Сад кісток

33

Було близько опівночі, коли будинок нарешті полинув у тишу.

Лежачи на своєму ліжечку в кухні, Роза чекала, коли нагорі стихнуть голоси, а підлога припинить скрипіти від кроків. Аж тоді вона вислизнула з-під ковдри і накинула свій плащ. Жінка тихо вийшла через задні двері і пішла вздовж будинку. Але коли Роза майже дісталася переднього подвір’я, вона почула гуркіт екіпажа, який зупинився перед будинком, і відскочила назад у темряву.

Хтось постукав у вхідні двері.

— Лікар! Нам потрібен лікар!

За хвилину двері відчинились, і доктор Гренвілл спитав:

— Що трапилось?

— Пожежа, сер, на верфі Генкока! Дві будівлі у вогні, а скільки поранених, ми навіть не знаємо. Доктор С’ювол просить про вашу допомогу. Мій екіпаж чекає на вас, сер, якщо ви поїдете зараз.

— Так, я лише візьму свою валізу.

Незабаром вхідні двері грюкнули, і карета поїхала геть.

Роза вийшла зі своєї схованки і прослизнула через браму на вулицю Бікон. Попереду, на видноколі, нічне небо було освітлене тривожним червоним кольором. Перекошений фургон проїхав повз неї, рухаючись у бік палаючої верфі, а два хлопці, прагнучи побачити пожежу, бігли за ним. Вона не рушила за ними. Натомість Роза пішла вгору схилом Бікон Гілу у напрямку району, відомого як Вест-Енд.

За двадцять хвилин вона проникла на подвір’я стайні й легко відчинила двері клуні. У темряві Роза почула тихе квоктання курей, відчула запах коней та аромат сіна.

— Біллі! — покликала вона тихо.

Хлопчина не відповів. Але десь нагорі, у сіннику, заскавчав собака. У темряві Роза дісталася вузької драбини і видерлася нею нагору. Кволий силует Біллі вимальовувався на тлі вікна. Він стояв і дивився на червоне сяйво на сході.

— Біллі, — прошепотіла вона.

Він повернувся до неї.

— Міс Розо, погляньте. Там пожежа.

— Я знаю, — жінка підійшла до нього, а пес підскочив, щоб лизнути їй руку.

— Вона більшає. Як ви гадаєте, полум’я може перекинутись аж сюди? Чи варто мені принести цеберко води?

— Біллі, мені треба тебе дещо запитати.

Але він не звернув на неї уваги, його погляд був прикутий до сяйва пожежі. Роза торкнулась його руки і відчула, що хлопець тремтить.

— Це на верфі, — сказала вона, — пожежа не зможе дійти так далеко.

— Так, може. Я бачив, як вогонь стрибнув на мого татка просто з даху. Якби я мав цеберко, я б міг його врятувати. Якби ж я тільки мав цеберко.

— Твого батька?

— Він згорів дотла, міс Розо, як пересмажене м’ясо. Коли запалюєте свічку, завжди тримайте цеберко з водою поруч.

Сяйво на сході збільшилось, полум’я стрибало вгору, шпиляючи небо помаранчевими вилами. Хлопець позадкував від вікна, наче готувався втекти.

— Біллі, мені треба, щоб ти пригадав дещо. Це дуже важливо.

Він не відводив погляду від вікна, наче боявся повернутися спиною до ворога.

— Тієї ночі, коли народилася Меггі, кінь з фаетоном приїхав до лікарні, щоб забрати її. Сестра Пул сказала, що це був хтось із дитячого притулку, але вона збрехала. Я гадаю, вона переказала щось батькові Меггі. Її справжньому батькові.

Він усе ще не зважав.

— Біллі, я бачила твого собаку біля лікарні тієї ночі, тож я знаю, що ти теж там був. Ти мусив бачити фаетон на подвір’ї, — вона схопила його руку. — Хто приїздив забрати дитину?

Він нарешті подивився на неї, і в сяйві за вікном вона побачила спантеличене обличчя підлітка.

— Я не знаю. Це сестра Пул написала записку.

— Яку записку?

— Ту, що вона сказала мені віддати йому.

— Вона сказала тобі передати послання?

— Сказала, що отримаю пів долара, якщо впораюсь швидко.

Вона пильно подивилась на хлопця. Хлопця, який не вмів читати. Не було кращого посильного, ніж Тупий Біллі. Він з радістю виконував будь-яке доручення за кілька монет і поплескування по спині.

— Куди ти поніс її записку? — спитала Роза.

Його погляд знову повернувся до полум’я.

— Воно зростає. Воно наближається.

— Біллі, — вона потрусила його руку, — покажи мені, куди ти відніс записку.

Він кивнув, відступаючи від вікна.

— Це у протилежний бік від пожежі. Там буде безпечніше.

