Сад кісток

35

Норріс почув сплеск навіть із Лечмер Пойнту. Він не помітив, що саме тільки-но впало у воду, але бачив карету, яка стояла на мосту попереду. І почув виття собаки.

Коли він під’їхав, то побачив тіло хлопчика, яке у незграбній позі валялося біля заднього колеса карети. Чорний собака сидів поруч з ним, витріщивши зуби, наче не дозволяючи чоловікові та жінці підійти до людини, що впала. Це був пес Біллі.

— Ми не змогли вчасно зупинити коня, — крикнула жінка, — це жахлива випадковість! Хлопчик вибіг просто перед нами, і... — вона замовкла, коли з подивом упізнала Норріса, який зістрибнув з фаетона. — Містере Маршалл?

Норріс рвонув на себе дверцята карети, але не побачив Розу всередині. Він підняв з підлоги стрічку, відірвану від одягу. Від жіночої спідниці.

Він повернувся до Елайзи, яка мовчки витріщалася на нього.

— Де Роза? — спитав Норріс. Він поглянув на Косоокого Джека, який задкував, готуючись до втечі.

Той сплеск. Вони жбурнули щось у воду.

Норріс підбіг до перил і почав вдивлятись у ріку. Він бачив брижі води, срібні у місячному сяйві. А потім здригнувся, коли щось з’явилось на поверхні, а тоді щезло знову.

Роза.

Норріс видерся на перила. Колись він уже пірнав у ріку Чарльз. Тоді він покірно довірив свою долю провидінню. Цього разу він не довіряв нікому. Коли чоловік стрибнув з мосту, він витягнув руки так, наче хотів схопитися за останній шанс на своє щастя. Він врізався у воду, яка виявилася такою холодною, що він від несподіванки відкрив рота і одразу ж наковтався. Норріс випірнув на поверхню, несамовито кашляючи. Затримався лише для того, щоб зробити кілька глибоких вдихів і видихів. Потім знову занурився під воду.

Він наосліп махав руками у темряві, сподіваючись зачепити бодай що-небудь: руку чи ногу, клаптик одягу або пасмо волосся. Але його руки знаходили лише воду. Задихаючись, він знову випірнув на поверхню. Цього разу він почув чоловічі крики на мості над ним:

— Унизу хтось є!

— Я його бачу. Покличте Нічну варту!

Три швидкі подихи, після яких Норріс знову пірнув. Через паніку він навіть не помічав холод чи дедалі голосніші вигуки нагорі. З кожною секундою, що спливала, Роза віддалялася від нього. Махаючи руками, Норріс несамовито рухався, наче тонув сам. Роза могла бути зовсім поруч, але він її не бачив.

Я втрачаю тебе.

Лише необхідність ковтнути повітря змусила його піднятися на поверхню для чергового вдиху. На мості над ним були вогні, й лунали безліч голосів. Випадкові свідки його відчаю.

Ліпше я втоплюся, ніж покину тебе тут.

Він пірнув останній раз. Світло ліхтарів нагорі ледве проникало у темну воду мінливими клаптиками. Він бачив тьмяні рухи власних рук та хмарки мулу. А просто під собою Норріс побачив щось іще. Щось бліде хвилювалося, наче простирадло на вітрі. Він погріб туди, і його рука намацала одяг.

Він підтягнув до себе мляве тіло Рози, її волосся обвило його чорнотою.

Одразу ж чоловік рвонув нагору, тягнучи її за собою. Але, коли вони досягли поверхні, Норріс дихав на повні легені, а Роза не виказувала ознак життя, більше нагадуючи в’язку ганчір’я, ніж людину. Я спізнився. Судорожно схлипуючи, він потягнув її до берега. Чоловік так відчайдушно дриґав ногами, що вони від утоми майже припинили йому підкорятися. А коли нарешті його стопа торкнулась намулу, він не міг витримати навіть власну вагу. Норріс спотикався і виповзав з води, тягнучи Розу до берега, на суху землю.

Її зап’ястки на щиколотки були зв’язані. Вона не дихала.

Він перевернув її на живіт. Живи, Розо! Ти маєш вижити заради мене. Поклавши руки їй на спину, він почав натискати, здавлюючи груди. Вода хлинула з її легень і потекла з рота. Він натискав знову і знову, доки легені повністю не звільнилися від води, але вона все ще не реагувала. Шаленіючи, чоловік зірвав стрічку тканини з її зап’ястків і перевернув Розу на спину. Її заляпане намулом обличчя дивилося на нього. Норріс упер руки їй у груди і почав натискати, намагаючись видавити останні краплі води з легень. Знову і знову він натискав, а його сльози та краплі річкової води падали їй на обличчя.

