Сад кісток

3

— Скільки ще триватиме цей клятий дощ? — вигукнув Едвард Кінгстон, дивлячись на зливу.

Венделл Голмс випустив кільце диму від сигари, яке вилетіло з-під даху лікарняної веранди і розчинилося у струменях дощу.

— Де твоя витримка? Може здатися, що ти поспішаєш на побачення.

— Так і є. З келихом чудового кларета.

— Ми збираємося до «Урагану»? — спитав Чарльз Лекевей.

— Якщо мій екіпаж коли-небудь з’явиться, — Едвард подивився на дорогу, звідки долинав кінський тупіт, а екіпажі проносилися, здіймаючи грудки бруду.

Хоча Норріс Маршалл також стояв на лікарняній веранді, прірву, яка розділяла його з рештою студентів, міг помітити кожен, хто навіть ненавмисне ковзнув би поглядом по чотирьох молодиках. Норріс нещодавно приїхав до Бостона, сільський хлопчик з Бельмонта, який самотужки вивчав фізику за позиченими книжками, а з учителем латини розраховувався яйцями та молоком. Він ніколи не був у таверні «Ураган», навіть не знав, де це. Його одногрупники, усі випускники Гарвардського коледжу, пліткували про людей, яких він не знав, обмінювалися жартами, яких він не розумів, але вони не докладали жодних зусиль, щоб позбутися його присутності, їм не потрібно було цього робити. І без того було зрозуміло, що він не належить до їхнього соціального кола.

Едвард затягнувся і випустив хмару диму.

— Не можу повірити, що те дівчисько сказало докторові Краучу. Яка нахаба! Якби одна з робітниць у нашому маєтку дозволила собі таке, моя мати негайно б викинула її просто на вулицю.

— Твоя мати, — сказав Чарльз із деяким благоговінням, — вселяє в мене жах.

— Мати вважає дуже важливим, щоб ці ірландці знали своє місце. Це єдиний шлях до підтримання порядку, особливо з цими новоприбулими в місті, через яких усі проблеми.

«Новоприбулими». Норріс був одним із них.

— Немає нічого гіршого за ірландську прислугу. За ними треба пильно доглядати, бо лише відвернешся, як вони одразу поцуплять сорочку із шафи. А коли помітиш, що вона зникла, вони скажуть, що сорочка загубилась у пральні або її з’їв собака, — Едвард фиркнув. — Такі дівки, як та, мають знати своє місце.

— Її сестра може померти, — промовив Норріс.

Уся трійка випускників Гарварду здивовано повернулася до свого зазвичай мовчазного одногрупника, який несподівано заговорив.

— Помирає? Який драматичний вирок! — вигукнув Едвард.

— П’ять днів у пологах! Вона вже на вигляд як труп. Доктор Крауч може пускати їй кров скільки йому заманеться, але нічого путнього з цього не вийде. І її сестра це знає. Вона це сказала від розпачу.

— Хай там як, але вона не має забувати, хто їй милосердно допомагає.

— І бути вдячною за кожну крихту?

— Доктор Крауч узагалі не зобов’язаний допомагати цій жінці, а її сестра поводить себе так, наче має на це право, — Едвард потушив свою сигару об свіжу фарбу на перилах. — Вона мала б бути вдячною.

Норріс відчув, що його обличчя почервоніло. Він готовий був сказати щось різке на захист дівчини, але Венделл спритно перевів розмову в інше русло.

— Я вбачаю в цьому дещо поетичне, що скажете? «Лють молодої ірландки».

Едвард зітхнув.

— Будь ласка, не треба. Тільки не твій черговий огидний вірш.

— А як вам така назва, — промовив Чарльз, — «Ода зневіреній сестрі»?

— Мені подобається, — підтримав Венделл. — Дайте спробую, — він трохи подумав і почав: — Стоїть рішучий воїн, що служить правді та добру...

— Життя сестри — це битви поле, — підхопив Чарльз.

— Вона... вона... — Венделл замислився над наступним рядком вірша.

