Сад кісток

28

Було пів на четверту, коли фермер зупинив свій фургон на узбіччі бельмонтської дороги, щоб вони зійшли. Їм ще треба було пройти три кілометри, але небо було ясним, а сніг, укритий льодяною кіркою, яскраво блищав, наче скло на післяобідньому сонці. Коли вони йшли дорогою, Роза тримала Меггі на руках, а Норріс показував, яке поле належить кому з сусідів. Він познайомить її з ними всіма, і вони полюблять її. Он той занедбаний будинок належить старому Езрі Гатчінсону, чия дружина померла від тифу два роки тому, а корови на сусідньому полі належать удові Геппі Комфорт, яка має певні наміри стосовно Езрі. По інший бік дороги охайний будинок доктора та місіс Голловеллів, пари, яка не мала власних дітей, але була дуже добра до нього протягом усього Норрісового життя і завжди радо зустрічала його у своєму будинку, наче він був їхнім рідним сином. Двері бібліотеки доктора Голловелла завжди були відчинені для Норріса, а минулого року він написав палкого рекомендаційного листа до медичного коледжу.

Роза слухала його розповідь з великою цікавістю, навіть незначні подробиці про кульгаве теля Геппі чи надзвичайну колекцію німецьких церковних гімнів доктора Голловелла.

Коли вони наближалися до ферми Маршаллів, Роза почала розпитувати швидше і нетерплячіше, наче відчайдушно жадала дізнатися якомога більше деталей його життя перед тим, як вони прибудуть на місце. Піднявшись на пагорб, вони побачили ферму на горизонті. Вона зупинилась подивитися, приклавши руку, щоб прикрити очі від блиску сонця, яке сідало.

— Особливо немає, на що дивитися, — визнав Норріс.

— Мені є, на що, Норрі. На місце, де ти зростав.

— Я не міг дочекатися, щоб покинути його.

— Я взагалі не уявляю собі життя тут, — Меггі заворушилась, прокинулася на її руках і щось радісно пробулькотіла. Роза усміхнулася до племінниці й сказала: — Я була б щасливою на фермі.

Він засміявся.

— Ось що мені подобається в тобі, Розо. Мені здається, ти б змогла бути щасливою у будь-якому місці.

— Не має значення, де.

— Перш ніж сказати «важливо з ким», тобі треба познайомитись з моїм батьком.

— Я боюся. Після того, як ти про нього говориш.

— Він різка людина. Тобі варто це знати заздалегідь.

— Це тому, що він втратив твою матір?

— Вона покинула його. Вона покинула нас обох. Він ніколи їй не пробачить.

— А ти? — спитала Роза і поглянула на юнака, її щоки горіли рожевим від морозу.

— Вечоріє, — сказав Норріс.

Вони продовжили йти, сонце нахилилось нижче, голі дерева відкидали довгі тіні на сніг. Наблизившись до старої кам’яної стіни, яка блищала від льоду, вони почули ревіння корів у скотарні. Коли вони підійшли до ферми, Норрісу здалося, що будинок став меншим та біднішим, ніж він його пам’ятав. Чи були дошки такими ж пошарпаними, коли він від’їжджав лише два місяці тому? Чи завжди ґанок був такий кривий, а паркан такий перекошений? Що ближче вони підходили, то важче на нього тиснуло почуття боргу і страшнішою видавалася майбутня зустріч. Він уже шкодував, що втягнув у це Розу з дитиною.

Хоча Норріс і попередив її, що батько може виявитися неприємним чоловіком, дівчина не виказувала ознак страху, доволі бадьоро крокувала поруч з ним і щось дзижчала до Меггі. Як може вона не сподобатися будь-кому, навіть його батьку?

«Певна річ, вони з немовлям зачарують його, — думав Норріс. — Роза завоює його прихильність, як завоювала мою, і ми всі разом сміятимемося за вечерею. Так, це можуть бути чудові відвідини, а Роза буде цьому запорукою. Моя щаслива ірландська дівчинка».

Норріс подивився на неї, і його її вигляд підбадьорив його, тому що Роза раділа можливості бути тут з ним. Вони йшли вздовж перекошеного паркана до будинку, який зблизька видавався ще більш подертим і похмурим.