Він рушив драбиною вниз, вийшов з клуні. Пес біг за ними, помахуючи хвостом, коли вони сходили північним схилом Бікон Гілу. Біллі постійно зупинявся, щоб подивитися на схід і переконатися, чи полум’я не женеться за ними.

— Ти впевнений, що пам’ятаєш будинок, — спитала вона.

— Авжеж, я його пам’ятаю. Сестра Пул сказала, що мені там дадуть пів долара, але не дали. Я пройшов увесь цей шлях, а джентльмена навіть не було вдома. Але я хотів свої пів долара, тож віддав записку покоївці. А вона зачинила двері перед моїм обличчям, і все. Дурна дівка! Я так і не отримав свої пів долара. Я пішов назад до сестри Пул, але вона теж не дала мені пів долара.

— Куди ми йдемо?

— Сюди. Ви знаєте.

— Я не знаю.

— Так, знаєте.

Вони вийшли схилом на вулицю Бікон. Він знову поглянув на схід. Небо було загрозливо помаранчевим, дим тягнуло до них разом із запахом катастрофи.

— Швидше, — сказав хлопець, — пожежа не зможе перетнути ріку.

Він побіг вулицею Бікон у напрямку Міл Дему.

— Біллі, покажи мені, куди ти відніс записку. Відведи мене просто до дверей!

— Це тут, — він штовхнув браму і увійшов на подвір’я. Собака побіг за ним.

Вона завмерла на вулиці, приголомшено витріщившись на будинок доктора Гренвілла.

— Я відніс її до задніх дверей, — сказав Біллі. Він рушив за ріг будинку і зник у пітьмі. — Ось куди я її приніс, міс Розо!

Вона застигла. То ось яку таємницю розповіла Аурнія тієї ночі у родильній палаті.

Роза почула гарчання собаки.

— Біллі! — погукала вона і пішла за ним на бокове подвір’я. Темрява була такою густою, що вона не побачила хлопця. Якусь мить жінка вагалася, її серце калатало, коли вона вдивлялась у темряву. Роза зробила кілька кроків уперед і зупинилася, коли собака повільно наблизився до неї. Він злісно гарчав, а його шерсть стала дибки.

Що з ним сталося? Чому він її злякався?

Роза завмерла, холодок пробіг по її спині. Собака гарчав не на неї, а на когось позаду неї.

— Біллі, — сказала вона і обернулася.

— Я не хочу, щоб тут усе було у крові. І хочу, щоб ви не забруднили мою карету. Тут уже і без того безлад, а мені ще треба відтерти цю стежку до світанку.

— Я не збираюсь робити це самотужки, мем. Якщо ви хочете, щоб це було зроблено, вам доведеться попрацювати так само.

Незважаючи на пульсуючий біль у голові, Роза чула їхні приглушені голоси, але не бачила їх. Не бачила нічого взагалі. Коли вона розплющила очі, довкола було темно, як у могилі. Щось давило на неї. Таке важке, що вона ледь могла дихати. Два голоси продовжували сперечатися достатньо близько, щоб Роза могла чути їхній збуджений шепіт.

— Що, як мене зупинять дорогою? — спитав чоловік. — Що, як хтось помітить мене з цим вантажем. Мені такого не треба. Але якщо ви зі мною...

— Я заплатила вам достатньо, щоб не перейматися цим.

— Недостатньо, щоб ризикувати головою, — чоловік замовк, коли загарчав собака Біллі. — Клята дворняжка! — вигукнув він, і почувся виск болю, який віддалявся, перетворюючись на скавчання.

Роза спромоглася зробити глибокий вдих і відчула специфічний запах брудної вовни та немитого тіла, тривожно знайомий запах. Їй вдалося вивільнити одну руку і помацати те, що лежало на ній. Вона торкалась ґудзиків і вовняної тканини. Далі її рука сягнула обтріпаного комірця і раптом відчула шкіру. Вона намацала щелепу, відвислу та безжипєву, підборіддя, перший легкий пушок на місці майбутньої бороди. А потім щось липке, щось, що вкрило її пальці з сильним запахом іржі.

Біллі!

Вона щипнула хлопця за щоку, але він не поворухнувся. Аж тоді вона усвідомила, що він не дихає.

— ...або ви їдете зі мною, або я нікуди не їду взагалі. Я не збираюся ризикувати своєю шиєю через це.

— Ви забули, містере Б’юрк, що мені про вас відомо.

— Тоді я б сказав, що і мені також. Після цієї ночі.

— Як ви насмілилися?! — голос жінки став гучнішим, і Роза несподівано упізнала його. Елайза Лекевей.

Запала довга тиша. Потім Б’юрк зневажливо розсміявся.

— Нумо, уперед! Застрельте мене. Я не думаю, що ви наважитесь. Тоді ви муситиме позбутися трьох тіл.

