Сад кісток

1

«То ось як закінчується шлюб», — подумала Джулія Гемілл, устромляючи лопату в землю. Ані солодкого шепотіння наостанок, жодного ніжного стискання артритних рук через сорок років. І навіть без дітей та онуків, які б із сумом схилилися біля її лікарняного ліжка. Вона знову зачерпнула землю і кинула її вбік, каміння з грюкотом посипалося на курган. Тут була сама глина з камінням, і не росло нічого, крім ожинових хащів. Безплідний ґрунт, як і її шлюб, що не дав паростків і не лишив по собі нічого тривалого, себто з нього не проросло нічого, за що б варто було триматися.

Вона наступила на лопату і почула брязкіт, відчула, як здригнувся її хребет, коли залізо вдарило по камінню — по величезній брилі. Тоді вона пересунула лезо, але, навіть встромляючи його під різними кутами, не змогла зрушити камінь. Деморалізована й спітніла від спеки, вона дивилася в яму. Увесь ранок жінка несамовито копала, аж пухирі повилазили під її шкіряними рукавичками. Довкола Джулії юрмилася хмара комарів, які пищали коло обличчя і плутались у волоссі.

Вона не мала вибору: щоб перетворити це подвір’я, геть заросле бур'яном, на квітучий сад, потрібно було продовжувати працювати. Ця каменюка була на її шляху.

Раптом Джулія втратила надію, здалось, що їй забракне сил для виконання цього завдання. Вона кинула лопату і важко опустилася на купу землі й каміння. Чого це вона вирішила, що зможе відновити цей сад і врятувати будинок? Жінка дивилася через сплетіння бур’янів на перекошений ґанок зі старих дошок. «Дурість Джулії» — ось як їй слід назвати це місце. Купила, не зваживши, коли її життя руйнувалося. Згорів сарай — гори і хата! Це мав бути утішливий приз за пережите розлучення. У тридцять вісім років Джулія отримувала власний будинок, будинок з історією та душею. Коли агентка з нерухомості вперше провела її кімнатами, вона побачила витесані вручну балки, помітила клаптик старовинних шпалер, які визирали крізь щілину в багатьох шарах, що їх було наклеєно пізніше, і зрозуміла, що цей будинок був особливим. І він кликав її, благаючи про допомогу.

— Місце просто неймовірне, — сказала агентка, — з будинком іде приблизно акр землі. Таке нелегко знайти поблизу Бостона.

— То чому ж його ще не продали? — спитала Джулія.

— Ви бачите, в якому він стані. Коли ми вперше оглядали будинок, купи ящиків з книжками та старими паперами сягали стелі. Спадкоємцям знадобився місяць, щоб вивезти їх звідси. Вочевидь, ремонту потребує весь будинок, від даху до фундаменту.

— Що ж, мені подобається те, що в цього місця цікаве минуле. Це не завадить мені його купити.

Агентка не була впевнена:

— Є ще одна річ, яку я повинна вам повідомити. Ви маєте знати все.

— Яка річ?

— Попередньою власницею була жінка за дев’яносто, і вона померла тут. Це викликає у деяких покупців відразу.

— За дев’яносто? То смерть була природною?

— Можливо.

Джулія насупила брови:

— Вони не знають?

— Було літо. Минуло біля трьох тижнів, перш ніж один з її родичів знайшов...

Голос агентки стих. І раптом пролунав із новою силою:

— Але знаєте, сама земля тут особлива. Ви б могли зруйнувати тут усе. Позбутися мотлоху і побудувати з нуля.

«У такий спосіб світ позбувається старих дружин типу мене, — подумала Джулія, — ми обоє з цим величним, але занедбаним будинком заслуговуємо на краще».

Того ж вечора Джулія підписала договір про купівлю.

Тепер, сидячи на купі землі й шльопаючи комарів, вона думала: «У що я вплуталась?» Якби Річард побачив ці руїни, він би зайвий раз переконався у своїй правоті щодо неї. Легковірна Джулія послухалася рієлторку. Горда власниця купи непотребу.

Вона провела рукою над очима, розмазала піт по щоці. Потім ще раз зазирнула до ями. Як можна було сподіватися привести до ладу своє життя, коли сил бракує навіть на те, щоб посунути одну дурну каменюку?

