Сад кісток

18

— Ви хотіли поговорити зі мною, докторе Гренвілл? — спитав Норріс.

Доктор Гренвілл подивився через свій стіл. Його обличчя, підсвічене ранковим сонцем, нічого не висловлювало.

«Зараз почнеться», — подумав Норріс.

Усі ці дні він страждав через плітки та інсинуації. Він чув шепіт у коридорах, ловив на собі погляди своїх товаришів по навчанню. Тож коли він стояв перед Гренвіллом, був готовий почути неминуче. І думав, що краще дізнатися вирок зараз, ніж і далі потерпати дні чи тижні від чуток в очікуванні останнього удару.

— Ви читали свіжу статтю у «Щоденних оголошеннях»? — спитав декан. — Про вбивства у Вест-Енді?

— Так, сер, — відповів Норріс, не розуміючи, чому Гренвілл тягне. Краще покінчити з цим одразу. І промовив. — Я хочу знати правду. Мене виключено з коледжу чи ні?

— Ви вважаєте, що я запросив вас через це?

— Це обґрунтоване припущення. За даних обставин...

— Чутки? О, так! Вони ширяться, і вони божевільні. Я чув від батьків кількох наших студентів... Вони всі переймаються репутацією нашого коледжу. Без репутації ми — ніщо.

Норріс стояв мовчки із важким каменем на серці.

— Також батьки тих студентів занепокоєні через безпеку своїх синів.

— І вони вважають, що я загрожую їм.

— Ви ж розумієте чому, чи не так?

Норріс подивився йому просто в очі.

— Усе, на чому вони будують обвинувачення проти мене — це лише збіг обставин.

— Збіг обставин — це голос, який має вагу.

— Це оманливий голос. Він топить правду. Медичний коледж пишається своїми науковими методами. Хіба ці методи не базуються на фактах, а не на плітках?

Гренвілл відкинувся у своєму кріслі, але його погляд усе ще був прикутий до Норріса. Інтер’єр його кабінету давав зрозуміти, як високо він цінує вивчення наук. На його столі жахливо деформований людський череп стояв поруч зі звичайним. У кутку висів скелет карлика, а на полиці книжкової шафи були екземпляри, консервовані у банках з віскі: відтята кисть з шістьма пальцями; ніс, наполовину вражений пухлиною; новонароджений з єдиним, як у циклопа, оком. Це все було підтвердженням його захоплення анатомічними цікавинками.

— Я не єдиний, хто бачив убивцю, — продовжував Норріс. — Роза Конноллі також бачила його.

— Монстра з чорними крилами і черепом замість обличчя?

— Щось лихе діє у Вест-Енді.

— Що розцінюється Нічною вартою як дії м’ясника.

— І це головний доказ проти мене, так? Бо я син фермера. Якби я був Едвардом Кінгстоном, або вашим племінником Чарльзом, або сином будь-якого відомого джентльмена, чи потрапив би я під підозру? Чи були б бодай якісь сумніви у моїй непричетності?

Після певної паузи Гренвілл промовив:

— Ваша думка цілком справедлива.

— Але вона нічого не вирішує, — Норріс повернувся, щоб піти. — Гарного дня, докторе Гренвілл. Я зрозумів, що мені тут не місце.

— Чому ви вирішили, що вам тут не місце? Хіба я відсторонив вас від навчання?

Рука Норріса вже тримала ручку дверей. Він повернувся.

— Ви сказали, що моя присутність була проблемою.

— Так, це насправді проблема, але вирішувати її маю я. Я також добре розумію, у якому невигідному становищі ви опинилися. На відміну від багатьох ваших товаришів, ви не є випускником Гарварду чи якогось іншого коледжу. Але рівень вашої самоосвіти справив враження на докторів С’ювола та Крауча.

Якусь мить Норріс не міг нічого вимовити.

— Я... я навіть не знаю, як вам дякувати.

— Мені рано дякувати. Усе може змінитися.

— Ви не пошкодуєте про це! — Норріс знову потягнувся до дверей.

— Містере Маршалл, ще одна річ.

— Сер?

— Коли ви востаннє бачили доктора Беррі?