Увійшли крізь браму, що осіла, до подвір’я, де, поруч з поламаним возом, була розкидана купа колод, які ще треба було порубати на дрова. Сестри Веллівер злякалися б, поглянувши на це подвір’я. Він уявив їх у їхніх вишуканих черевичках, що прокладають собі шлях по збовтаній свинями грязюці. А Роза не вагалася. Вона просто підтягнула спідницю і пішла за Норрісом через подвір’я. Стара свиня, яку потурбували ці гості, хрюкнула і побігла до скотарні.

Раніше, ніж вони дісталися ґанку, двері відчинилися, і вийшов батько Норріса. Ісаак Маршалл не бачив свого сина два місяці, але не гукнув до нього, вітаючись. Він просто стояв на ґанку і дивився, як наближалися гості. На ньому була та сама домоткана куртка і ті самі жовто-коричневі штани, що й завжди. Але тепер одяг, здавалося, висів на ньому, а очі, які визирали з-під зношеного капелюха, були ще більш запалі. На його обличчі з’явився натяк на усмішку, коли син піднявся сходами.

— Ласкаво прошу додому, — сказав Ісаак, але навіть не спробував обійняти свого сина.

— Батьку, дозволь відрекомендувати тобі мою подругу Розу. І її племінницю Меггі.

Роза підійшла ближче і усміхнулась, а дитина проворкувала щось, що могло означати вітання.

— Рада познайомитись з вами, містере Маршалл! — сказала Роза.

Ісаак не поворухнувся, лише губи його стиснулися. Норріс побачив, як Роза почервоніла. Він ніколи не відчував такої неприязні до батька, як зараз.

— Роза моя дуже хороша подруга, — сказав юнак, — і я хотів, щоб ви познайомилися.

— Вона залишиться на ніч?

— Я сподівався, що вона затримається на довше. Вони з дитиною потребують тимчасового житла. Вона може зайняти кімнату нагорі.

— Тоді потрібно приготувати ліжко.

— Я з цим упораюся, містере Маршалл, — сказала Роза, — мені не важко. Я звикла до тяжкої праці і можу робити все.

Ісаак довго дивився на дитину. Потім злегка кивнув і повернувся, щоб піти до будинку.

— Я краще піду подивлюся, чи вистачить нам їжі на вечерю.

— Мені шкода, Розо! Мені так шкода!

Вони сиділи разом у сіннику. Меггі спала поруч, а вони дивились униз, де під м’яким світлом ліхтаря їли корови.

Свині також зайшли до скотарні й рохкали, сперечалися через краще спальне місце на купі соломи.

Цього вечора Норріс почувався краще тут, серед шуму тварин, ніж у компанії того мовчазного чоловіка у тихому домі. Ісаак промовив лише кілька слів за всю святкову вечерю, яка складалася з шинки, вареної картоплі та ріпи. Поставив кілька питань про навчання Норріса і, здавалося, зовсім не цікавився відповідями. Він цікавився самою лише фермою, і коли щось казав, то це стосувалося паркана, який вимагав лагодження, поганої якості цьогорічного сіна та лінощів помічника, що він його нещодавно найняв. Роза сиділа навпроти Ісаака, але з тим же успіхом могла б бути невидимою — він майже не дивився на неї, лише щоб передати їжу.

А вона була достатньо розумною, щоб теж нічого не казати.

— Він завжди був таким, — сказав Норріс, дивлячись униз, де свині борсалися у соломі, — мені не варто було очікувати чогось іншого. Я не мав тебе у це вплутувати.

— Я рада, що приїхала.

— Цей вечір, певно, був важким випробовуванням для тебе.

— Мені шкода лише тебе, — на її обличчя впало світло ліхтаря, й у сутінках скотарні Норріс не бачив її залатаної сукні чи поношеної хустки. Він бачив лише обличчя, що уважно на нього дивилося. — Ти зростав у невеселому місці, — промовила вона, — воно не створене для дітей.

— Воно не завжди було таким. Я не хочу, щоб ти думала про моє дитинство як про щось похмуре. І тут були гарні часи.

— Коли все змінилося? Після того, як пішла твоя мати?

— Після того все стало інакшим.

— Як так могло статися? Це жахлива річ — бути покинутим. Дуже погано, коли хтось, кого ти любиш, помирає. Але коли він свідомо обирає покинути тебе... — вона зупинилася. Тяжко зітхнула і подивилась на пір’я внизу. — Мені завжди подобався запах скотарні. Усього цього: тварин, сіна. І навіть сморід. Це добрий, чесний запах — ось він який.

Вона поглянула у пітьму, де свині нарешті припинили борсатися і лягли, збившись на ніч до купи, й лише тихо похрюкували.