— Тікай, бо в пил тебе зітру! — закінчив Чарльз.

Венделл розсміявся:

— Поезія знову тріумфує!

— У той час, як решта страждає, — пробурмотів Едвард.

Усе це Норріс слухав і ніяковів, відчуваючи, що не є частиною цієї компанії. Як легко почували себе його одногрупники у своєму колі, як вони разом сміялися. Вистачило лише кількох зімпровізованих рядків вірша, щоб нагадати йому, що в цих трьох була спільна історія, до якої він не мав стосунку.

Раптом Венделл випрямився і подивився кудись у зливу.

— Це не твій екіпаж там, Едварде?

— Саме час йому з’явитися, — Едвард підняв свій комір, щоб захиститись од вітру, — рушаймо, джентльмени.

Три одногрупника Норріса почали спускатися сходами з ґанку. Едвард і Чарльз проскочили крізь дощ і залізли до екіпажа. А Венделл затримався, глянув через плече на Норріса і піднявся сходами до товариша.

— Ти не приєднаєшся до нас? — спитав він.

Захоплений зненацька, Норріс не відповів одразу. Хоча він і був майже на голову вищий за Венделла Голмса, але щось налякало Норріса у цій маленькій людині. Це було щось більше, ніж його розкішний костюм чи всім відомий гострий язик, — це була його абсолютна, непохитна самовпевненість. Той факт, що ця людина запрошувала його приєднатися до них, приголомшив Норріса.

— Венделле, — гукнув Едвард з екіпажа, — їдьмо!

— Ми їдемо до «Урагану», — сказав Голмс. — Так уже повелося, що ми проводимо там кожен вечір, — він зробив паузу. — Чи маєш інші плани?

— Дуже люб’язно з твого боку, — Норріс кинув погляд на двох людей, які чекали в екіпажі, — але, здається, містер Кінгстон не очікує на чотирьох.

— Містер Кінгстон, — засміявся Венделл, — стикався і з більш неочікуваними речами у своєму житті. Зрештою, тебе запрошує не він, а я. Випий з нами по чарочці рому.

Норріс поглянув на дощ, який заливав усе довкола, і йому захотілось опинитися коло теплого вогнища, яке, певна річ, палало в «Урагані». Більше того, йому хотілося скористатися слушною нагодою й увійти до кола своїх одногрупників, бодай на один лише вечір. Він відчував на собі погляд Венделла. Ці очі, в яких зазвичай грають веселі та насмішкуваті вогники, змушували його ніяковіти і вселяли тривогу.

— Венделле, — тепер уже Чарльз кликав його з екіпажа, у голосі чулося роздратування, — ми тут заморозимося!

— Прошу вибачення, — сказав Норріс, — але я ще маю справи цього вечора.

— О! — брови Венделла поповзли вгору. — Я впевнений у чарівності альтернативи.

— Це не жінка. Але боюся, що я все одно не можу знехтувати цією справою.

— Розумію, — сказав Венделл, хоча було видно, що саме він розумів, з його холодної посмішки. Він вже повернувся, щоб піти.

— Це не тому, що я не хочу...

— Усе добре. Іншим разом, можливо.

«Іншого разу не буде», — подумав Норріс, спостерігаючи, як Венделл побіг під дощем і застрибнув до своїх товаришів. Кучер ударив батогом, і екіпаж поїхав геть, здіймаючи колесами бризки з калюж. Він уявив собі розмову, яка мала б виникнути між трьома приятелями в екіпажі. Неймовірно, що той простий сільський хлопчина з Бельмонта дозволив собі відхилити запрошення. Роздумували б, якій справі, якщо це не зустріч з особою іншої статі, він міг надати перевагу. Він стояв на ґанку, стискаючи перила, і шкодував через те, що вже неможливо було змінити і чого більше ніколи не трапиться.

Екіпаж Едварда Кінгстона зник за рогом, він повіз трьох юнаків до вогнища, гучної гулянки з балачками та веселощами.

