Сад кісток

37

Джулія спустила свою валізу вниз і залишила біля вхідних дверей. Потім вона пішла до бібліотеки, де Генрі сидів поміж коробок, які вже були готові до відправки у бостонський Атенеум. Вони з Генрі разом упорядкували всі документи і знову запечатали всі ящики. Однак листи від Олівера Венделла Голмса вони обережно склали для зберігання окремо. Генрі поклав їх на стіл і перечитував уже, мабуть, усоте.

— Мені боляче віддавати їх, — казав він. — Можливо, варто їх залишити.

— Ви ж уже пообіцяли Атенеуму, що пожертвуєте їх.

— Я ще можу передумати.

— Генрі, вони потребують належних умов зберігання. А архіваріуси знають, як з ними поводитися. До того ж хіба не чудово було б поділитися цією історією з усім світом?

Генрі уперто сутулився на своєму стільці і дивився на папери, наче скнара, який нізащо не хоче віддавати свій скарб.

— Це значить для мене дуже багато. Це особисте.

Джулія підійшла до вікна і подивилась на море.

— Я розумію, про що ви, — сказала вона тихо. — Для мене це теж стало особистим.

— Вона вам усе ще сниться?

— Щоночі. Кілька тижнів поспіль.

— Що наснилося минулої ночі?

— Це були більше... враження. Образи.

— Які образи?

— Рулони тканини. Стрічки та банти. Я тримаю голку в руці й шию, — вона похитала головою і засміялася. — Генрі, я не вмію шити.

— Але Роза вміла.

— Так, ще й як! Інколи я думаю, що вона знову жива і говорить до мене. Із цих листів я відродила її душу. І тепер маю її спомини. Наче переживаю її життя.

— Сновидіння такі яскраві?

— Аж до кольору нитки. Це свідчить про те, що я забагато думаю про неї. — / про те, яким би могло бути її життя. Джулія подивилась на годинник і повернулась до Генрі. — Мабуть, мені час вирушати на пором.

— Мені шкода, що вам потрібно їхати. Коли ви тепер приїдете навістити мене?

— Ви завжди можете приїхати до мене.

— Можливо, коли повернеться Том? Я провідаю вас обох за одну поїздку, — він зробив паузу. — То скажіть мені, що ви про нього думаєте?

— Про Тома?

— Він вартий уваги, чи не так?

Вона усміхнулась.

— Я знаю, Генрі.

— А ще він дуже перебірливий. Я спостерігав, яким успіхом він користувався у дівчат. Але на жодній не зупинив свій вибір. Ви можете стати винятком. Але вам слід натякнути йому, що ви в цьому зацікавлені. Бо він думає протилежне.

— Це він вам сказав?

— Він розчарований. Але водночас Том — дуже терпляча людина.

— Що ж, він справді мені подобається.

— То в чому проблема?

— Можливо, у тому, що він занадто мені подобається. Це мене лякає. Я знаю, як швидко може минути кохання, — Джулія знову повернулася до вікна і подивилась на море. Воно буле спокійне й рівне, наче дзеркало. — Якийсь час ти щаслива і закохана. Усе добре у цілому світі. Ти гадаєш, що нічого не може піти не так. Але потім це трапляється. Так само, як це сталося у нас із Річардом. Або так, як це сталося у Рози Конноллі. І забезпечує тобі страждання на решту життя. Роза лише доторкнулась до швидкоплинного щастя з Норрісом, а потім аж до смерті жила споминами проте, що втратила. Я не знаю, чи воно того варте, Генрі. Я не знаю, чи витримаю це.

— Я вважаю, що ви засвоїли неправильний урок із життя Рози.

— А який урок правильний?

— Щоб хапатися за нього, коли маєте таку можливість! За кохання.

— А потім страждати від наслідків.

Генрі фиркнув.

— Ви знаєте, що несли всі ці сновидіння? Це послання, Джуліє, але ви нехтуєте ним. Вона б не змарнувала нагоди.

— Я це знаю. Але я не Роза Конноллі, — вона зітхнула. — На все добре, Генрі!

