«То тепер ось як можна заробляти на життя», — думав Джек Б’юрк, важко крокуючи вулицею Вотер у своєму найкращому пальті та чистих чоботах. Жодної землі навколо у темряві. Не треба ухилятися від куль. Більше не треба повертатися додому в брудному одязі, який смердить мертвечиною. З настанням зими ґрунт став промерзлим і твердим, наче каміння. А товар почав прибувати з півдня, втиснутий у діжки з написами «Соління», «Мадера» чи «Віскі». Оце сюрприз чекатиме на крадія, що у прагненні випити потайки зазирне в одну з тих діжок. Бідолашний спраглий чоловік суне носа під кришку, його губи тремтітимуть від передбачення, але все, що він знайде замість віскі, буде голий труп, збережений у розсолі.
Після такого можна геть втратити хист до випивки.
Забагато таких діжок почало прибувати з Вірджинії та обох Каролін останнім часом. Чоловіки чи жінки, чорні чи білі, товар користувався великим попитом у медичних школах. Невгамовний апетит до трупів, здавалося, з кожним роком лише зростав. Він бачив, як просувалися справи. Бачив діжки на подвір’ї доктора С’ювола і знав, що в них був не огірковий розсіл. Конкуренція стала шаленою, і Джек уявляв собі нескінченну низку. Віз за возом, навантажені самими лише діжками, у які напхано південних мерців, по двадцять п’ять доларів за кожного, що їх везли до анатомічних лабораторій Бостона, Нью-Йорка та Філадельфії. Як він міг змагатися з таким?
Набагато легшим шляхом заробітку був той, яким він займався сьогодні, крокуючи у чистих чоботах при денному світлі по вулиці Вотер. Не найкращий район, але і не гірший для торговців, які зібралися тут цього ясного прохолодного ранку зі своїми фургонами, навантаженими брусками пиломатеріалів чи тканиною.
Це була вулиця робітників, і майстерня, до якої прямував Джек, мала б відповідати їхнім смакам і вимогам. Але за пильною вітриною був виставлений вечірній кітель, який навряд чи став би їм у пригоді. Він був пошитий з чудового малинового сукна й прикрашений золотою тасьмою. Кітель змушував вас зупинитися просто серед вулиці і почати мріяти про краще жияя. Кітель немовби казав: «Навіть така людина, як ти, може мати вигляд принца!». Річ, непридатна для торговців, і кравець, певна річ, знав про це. Але все одно вирішив виставити її, наче сповіщав, що він націлений на краще місце.
Звук дзвоника сповістив про прихід Джека до майстерні. Усередині були представлені більш поширені речі: бавовняні сорочки та штани і короткі куртки з темної тканини. Навіть кравець із примарною шляхетністю мусив задовольняти практичні потреби клієнтів.
Джек стояв, вдихаючи аромат вовни та їдкий запах барвників. Темноволосий чоловік з акуратно підстриженими вусами з’явився з комори. Він оглянув Джека з ніг до голови так, наче про себе робив заміри для майбутнього костюма. Чоловік був охайно вдягнений, його піджак був ідеально підігнаний до підтягнутої талії, і хоча він і не був надто високим, але мав поставу людини, яка зависокої думки про себе.
— Доброго ранку, сер! Чим можу служити? — промовив кравець.
— Ви містер Ебен Тейт? — спитав Джек.
— Так, це я.
Хоча Джек і був одягнений у своє найкраще пальто та чисті чоботи, але мав виразне відчуття, що містер Тейт оцінив його одяг і визнав його нікчемним.
Ебен сказав:
— Гарний вибір сукна за розумними цінами. Щойно прибуло з мануфактури Ловелла. Ідеально підійде для нового пальта.
Джек подивився на своє пальто і не знайшов причини купувати нове.
— Чи, можливо, ви шукаєте плащ або сорочку? Можу запропонувати кілька дуже практичних різновидів. Щось, що ідеально підійде для вашої професії. Перепрошую, чим ви...
— Я тут не для того, щоб купувати одяг, — пробурмотів Джек, ображений тим, що, лише з єдиного погляду, цей незнайомець визнав його клієнтом, якому потрібно щось практичне за розумною ціною. — Я тут, щоб спитати вас про одну людину. Людину, яку ви знаєте.
Увага Ебена перемикнулася на широкі груди Джека, наче він підраховував, скільки метрів сукна йому знадобиться.
— Я кравець, містере...
— Б’юрк.
— Містере Б’юрк. Якщо вас цікавить сорочка чи штани, я залюбки допоможу. Але я намагаюсь уникати непотрібних балачок, тож не впевнений, що зможу вам допомогти.
— Це стосується Рози Конноллі. Ви знаєте, де я можу її знайти?
На подив Джека, Ебен розсміявся.
— Ви теж, га?
— Що?