У той час, як вони грітимуться в «Урагані», я займатимуся іншою справою. Тією, якої волів би уникнути, якби тільки міг.

Він морально приготувався до холоду, вийшов під зливу і, хлюпаючи по калюжах, рішуче покрокував до свого помешкання, де перевдягнувся у старе перед тим, як знову вийти під дощ.

Заклад, який він шукав, був таверною на вулиці Броад коло доків. Тут зроду не пили ром франтувато вдягнені випускники Гарварду. Якби випадковий джентльмен якимось дивом потрапив до «Чорного лонжерона», він, лише поглянувши на це приміщення, одразу б зрозумів, що тут потрібно пильнувати свої кишені. Норріс мав небагато цінностей у своїх кишенях того вечора, як і будь-якого іншого, а його старий жакет і заляпані брудом штани навряд чи спокусили б якогось грабіжника. Він уже був знайомий із багатьма відвідувачами, а вони знали його злиденне становище. Вони повернули голови до дверей, коли він увійшов. Просто кинули погляд, щоб побачити новоприбулого, після чого незацікавлені очі повернулися до своїх келихів.

Норріс підійшов до бару, де кругловида Фанні Б’юрк наповнювала склянки елем. Вона підвела на нього маленькі недобрі очі.

— Ти спізнився, а він у кепському настрої.

— Фанні, — заволав один із відвідувачів, — ми отримаємо свої напої цього тижня, чи як?

Вона віднесла ель до їхнього столу і грюкнула склянками. Сховавши гроші, які вони заплатили, до кишені, Фанні знову стала за баром.

— Він позаду зі своїм фургоном, — сказала вона Норрісу, — чекає на тебе.

Норріс не мав часу повечеряти і лише кинув голодний погляд на буханець хліба, але не наважився попросити навіть крихти. У Фанні Б’юрк годі було отримати щось безкоштовно, навіть посмішку. З бурчанням у животі Норріс проштовхався до дверей, спустився до темного приміщення, яке було завалене всілякими кошиками та іншим непотребом, і вийшов надвір.

Заднє подвір’я смерділо мокрою соломою та кінськими екскрементами, а нескінченна злива перетворила землю на багнюку. З-під даху стайні почулося іржання, і Норріс побачив коня, запряженого у віз.

— Я не збираюсь чекати на тебе наступного разу, хлопче, — Джек, чоловік Фанні, з’явився із темряви стайні. Він ніс дві лопати, які закинув до фургона. — Хочеш отримати гроші — приходь вчасно, — з бурчанням він заліз на віз й узяв віжки. — Ти їдеш?

У стайні світив ліхтар, Норріс побачив, як Джек дивиться на нього, і знітився, як завжди, коли зустрічався з кимось поглядами. Ліве і праве око дивились у різні боки. Усі називали його Косоокий Джек, але ніхто не казав так йому у вічі. Не було сміливців.

Норріс видерся на віз поруч із Джеком, який навіть не дочекався, доки той сяде на лавку, лиш роздратовано хльоснув кобилу батогом. Вони покотили по багнюці через двір і виїхали крізь задню браму.

Дощ падав на капелюхи і стікав за комірці, але Косоокий Джек не надто цим переймався. Він сидів поруч із Норрісом, згорбившись, наче ґаргулья, і постійно смикав за віжки, щоб кінь біг швидше.

— Далеко їхати цього разу? — поцікавився Норріс.

— За місто.

— Куди саме?

— Яка різниця? — Джек гучно зібрав у роті згусток мокротиння і сплюнув його на дорогу.

Різниці зовсім не було. Але Норріс переймався через те, що йому доведеться протриматися цієї ночі, якою б кепською вона не виявилася. Він не боявся важкої праці на фермі, йому навіть подобалося нипя у м’язах, але цей різновид праці сниться людям у нічних жахіттях. Принаймні нормальним людям. Він подивився на свого компаньйона і замислився, чи існує у світі щось таке, що могло б стати жахіпям для Джека В’юрка.