Вона ніколи не бачила Генрі так охайно вдягненим. Вони сиділи разом у кабінеті директора бостонського Атенеуму, і Джулія не припиняла кидати на нього непомітні погляди. Вона дивувалась, що це був той самий Генрі, який полюбляв тинятися своїм скрипучим будинком у штаті Мен у мішкуватих штанях і старих фланелевих сорочках. Вона очікувала побачити старого вдягненим у щось таке, коли заїхала по нього до готелю в Бостоні того ранку. Але чоловік, який уже чекав на неї у вестибюлі готелю, був у чорному костюмі-трійці і тримав ціпок із чорного дерева з латунним руків’ям. Генрі полишив удома не лише свій старий одяг, а й свій вічно похмурий вигляд. На подив Джулії, він почав фліртувати з місіс Заккарді, директоркою Атенеуму.

А місіс Заккарді, якій було років шістдесят, загравала до нього у відповідь.

— Не щодня ми отримуємо такі значущі пожертви, містере Пейдж, — казала вона. — Уже вишукувалась довга черга нетерплячих учених, які прагнуть вивчати ці листи. Минуло чимало часу з тих пір, як було оприлюднено будь-які нові матеріали стосовно Голмса востаннє. Тож ми щасливі, що ви вирішили пожертвувати їх нам.

— Ви знаєте, я багато думав про це і вагався, — сказав Генрі. — Також я розглядав інші установи. Але потім з’ясувалося, що саме в Атенеумі найбільш гарненька директорка.

Місіс Заккарді розсміялася.

— А вам, сер, потрібні нові окуляри. Хоча я обіцяю вдягнути свою найсексуальнішу сукню, якщо ви та Джулія приєднаєтеся сьогодні до нас на вечері, яку влаштовують опікуни Атенеуму. Я знаю, що вони залюбки б познайомилися з вами обома.

— Я б хотів, — сказав Генрі, — але мій внучатий племінник повертається додому з Гонконга. Ми з Джулією планували провести цей вечір з ним.

— Тоді, можливо, наступного місяця, — місіс Заккарді підвелася. — Ще раз дякую вам. Не так багато має Бостон настільки видатних синів, як Олівер Венделл Голмс. А історія, яку він розповідає у цих листах... — вона збентежено усміхнулась, — вона така сумна, що змусила мене навіть трохи поплакати. Існує так багато розповідей, які ми ніколи не почуємо, так багато інших голосів загубились в історії. Дякую вам за те, що подарували нам оповідання про Розу Конноллі.

Джулія та Генрі вийшли з кабінету, ціпок різко стукав підлогою. Цієї ранньої години у вівторок в Атенеумі майже не було людей. Вони були єдиними пасажирами ліфта, єдиними відвідувачами, що неквапом йшли через фоє, яким лунав стукіт ціпка Генрі по підлозі. А коли вони проходили повз виставкову залу, Генрі зупинився і вказав на вивіску, яка оголошувала про поточну експозицію:

БОСТОН І ТРАНСЦИНТДЕАЛІСТИ:

ПОРТРЕТИ ДОБИ

— Це має бути доба Рози, — сказав він.

— Хочете подивитися?

— У нашому розпорядженні цілий день. Чому ні?

Вони ввійшли до галереї. Окрім них, у приміщенні нікого не було, і вони могли скільки завгодно розглядати кожну картину та літографію.

Вони роздивлялися краєвид Бостонського порту з Пембертон Гілу тисяча вісімсот тридцять другого року, і Джулія дивувалася: чи це той самий краєвид, яким могла милуватися Роза, коли була жива? Чи бачила вона цей красивий паркан на передньому плані, цю перспективу дахів?

Потім вони підійшли до літографії із зображенням Колоннейд Роу, з мальовничою картиною вишукано вдягнутих леді та джентльменів, які стояли під величними деревами. Джулія дивувалася, що Роза також проходила під тими самими деревами.

Вони затрималися біля портретів Теодора Паркера та преподобного Вільяма Ченнінга — облич, які Роза могла зустріти на вулиці або мигцем побачити у вікні. Це твій світ, Розо, світ, який залишився у минулому. Як і ти.

Вони обійшли галерею, і Генрі раптово застигнув на місці. Джулія наштовхнулась на нього і відчула, що його тіло тремтить.

— Що? — спитала вона. А потім підвела очі на олійну картину, на яку він витріщався, і також застигла. У приміщенні було повно портретів незнайомців, але це обличчя вони упізнали, воно було знайоме їм обом. Темноволосий молодий чоловік, що дивився на них з картини, стояв біля столу, а його рука покоїлася на людському черепі. Хоча він мав великі бакенбарди, а на ньому був плащ та складно зав’язана краватка, притаманна тій добі, його обличчя було навдивовижу знайомим.