— Розо, повернися до мене! Будь ласка, кохана, повернись!

Її перший рух був таким слабким, що міг виявитися лише плодом його уяви. Але потім вона здригнулася й закашляла. Непомірний кашель був мало не найкращим звуком з тих, що Норріс чув у своєму житті. Він сміявся й плакав одночасно.

Чоловік перевернув її набік і прибрав мокре волосся з обличчя. Незважаючи на те, що почулися кроки, які наближалися, він не дивився у той бік. Його погляд був прикутий лише до Рози, і коли вона розплющила очі, обличчя Норріса було першим, що вона побачила.

— Я померла? — прошепотіла вона.

— Ні, — він охопив руками її тіло, що тремтіло, — ти поруч зі мною. Тепер так буде завжди.

Галька зашуміла біля них. Кроки наблизились і стихли. Лише тоді Норріс підвів погляд і побачив Елайзу Лекевей, її плащ розвивався на вітрі. Наче крила. Наче крила велетенського птаха. Її пістолет було націлено просто на нього.

— Вони дивляться, — Норріс кинув погляд на людей, що юрбилися на мосту над ними, — вони побачать, що це зробили ви.

— Вони побачать, що я вбила Вестендського Женця, — Елайза крикнула, щоб натовп почув її. — Містере Претт! Це Норріс Маршалл!

Юрба на мосту заголосила від захвату:

— Ви це чули?

— Це ж Вестендський Жнець!

Роза спромоглася сісти, тримаючись за руку Норріса.

— Але я знаю правду, — сказала вона, — я знаю, що ви зробили. Ви не зможете вбити нас обох.

Рука Елайзи хитнулася. Вона мала лише один постріл. Навіть коли містер Претт із двома співробітниками Нічної варти обережно спускалися крутим берегом, вона все ще стояла у нерішучості й переводила свій пістолет із Норріса на Розу і назад.

— Мамо!

Елайза лишалась непохитною. Вона подивилась на міст, де її син стояв поруч із Венделлом.

— Мамо, не роби цього, — благав Чарльз.

— Ваш син розповів нам, — сказав Норріс, — він знає, що ви зробили, місіс Лекевей. Венделл Голмс також знає. Ви можете вбити мене тут і зараз, але правда вже відома. Неважливо, житиму я чи помру, але ваше майбутнє вже вирішене.

Повільно її рука опустилася.

— Я не маю майбутнього, — тихо сказала Елайза. — Не має значення, де все скінчиться — тут чи на шибениці. Тепер усе, що я можу зробити, це вберегти свого сина.

Вона знову підняла пістолет, але цього разу спрямувала його не на Норріса, а собі в голову.

Чоловік кинувся до неї. Схопив за руку, намагаючись вирвати пістолет, але Елайза не піддавалася. Вона билась із завзяттям пораненого звіра. Лише коли Норріс викрутив їй руку, вона нарешті послабила хватку. Елайза спотикнулась і завила.

Норріс стояв незахищений на березі ріки. У його руці був пістолет. Йому знадобилась одна мить, щоб зрозуміти, що зараз станеться. Він побачив, як стражник Претт прицілився у нього. Почув, як Роза з болем у голосі закричала: «Ні!»

Від удару кулі йому перехопило подих. Пістолет випав з руки. Норріс похитнувся і впав спиною у муляку. Ніч стала надзвичайно тихою. Він дивився на небо, але не чув ані голосів, ані кроків натовпу, ані навіть плюскоту води по камінню. Усе було тихим і спокійним. Норріс бачив зірки над собою. Вони яскраво мерехтіли крізь розриви в диму. Він не відчував болю чи страху, лише здивування, що всі його зусилля, усі мрії виявилися марними тут, на березі ріки, під світлом зірок.

Потім, наче дуже здалека, він почув приємний знайомий голос і побачив Розу. Її голова вимальовувалась на тлі зірок, немовби вона зійшла з небес.

— Невже ви нічого не можете зробити? — кричала вона. — Будь ласка, Венделле, ви мусите його врятувати!

