Сад кісток

29

Джулія стояла на березі океану і дивилась на воду. Туман нарешті розсіявся, і вона бачила віддалені острови та човни, які ловили омарів. Вони розрізали таку спокійну воду, що більше скидалася на матове срібло.

Вона не чула кроків Тома позаду, але якось відчула його присутність і знала про його наближення задовго до того, як він заговорив.

— Я вже зібрався, — сказав він, — поїду поромом о четвертій тридцять. Мені шкода, що мушу покинути вас із ним, але він видається стабільним. Принаймні у нього не було аритмії за останні три дні.

— У нас усе буде добре, Томе, — сказала вона, усе ще дивлячись на рибальські човни.

— Від вас забагато вимагається.

— Мені не важко, правда. Я однаково планувала провести тут увесь тиждень, а це справді чудове місце. Тепер я нарешті можу дивитися на воду.

— Гарний краєвид, так? — він підійшов ближче і став поруч. — Погано, що все це постійно сповзає у море. Будинок приречений.

— Невже нічого не можна вдіяти?

— Неможливо змагатися з океаном. Є неминучі речі.

Вони помовчали якийсь час, дивились, як зупинився човен і рибалки почали витягати свої пастки.

— Ви були вкрай мовчазною весь день, — сказав Том.

— Я постійно думаю про Розу Конноллі.

— Що ви про неї думаєте?

— Якою сильною вона мусила бути. Просто щоб вижити. — Люди зазвичай знаходять сили, коли їм це необхідно. — Я ніколи не могла. Навіть коли потребувала цього найбільше.

Вони пішли вздовж берега океану, тримаючись подалі від скелі, яка осипалася.

— Ви кажете про своє розлучення?

— Коли Річард попросив мене про це, я просто вирішила, що це моя провина. Що це я не зуміла зробити його щасливим. Ось що трапляється, коли день за днем ти змушена думати, що твоя робота не така важлива, як його. Що ти не така блискуча, як дружини його колег.

— Скільки років ви це витримували?

— Сім.

— Чому ви не пішли?

— Бо я почала у це вірити, — Джулія похитала головою. — Роза б таке не терпіла.

— Ви тепер маєте добру мантру. Що б зробила Роза?

— Я зробила висновок, що я не Роза Конноллі.

Вони подивилися, як рибалки знову закидають свої пастки у воду.

— Я мушу летіти до Гонконга у четвер, — сказав Том, — і буду там місяць.

— О! — Джулія замовкла. То вона не побачить його цілий місяць.

— Мені подобається моя робота, але через неї мене не буває вдома половину часу. Натомість я полюю на епідемії, піклуюсь про чужі життя, забуваючи, що маю власне.

— Але ж ви робите великий внесок.

— Мені сорок два, а мій співмешканець проводить половину року з доглядачем за собаками, — він подивився на воду. — У будь-якому разі, я думаю відмінити цю мандрівку.

Вона відчула, як її пульс раптово прискорився.

— Чому?

— Частково через Генрі. Йому вісімдесят дев’ять, між іншим, і він не зможе завжди бути поруч.

«Звісно, — подумала Джулія, — це через Генрі».

— Якщо у нього виникнуть проблеми, він може зателефонувати мені.

— Це велика відповідальність. Я б не хотів його на когось залишати.

— Я певною мірою прив’язалась до нього. Він тепер мій друг, а я не кидаю друзів, — вона подивилася вгору, де повз них пролетів мартин. — Дивно, як щось на кшталт пакунка зі старими кістками може звести двох людей разом. Людей, які не мають взагалі нічого спільного.

— Що ж, ви йому, безсумнівно, подобаєтеся. Він казав мені, що був би він принаймні на десять років молодший...

Вона засміялася.

— Коли ми з ним познайомилися, я думала, що він мене насилу витримує.

— Генрі усіх насилу витримує, але на вас ця тенденція обірвалася.

— Це через Розу. Вона — єдина, хто нас поєднує. Вона заволоділа думками нас обох, — Джулія подивилась, як човен завівся і пішов геть, залишаючи вигравірувану білу лінію на сірій поверхні затоки. — Вона мені навіть сниться.

— Що ви бачите у своїх сновидіннях?

— Наче я там, бачу те, що бачила вона. Карети, вулиці, сукні. Це через те, що я проводжу дуже багато часу, читаючи ті листи. Вона просочилася у мою підсвідомість. Я майже вірю, що була там. Це все здається таким... знайомим.