— Хто покинув тебе, Розо? — спитав Норріс.

— Ніхто.

— Ти розповідала про людей, які тебе покидали.

— Я це зробила, — сказала дівчина і ковтнула, — я покинула. Яка я була дурна! Після того як Аурнія від’їхала до Америки, я поїхала за нею. Бо не могла дочекатися, щоб стати дорослою. Я жадала побачити світ, — вона з сумом зітхнула і продовжила зі сльозами в голосі. — Гадаю, що я розбила своїй матері серце.

Йому не потрібно було запитувати. Він знав, просто зі скорботного зниження її голосу, що її матері більше не було серед живих.

Вона сіла прямо і твердо сказала:

— Я нікого більше не покину. Ніколи.

Він потягнувся, щоб узяти її за руку. Таку близьку йому тепер. Було відчуття, наче вони завжди трималися за руки, завжди ділилися секретами в сутінках цієї скотарні.

— Я розумію, чому твій батько такий злий, — сказала Роза, — він має на це право.

Набагато пізніше, коли Роза та Меггі пішли спати, Норріс та Ісаак сиділи разом за столом у кухні. Між ними горіла лампа. Хоча Норріс відпив лише трохи з глечика яблучного бренді, а його батько пив його весь вечір. Юнак ніколи раніше не бачив, щоб той стільки пив. Ісаак налив собі ще келих, його рука непевно тримала глечик.

— То хто вона тобі? — спитав батько, дивлячись затуманеним поглядом через обідок свого келиха.

— Я вже казав тобі, вона моя подруга.

— Дівчина? Ти що, голубий? Не можеш знайти собі нормальних друзів, як усі чоловіки?

— Що ти проти неї маєш? Те, що вона дівчина? Те, що вона ірландка?

— Вона вагітна?

Норріс витріщився на батька, не вірячи своїм вухам. Це бренді говорить за нього. Він не може так думати.

— Ха! Тобі невідомо навіть це, — сказав Ісаак.

— Ти не маєш права так про неї говорити. Ти її навіть не знаєш.

— Як добре ти її знаєш?

— Я не торкався її, якщо ти питаєш про це.

— Це не означає, що її не торкнувся хтось інший. І приїхала вона вже з дитиною. Береш її і береш на себе відповідальність іншого чоловіка.

— Я сподівався, що ти будеш їй радий. Сподівався, що ти приймеш, або, можливо, навіть полюбиш її. Вона працьовита дівчина з найбільш шляхетним серцем з усіх, кого я знаю. Вона, безумовно, заслуговує кращої зустрічі, ніж ти їй влаштував.

— Я лише піклуюсь про твій добробут, хлопче. Твоє щастя. Ти хочеш виховувати дитину, яка навіть не твоя.

Норріс різко підвівся.

— Добраніч, батьку, — він повернувся, щоб вийти з кімнати.

— Я хочу зберегти тебе від болю, якого зазнав сам. Вони брехатимуть тобі, Норрісе. Вони такі хитрі, що ти цього не помітиш, доки не буде надто пізно.

Норріс зупинився і, раптово все збагнувши, повернувся і поглянув на батька.

— Ти говориш про мою матір.

— Я намагався зробити її щасливою, — Ісаак допив бренді й важко грюкнув келихом по столу. — Я намагався, що було сил.

— Знаєш, я ніколи цього не помічав.

— Діти не бачать усього і не все знають. Є речі, яких ти ніколи не дізнаєшся про твою матір.

— Чому вона покинула тебе?

— Тебе вона покинула теж.

Норрісу не було чого заперечити. Це була гірка правда. Так, вона покинула мене. І я цього ніколи не зрозумію. Раптом він відчув втому, повернувся і знову сів за стіл. Подивився, як його батько наливає собі черговий келих бренді.

— Чого я не знаю про свою матір? — спитав Норріс.

— Речей, про які мені варто було б знати. Речей, про які я мусив здогадатися. Чому така, як вона, вийшла заміж за такого, як я. О, я не дурний. Я прожив на фермі достатньо довго, щоб знати, який довгий час необхідний для свиноматки, щоб... — він замовк і нахилив голову. — Не думаю, що вона колись мене кохала.

— А ти її кохав?

Ісаак підвів туманний погляд на сина.

— Що це тепер змінить? Я не зміг втримати її тут. Ти не зміг втримати її тут.

Ці слова, жорстокі й правдиві одночасно, повиснули між ними в повітрі, наче дим від пострілу. Вони сиділи мовчки за столом один навпроти одного.