— Доктора Беррі? — це було таке неочікуване питання, що Норріс розгублено помовчав. — Учора ввечері. Він уходив з лікарні.

Гренвілл перевів стурбований погляд у вікно і тихо сказав: — Тоді і я бачив його востаннє.

— Незважаючи на те, що існує багато гіпотез щодо її походження, — казав доктор Честер Крауч, — причини виникнення пологової лихоманки залишаються предметом наукових дебатів. Це найбільш поширена хвороба, яка забирає життя жінок, щойно вони отримали те, чого жадали всім серцем — дар материнства... — він зупинився і витріщився на Норріса.

Те ж зробили і всі інші, коли хлопець увійшов до аудиторії. Так, прибув сумнозвісний Жнець. Чи вселяв він жах? Чи тремтів кожен з них від думки, що він сяде поруч, і зло торкнеться їх?

— Знайдіть собі місце, містере Маршалл.

— Намагаюсь, сер.

— Сюди, — Венделл підвівся, — ми притримали для тебе стілець.

Чудово розуміючи, що опинився під пильними поглядами, Норріс ковзнув у свій ряд повз юнака, який, здалося, здригнувся, коли той прочесав його одягом.

Норріс сів на порожній стілець між Венделлом і Чарльзом. — Дякую вам обом! — прошепотів він.

— Ми боялися, що ти вже ніколи не прийдеш, — сказав Чарльз. — Ти, певно, чув сьогоднішні балачки. Кажуть...

— Чи ви, джентльмени, завершили розмову? — поцікавився Крауч, і Чарльз почервонів. — 3 вашого дозволу, я б хотів продовжити, — доктор прочистив горло і продовжив ходити сценою. — Ми цієї миті маємо справу з епідемією у нашій палаті, і я боюся, що вона поширюватиметься. Тож ми присвятимо програму сьогоднішнього ранку проблемі пологової лихоманки, також відомої як післяпологова інфекція. Вона вражає жінку у розквіті її молодості, у той час, коли вона має виконати свою святу місію. Навіть коли її дитина вже у безпеці і з нею все добре, життя матері все ще під загрозою. Це може проявитися під час пологів або за кілька годин чи навіть днів після них. Спочатку вона відчуває озноб, подекуди такий сильний, що від її тремтіння хитається ліжко. Це супроводжується неминучим підвищенням температури, почервонінням шкіри, прискоренням серцебиття. Але справжні муки приносить біль. Він починається в області тазу і переростає у пухлину черева. Будь-який дотик, навіть легкий, може спричинити жахливі крики та страждання. Також часті криваві виділення, мерзенні та смердючі. Одяг, простирадла і навіть уся кімната просякають огидним запахом. Ви не можете собі уявити, які принизливі страждання переживає порядна жінка, яка призвичаєна до бездоганної гігієни, що тепер стикається з тим жахливим смородом, який виходить з її тіла. Але найгірше ще попереду.

Крауч зупинився. Аудиторія занурилась у цілковиту тишу. Уся увага була спрямована на нього.

— Пульс підвищується, — продовжив доктор, — свідомість затягує туманом настільки, що пацієнтка часом не розуміє, день тепер чи ніч, і щось незрозуміло буркоче. Часто виникає жахлива блювота, ускладнюється дихання. Пульс стрибає. У цей момент не залишається нічого іншого, як застосовувати морфій і вино. Оскільки смерть тепер неминуча, — він зупинився й оглянув аудиторію, — найближчим часом ви усі матимете змогу побачити це на власні очі, доторкнутися та понюхати. Дехто порівнює цю хворобу з віспою. Якщо це так, то чому вона не поширюється на присутніх жінок чи на жінок, які не є вагітними? Інші називають це міазмами — епідемічним станом повітря. Справді, як ще можна пояснити тисячі померлих від цієї хвороби жінок у Франції, в Угорщині, в Англії?

Тут також ми спостерігаємо спалах цього захворювання. На минулих зборах бостонського товариства розвитку медицини мої колеги називали жахливі цифри. Один лікар втратив п’ять пацієнток поспіль. Я втратив сім за один лише місяць.

Венделл похмуро нахилився.

— О боже, — прошепотів він, — це справді епідемія.

