побажаннями. І ось він усвідомив, що не може дозволити їй знову опинитися на вулиці, де весь світ, здається, готовий її розчавити. А тепер і дитина, виявилося, має для нього значення. Хто встоїть перед чарами такої спокійної і усміхненої дівчинки.

— Незалежно від твого вибору, — сказав Венделл, — ваші долі, здається, пов’язані.

— Що ти маєш на увазі?

— Вестендський Жнець полює на вас обох. Роза переконана, що він її переслідує. Нічна варта переконана, що він — це ти. Доки його не впіймають, ви у небезпеці, — Венделл повернувся і поглянув на двері Гепзіби, — як і дитина.