— У той день, коли вона пішла, — сказав Ісаак, — ти був хворим. Ти пам’ятаєш?

— Так.

— Це була літня лихоманка. Ти був такий гарячий, ми боялися, що втратимо тебе. Доктор Голловелл поїхав до Портсмута того тижня, тож ми не могли покликати його. Усю ніч твоя мати не спала біля тебе. І весь наступний день. А лихоманка все не спадала, і ми обоє думали, що ти, напевне, не виживеш. І що вона зробила? Ти пам’ятаєш її відхід?

— Вона сказала, що любить мене. Сказала, що повернеться.

— А ось що вона сказала мені. Що її син заслуговує на краще, і вона збирається тобі це забезпечити. Вона вдягнула свою найкращу сукню і вийшла з будинку. І більше не повернулась. Ані того вечора, ані наступного. Я залишився сам з хворим хлопчиком і гадки не мав, куди вона пішла. Місіс Комфорт прийшла доглянути тебе, поки я шукав. У кожному місці, про яке я знав, у кожних сусідів, до яких вона могла б піти. Езрі казав, що бачив, як вона скакала на південь дорогою до Брайтона. Хтось іще бачив її на дорозі до Бостона. Я не мав уявлення, чому б вона могла поїхати до будь-якого з цих міст, — він помовчав. — Потім, одного дня, коло дверей з’явився хлопчик з конем Софії. І з її листом.

— Чому ти ніколи не показував мені того листа?

— Ти був ще малий. Тобі було лише одинадцять.

— Я був достатньо великий, щоб зрозуміти.

— Його давно вже немає. Я спалив його. Але можу розповісти, що там було. Я не дуже добре читаю, ти це знаєш. Тож я попрохав місіс Комфорт також подивитись його, просто переконатися, що я все зрозумів правильно, — Ісаак ковтнув і подивився на світло лампи. — Вона писала, що більше не може лишатися моєю дружиною. Вона зустріла чоловіка, і вони вирушають до Парижа. Живи своїм життям.

— Там мало бути щось іще.

— Там не було більше нічого. Місіс Комфорт може тобі підтвердити.

— Вона нічого не пояснила? Не вказала жодних подробиць, бодай його ім'я?

— Я розповів тобі все, що вона написала.

— І там нічого не було про мене? Вона мусила щось додати.

Ісаак тихо сказав:

— Ось чому я ніколи не показував його тобі, хлопчику. Я не хотів, щоб ти знав.

Що його рідна мати навіть не згадала його імені. Норріс не міг дивитися батькові в очі. Натомість він дивився вниз, на подряпаний стіл. Стіл, за яким вони з батьком провели стільки мовчазних вечерь, слухаючи саме лише завивання вітру, дряпання виделок по тарілках.

— Чому зараз? — спитав син. — Чому ти чекав усі ці роки, щоб розповісти мені?

— Через неї, — Ісаак подивився нагору в бік кімнати, де спала Роза. — Ти подобаєшся їй, вона подобається тобі. Ти робиш помилку зараз, а жити з цим доведеться до кінця твоїх днів.

— Чому ти вважаєш, що вона — помилка?

— Деякі чоловіки не помічають цього навіть під власним носом.

— Чи була моя мати твоєю помилкою?

— А я був її помилкою. Я бачив, як вона зростала. Протягом років ми бачилися в церкві. Вона сиділа у своїх чудових капелюшках, завжди була привітною до мене, але й байдужою одночасно. Але потім, одного дня, наче раптово побачила мене. І вирішила, що я вартий її уваги, — він потягнувся по глечик і вкотре наповнив свій келих. — А через одинадцять років вона опинилась у пастці на цій огидній фермі з хворим хлопчиком. Звісна річ, простіше за все втекти. Залишити все позаду і розпочати яскраве життя з новим чоловіком. — він поставив глечик, а його погляд знову піднявся до кімнати, де спала Роза. — їхні слова нічого не варті, ось що я тобі скажу. Дівчина приходить з миленьким личком. Але що за ним ховається?

— Ти помиляєшся щодо неї.

— Я помилявся щодо твоєї матері. Я лише хочу захистити тебе від такого самого удару.

— Я кохаю цю дівчину. І хочу з нею одружитися.

Ісаак засміявся.

— Я одружився з коханою жінкою І ти бачиш, що з цього вийшло, — він підняв келих, але рука зупинилась на півдорозі. Він повернувся і поглянув на двері

Хтось стукав.