— Це стає такою жахаючою перспективою, що багато майбутніх матерів через свою неосвіченість вирішують не звертатися до лікарень. Але саме в лікарнях вони можуть отримати набагато кращі умови, ніж мають у брудних багатоквартирних будинках без лікарського нагляду.

Венделл раптово підвівся.

— З вашого дозволу, сер, маю питання.

Крауч подивився на нього.

— Так, містере Голмс?

— Чи вирує така ж епідемія у багатоквартирних будинках? Серед ірландок південного Бостона?

— Ще ні.

— Але багато з них живуть у бруді. Їхнє харчування незадовільне, а становище жахливе. Ураховуючи все це, хіба не має там бути більше смертей?

— Бідні мають іншу конституцію. Вони більш загартовані.

— Я чув, що жінки, які раптово народжують на вулиці чи у полі, лише зрідка вражені лихоманкою. Це також пояснюється сильнішою конституцією?

— Це моє припущення. Я розповім про це більше наступного тижня, — Крауч помовчав. — А зараз ми переходимо до анатомічної презентації доктора С’ювола. Його екземпляр сьогодні, кажу це з жалем, одна з моїх пацієнток, молода жінка, яка страждала від страшної хвороби, яку я щойно описував. А тепер я запрошую доктора С’ювола представити свій анатомічний висновок.

Коли доктор Крауч сів, доктор С’ювол зійшов на сцену, підлога скрипіла під його масивною статурою.

— Те, що ви щойно почули, — сказав С’ювол, — було класичним описом пологової лихоманки. Тепер ви зможете побачити патології, спричинені цією хворобою, — він зупинився і подивився на ряди студентів у аудиторії. — Містере Лекевей, чи не могли б ви спуститися і допомогти мені?

— Сер?

— Ви жодного разу не виказували бажання асистувати на анатомічному показі. Це ваш шанс.

— Не думаю, що я — найкращий вибір...

Едвард, який сидів позаду Чарльза, сказав:

— О, Чарлі, уперед, — і поплескав його по плечі. — Я обіцяю, що цього разу хтось упіймає тебе, коли ти знепритомнієш.

— Я чекаю, містере Лекевей, — сказав С’ювол.

Важко ковтнувши, Чарльз підвівся і неохоче рушив до сцени.

Помічник С’ювола викотив труп з-за лаштунків і зняв простирадло. Чарльз із жахом поглянув на молоду жінку. Чорне волосся спадало зі столу, а ще звисала рука, біла та худа.

— Це має бути смішним, — сказав Едвард, нахилившись до вуха Венделла. — Як гадаєш, скільки він протримається перед тим, як упасти? Можемо зробити ставки.

— Це не смішно, Едварде.

— Ні, ще ні.

На сцені С’ювол розкрив свою тацю з інструментами. Він вибрав скальпель і простягнув його Чарльзу, який подивився на нього так, наче ніколи раніше не бачив леза.

— Ми не будемо робити повний розтин. Зосередимося лише на патології цієї окремої хвороби. Ви працювали з трупами весь тиждень, тож тепер добре знаєте, як це робиться.

Едвард прошепотів:

— Даю йому десять секунд на те, щоб завалитися на підлогу.

— Тихіше! — вигукнув Венделл.

Чарльз підійшов до тіла. Навіть зі свого місця Норріс побачив, як тремтіли його руки.

— Живіт, — підказав С’ювол, — розріжте його.

Чарльз притиснув скальпель до шкіри. Уся аудиторія затамувала подих, коли він забарився. Скривившись, він провів скальпелем уздовж живота, але розріз був таким тонким, що навіть не розділив шкіру.

— Треба бути сміливішим, — сказав С’ювол.

— Я... я боюся пошкодити щось важливе.

— Ви навіть не дісталися підшкірного жиру. Ріжте глибше.

Чарльз почекав у спробі вгамувати нерви. І знову провів скальпелем. І знову надто слабко та нерівно. Більша частина черевної стінки залишилася неушкодженою.

— Ви поріжете її на смужки, перш ніж дістанетесь порожнини, — сказав С’ювол.

— Я не хочу розрізати кишечник.

— Дивіться, ви вже прорізали її тут, вище пупа. Устроміть туди палець і контролюйте розрізання.