Він фиркнув, і його кроки почали віддалятися.

— Добре, — сказала Елайза, — я поїду з вами.

Б’юрк пробурчав:

— Сідайте назад, до них. Якщо нас зупинять, я надам вам змогу виплутатися.

Роза почула, як відчинились дверцята і карета просіла під новою вагою. Елайза зачинила дверцята.

— Поїхали, містере Б’юрк.

Але екіпаж не рухався. Б’юрк тихо сказав:

— Маємо проблему, місіс Лекевей. Є свідок.

— Що? — Елайза раптом вражено зітхнула. — Чарльзе, — прошепотіла вона і вийшла з карети, — ти не мав покидати ліжко. Негайно повертайся до будинку!

— Чому ви це робите, мамо? — запитав Чарльз.

— У доках пожежа, любий. Ми поїдемо туди каретою на випадок, якщо потрібно буде транспортувати поранених.

— Це неправда. Я бачив вас з вікна, мамо. Я бачив, що ви завантажили до карети.

— Чарльзе, ти не розумієш.

— Хто вони?

— Це неважливо.

— Тоді чому ви їх убили?

Повисла довга пауза.

Б’юрк сказав:

— Він — свідок.

— Він — мій син! — Елайза глибоко зітхнула, і коли вона заговорила знову, її голос лунав спокійно та виважено. — Чарльзе, я роблю це заради тебе. Заради твого майбутнього.

— Як убивство двох людей може посприяти моєму майбутньому?

— Я не дозволю з’явитися ще одному з його виродків! Я дала раду витівкам свого брата десять років тому і зроблю це знову зараз.

— Про що ти говориш?

— Я захищаю твій спадок, Чарльзе. Він залишився від мого батька і належить тобі. І я не дозволю, щоб бодай один пенні з цього спадку отримала шмаркачка, що її народила якась покоївка!

Вони помовчали. Потім Чарльз запитав враженим голосом:

— То це дитина дядечка?

— Що тебе так дивує? — вона засміялася. — Мій брат зовсім не святий, але усі хвалять його. Я була просто донькою, яку потрібно було віддати заміж. Ти — моє досягнення, любий. Я не хочу, щоб твоє майбутнє було зруйновано, — Елайза знову сіла у карету. — Повертайся до ліжка.

— А дитина? Ти вб’єш немовля?

— Лише дівка знала, де вона схована. Таємниця померла разом з нею, — Елайза зачинила дверцята карети. — Тепер дозволь мені покінчити з цим. Рушайте, містере Б’юрк.

— Куди? — спитав той.

— Подалі від пожежі. Там забагато людей. Їдьмо на захід. Спокійніше буде на мосту Прізон Пойнт.

— Мамо! — сказав Чарльз. Його голос тремтів од відчаю. — Якщо ти це зробиш, це не буде заради мене. Нічого з цього не може бути заради мене!

— Але ти маєш прийняти це. А одного дня ти будеш за це вдячним.

Карета поїхала геть. Притиснута тілом Біллі, Роза боялась поворухнутися. Вона знала, що Елайзі, якщо та дізнається, що Роза ще жива, вистачить одного кивка голови, щоб завершити справу. Нехай вони думають, що вона мертва. Це може бути її єдиним шансом на порятунок.

Через стукіт коліс карети Роза чула людські голоси на вулиці, шум інших екіпажів, які проїздили повз. Пожежа гнала людей на схід, до палаючих доків. Ніхто не звертав уваги на цю самотню карету, яка повільно рухалася на захід. Вона чула наполегливий гавкіт собаки — собаки Біллі, який біг за своїм мертвим хазяїном.

Елайза сказала їхати на захід. До ріки.

Роза подумала про тіло, яке, як вона одного разу бачила, виловили у порту. Це було влітку, і коли тіло випливло на поверхню, рибалка витягнув його й привіз на причал. Роза приєдналася до натовпу, який зібрався, щоб повитріщатися на труп, і те, що вона побачила того дня, було не надто схоже на людину. Риби та краби обгризли плоть, перетворивши очі на порожні очниці. Живіт був роздутий, шкіра натягнулася на ньому, як на барабані.

Ось що трапляється з тілами потопельників.

Із кожним поштовхом екіпажа Роза все ближче опинялася до мосту, ближче до занурення. Тепер вона чула, як кінські копита стукають по дереву, і знала, що вони їдуть по Канальному мосту, де завжди жвавий рух, до Лечмер Пойнту. Їх пункт призначення — міст Прізон Пойнт, на якому значно тихіше. Там два тіла можна буде зіштовхнути у воду, і ніхто їх не побачить. Паніка змусила серце Рози битися так швидко, як у дикого звіра, що прагне вирватися на волю. Вона вже почувала себе так, наче тоне, а її легеням бракує повітря.

Роза не вміла плавати.