Схопивши садовий совочок, вона схилилася над ямою й заходилася згрібати ґрунт. Камінь з'являвся, наче верхівка айсберга, про реальні розміри якого можна лише здогадуватися. Можливо, він достатньо великий, щоб потопити «Титанік». Джулія продовжувала рити все глибше і глибше, незважаючи на комарів і сонце, яке люто пекло її непокриту голову. Раптом брила уособила кожну перешкоду, кожен виклик, від якого Джулія ухилялася.

Я не дозволю тобі перемогти мене!

Совочком вона врізалась у ґрунт під камінням, намагаючись звільнити достатньо місця, щоб туди можна було засунути лопату. Волосся падало на обличчя, пасма прилипали до спітнілої шкіри, але вона занурювалася все глибше, шкрябала каміння, викидала ґрунт. Перш ніж Річард побачить це місце, вона перетворить його на рай. За три місяці Джулія зустрінеться з новими третьокласниками. Тож вона має два місяці, щоб позбутися бур’яну, підживити ґрунт і посадити троянди. Річард сказав: якщо вона колись посадить троянди на їхньому подвір’ї у Брукліні, вони від неї помруть. «Ти маєш знати, що робиш», — сказав він. Просто випадкове зауваження, однак воно її вразило. Жінка знала, що він насправді мав на увазі.

Ти маєш знати, що робиш. А ти не знаєш.

Вона впала на живіт і ще раз занурила совочок у землю, але він наштовхнувся на щось тверде. О боже, ще одна брила! Відкинувши волосся, вона подивилася на те, що тепер зупинило її інструмент. Його металеве кінців’я проламало поверхню, і тріщини розходилися від місця удару. Джулія змахнула землю й каміння, оголивши неприродньо гладкий купол. Лежачи долілиць, вона почула, як глухо її серце б’ється об землю, і раптом усвідомила, що дихати стало важче. Але продовжила рити, копала обома руками, пальці в рукавичках шкрябали тверду глину. З’явилася ще частина купола, гладкі напівкулі, з’єднані нерівним швом. Глибше і глибше вона впивалася нігтями, її пульс прискорився, і ось вона дісталася маленької западини, заповненої землею. Стягнула рукавичку і встромила голий палець у збиту землю. Раптом ґрунт тріснув і розсипався.

Джулія хутко звелася на коліна й огледіла своє відкриття. Ниття комарів переросло у пронизливий крик, але вона не відмахувалася від них, бо була надто приголомшена, щоб відчувати їхні укуси. Вітерець розгойдував траву і розносив солодкий аромат дикої моркви. Джулія здійняла погляд на своє поросле бур’янами майно, місце, яке вона мріяла перетворити на рай. Вона уявила сповнений життя сад із трояндами та півоніями, альтанку, обвиту пурпурними клематисами. Тепер, коли вона дивилася на своє подвір’я, то більше не бачила саду.

Вона бачила цвинтар.

— Ти могла спитати моєї поради, перш ніж купити цю халупу, — сказала сестра Вікі, сидячи за кухонним столом Джулії.

Джулія стояла коло вікна і дивилась на купи землі, які, наче маленькі вулкани, росли на її задньому подвір’ї. За останні три дні бригада з офісу медичної експертизи буквально отаборилась у її дворі. Вона так звиклася з їхнім постійним тинянням довкола, тим, що вони весь час заходять до будинку, щоб скористатися туалетом, що їх, певно, бракуватиме, коли вони закінчать свої розкопки і нарешті заберуться геть, залишивши її саму в цьому будинку з його витесаними вручну балками та його історією. Та з його привидами.

Надворі медична експертка докторка Айлс, яка щойно прибула, оглядала місце розкопок. Джулія вважала себе пересічною жінкою, ані дружньою, ані ворожою, з примарно— блідою шкірою та готично-чорним волоссям. Вигляд мала спокійний і зібраний. Джулія замислено спостерігала за Айлс крізь вікно.

— Пропозиція, яку ти щойно побачила, — сказала Вікі, — це не те, на що варто погоджуватися в той самий день. Ти думала, що хтось вихопить його у тебе з-під носа? — вона вказала на перекошені двері підвалу, — вони ж навіть не зачиняються. Ти перевірила фундамент? Цьому будинку, певно, років сто.

