Сад кісток

32

Олівер Венделл Голмс сидів у вітальні Едварда Кінгстона, слухав Кітті Веллівер зліва, а її сестру Гвендолін справа. Він твердо вирішив, що опинитися у пеклі було б більш стерпним. Якби він знав, що сестри Веллівер відвідуватимуть сьогодні Едварда, то тримався б подалі — щонайменше за десять днів верхової їзди звідси. Але якщо вже переступив поріг гостинного будинку, було б верхом неввічливості одразу ж втекти з гучними криками. Хай там як, коли він розглядав цю можливість, було вже запізно, бо Кітті та Гвен підскочили зі своїх стільців, де вони так вишукано сиділи, і кожна з них схопила по руці, за які вони потягли Венделла до вітальні, як голодні павучихи тягнуть чергову здобич.

«Тепер я точно попався», — подумав він, балансуючи чашкою чаю на коліні, уже третьою за сьогодні. Він був замкнений у цій пастці на решту вечора. Тепер залишалось лише дочекатися, чий сечовий міхур переповниться першим, змусивши свого власника завершити візит.

Виявилося, що юні леді, на жаль, мають залізні сечові міхури. Вони бадьоро ковтали чай чашку за чашкою, розмовляючи з Едвардом і його матір’ю. Не бажаючи підбадьорювати їх, Венделл переважно мовчав, що зовсім не турбувало дівчат. Вони б і так не дали нікому змоги вставити бодай слово у їхні безперервні балачки. Якщо одна з них замовкала, скажімо, щоб перевести подих, то інша одразу ж користалася нагодою розповісти чергову плітку чи зробити презирливе зауваження. Справжній потік слів, який переривався лише необхідністю зробити вдих.

— Вона сказала, що це було жахливе плавання, і вона мало не вмерла. Але, коли я розмовляла з містером Картером, він сказав, що не було нічого особливого, просто невеличкий атлантичний шторм. Тож ви бачите, вона знову перебільшує...

— Як завжди. Вона завжди перебільшує. Як тоді, коли вона наполягала, що містер Мейсон був усесвітньо відомим архітектором. Тоді як ми з’ясували, що він побудував одну маленьку будівлю опери у Вірджинії, не надто яскрава робота, я б сказала, і, звісно, не йде у порівняння з містером Булфінчем.

Венделл пригнічено позіхнув і дивився у вікно, а сестри патякали про людей, до яких йому не було діла. Він подумав, що з цього міг би народитися вірш. Вірш про нікчемних дівчат у розкішних сукнях. Сукнях, які пошили інші дівчата. Невидимі дівчата.

— ...і він запевнив мене, що мисливці за винагородою зрештою все одно його впіймають, — казала Кітті. — 0, я знала, що з ним станеться якась неприємність. Я відчуваю зло.

— Я так само, — зі здриганням підхопила Гвен, — того ранку у церкві, сидячи поруч із ним... у мене мурашки бігли по шкірі.

Увага Венделла знову повернулась до сестер Веллівер. — Ви говорите про містера Маршалла?

— Авжеж, про нього. Усі довкола тільки про нього і говорять. Але ж останні кілька днів ви були у Кембриджі, містере Голмс, тож пропустили всі чутки.

— Дякую, але я достатньо чув про це навіть у Кембриджі.

— Хіба це не моторошно? — вигукнула Кітті. — Сама думка про те, що ми вечеряли та танцювали з ним? З таким убивцею! Відрізати чиєсь обличчя! Відтяти чийогось язика!

Я знаю двох жінок, чиї язики я б охоче відтяв.

— Я чула, — сказала Гвен, а її очі сяяли від захвату, — що у нього була спільниця. Ірландська дівчина, — вона знизила голос, щоб сказати скандальне слово: — авантюристка.

— Ви чули нісенітницю, — різко зауважив Венделл.

Гвен витріщилась на нього, шокована його грубим запереченням.

— Ви, нерозумні панянки, гадки не маєте, про що говорите. Ви обидві.

— О боже! — швидко втрутилась мати Едварда. — Схоже, що чайник уже порожній. Гадаю, мені треба наказати, щоб принесли ще, — вона схопила дзвіночок і енергійно у нього задзвонила.