— Здається, що всі цікавляться Розою.
Джек знітився. Скількох ще найняли, щоб знайти її? Скільки у нього конкурентів?
— То де вона? — спитав він.
— Я не знаю і знати не хочу.
— Чи не доводилась вона сестрою вашій дружині?
— Мені однаково немає до неї діла. Я соромлюся визнавати, що вона має стосунок до мене. Маленька нікчема — ось вона хто! Ще й брехню про мене розповідає. А ще крадійка. Ось що я сказав Нічній варті, — він зробив паузу, — ви ж не з варти, так?
Джек не відповів.
— Де її можна знайти?
— Що вона утнула цього разу?
— Просто скажіть, де її шукати.
— Останнє, що я чув — вона мешкала у якійсь щурячій дірі у провулку Фішері.
— Більше не мешкає. Не з’являлась там кілька днів.
— Тоді нічим не можу допомогти. А тепер, з вашого дозволу, — Ебен повернувся і зник у коморі.
Джек залишився стояти, розчарований. І занепокоєний тим, що інший шукач може вистежити дівчину раніше за нього. Чи отримає він тоді свою винагороду? Чи йому доведеться задовольнитися тим, що він уже має? Сума, звісно, велика, але недостатня.
Ніколи не буває достатньо.
Він подивився на двері, в які вийшов той самовдоволений кравець.
— Містере Тейт, — погукав він.
— Я ж розповів вам усе, що знаю, — долинуло з-за дверей, але чоловік не з’явився.
— Вам за це заплатять.
Це були магічні слова. За дві секунди Ебен вийшов з комори. — Скільки?
Як швидко можуть порозумітися два чоловіки. Їхні погляди зустрілись, і Джек подумав, що цей добродій розуміє, що насправді важливо.
— Двадцять доларів, — сказав він, — знайдіть її для мене.
— Мій час навряд чи вартує двадцять доларів. У будь-якому разі, я вже сказав вам, що не знаю, де вона.
— У неї є якісь друзі? Хтось, хто міг би знати?
— Лише той придурок.
— Хто?
— Худорлявий хлопчина. Його всі знають. Вештається Вест— Ендом, випрошує пенні.
— Ви маєте на увазі Тупого Біллі?
— Саме його. Він мешкав з нею у провулку Фішері. Тинявся тут, шукаючи її. Приніс її ганчір’я, думав, вона зі мною.
— Тож Біллі також не знає, де вона?
— Ні, але він має чуття, — Ебен розсміявся. — Може, він і дурний, але знає, де що відшукати.
«А я знаю, де відшукати Біллі», — подумав Джек, повертаючись, щоб піти.
— Чекайте, містере Б’юрк. Ви сказали, що мені заплатять.
— За корисну інформацію. Але вона має бути корисна.
— Що, як я сам її розшукаю?
— Просто скажіть мені. Я потурбуюсь, щоб вам заплатили.
— Хто заплатив? На кого ви працюєте?
Джек похитав головою.
— Повірте мені, містере Тейт, — сказав він, — вам краще не знати.
ЗНАЙДЕНО ТІЛО ДОКТОРА БЕРРІ
До неабиякої несподіванки привели пошуки Вестендського Женця. У неділю ввечері, о дев'ятій годині, двоє молодих хлопців, граючись біля ріки Чарльз, знайшли тіло чоловіка під Вест-Бостонським мостом. Влада встановила, що труп належав нікому іншому, як докторові Натаніелю Беррі, який зник з робочого місця сімейного лікаря на початку цього місяця. Украй жахливе та, цілком очевидно, навмисне поранення живота свідчить про те, що це не було самогубством.
Доктор Беррі був об'єктом активних пошуків від Мену до Джорджії у зв'язку з нещодавніми вбивствами двох медсестр біля лікарні, де він працював. Надмірна жорстокість, з якою вони були скоєні, викликала хвилю страху в цій місцевості. А раптове зникнення доктора Беррі було розцінене констеблем Лайонзом із Нічної варти як переконливий доказ провини доктора Беррі у тому, що сталося. Тепер смерть доктора Беррі спричиняє хвилю занепокоєння імовірністю того, що Вестендський Жнець залишається на волі.
Автор знає з надійних джерел, що інший підозрюваний зараз перебуває під слідством. Його описують як молодого чоловіка, який одночасно має навички м’ясника та хірурга. Більше того, цей джентльмен мешкає у Вест-Енді. Чутки про те, що він наразі навчається у Бостонському медичному коледжі, не підтверджуються.
«Із джентльмена до прокаженого лише за один день», — подумав Норріс, коли побачив шпальту «Щоденних оголошень», яку вітер ніс вулицею повз нього. Чи був бодай один високопосадовець у Бостоні, який не прочитав цю стапю? Хтось, хто б не здогадувався, кого описували, як «молодого чоловіка, який одночасно має навички м’ясника та хірурга»?