— Сто тридцять, — пробурмотіла Джулія. Її погляд все ще був спрямований на заднє подвір’я, де докторка Айлс стояла на краю виритої ями.

— О, люба, — вигукнула Вікі більш м’яким голосом, — я знаю, який це був важкий рік для тебе. Знаю, через що тобі довелося пройти. Я б просто хотіла, щоб ти телефонувала мені перед ухваленням таких серйозних рішень.

— Це не таке вже й погане придбання, — наполягала Джулія, — тепер я маю акр землі. І до міста недалеко.

— І труп на подвір’ї. Це справді допоможе оцінити твою власність для продажу.

Джулія потерла шию, яку раптово звело судомою. Вікі мала рацію. Вікі завжди мала рацію. Джулія подумала: «Я витратила всі гроші зі свого банківського рахунку на цей будинок, і тепер я горда власниця цього жахіття». Крізь вікно вона побачила, що приїхала ще одна людина. Це була старша жінка з коротким сивим волоссям, одягнена в блакитні джинси та важкі робочі чоботи — стиль одягу, непритаманний бабусям. Ще один дивний персонаж, який цього дня блукає її подвір’ям. Хто були всі ці люди — збирачі смертей? Чому вони обрали таку професію — щодня порсатися в тому, від одного погляду на що більшість людей здригнулася б.

— Ти розмовляла з Річардом перед тим, як купити це?

Джулія лишалась спокійною.

— Ні, не розмовляла.

— Ти чула про нього щось останнім часом? — спитала Вікі. Зміна її голосу — він раптово став тихий, дещо нерішучий — примусив Джулію нарешті обернутись і подивитися на сестру.

— Чому ти питаєш? — поцікавилась Джулія.

— Ви з ним були одружені. Ти не телефонуєш йому час від часу, щоб поцікавитись, чи не перевіряє він вашу пошту чи щось таке?

Джулія опустилася на стілець поруч зі столом.

— Я не дзвоню йому, а він не дзвонить мені.

Вікі не відповіла одразу, просто сиділа мовчки, а її сестра стоїчно дивилася на підлогу.

— Пробач, — нарешті промовила Вікі, — мені справді шкода, що тобі все ще боляче.

Джулія розсміялася:

— Це точно! Мені теж шкода.

— Минуло шість місяців. Я гадала, що ти вже забула його. Ти яскрава, приваблива, тобі слід знову почати жити.

Вікі мала б це сказати. Чорт забирай, Вікі, яка за п’ять днів після видалення апендициту повернулася до зали суду, щоб очолити команду юристів і виграти справу. Вона б не дала такій дрібниці, як розлучення, забрати бодай тиждень свого часу.

Вікі зітхнула.

— Правду кажучи, я подолала весь цей шлях сюди не для того, щоб побачити новий будинок. Ти моя маленька сестричка, і є дещо, про що ти повинна знати. Те, що ти маєш право знати. Я лише не впевнена, як... — вона не закінчила і подивилась на двері кухні, в які хтось постукав.

Джулія відчинила двері й побачила докторку Айлс, вигляд у неї був свіжий, незважаючи на спеку надворі.

— Я лише хотіла повідомити, що моя команда сьогодні від’їжджає.

Подивившись на зону розкопок, Джулія побачила, що люди вже збирають свої інструменти.

— Ви там закінчили?

— Ми знайшли достатньо, щоб визначити, що це не юрисдикція медичної експертизи. Я передаю справу докторці Петрі з Гарварду, — Айлс указала на новоприбулу жінку — стареньку в блакитних джинсах.

Вікі приєдналася до їх бесіди коло дверей.

— Хто така докторка Петрі?

— Судовий антрополог. Вона буде закінчувати розкопки з суто дослідницькими цілями. Якщо ви не заперечуєте, міс Гемілл.

— То кістки старі?

— Це точно не сучасні поховання. Чому б вам не вийти і не побачити на власні очі?

Вікі та Джулія пішли за Айлс. Після трьох днів розкопок яма виросла у великий котлован. Залишки були складені на брезенті.

Незважаючи на те, що докторці Петрі, яка сиділа навпочіпки, було принаймні шістдесят, вона з легкістю підхопилася на ноги і пішла назустріч, щоб потиснути їм руки.