Хоча у приміщенні було не жарко, Чарльз підніс рукав до лоба і стер з нього піт. Потім, використовуючи одну руку, щоб натягнути черевну стінку, він полоснув скальпелем утретє. Рожеві петлі вислизнули назовні, ляпаючи кров’ю на сцену. Він продовжував різати і зробив такий широкий розріз, що кишечник висипався. Гнильний сморід, який вирвався з порожнини, змусив його з огидою відвернути бліде обличчя.

— Уважніше! Ви зачепили кишечник! — гаркнув С’ювол.

Чарльз відступив, а скальпель випав з руки і важко стукнув по сцені.

— Я порізався, — завив він, — мій палець!

С’ювол роздратовано зітхнув.

— О боже! Годі, повертайтеся на своє місце. Я сам завершу показ.

Почервонівши від сорому, Чарльз зісковзнув зі сцени і повернувся на свій стілець коло Норріса.

— Як ти, Чарлі? — прошепотів Венделл.

— Це була катастрофа.

Ззаду на його плече опустилася рука.

— Подивись на це з іншого боку, — сказав Венделл. — Цього разу ти не знепритомнів.

— Містере Кінгстон, — проревів доктор С’ювол зі сцени, — чи не бажаєте ви поділитися своїми коментарями з усіма?

— Ні, сер.

— Тоді слухайте уважно. Ця молода жінка люб’язно запропонувала своє тіло для користі майбутніх поколінь. Найменше, що ви можете для неї зробити, — це ставитися з повагою і підтримувати тишу, — доктор С’ювол повернувся до тіла, чиє черево тепер зяяло розрізом. — Тут ви бачите відкриту очеревинну мембрану, її вигляд цілком ненормальний. Вона бліда. У здорового молодого солдата, який швидко загинув у битві, мембрани яскраві та сяючі. Але у випадках пологової лихоманки очеревина зазнає нестачі блиску, у ній утворюються кишені блідої та густої рідини, достатньо гидко смердючої для того, щоб вивернути шлунки найбільш загартованих анатомів. Я бачив животи, де органи тонули в цьому гної, а кишечник мав численні ділянки крововиливів. Ми не можемо пояснити причину цих змін. Окрім того, що казав доктор Крауч, є ще безліч теорій щодо виникнення пологової лихоманки. Чи пов'язана вона з бешиховим запаленням, чи з висипним тифом? Чи це випадковість, чи зла гра долі, як стверджує доктор Мейгс з Філадельфії? Я просто анатом. Я здатен показати вам лише те, що можу відкрити за допомогою скальпеля. Пропонуючи свої тлінні останки для вивчення, ця жінка принесла безцінний дар знання кожному з вас.

«Навряд чи це дар», — подумав Норріс. Доктор С’ювол завжди співає хвалу тим, хто мав нещастя потрапити на його стіл. Він проголошує їх щедрими та шляхетними, наче вони залюбки пропонували себе для публічного розтину і потрошіння. Але ця жінка не була добровольцем, її було прийнято до благодійної лікарні, її тіло не прийшли забирати друзі чи родичі. Прославляння доктора С’ювола не потрібні були їй за життя і майже напевне налякали б її.

Доктор С’ювол розрізав грудину і витяг легені, щоб аудиторія могла їх роздивитися. Лише кілька днів тому таке каліцтво тіла ще шокувало групу студентів-медиків. Тепер ті самі люди сиділи тихо і незворушно. Ніхто не відвертався, не опускав голови. Вони вже все це бачили у кімнаті розтинів. Вони вже знали цей запах, цю унікальну суміш гниття та карболової кислоти. І кожен уже тримав скальпель у своїх руках.

Подивившись на своїх товаришів, Норріс побачив різноманітні вирази облич — від нудьги до напруженої концентрації. Лише кілька тижнів вивчення медицини зробили їх хребти жорсткішими, а шлунки — міцнішими. Тепер вони могли без огиди спостерігати за С’юволом, який витягував серце та відокремлював легені від тіла.

«Ми придушили в собі відчуття страху», — подумав Норріс. Це був перший крок, такий необхідний для їхнього навчання.

Але найважче було попереду.