— Боже мій! — вигукнув Генрі. — Це ж Том!

— Але його було написано у тисяча сімсот дев’яносто другому!

— Подивіться на його очі, на рот. Безсумнівно, це наш Том.

Джулія насупила брови, читаючи табличку, умонтовану в раму портрета.

— Художник — Крістіан Гуллагер. Але тут не сказано, кого зображено на портреті.

Вони почули кроки у фоє і побачили одну з бібліотекарок, що крокувала повз галерею.

— Перепрошую, — погукав Генрі, — вам щось відомо про цю картину?

Бібліотекарка ввійшла у залу і всміхнулася до портрета.

— Він справді чудовий, чи не так? — сказала вона. — Гуллагер був одним із найкращих художників— портретистів свого часу.

— Хто цей чоловік на картині?

— Ми вважаємо, що це видатний бостонський лікар на ім’я Альдус Гренвілл. Я думаю, тут його зображено у віці дев’ятнадцяти або двадцяти років. Він трагічно загинув у пожежі приблизно у тисяча вісімсот тридцять другому році. Це сталося у його сільському маєтку у Вестоні.

Джулія подивилась на Генрі.

— Це батько Норріса.

Бібліотекарка насупила брови.

— Я ніколи не чула, що в нього був син. Мені відомо лише про його племінника.

— Ви знаєте про Чарльза? — спитав здивований Генрі. — Він був відомою людиною?

— О, так. Витвори Чарльза Лекевея були дуже модними у ті часи. Але, якщо чесно, тільки між нами, його вірші були доволі огидні. Я гадаю, своєю популярністю він завдячував передовсім романтичному образу однорукого поета.

— То він усе ж став поетом, — сказала Джулія.

— З вельми непоганою репутацією. Кажуть, він втратив руку на дуелі через жінку. Ця історія зробила його дуже популярним серед представниць прекрасної статі. Він помер після п'ятдесяти від сифілісу, — вона подивилась на картину. — Якщо це був його дядько, то ви можете пересвідчитись, яку гарну зовнішність мали чоловіки у цій родині.

Коли бібліотекарка пішла, Джулія залишилась прикутою до портрета Альдуса Гренвілла. Чоловіка, який був коханцем Софії Маршалл.

«Тепер я знаю, що трапилося з матір’ю Норріса», — подумала Джулія.

Літнього вечора, коли її син лежав у гарячці, Софія покинула своє місце біля нього і верхи вирушила до сільського маєтку Альдуса Гренвілла у Вестоні.Там вона збиралася розповісти йому про те, що він мав сина, який тепер дуже хворий.

Але Альдуса не було вдома. Натомість була його сестра Елайза, яка вислухала сповідь Софії і благання про допомогу. Чи думала Елайза про свого сина, коли вирішила зробити свій наступний крок? Чи просто боялася скандалу, чи все ж появи ще одного спадкоємця в роду Гренвіллів — незаконнонародженої дитини, яка б забрала все, що мав успадкувати її син?

Того дня Софія Маршалл зникла.

Минуло близько двох століть, перш ніж Джулія почала копати поросле бур’яном подвір’я, де колись був літній маєток Альдуса Гренвілла, і знайшла череп Софії Маршалл. Майже двісті років Софія пролежала у своїй нікому не відомій могилі, не лишивши по собі жодної згадки.

Дотепер. Померлих не можна повернути, але можна встановити правду.

Вона роздивлялася портрет і думала: «Ви ніколи не визнавали Норріса своїм сином. Але принаймні забезпечили добробут своєї доньки Меггі. А через неї ваша кров продовжила текти у наступних поколіннях».

А тепер Альдус Гренвілл жив уТомі.

Генрі був надто втомлений, щоб їхати з нею до аеропорту.

Джулія на самоті вела машину ввечері і обмірковувала розмову, яку мала з Генрі кілька тижнів тому:

«Я вважаю, що ви засвоїли неправильний урок із життя Рози».

«А який урок правильний?»

«Щоб хапатися за нього, коли маєте таку можливість! За кохання».