— Але ми знаємо, про що говоримо, містере Голмс, — сказала Кітті, самолюбство не дало їй промовчати, а уражена гордість дозволила відкинути удавану люб’язність. — Ми маємо джерела, близькі до Нічної варти. Які з нею тісно взаємодіють.

— Чиясь балакуча дружина, можу припустити.

— Що? Такі фрази неприпустимі для джентльмена.

Місіс Кінгстон знову подзвонила, викликаючи прислугу. Цього разу ще більш відчайдушно.

— Де ця дівчина? Нам потрібен свіжий чай!

— Венделле, — сказав Едвард, намагаючись угамувати пристрасті, — не треба образ. Це лише розмови.

— Лише? Вони говорять про Норріса! Тобі відомо так само добре, як і мені, що він не здатний вчинити таке звірство.

— Тоді чому він втік? — спитала Гвен. — Чому він стрибнув з мосту? Безумовно, це вчинок винуватого чоловіка.

— Або наляканого.

— Якщо він невинний, йому варто було залишитись і захищатись.

Венделл засміявся.

— Від таких, як ви?

— Справді, Венделле, — сказав Едвард, — я гадаю, нам краще змінити тему.

— Та де ж ця дівчина? — вигукнула місіс Кінгстон, підводячись на ноги. Вона підійшла до дверей і погукала: — Неллі! Ми отримаємо ще чаю, урешті— решт? — вона грюкнула дверима і покрокувала назад до свого стільця. — У наші часи, скажу я вам, неможливо знайти пристойну помічницю.

Ображені сестри Веллівер сиділи мовчки. Жодна з них навіть не дивилась у бік Венделла. Він перетнув межу поведінки джентльмена, і це було його покарання: з ним не розмовляли і не звертали на нього уваги.

«Наче це мене хвилює, — думав він, — чи заговорять до мене ці ідіотки».

Венделл поставив свою чашку та блюдце.

— Я вам дякую за чай, місіс Кінгстон, — сказав він, — але, боюся, я мушу йти.

Він підвівся, як і Едвард.

— О, але ж зараз принесуть свіжий чай, — вона поглянула на двері, — якщо ця легковажна дівчина просто виконає свою роботу.

— Ви абсолютно праві, — сказала Кітті, показово ігноруючи присутність Венделла, — у наші часи так важко знайти пристойну служницю. О, минулого травня наша мати пережила жахливі часи, коли від нас пішла покоївка. Вона відпрацювала у нас лише три місяці, після чого вийшла заміж і втекла, не попередивши заздалегідь. Просто покинула нас, залишивши ні з чим.

— Як безвідповідально!

Венделл сказав:

— Гарного вечора, місіс Кінгстон! Міс Веллівер, міс Веллівер!

Господиня дому кивнула на прощання, але дві дівчини не звернули на нього уваги. Вони продовжували розмовляти, коли він та Едвард вирушили до дверей.

— А ви знаєте, як зараз важко знайти пристойну покоївку у Провіденсі? Аурнія, звісно, була не подарунок, та принаймні вона знала, як підтримувати порядок у нашому гардеробі.

Венделл уже був на порозі вітальні, коли раптово зупинився. Повернувшись, він пильно подивився на Гвен, яка продовжувала щебетати.

— Ми витратили цілий місяць, щоб знайти когось придатного замість неї. Але це вже був червень — час збиратися до нашого літнього будинку у Вестоні.

— Її звали Аурнія?

Гвен озирнулася навкруги, наче у здивуванні, хто б це міг до неї звертатися.

— Ваша покоївка, — сказав Венделл, — розкажіть мені про неї.

Гвен прохолодно поглянула на нього.

— Чому це вона вас так зацікавила, містере Голмс?

— Вона була молода? Вродлива?

— Вона була приблизно нашого віку, так, Кітті? А щодо вроди... ну, це залежить від смаку.

— А її волосся — якого воно було кольору?

— Чому це...

— Якого кольору?

Гвен стенула плечима.

— Рудого. Таке чудове, хоча всі ці полум’яноволосі дівчата такі схильні до ластовиння.

— Ви знаєте, куди вона пішла? Де вона зараз?

— Звідки нам знати? Це дурне дівчисько не сказало нам ані слова.