— Так само і ви здаєтеся мені знайомою.

— Не знаю, чому.

— У мене зберігається це відчуття, що ми були знайомі. Що ми зустрічалися.

— Я не знаю жодної причини, чому б ми могли зустрітися.

— Ні, я теж, — Том зітхнув і подивився на неї. — Тож, я гадаю, більше не має причини скасовувати поїздку. Правда?

У цьому питанні було дещо більше, ніж кожен з них був готовий визнати. Їхні погляди зустрілися, і її налякало те, що вона побачила в його очах, тому що тієї миті вона побачила і перспективи, і розчарування. Ні до чого з цього вона не була готова.

Джулія подивилась на океан.

— Ми з Генрі будемо в нормі.

Тієї ночі Джулії знову наснилася Роза Конноллі. Але цього разу Роза не була дівчиною у залатаному одязі з обличчям, замурзаним золою. Вона була статечною молодою жінкою з високою зачіскою та мудрим поглядом. Стояла серед диких квітів, пильно вдивляючись униз пагорба, у бік струмка. Це був той самий легкий схил, який одного дня мав стати садом Джулії, і цього літнього дня висока трава хвилювалась, як вода на вітрі. Пух кульбабок кружляв у танку під золотим серпанком. Роза обернулася. Там було поросле травою поле з кількома поваленими брилами, які позначали місце, на якому колись стояв інший будинок. Будинок, якого більше не було. Він згорів ущент.

З пагорба бігла маленька дівчинка, її спідниці летіли позаду неї, а усміхнене обличчя горіло від спеки. Вона підбігла до Рози, яка підхопила її на руки і почала кружляти, гойдати у різні сторони та сміятися.

— Ще! Ще! — кричала дівчинка, коли знову опинялася на ногах.

— Ні, у твоєї тітоньки крутиться в голові.

— Чи можемо ми скотитися схилом?

— Дивися, Меггі, — Роза показала у бік струмка, — хіба це не чудове місце? Як ти вважаєш?

— У воді є риба. І жаби.

— Це ідеальне місце, чи не так? Одного дня ти зведеш тут свій будинок. Просто тут, на цьому місці.

— А як щодо того старого будинку нагорі?

Роза поглянула вгору на обвуглене каміння фундаменту на вершині пагорба.

— Він належав видатній людині, — сказала вона тихо, — і згорів, коли тобі було лише два роки. Можливо, колись, коли ти подорослішаєш, я розповім тобі про це. Про те, що ця людина для нас зробила, — Роза глибоко вдихнула і подивилась на струмок. — Так, це чудове місце для будинку. Запам’ятай його, — вона взяла дівчинку за руку, — ходім. Кухар чекає на нас до сніданку.

Вони пішли, тітка та її племінниця. Їхні спідниці шелестіли по високій траві, вони разом здіймалися схилом, доки не зайшли за гребінь. Лише золотисто— каштанове волосся Рози зблискувало над травою, що коливалась.

Джулія прокинулася зі сльозами на очах. Це був мій сад. Роза та Меггі йшли моїм садом.

Вона підвелася з ліжка і підійшла до вікна, де побачила рожеве сяйво світанку. Нарешті всі хмари розсіялися, і сьогодні вона вперше побачила світанок над Пенобскотською затокою. Вона була дуже рада, що залишалась тут достатньо довго, щоб побачити це.

Джулія намагалася поводитись тихо і не розбудити Генрі. Навшпиньки спустилася на кухню, щоб приготувати каву. Уже збиралася відкрити кран, щоб набрати води у графин, коли почула чіткий звук шуршання паперу в сусідній кімнаті. Вона поставила графин і крадькома зазирнула до бібліотеки.

Генрі розвалився на стільці біля столу, його голова схилилася, купа паперів була розкидана перед ним.

Налякана, вона підбігла до нього, передбачаючи найгірше. Але коли вона стисла його плече, він розпрямився і поглянув на неї.

— Я знайшов його, — сказав Генрі.

Її погляд упав на рукописні сторінки, які лежали на столі перед ним, і вона побачила три знайомі ініціали: О. В. Г.

— Ще один лист!

— Я думаю, що він може виявитись останнім, Джуліє.

— Але це чудово! — вигукнула вона. І лише після цього помітила, який він був блідий і як трусились його руки. — Що сталося?

Він простягнув їй листа.

— Прочитайте його.