— Ви власниця будинку? — спитала вона Джулію.

— Я щойно придбала його. Переїхала минулого тижня.

— Вам пощастило, — сказала Петрі, і було видно, що вона не жартує.

Докторка Айлс пояснила:

— Ми просіяли ґрунт і знайшли деякі речі. Кілька старих ґудзиків, пряжка з орнаментом, стовідсотково антикварна, — вона потяглася до скриньки для доказів, яка стояла поруч із кістками, — а сьогодні ми знайшли це, — Айлс витягла маленький пакетик із застібкою. Крізь пластик Джулія побачила блиск різнокольорових камінчиків.

— Зверніть увагу на каблучку, — сказала докторка Петрі, — акростичні прикраси були доволі популярними у ранню вікторіанську добу. Назви камінців можуть утворювати слово. Наприклад, рубін, смарагд і гранат англійською могли б утворити перші три літери слова «турбота». Каблучку можна було б подарувати комусь на знак прихильності.

— Це коштовне каміння?

— О, ні. Вірогідно, це просто кольорове скло. Каблучка не має гравірування — це просто прикраса з тих, які масово виробляли в ті часи.

— Є якісь поховальні написи?

— Сумніваюся. Це не традиційне поховання. Там немає могильної плити та залишків домовини. Її просто загорнули у шматок шкіри і прикидали землею. Доволі безцеремонне поховання, якщо її хтось любив.

— Можливо, вона була бідною.

— Але чому обрали саме цю місцевість? Тут ніколи не було кладовища, принаймні згідно з історичними мапами. Вашому будинку десь сто тридцять років, правда ж?

— Його побудовано у тисяча вісімсот вісімдесятому році.

— Акростичні прикраси вийшли з моди у сорокових роках дев’ятнадцятого сторіччя.

— Що тут було до 1840 року? — спитала Джулія.

— Я вважаю, що це була частина власності шляхетної бостонської родини. Більша частина цієї землі була пасовищем. Сільськогосподарськими угіддями.

Джулія подивилась схилом угору, де метелики кружляли довкола дикої моркви та квітучого горошку. Вона намагалася намалювати уявний образ свого подвір’я, яким воно колись мало б стати. Відкрите поле на схилі, що збігає до струмочка в затінку дерев, де пасуться вівці, блукаючи в траві. Місце, де будуть самі тварини. Місце, де про могилу не залишиться і згадки.

Вікі з огидою поглянула на кістки.

— Це — одне тіло?

— Повний скелет, — сказала Петрі, — вона була похована доволі глибоко, щоб зберепися від падальників. Ґрунт на цьому схилі доволі сухий. До того ж, судячи із залишків, вона була загорнута в шкіру якоїсь тварини, а вилуговування танінів сприяє консервуванню.

— Вона?

— Так, — Петрі подивилася знизу вгору прискіпливим поглядом блакитних очей, які мружилися від сонця, — це жінка. Судячи зі стану зубів та хребта, вона була доволі молодою, вірогідно, років тридцять п’ять. Загалом у непоганій формі, — Петрі подивилась на Джулію, — за винятком тріщини, яку ви зробили своїм совочком.

Джулія почервоніла:

— Я вважала череп каменем.

— Це не проблема. Зовсім не важко відрізнити старі та нові переломи. Дивіться, — Петрі знову сіла навпочіпки і взяла череп, — тріщина, яку ви зробили ось тут, не потемніла. Але бачите тріщину ось тут, на тім’яній кістці? І ось ще одна, на виличній кістці, під щокою. Ці поверхні коричневі, вони потемніли від довгого перебування в землі. Це каже про те, що це преморбідні переломи, а не ушкодження від розкопок.

— «Преморбідні»? — Джулія подивилася на неї, — ви сказали...

— Ці пошкодження майже завжди призводять до смерті. Я вважаю, що це вбивство.

Уночі Джулія не могла заснути, слухала скрипіння старих половиць і мишачий шурхіт у стінах. Який старий був цей будинок, а могила — ще старіша. Коли люди ще тільки збивали докупи ці балки та соснову підлогу, лише за кілька десятків метрів від них труп невідомої жінки вже розкладався в землі. Чи знали вони про це, коли починали будівництво на цьому місці? Чи мала могила якийсь надгробок?