Кітті сказала:

— Я гадаю, мати повинна знати. Але вона нам не скаже, бо це не ті речі, про які говорять у чемному товаристві.

Гвен осудливо подивилася на сестру.

— Чому ти мені раніше про це не казала? Я тобі про все розповідаю.

Едвард сказав:

— Венделле, ти надзвичайно стурбований долею простої служниці?

Венделл повернувся до свого стільця і сів, звернувшись до геть збентежених сестер:

— Я хочу, щоб ви розповіли мені все, що пам’ятаєте про цю дівчину, починаючи з її повного імені. Її звали Аурнія Конноллі?

Уражені Кітті та Гвен подивились одна на одну.

— Як, містере Голмс? — промовила Кітті. — Звідки ви знаєте її ім’я?

— Тебе хоче бачити джентльмен, — сказала місіс Фьорбуш.

Роза відірвалася від нічної сорочки, яку вона штопала. Біля її ніг був кошик з одягом, який вона мала полагодити того дня. Сорочка місіс Лекевей з обвислою облямівкою, штани доктора Гренвілла з обтріпаною кишенею та всі ті сорочки, блузи й жилети, до яких треба було пришити ґудзики і поновити шви. З часу повернення до цієї домівки того ранку Роза спрямувала свій сум на шалене штопання та шипя — її єдине уміння, за допомоги якого вона могла віддячити за їхню доброту до неї. Увесь час по обіді вона просиділа, зігнувшись, у цьому кутку кухні, і мовчки шила. Її горе так ясно було видно на обличчі, що інші служниці шанобливо залишили її у спокої. Ніхто не турбував її, ніхто навіть не намагався заговорити до неї. Дотепер.

— Джентльмен біля задніх дверей, — сказала місіс Фьорбуш.

Роза поклала нічну сорочку до кошика і підвелась. Коли вона йшла кухнею, то відчувала, що економка з цікавістю спостерігає за нею. А коли дісталася дверей, зрозуміла, чому.

Венделл Голмс стояв біля входу для прислуги, доволі дивне місце для зустрічі з джентльменом.

— Містере Голмс, — здивувалась Роза, — чому ви прийшли через задні двері.

— Мені потрібно з вами поговорити.

— Проходьте. Містер Гренвілл удома.

— Це приватна справа. Вона стосується лише вас. Чи можемо ми поговорити надворі?

Вона поглянула через плече і побачила, що економка спостерігає за ними. Без зайвих слів Роза вийшла надвір, зачинивши за собою двері. Вони з Венделлом пішли подвір’ям, де оголені дерева відкидали скелетоподібні тіні у холодному світлі заходу сонця.

— Ви знаєте, де Норріс? — спитав він. Коли жінка завагалася, він сказав: — Це терміново, Розо. Якщо ви знаєте, то мусите мені сказати.

Вона похитала головою:

— Я пообіцяла.

— Пообіцяли кому?

— Я не можу порушити слова. Не можу сказати навіть вам.

— То ви знаєте, де він?

— Він у безпеці, містере Голмс. Він у надійних руках.

Він стиснув її плечі.

— Це був доктор Гренвілл? Це він улаштував втечу?

Вона пильно подивилась у шалені очі Венделла.

— Ми можемо довіряти йому, чи не так?

Венделл простогнав.

— Тоді може бути надто пізно для Норріса.

— Чому ви це кажете? Ви лякаєте мене.

— Гренвілл ніколи не дозволить Норрісу вижити і постати перед судом. Можуть бути розкритими дуже багато таємниць. Таємниць, які дискредитують, які знищать цей дім, — він подивився на розкішний будинок Альдуса Гренвілла.

— Але ж доктор Гренвілл завжди захищав Норріса.

— А як ви гадаєте, чому така впливова людина ризикувала своєю репутацією, щоб захистити студента без імені, без родинних зв’язків?

— Тому що Норріс невинний. А ще тому...

— Він робив це, щоб не довести справу до судового засідання. Я гадаю, він хоче, щоб Норріса засудила суспільна думка, газетні шпальти. Тоді його автоматично буде визнано винним. І вистачить мисливця за винагородою, щоб виконати вирок. Ви знаєте, що за його голову призначено винагороду?