Того ранку, увійшовши до аудиторії на ранкову лекцію, він помітив пильні погляди і почув глибокі втягування повітря. Ніхто прямо не заперечував його відвідуванню занять. Як вони могли, коли формально йому не було пред’явлено жодних обвинувачень? Ні, джентльмени не так поводилися під час скандалу. Вони шепотілися й робили натяки, які тепер йому доводилося терпіти. Так чи інакше, але скоро це важке випробовування має скінчитися. Після різдвяних свят доктор Гренвілл та опікуни коледжу мають озвучити своє рішення, і Норріс дізнається, чи є йому тут місце.
А зараз він був зосереджений на такому: скрадатися Парковою вулицею та стежити за чоловіком, який міг знати Женця.
Вони з Розою спостерігали за будинком увесь день, а тепер згасаюче денне світло забирало з собою останні блідо-рожеві фарби, залишаючи тільки похмурі сірі тіні. Навпроти них був номер п’ять — один із восьми розкішних будинків, які вишикувалися на тому боці вулиці. Їхні фасади дивилися на голі дерева вкритого снігом громадського парку.
За весь час вони не побачили ані натяку на містера Ґарета Вілсона чи інших відвідувачів. Венделл розпитував про цього чоловіка, але дізнався небагато. Лише те, що він нещодавно повернувся з Лондона, а його будинок на Парковій вулиці майже рік стояв порожній.
Хто ваш клієнт, містере Вілсон? Хто платить вам за вистежування дитини, за залякування беззахисної дівчини?
Двері у п’ятому номері несподівано відчинилися.
Роза прошепотіла:
— Це він. Це Ґарет Вілсон.
Чоловік був тепло вдягнутий. На ньому була боброва шапка та важке пальто. Він затримався біля дверей, щоб натягнути чорні рукавички, потім жваво пішов Парковою вулицею у бік Капітолія.
Норріс провів чоловіка поглядом.
— Подивимось, куди він іде.
Вони дозволили йому дійти до кінця вулиці, перш ніж піти за ним. Біля Капітолія Вілсон провернув на захід і пірнув у лабіринт вулиць Бікон Гілу.
Норріс і Роза йшли за ним повз величні цегляні будинки і роздягнені зимою липи. Тут було тихо, надто тихо. Лише раптовий екіпаж прогрюкотів повз них. Чоловік, якого вони переслідували, нічим не виказував розуміння того, що за ним стежать, і йшов спокійно, лишаючи позаду себе розкішні будинки вулиці Честнат. Його шлях лежав у напрямку більш скромної місцевості, відмінної від тієї, де джентльмени, які мешкають на багатій Парковій вулиці, прогулюються зазвичай.
Коли Вілсон раптово повернув до вузької вулиці Ейкорн, Норріс подумав, що той міг неочікувано здогадатися про переслідування. Чому ще Вілсону могло знадобитися відвідувати цю маленьку вуличку, де мешкають кучери та маркітанти?
У слабкому світлі сутінок Вілсон був майже невидимим, крокуючи темним хідником. Він зупинився біля дверей і постукав. За мить йому відчинили, і почувся чоловічий голос:
— Містере Вілсон! Як приємно знову бачити вас у Бостоні після стількох місяців.
— Чи прибули інші?
— Не всі, але вони прийдуть. Ця жахлива справа дуже турбує нас усіх.
Вілсон зайшов до будинку, і двері зачинились за ним.
Наступною пішла Роза, нахабно крокуючи вулицею з таким виглядом, наче вона була місцева. Норріс рушив за нею до ґанку, і вони пильно оглянули будинок. Він нічим особливим не вирізнявся, просто один з ряду безбарвних цегляних будинків. Над дверима був масивний одвірок, і в слабому світлі Норріс лише помітив символи, викарбувані на граніті.
— Хтось іще йде, — прошепотіла Роза.
Швидко вона взяла його під руку, і вони пішли геть, притиснувшись тілами, наче коханці. Їхні спини були повернуті до людини, яка щойно повернула до вулиці позаду них. Вони почули стукіт у двері.
Той самий голос, що вітав Ґарета Вілсона, промовив:
— А нам було цікаво — прийдете ви чи ні.
— Перепрошую за свій вигляд, але я щойно від хворого.
Норріс різко зупинився, надто шокований, щоб іти далі. Він повільно обернувся. Хоча йому й не було видно обличчя чоловіка у темряві, але він упізнав знайомий силует, широкі плечі були обтягнуті величезним пальтом. Навіть коли чоловік увійшов до будинку, а двері за ним зачинилися, Норріс усе ще не міг зрушити з місця. Цього не може бути.
— Норрісе, — Роза смикнула його за руку, — що таке?