Вони обмінялись здивованими поглядами. Була вже глибо ка ніч, не час для сусідських візитів.

Насупивши брови, Ісаак узяв лампу й пішов відчиняти двері. Вітер увірвався всередину і мало не загасив лампу. Ісаак стояв на порозі й дивився на тих, хто стояв на його ґанку.

— Містере Маршалл, — сказав чоловік, — ваш син тут? Почувши цей голос, Норріс одразу підхопився на ноги.

— Що вам від нього потрібно? — спитав Ісаак. Він раптом відступив, і два чоловіки, відштовхнувши його, увірвалися до кухні.

— Ось ви де, — вигукнув містер Претт, помітивши Норріса.

— Що це все означає? — вимагав пояснень Ісаак.

Вартовий Претт кивнув своєму супутнику, і той став позаду Норріса так, наче мав намір запобігти його втечі.

— Ви повертаєтеся з нами до Бостона.

— Як ви насмілилися вдертися до мого будинку! — сказав Ісаак. — Хто ви такі?

— Нічна варта, — погляд Претта не відривався від Норріса. — Екіпаж чекає, містере Маршалл.

— Ви заарештовуєте мого сина?

— Він, певна річ, уже пояснив вам причини.

— Я нікуди не поїду, доки не дізнаюся, у чому мене звинувачують.

Чоловік позаду штовхнув Норріса так сильно, що той налетів на стіл. Глечик з яблучним бренді впав на підлогу і розлетівся вщент.

— Припиніть! — закричав Ісаак. — Навіщо ви це робите?

— Ви обвинувачуєтесь у вбивстві, — оголосив Претт. — У вбивстві Аґнес Пул, Мері Робінсон, Натаніеля Беррі. А тепер і містера Ебена Тейта.

— Тейта? — Норріс витріщився на нього. Тепер убили і свояка Рози? — Мені нічого не відомо про це вбивство. І вже точно його скоїв не я.

— Ми маємо всі необхідні докази. А тепер мій обов’язок доставити вас у Бостон, де ви постанете перед судом, — Претт кивнув іншому вартовому. — Забирайте його.

Норріса потягли на вихід, і коли вони вже були біля дверей, він почув крик Рози:

— Норрісе!

Хлопець повернувся і зустрів її наляканий погляд.

— Іди до доктора Гренвілла. Розкажи йому, що сталося, — устиг крикнути юнак перед тим, як його витягли з будинку в ніч.

Юнака заштовхали до екіпажа, і Претт подав кучерові сигнал, двічі важко вдаривши по стелі. Вони рушили в напрямку дороги на Бельмут, яка виводила на бостонський шлях.

— Тепер навіть доктор Гренвілл не зможе нічого заподіяти, — сказав Претт, — проти таких доказів.

— Яких доказів?

— А ви не здогадуєтесь? Авжеж, це речі у вашій кімнаті.

Норріс розгублено похитав головою.

— Не розумію, про що ви говорите.

— Банка, містере Маршалл. Я вражений, що ви зберігали таку річ.

Інший вартовий, що сидів навпроти них, пильно подивився на Норріса і гаркнув:

— Ти хворий покидьок!

— Не щодня знаходиш людські обличчя, які зберігають у банках з віскі, — сказав Претт. — Але якби й залишалися якісь сумніви, ми знайшли і вашу маску також. Усе ще забризкану кров'ю. Грали з нами у небезпечну гру, так? Описували ту маску, яку самі ж і носили.

Маску Вестендського Женця підкинуто до моєї кімнати?

— Можу запевнити, що на вас очікує шибениця.

Інший вартовий фиркнув від сміху, наче не міг дочекатися веселого повішення, просто як видовища, щоб урізноманітнити похмурі зимні місяці.

— А потім ваші гарні друзі— лікарі знайдуть вам застосування, — додав він. Навіть у пітьмі карети Норріс побачив, як чоловік провів пальцем униз від своїх грудей. Цей жест не потребував роз’яснень. Тіла інших мерців потрапляли на анатомічний стіл довгим таємним шляхом. Їх викопували з могил під прикриттям ночі воскресителі, які ризикували бути заарештованими кожного разу, коли здійснювали свої нічні вилазки на кладовище. Але тіла страчених злочинців потрапляли просто на столи для розтину за повного схвалення з боку закону. За сноєні злочини вони мусили сплачувати не лише своїми життями, але й тлінними останками також. Кожен ув'язнений, який ішов на шибеницю, знав, що страта не була останнім приниженням, після неї на нього чекав скальпель хірурга.