Чи ніхто не знав, що вона була тут? Ніхто не пам'ятав про неї?

Джулія відкинула ковдру і лежала спітніла на матраці. Навіть з обома відчиненими вікнами у спальні відчувалась задуха. не було навіть легенького протягу, що міг би протидіяти спеці. Світляк спалахував і зникав у темряві над нею, самотній вогник кружляв кімнатою, шукаючи шлях до втечі.

Джулія сіла на ліжку й увімкнула лампу. Магічні іскри над її головою перетворилися на звичайного коричневого жука, що літав попід стелею. Вона замислилась, як зловити його, не вбивши. Думала, що навіть заради вирішення долі однієї-єдиної комахи варто було докласти зусиль.

Задзвонив телефон. Одинадцята тридцять, це могла телефонувати лише одна людина.

— Сподіваюсь, я тебе не розбудила, — сказала Вікі, — я щойно повернулася додому після однієї з тих нескінченних вечерь.

— Я все одно не могла заснути через спеку.

— Джуліє, є одна річ, про яку я хотіла тобі розповісти, коли була в тебе. Але через усіх тих людей навкруги не мала слушної нагоди.

— Більше жодних порад стосовно цього будинку, добре?

— Йдеться не про будинок, а про Річарда. Мені неприємно про це казати, але якби я була на твоєму місці, то воліла б це знати. Я б не хотіла, щоб ти дізналася про це від сторонньої людини.

— Дізналася про що?

— Річард одружується.

Джулія стисла слухавку так сильно, що в неї заклякли пальці. У довгій тиші вона почула відлуння серцебиття у своєму вусі.

— То ти не знала.

Джулія прошепотіла:

— Ні.

— Який же він шматок лайна! — пробурмотіла Вікі з такою гіркотою в голосі, якої б стало їм обом, — він вирішив це більше місяця тому, як мені відомо. Особу звуть Тіфані, з однією «ф». Маю на увазі її манірність, розумієш? Не маю жодної поваги до чоловіків, які одружуються з усілякими там Тіфані.

— Я не розумію, як це могло статися так швидко.

— О, моя мила, невже це так складно? Він крутив з нею, коли ви ще були одружені. Чи не він став раптово приходити додому пізніше? І кожного разу це було через його роботу. Я здогадувалася про це. Мені просто бракувало сміливості щось тобі сказати.

Джулія важко ковтнула слину.

— Я не хочу зараз про це говорити.

— А мала б здогадатися. Чоловік ніколи не просить розлучення зненацька.

— Добраніч, Вікі!

— Чекай— чекай, з тобою все гаразд?

— Я просто не хочу розмовляти, — Джулія поклала слухавку.

Довгий час вона сиділа нерухомо. Світляк усе ще кружляв над її головою в марних спробах знайти вихід зі своєї в’язниці. Урешті-решт він мав знесилитися. Потрапивши у пастку, де не було їжі та води, він би помер у цій кімнаті.

Коли світляк підлетів ближче, Джулія впіймала його руками. Обережно тримаючи комаху в жмені, вона босоніж пішла до кухні й відчинила задні двері. Вийшла на ґанок і випустила світляка. Він здійнявся в повітря, його світло не мерехтіло у темряві, єдиною метою комахи була втеча.

Чи розумів світляк, що вона врятувала йому життя? Ця дрібниця мала для неї значення.

Джулія залишалася на ґанку, жадібно ковтала нічне повітря. Думка про повернення до маленької спекотної спальні була нестерпною.

Річард одружувався. На якусь мить повітря застрягло в горлі, щоб зрештою вирватися з риданням. Джулія схопилася за перила ґанку і відчула, як тріски уп’ялись в її пальці.

І я остання, хто про це дізнався!

Витріщившись у ніч, вона думала про кості, які були поховані лише за кілька десятків метрів звідси. Забута жінка, ім’я якої втрачене у віках. Вона думала про важкість промерзлої землі, коли нагорі крутила завірюха, про зміну сезонів, швидкоплинність десятиріч. Біла плоть гнила, а хробаки бенкетували.

«Я, як ти — ще одна забута жінка, — думала Джулія, — і я навіть не знаю, хто ти».