Тепер він почув голос Венделла, також почувся звук його одягу, що розривався.

— Піднесіть ліхтар ближче! Мені потрібно бачити рану!

Світло полилося, наче золотий душ. Коли стало видно рану, Норріс побачив вираз обличчя Венделла і прочитав правду в його очах.

— Розо, — прошепотів Норріс.

— Я тут, я поруч, — вона взяла його за руку і нахилилась ближче, відкинувши волосся назад. — 3 тобою все буде добре, коханий. Тобі стане краще, і ми будемо щасливі. Ми будемо такі щасливі.

Він зітхнув і заплющив очі. Норріс бачив, як Роза віддаляється від нього, підхоплена таким стрімким поривом вітру, що не було жодної надії наздогнати її.

— Чекай на мене, — прошепотів він.

Потім почув щось, що нагадувало грім. Одиночний постріл з гармати, який луною покотився темрявою, що згущувалася.

Чекай на мене.

Джек Б’юрк зірвав дошку з підлоги у своїй спальні й несамовито почав вигрібати гроші, які там ховав. Усі його заощадження, близько двох тисяч доларів, сипалися до сакви.

— Що ти робиш, забираєш усе? Ти сказився? — вигукнула Фанні.

— Я їду.

— Ти не можеш забрати все. Це і мої гроші також!

— Над твоєю головою не висить зашморг, — раптом його підборіддя піднялося вгору, і він застиг.

Внизу хтось стукав у двері.

— Містере Б’юрк! Містере Джек Б’юрк, це Нічна варта! Відчиніть ці двері, урешті-решт!

Фанні повернулася, щоб спуститись униз.

— Ні, — сказав Джек, — не пускай їх.

Вона подивилась на нього, і її очі звузилися.

— Що ти накоїв, Джеку? Чому вони прийшли по тебе?

Голос унизу ревів:

— Ми зламаємо двері, якщо ви нас не впустите!

— Джеку? — промовила Фанні.

— Це вона зробила! — сказав Джек. — Вона вбила хлопчину, а не я!

— Якого хлопчину?

— Тупого Біллі.

— То нехай вона йде на шибеницю.

— Вона мертва. Підхопила пістолет і застрелила себе, ані слова не сказавши вартовим, — він здійнявся на ноги і повісив важку сакву на плече. — Вони звинуватять у всьому мене. У всьому, за що вона мені заплатила.

Він рушив до сходів, маючи намір вийти через задні двері. Просто осідлати коня й поїхати. Якщо вирушити негайно, він загубиться в темряві. А до ранку вже буде дуже далеко.

Передні двері з гуркотом вилетіли. Джек застиг на нижній сходинці, коли досередини увірвалися три чоловіки.

Один із них вийшов наперед і сказав:

— Вас заарештовано, містере Б’юрк! За вбивство Біллі Піггота й замах на вбивство Рози Конноллі.

— Але я не... це був не я! Це місіс Лекевей!

— Джентльмени, візьміть його під варту.

Джека так грубо потягнули, що він оступився і впав на коліна. Його саква полетіла на підлогу. Фанні миттєво кинулась і схопила її. Вона позадкувала, притискаючи дорогоцінну сумку до грудей. Коли Нічна варта тягнула її чоловіка на вулицю, вона навіть не поворухнулася, щоб допомогти йому, не сказала ані слова на його захист. Такою вона закарбувалася в його пам’яті: жінка, що жадібно тримає заощадження всього його життя своїми товстими руками. Її обличчя було спокійним і байдужим, коли Джек виходив із дверей таверни.

Сидячи у кареті, Джек уже знав напевне, як усе обернеться. Не просто суд, не просто шибениця, а дещо більше. Він знав, куди тіла страчених ув’язнених незмінно вирушають після виконання вироку. Подумав про гроші, які так дбайливо збирав на дорогоцінну домовину зі свинцевою кришкою, залізною кліткою та охоронцем могили. Усе заради того, щоб виявилися марними зусилля таких воскресителів, яким був він сам. Колись давно він пообіцяв собі, що жоден анатом ніколи не розітне його живіт, не буде порсатися у його плоті.

Цей дім був у траурі, і цей дім був осоромлений.

Венделл Голмс знав, що він вторгся в особисті страждання домівки Гренвілла, але навіть не спробував піти. До того ж на цьому ніхто не наполягав.