Норріс подумав про старого ірландця, про труп, чиї груди він розрізав, чиє серце з краплинами крові тримав у своїх руках. Хто буде тримати серце Норріса? Чиїм фартухом стікатиме його кров, коли органи ляпнуться в цеберко?

Через віконечко карети він побачив поля, залиті місячним сяйвом, ті ж самі ферми вздовж дороги на Бельмонт, які він завжди проїздив, коли прямував до Бостона. Це був останній раз, коли він їх бачив, його останній погляд на сільську місцевість, де він провів дитинство, звідки намагався втекти. Який він був дурний, коли повірив, що йому це колись вдасться. А це було йому покаранням.

Дорога повела їх на схід від Бельмонта, а ферми перетворилися на села, коли вони під'їхали ближче до Бостона. Тепер він бачив ріку Чарльз, яка виблискувала під місячним світлом, і пригадав ту ніч, коли він ішов сам набережною й дивився через ріку на в’язницю. Тоді він вважав себе щасливчиком у порівнянні з бідолахами за ґратами. Тепер він їхав, щоб приєднатися до них, а його єдиний вихід звідти веде на шибеницю.

Колеса екіпажа загриміли по Вест-Бостонському мосту, і Норріс знав, що їхню подорож майже завершено. Переїдуть міст, і їм залишиться короткий відрізок Кембриджської вулиці, а потім на північ, просто до міської в’язниці. Нарешті схоплено Вестендського Женця. Напарник Претта тріумфально посміхався, зблискуючи в темряві білими зубами.

— Тпру, стояти! — закричав кучер, і карета різко зупинилась.

— Що там ще трапилось? — крикнув Претт і визирнув у віконце. Вони були все ще на мосту. Він гукнув кучеру. — Чому ми зупинились?

— Маємо перешкоду на шляху, містере Претт.

Той відчинив дверцята і виліз.

— Прокляпя! Вони що, не можуть прибрати ту кобилу з дороги?

— Вони намагаються, сер. Але та конячка сама вже не підніметься.

— То вони мають відтягнути її на забій. Ця тварина всім перекрила дорогу.

У віконці карети Норріс бачив перила мосту. Унизу несла свої води ріка Чарльз. Він подумав про холодну чорну воду. Але бувають і гірші могили.

— Якщо вони зволікатимуть, нам доведеться їхати в об’їзд через Канальний міст.

— Дивіться, он їде фургон. Зараз вони відтягнуть конячку.

Зараз. У мене не буде іншої можливості.

Претт відімкнув дверцята карети, щоб повернутись всередину. Коли він відчинив дверцята, Норріс кинувся на них і вискочив назовні.

Відштовхнутий дверцятами, Претт розтягнувся на землі. Він не мав часу зреагувати, як і його напарник, який лише тепер виліз з карети.

Норріс уже встиг роззирнутися: мертва кобила лежала там, де впала — перед своїм навантаженим возом. Черга з екіпажів тягнулась мостом. І ріка Чарльз, залита місячним сяйвом.

Він не вагався. Подумав, що це все, що йому залишається, і видерся на перила. Або я скористаюся цією можливістю, або попрощаюся з надією на життя. Заради тебе, Розо!

— Хапайте його! Не дайте йому стрибнути!

Але Норріс уже летів униз. Крізь пітьму, крізь час, уперед до майбутнього — такого ж каламутного, як і вода, у яку він пірнає. Він знав одне — справжня боротьба лише починається. За мить до того, як ударитися об воду, він налаштував себе, як воїн налаштовується на битву.

Занурення у холодну воду було жорстким ляпасом, яким привітало його нове життя. Він з головою заглибився у таку густу темряву, що не розумів, де верх, а де низ. і, спантеличений, просто почав дриґати ногами. Потім побачив слабке мерехтіння місячного світла і став пробиватися до нього, доки голова не досягнула поверхні. Зробивши ковток повітря, він почув голоси, які доносилися згори:

— Де він? Ви його бачите?

— Викликайте варту! Я хочу, щоб обшукали все вздовж ріки!

— Обидва береги?

— Так, ідіот! Обидва береги!

Норріс знову пірнув у льодяну темряву і дав течії змогу нести його. Він знав, що не зможе плисти проти течії, тож піддався ріці і дав їй сприяти його втечі. Вона несла його повз Лечмер Пойнт, повз Вест-Енд на схід, у напрямку порту.

Просто до доків.