Вона ковтнула, на очах з’явились сльози.

— Так.

— Це все завершиться у дуже зручний для нього спосіб. Коли Вестендського Женця впіймають і вб’ють.

— Чому доктор Гренвілл це робить? Чому він повернувся проти Норріса.

— Зараз немає часу пояснювати. Просто скажіть мені, де Норріс, щоб я міг попередити його.

Вона уважно дивилась на нього і не знала, що їй робити. Вона ніколи не мала жодних сумнівів щодо Венделла Голмса раніше, але тепер, здавалося, мусить сумніватися у кожному, навіть у тих, кому найбільш довіряє.

— З настанням ночі, — сказала Роза, — він покине Мед— форд і вирушить на північ по дорозі на Вінчестер.

— Куди він прямує?

— До містечка Гадсон. Млин на ріці. На брамі викарбува— ний пелікан.

Венделл кивнув.

— З божою допомогою, я перехоплю його раніше, ніж він дістанеться Гадсона, — він повернувся, щоб піти, але зупинився і, повернувшись, застеріг: — Ані слова Гренвіллу. І що б не трапилося, нікому не кажіть, де дитина. Вона має залишатися у схованці.

Вона дивилася, як він виходить з подвір’я, а за хвилину почула, як віддаляється стукіт кінських копит. Сонце було вже геть низько, і не пізніше, ніж за годину Норріс вирушить на північ по вінчестерській дорозі. Немає кращого часу, щоб влаштувати засідку на самотнього мандрівника.

Швидше, Венделле! Доберіться до нього першим.

Порив вітру здійняв вихор опалого листя та пилу на подвір'ї, і вона змружила очі. Крізь повіки помітила мерехтіння чогось, що рухалося хідником. Вітер вщух, і Роза побачила собаку, який забрів до брами вулиці Бікон. Він понюхав кущі, пошкрябав золу, яка була розсипана слизьким хідником.

Потім підняв лапу, відзначив свою присутність і побіг назад до брами. Коли Роза спостерігала за собакою, вона раптом усвідомила, що вже не вперше бачить таке. Або щось схоже.

Тоді це було вночі. Зображення, що сплило у пам’яті, принесло гнітюче відчуття зневіри, спомини про таке страшне горе, що вона захотіла відштовхнути його назад, у темну яму забутого болю. Але вона притримала той спомин, уперто тягнучи за цю неміцну нитку, аж доки вона не привела жінку до того моменту, коли вона стояла біля вікна, тримаючи свою новонароджену племінницю, і дивилась у ніч. Вона пригадала коня та фаетон, який заїхав до лікарняного подвір’я. Вона пригадала, як Аґнес Пул вийшла з темряви, щоб поговорити з тим, хто був у фаетоні.

І вона пригадала ще одну деталь: нервовий кінь, який налякано бив копитом по бруківці, коли поруч пробіг собака. Великий пес виділявся на тлі блискучої бруківки.

Чи то був пес Біллі тієї ночі? Чи був там Біллі?

Вона вибігла з брами, щоб побігти за собакою по вулиці Вікон, коли почула голос, який змусив її застигнути.

— Міс Конноллі?

Вона повернулась до доктора Гренвілла, який стояв біля передніх дверей.

— Місіс Фьорбуш сказала, що приходив містер Голмс. Де він?

— Він... він поїхав, сер.

— Навіть не поговоривши зі мною? Дуже дивно. Чарльз буде розчарований, що його друг поїхав, навіть не привітавшись із ним.

— Він був тут лише хвилину.

— Чому він приходив? І чому, цікаво, через задні двері?

Роза почервоніла під його пильним поглядом.

— Він лише зупинявся поцікавитись, як я почуваюся. Він не хотів вас турбувати перед вечерею.

Гренвілл роздивлявся її якийсь час. Вона не могла здогадатися з його обличчя, про що він думає, і сподівалася, що він — так само.

— Коли знову побачите містера Голмса, — сказав лікар, — перекажіть, що його візити ніколи не бувають такими, що турбують. Удень чи вночі.

— Так, сер, — пробурмотіла Роза.

— Гадаю, вас шукає місіс Фьорбуш, — він повернувся до будинку.

Вона подивилася вулицею Бікон. Собака зник.