Справді, доктор Гренвілл, здавалося, навіть не помічав Венделла у своїй вітальні, який тихо сидів у кутку. Венделл брав участь у цих трагічних подіях з самого початку, і його присутність зараз була цілком зрозумілою. Він мав побачити, чим усе скінчиться.

Зараз він бачив полум’я, що мерехтіло у вогнищі, та зажуреного Альдуса Гренвілла, який згорбився на стільці зі схиленою у траурі головою. Констебль Лайонз сидів навпроти нього.

До вітальні з тацею бренді боязно увійшла економка місіс Фьорбуш. Вона поставила тацю на край столу і тихо сказала:

— Сер, я дала молодому містерові Лекевею стільки морфіну, скільки ви наказали. Він уже заснув.

Гренвілл нічого не відповів, лише кивнув.

До неї звернувся констебль Лайонз:

— А міс Конноллі?

— Вона не хоче відходити від тіла молодого чоловіка, сер. Я намагалася її забрати, але вона залишається біля його домовини. Я не знаю, що ми будемо робити завтра вранці, коли по нього приїдуть.

— Залиште її. Дівчина має всі причини, щоб горювати.

Місіс Фьорбуш вийшла, і Гренвілл тихо додав:

— Як і всі ми.

Лайонз наповнив келих бренді і вклав його в руку свого друга.

— Альдусе, ти не мусиш звинувачувати себе в тому, що скоїла Елайза.

— Я звинувачую себе. Я не хотів знати, але я мав запідозрити, — Гренвілл зітхнув і випив увесь бренді одним ковтком. — Я знав, що заради Чарльза вона здатна на все. Але вбивати заради нього?

— Ми не знаємо, чи робила вона все це власноруч. Джек Б’юрк присягається, що він не Жнець, але він може бути причетним до цього.

— Тоді, беззаперечно, вона підбурювала до цього, — Гренвілл зазирнув у свій порожній келих і тихо сказав: — Елайза завжди хотіла все контролювати, із самого дитинства.

— Що у наш час жінка може справді контролювати, Альдусе?

Голова Гренвілла обвисла, і він тихо сказав:

— Бідолашна Аурнія не могла контролювати взагалі нічого. Мені немає виправдання за те, що я зробив. Лише те, що вона була чарівна, така чарівна! А я — лише старий чоловік.

— Ти намагався робити шляхетні речі. Опікувався цією справою, залучив містера Вілсона до пошуків дитини і був готовий турбуватися про неї.

— «Шляхетні»? — Гренвілл похитав головою. — Шляхетним було б узяти під опіку Аурнію кілька місяців тому замість того, щоб подарувати їй красиве намисто й піти геть, — він підвів погляд, у його очах було страждання. — Присягаюсь тобі, я не знав, що вона носить мою дитину. До того самого дня, коли побачив її, що лежала гола на столі для розтину. Коли Ерастус зауважив, що вона нещодавно народила, аж тоді я усвідомив, що у мене була дитина.

— Але ти ніколи не розповідав про це Елайзі?

— Нікому, окрім містера Вілсона. Я твердо вирішив забезпечити добробут дитини, але знав, що Елайза відчує загрозу. Її померлому чоловікові не поталанило з грошима. Вона жила тут за мій кошт.

«А ця нова дитина могла на все це зазіхнути», — подумав Венделл.

Він подумав про всі образи у бік ірландців, які чув з вуст сестер Веллівер та матері Едварда Кінгстона. Насправді майже від усіх світських левиць у найкращих домівках Бостона. Те, що її такий коханий синочок не міг забезпечити своє власне життя, а тепер ще й мав поступитися своїм майбутнім виродку якоїсь покоївки, дуже обурило Елайзу.

Але все ж саме ірландка в підсумку переграла її. Роза Конноллі зберегла дитину живою, і Венделл уявляв собі страшну лють Елайзи, коли дівчині вдавалося вислизати з її рук день за днем. Він думав про варварські рани на тілі Аґнес Пул, про катування Мері Робінсон, і зрозумів, що справжньою ціллю люті Елайзи була Роза та кожна подібна до неї дівчина, кожна обдерта іноземка, яких повно на вулицях Бостона.

Лайонз узяв келих Гренвілла, наповнив його знову й повернув до руки господаря.

— Вибач мені, Альдусе, що я не взяв розслідування під свій контроль раніше. На той час, коли я взявся до справи, той ідіот Претт уже привернув увагу суспільства до цього кривавого божевілля, — Лайонз похитав головою. — Боюся, що молодий містер Маршалл став нещасною жертвою його істерики.