«Я не знаю, чи витримаю», — думала вона.

А Роза б витримала. І Роза витримала.

Через дорожню пригоду в Ньютоні утворився трикілометровий затор на платній дорозі. Джулія повзла тягнучкою і думала про телефонні дзвінки від Тома останніми тижнями. Вони говорили про здоров’я Генрі, листи Голмса та пожертву в Атенеум. Нейтральні теми, які не схиляли до відкрипя жодних таємниць.

«Вам слід натякнути йому, що ви у цьому зацікавлені, — сказав тоді Генрі. — Бо він думає протилежне».

Я зацікавлена. Але я боюся.

У цьому заторі, наче у пастці, вона спостерігала, як спливають хвилини. Думала про те, чим ризикувала Роза заради кохання. Чи воно було того варте? Чи вона колись про це шкодувала?

Біля Бруклайну затор несподівано розсмоктався, але вона вже знала, що спізнилась. На той час, коли вона прибула до термінала «Е» аеропорту Логан, літак Тома вже приземлився, і на її шляху опинилася перешкода у вигляді тисняви пасажирів і багажу.

Вона побігла, оминаючи дітей і валізи. Коли досягла митної зони, її серце готове було вистрибнути з грудей.

«Я пропустила його», — подумала Джулія і пірнула у натовп, видивляючись Тома. Але бачила лише незнайомі обличчя у нескінченному потоці людей, яких не знала, людей, які проходили повз, навіть не дивлячись на неї. Люди, чиї життя ніколи не перетнуться з її.

Раптом їй здалося, що вона вічно шукатиме Тома і постійно пропускатиме його. Завжди даватиме йому вислизнути непоміченим.

Цього разу я знаю тебе в обличчя.

— Джуліє!

Вона обернулася і побачила, що він стоїть просто позаду неї, стомлений і пом’ятий після довгого перельоту. Без зайвих роздумів вона міцно його обійняла. Том здивовано розсміявся.

— Оце так зустріч! Я не навіть не розраховував на таке, — сказав він.

— Я така рада, що знайшла тебе!

— Я теж, — м’яко сказав він.

— Ти мав рацію. О, Томе, ти мав рацію!

— Стосовно чого?

— Ти сказав колись, що впізнав мене. Що ми зустрічались раніше.

— Усе ж зустрічались?

Вона поглянула на обличчя, яке лише цього ранку дивилося на неї з портрета. Обличчя, яке вона завжди знала. Завжди кохала. Обличчя Норріса.

Вона усміхнулась.

— Зустрічалися.

Отже, Маргарет, тепер ви все знаєте, і я заспокоєний, що ця історія не помре разом зі мною.

Хоча ваша тітка так ніколи і не вийшла заміж і не мала власних дітей, але повірте мені, люба Маргарет, ви подарували їй стільки радощів, що вистачить на кілька життів. Альдус Гренвілл недовго прожив після тих подій, але він отримав величезне задоволення від кількох років, які провів з вами. Я сподіваюся, ви не тримаєте на нього зла за те, що він ніколи привселюдно не визнавав вас своєю донькою. Натомість пригадайте, яку щедрість він проявив до вас із Розою, коли заповів вам свій сільський маєток у Вестоні, на місці якого тепер ви звели свій будинок. Як би він пишався вашим гострим і допитливим розумом! Як би пишався тим, що його донька стала однією з перших випускниць нового жіночого медичного коледжу! Як дивовижно змінився цей світ, у якому нарешті жінки можуть досягти таких успіхів!

Тепер майбутнє належить нашим онукам. Ви писали, що ваш онук Самюель уже проявляє помітну схильність до науки. Ви маєте бути задоволені, бо ви краще, ніж будь-хто, знаєте, що не існує більш шляхетної професії, ніж лікар. Я дуже сподіваюся, що юний Самюель піде за покликом і продовжить традицію своїх напрочуд талановитих предків. Тих, хто, рятуючи життя, досяг власного безсмертя у поколіннях, які вони зберегли. У нащадках, які народилися, незважаючи ні на що. Лікувати — означає залишити свій слід у майбутньому.

Отже, люба Маргарет, я завершую свого останнього листа, благословляючи вашого онука. Це найвище благо, якого я можу побажати йому, як і будь-кому іншому.

Можливість стати лікарем.

Ваш відданий О. В. Г.