Юнак пильно подивився на двері, до яких щойно увійшов новий відвідувач.
— Я знаю цю людину.
Тупий Біллі — годяще ім’я для хлопця, який зараз блукає провулком, згорбивши спину. Його шия витягується, якулелеки, коли він вдивляється в землю у пошуках якихось скарбів, що їх хтось загубив. Можливо, пенні чи шматочок олова. Щось, на що ніхто інший і не подивився б. Але Біллі Пігготт не такий, як інші. Принаймні так сказав Джек Б’юрк. Нікчемний дурень — так Б’юрк називав хлопця. Тварина, яка блукає вулицями. Завжди у пошуках безкоштовної їжі так само, як і чорний собака, який часто звивається біля хлопцевих ніг. Може, й дурень, але не геть нікчемний.
Він — ключ до знахідки Рози Конноллі. До недавнього часу Біллі мешкав з Розою у щурячій дірі у провулку Фішері. Хлопчина має знати, де її знайти.
І сьогодні вночі Тупий Біллі майже напевне про це розповість.
Хлопчик раптово зупиняється, і його голова смикається вгору. Він відчуває присутність когось іншого у цьому провулку, і його погляд блукає у пошуку обличчя.
— Хто тут? — гукає він. Біллі не звертає увагу на тінь біля дверей. Натомість він дивиться у дальній край провулку, де щойно з’являється силует, темний на тлі світла вуличного ліхтаря.
— Біллі, — гукає чоловік.
Хлопчик застигає, витріщившись на раптового перехожого.
— Що вам од мене треба?
— Я просто хочу поговорити з тобою.
— Про що, містере Тейт?
— Про Розу, — Ебен підходить ближче. — Де вона, хлопче?
— Я не знаю.
— Облиш, Біллі. Усе ти знаєш.
— Ні, не знаю. І ви не змусите мене сказати.
— Вона ж моя родина. Я лише хочу поговорити з нею.
— Ви вдарите її. Ви підступний.
— Це вона тобі сказала? І ти їй повірив?
— Вона каже мені лише правду.
— Це те, у що вона хоче, щоб ти повірив, — умовляє Ебен, його голос стає м’яким. — У мене є гроші для тебе, якщо ти допоможеш мені знайти її. І ще більше, якщо допоможеш знайти дитину.
— Вона сказала, якщо я її видам, вони вб’ють Меггі.
— То ти знаєш, де вона.
— Вона лише немовля, а немовлята не можуть захищатися.
— Немовлятам потрібне молоко, Біллі. Їм потрібне піклування няньки. Я можу купити це для неї.
Біллі починає задкувати. Хоча його і вважають дурнем, але він чує нещирість у голосі Ебена Тейта.
— Я не буду з вами розмовляти.
— Де Роза? — Ебен просувається до нього. — Повернися сюди!
Але хлопчик, наче краб, задкує швидше. Ебен безрозсудно кидається за ним, але спотикається у темряві. Він грьопаєть— ся обличчям униз, а Біллі тікає. Його кроки віддаляються у темряві.
— Малий виродок! Почекай, я ще тебе дістану! — бурчить Ебен, зводячись на коліна. Він усе ще стоїть рачки, аж тут його погляд чіпляється за тінь біля дверей поруч із місцем його падіння. У слабкому світлі він роздивляється два шкіряні черевики, які стоять поруч із його носом.
— Що? Хто? — Ебен підводиться на ноги, а фігура наближається від дверей, чорний плащ тягнеться обледенілою бруківкою.
— Доброго вечора, сер!
Ебен збентежено крякає і витягується, поспішаючи відновити свою гідність.
— Що ж. Це не те місце, де я очікував побачити...
Колючий удар ножа вводить лезо так глибоко, що воно сягає хребта, а удар через руків’я віддається у кістки — хвилююче відчуття первинної сили. Ебен всмоктує повітря, його тіло стає непіддатливим, очі випинаються від шоку. Він не кричить, він узагалі не видає звуків. Перший удар майже завжди зустрічають приголомшеною тишею.
Другий удар швидкий і умілий, нутрощі показуються назовні. Ебен падає на коліна, руки притискаються до рани, наче в намаганні стримати водоспад тельбухів, але вони розсипаються з його черева і затримали б його, якби він спробував утекти. Якби він був спроможним зробити бодай крок.
Ебен не був тим, кого Жнець сподівався зустріти цієї ночі, але така вже примха долі. Хоча це не кров Біллі тече струмочком по канавках поміж бруківки, цей урожай теж має деяку користь. Будь-яка смерть, як і будь-яке життя, має свою користь.
Потрібно відрізати ще один шматочок. Що цього разу, який клаптик плоті?
Вибір очевидний. Серце Ебена вже припинило битися. Лише трохи крові стікає, коли лезо розрізає шкіру і починає відокремлювати свою здобич.