— Претт має за це заплатити.

— О, він заплатить! Я подбаю про це. Коли я закінчу, його репутацію ніщо не врятує. Я не заспокоюся, доки не вижену його з Бостона.

— Не це зараз важливо, — тихо сказав Гренвілл. — Норріса не повернути.

— Що дає нам певні можливості. Є спосіб зменшити збитки.

— Щоти маєш на увазі?

— Ми більше нічим не можемо допомогти містерові Маршаллу. І ніщо йому вже не зашкодить. Він не зможе перенести страждань більше, ніж уже переніс. Ми можемо дозволити цьому скандалу тихо забутися.

— І не виправдати його імені?

— Ціною імені твоєї родини.

До цього часу Венделл сидів мовчки. Але зараз він був такий вражений, що не стримав язика за зубами.

— Ви хочете, щоб Норріса поховали як Вестендського Женця? Коли ви знаєте, що він невинний?

Констебль Лайонз поглянув на нього.

— Є інші невинні, на яких треба зважати, містере Голмс. Юний Чарльз, наприклад. Уявіть, як йому боляче, що його мати вирішила покінчити з життям. Ще й привселюдно. Чи хочете ви змусити його жити з болючим усвідомленням того, що його мати — жорстока вбивця?

— Але ж це правда, чи не так?

— Суспільство не заслуговує на правду.

— Але заслуговує Норріс. Пам’ять про нього.

— Його з нами більше немає, і він не матиме жодного зиску від виправдання. А ми не будемо його звинувачувати. Ми просто мовчатимемо і дамо суспільству зробити власні висновки.

— Навіть якщо вони будуть хибними?

— Кому це зашкодить? Нікому з тих, хто ще дихає, — Лайонз зітхнув. — У будь-якому разі, суд ще попереду. Містера Джека Б’юрка, вочевидь, повісять за вбивство Біллі Піггота, це щонайменше. Правда тоді може відкритися, і ми не станемо її приховувати. Але й афішувати не станемо.

Венделл подивився на Гренвілла, який сидів мовчки.

— Сер, ви дозволите статися такій несправедливості щодо Норріса? Він заслуговує на краще.

Гренвілл тихо сказав:

— Я знаю.

— Лише хибна шляхетність вашої родини може змусити вас спаплюжити ім’я безневинної людини.

— Я маю подбати про Чарльза.

— Це все, що вас турбує?

— Він мій племінник.

Раптово ще один голос втрутився у розмову.

— А як щодо вашого сина, докторе Гренвілл?

Приголомшений, Венделл повернувся і витріщився на Розу, яка стояла у дверях вітальні. Горе стерло кольори з її обличчя. Те, що він побачив, мало нагадувало енергійну молоду дівчину, якою вона колись була. Натомість він побачив незнайомку, уже не дівчину, а жінку з кам’яним обличчям, яка стояла прямо й незворушно. Її пильний погляд було спрямовано на Гренвілла.

— Певна річ, вам відомо, що ви є батьком ще однієї дитини, — сказала вона. — Він був вашим сином.

Гренвілл надривно простогнав і охопив голову руками.

— Він так і не здогадався, — сказала вона, — але я це бачила. І ви теж мали це побачити, докторе. З першого разу, коли побачили його. Скільки у вас було жінок, сер? Скільки ще ви маєте позашлюбних дітей? Дітей, про яких навіть не знаєте? Дітей, які щодня мають боротися за своє існування?

— Більше немає.

— Звідки вам знати?

— Я знаю! — він підвів погляд. — Те, що сталося між мною та Софією, було багато років тому, і ми обоє про це шкодували. Ми зрадили мою любу дружину. Я більше ніколи так не робив, ніколи за життя Ебігейл.

— Ви повернулися спиною до власного сина.

— Софія ніколи не казала мені, що хлопчик був мій! Усі ці роки він зростав у Бельмонті. Я не знав. До того дня, коли він приїхав до коледжу, і я побачив його. Тоді я усвідомив...

Венделл переводив погляд з Рози на Гренвілла.

— Ви ж говорите не про Норріса?

Роза не відводила погляду від Гренвілла.

— Увесь час, коли ви жили у цьому розкішному будинку, докторе, коли їздили у своїй гарній кареті до вашого сільського будинку, він обробляв поля та годував свиней.