Воза підкидало на бруківці, і дві лопати позаду гуркотіли, нагадуючи про неприємне завдання, яке вони мали виконати. Норріс подумав про своїх одногрупників, які, певна річ, ще сиділи у теплому «Урагані» і з насолодою допивали свій ром перед тим, як повернутися до респектабельних помешкань, щоб узятися за «Анатомію» Вістера. Він волів би зараз теж навчатися, але це була угода, яку він уклав заради коледжу, на яку він погодився з радістю. Усе це заради вищої мети, заспокоював себе Норріс, коли вони виїхали з Бостона, прямуючи на захід. Лопати гриміли у фургоні, а віз скрипів у такт словам, які лунали у його голові: «Вища мета. Вища мета».

— Їхав цією ж дорогою два дні тому, — Джек знову плюнув, — зупинився у тій таверні, — він показав пальцем туди, де крізь завісу дощу Норріс побачив вікно, яке світилося ізсередини, — порозводили теревені з хазяїном.

Норріс почекав, нічого не відповідаючи. Була якась причина, чому Джек згадав це. Він був не з тих, хто полюбляє балакати даремно.

— Сказав, що в їхньому місті є ціла родина, дві юні леді з братом, які хворіють на сухоту. Усім трьом дуже кепсько, — він хмикнув, що мало означати сміх. — Треба буде завтра перевірити, чи не готові вони вже віддати душі Богові. Якщо поталанить, отримаємо трьох водночас, — Джек подивився на Норріса. — Ти мені знадобишся для цієї справи.

Норріс неохоче кивнув. Він раптово відчув таку відразу до цієї людини, що ледве змусив себе всидіти поруч з ним.

— О, ти вважаєш себе, чорт забирай, вищим за це, — вигукнув Джек, — чи не так?

Норріс не відповів.

— Вищим за таких людей, як я!

— Я роблю це заради більшого добра.

Джек розсміявся.

— Як пишномовно для фермера! Гадаєш, у тебе буде красиве життя, га? Матимеш великий будинок?

— Справа не в цьому.

— Тоді ти ще більший дурень. У чому може бути справа, як не в грошах?

Норріс зітхнув.

— Так, містере Б’юрк, звісно, ваша правда. Гроші — це єдине, заради чого варто працювати.

— Вважаєш, це зробить тебе одним із тих джентльменів? Гадаєш, вони запрошуватимуть тебе на свої вечірки, де ти їстимеш устриці й залицятимешся до їхніх донечок?

— Зараз такі часи. Кожен спроможний змінити своє становище.

— Ти сподіваєшся, що вони про це знають? Усі ті джентльмени з Гарварду? Сподіваєшся, вони радо зустрінуть тебе у своєму колі?

Норріс сидів мовчки і думав, що, можливо, Джек має рацію. Згадав Венделла Голмса, Кінгстона і Лекевея, які сиділи в «Урагані» поруч із іншими такими ж джентльменами у бездоганних костюмах. Той світ такий далекий від бридкого «Чорного Лонжерона», де Фанні Б’юрк панує у своєму огидному царстві безнадії.

«Я теж міг би бути сьогодні в «Урагані», — думав юнак, — Венделл запрошував. Але що це було — ввічливість чи жалість?»

Джек смикнув віжки, і фургон помчав брудною колією далі, — Дорога далека, — сказав він і пирхнув від сміху, — сподіваюсь, вона приносить джентльмену задоволення.

За якийсь час Джек натягнув віжки, щоб зупинити віз. Норрісів одяг був геть мокрий. Він тремтів від холоду і зістрибнув на землю, щоб розім’яти м’язи. Але його ноги по щиколотку занурилися у муляку.

Джек сунув лопати хлопцеві до рук:

— Не барися з цим, — він витяг із воза совки та брезент і покрокував мокрою травою. Чоловік не запалював ліхтар, щоб не привертати уваги. Було схоже, що його вело чуття, коли він блукав між надгробками, доки не зупинився біля свіжої могили. Вона не була ніяк позначена, лише багнюка стікала земляним пагорбом під дощем.