— Кажу вам: я не знав. Софія ніколи не казала мені ані слова.

— А якби сказала, ви б визнали його? Я так не думаю. А бідолашна Софія не мала іншого виходу, як одружитися з першим-ліпшим чоловіком.

— Я б хотів допомогти хлопцеві. Я б хотів знати його потреби.

— Але ви цього не зробили. Усе, чого він досягнув, було результатом його власних зусиль. Хіба ви не пишаєтесь, що є батьком такого визначного сина? За своє коротке життя він зумів вирватися зі свого становища.

— Я пишаюся, — тихо сказав Гренвілл, — якби ж тільки Софія прийшла до мене раніше.

— Вона намагалася.

— Що ви маєте на увазі?

— Спитайте Чарльза. Він чув, що сказала його мати. Місіс Лекевей сказала йому, що не хоче, аби ще один виродок раптово з’явився в родині. Вона сказала, що дала раду вашим витівкам десять років тому.

— Десять років тому, — сказав Венделл. — Це не тоді, коли...

— Коли зникла мати Норріса, — сказала Роза. Вона зробила тремтячий вдих, перший натяк на сльози з’явився в її голосі. — Якби Норріс лише знав! Це б усе змінило для нього, він би знав, що мати любила його. Що вона його не покинула, а її було вбито.

— Я не маю слів на своє виправдання, міс Конноллі, — сказав Гренвілл. — Я все життя прожив у гріху. Тепер маю його спокутувати і збираюсь це зробити, — він пильно подивився на Розу. — Тепер, здається, десь є маленька дівчинка, якій потрібен дім. Дівчинка, яку я присягаюся вам забезпечити комфортом та всіма перевагами.

— Я дуже сподіваюся, що ви дотримаєте слова, — сказала Роза.

— Де вона? Ви відведете мене до моєї доньки?

Роза зустрілась з ним поглядами.

— Коли буде слушний час.

У вогнищі згасло полум’я. Перший промінець світанку осяяв небо.

Констебль Лайонз підвівся зі свого стільця.

— Змушений покинути тебе, Альдусе. Щодо Елайзи — це твоя родина, і тобі вирішувати, як вчинити. На цю мить увага суспільства прикута до містера Джека Б’юрка. Сьогодні він — головне чудовисько. Але невдовзі, я впевнений, натовп дивитиметься на когось іншого. Це те, що я вивчив про суспільство: його жага до чудовиськ невпинна.

Він кивнув на прощання і покинув будинок.

За хвилину Венделл теж підвівся, щоб піти. Його вторгнення у цей будинок тривало надто довго, і він украй прямолінійно висловлював свої думки. Тож, коли він прощався з доктором Гренвіллом, який і не поворухнувся, а залишився на стільці, дивлячись на попіл, у його голосі лунали нотки вибачення.

Роза пішла за Венделлом до фоє.

— Ви були справжнім другом, — сказала вона. — Дякую вам за все, що ви зробили.

Вони обійнялися, незважаючи на прірву, яка пролягала між класами, з яких вони походили. Норріс Маршалл об’єднав їх. А тепер горе через його загибель пов’язало їх назавжди.

Венделл майже вийшов за двері, коли зупинився і повернувся до неї.

— Як ви дізналися, — спитав він, — якщо навіть Норріс не знав?

— Що доктор Гренвілл — його батько?

— Так.

Вона взяла його за руку.

— Ходімо зі мною.

Дівчина повела його сходами на другий поверх. У темному коридорі зупинилась, щоб засвітити лампу і піднести її до одного з портретів, що висіли на стіні.

— Дивіться, — сказала вона, — ось як я дізналася.

Венделл пильно подивився на зображення темноволосого молодого чоловіка, який стояв поруч зі столом. Його рука спочивала на людському черепі. Карі очі дивилися просто на Венделла, ніби кидали йому виклик.

— Це портрет Альдуса Гренвілла, коли йому було дев’ятнадцять років, — сказала Роза. — Так мені сказала місіс Фьорбуш.

Венделл не міг відірвати погляду від картини.

— Я не помічав цього раніше.

— Я побачила це одразу. І не мала жодних сумнівів, — Роза роздивлялася портрет молодого чоловіка, і її губи розтягли— ся у сумній усмішці. — Ти завжди упізнаєш того, кого кохаєш.