— Лише сьогодні поховали, — сказав Джек, беручись за лопату.

— Як ви про неї дізналися?

— Попитав у людей, послухав балачки, — буркнув він, дивлячись на могилу. — Голова має бути з цього боку, — і набрав повну лопату багнюки. — Проїздив тут два тижні тому, — продовжив Джек, відкидаючи багнюку вбік, — чув, що ця вже збиралася сюди.

Норріс приєднався до роботи. Хоч поховання і було свіжим і земля ще не затверділа, але була мокрою і важкою. Копаючи лише декілька хвилин, він геть забув про холод.

— Хтось помирає, люди теревенять про це, — пихтів Джек, — просто треба бути уважним, і все стане зрозумілим. Вони замовляють труну, купують квіти, — він відкинув чергову лопату землі і, важко дихаючи, зупинився перепочити. — Суть у тому, щоб вони не помітили твою зацікавленість. Викличеш підозру — матимеш проблеми.

Він продовжив копати, але вже повільніше. Норрісу припадала левова частка роботи, його лопата сягала глибше і глибше. Злива тривала і наповнювала яму. Норрісові штани затверділи від бруду аж до колін. Незабаром Джек зовсім припинив копати, виліз з ями і сів навпочіпки на її краю. Він так гучно хекав, що Норріс подивився вгору, аби впевнитися, що той не впаде на нього. Це була єдина причина, чому старий готовий був поділитися бодай копійкою зі свого прибутку, єдина причина, чому він мусив винаймати помічника: він більше не міг виконувати цю роботу самотужки. Джек знав, де були заховані статки, але йому потрібна була молода спина і молоді м’язи, щоб викопати їх. Тож старий сидів і дивився, як працює його помічник, як глибшає яма.

Норрісова лопата стукнула по дереву.

— Нарешті, — буркнув Джек. Він витяг з-під брезенту ліхтар і засвітив його, потім узяв свою лопату і зісковзнув у яму. Чоловік зчистив бруд з домовини. Працювали у тісному просторі так близько один до одного, що Норріс змушений був терпіти огидне дихання старого — жахливу суміш смороду тютюну та гнилих зубів. Навіть цей труп, здавалося, не смердів такою гниллю. Але невдовзі вони розчистили багнюку з кришки домовини.

Джек засунув два залізні гаки під кришку і дав одну з мотузок Норрісу. Вони вилізли з ями і разом потягнули за мотузки. Обидва стогнали від напруги, аж доки цвяхи з пронизливим лементом не полізли з дерева. Раптом кришка поламалась, мотузка втратила натяг, і Норріс, не втримавшись на ногах, розтягнувся горілиць.

— Ось так! Цього вистачить, — сказав Джек. Він опустив ліхтар і подивився на ту, що лежала у труні.

Крізь дірку в кришці домовини вони побачили, що труп належав жінці з блідою, наче сало, шкірою. Золоті локони обрамляли обличчя, яке за формою нагадувало серце, а на її корсажі покоївся букетик сухих квітів, їхні пелюстки розтікалися під зливою.

«Така гарна, — подумав Норріс, — наче янгол, якого надто рано покликали на небеса».

— Зовсім свіжа, — радісно зареготав Джек.

Він проліз у діру в кришці й просунув руку дівчині під пахви. Вона була такою легкою, що старому не знадобилася допомога, щоб витягти її з домовини. Але він усе ж важко дихав, коли підняв її з ями й поклав на брезент.

— Роздягнімо її.

Норріс раптом відчув огиду і стояв непохитно.

— Що, не хотів би доторкнутися до чарівної дівчини?

Норріс похитав головою:

— Вона заслуговує на краще.

— Минулого разу тебе це не турбувало.

— То був старий дід.

— А це дівка. Яка різниця?

— Ви знаєте, яка!

— Я знаю, що за неї заплатять ті ж гроші. А ось роздягати її буде приємніше, — він зареготав у передбаченні видовища й витяг свого ножа. Йому бракувало часу і терпіння, щоб розстібати ґудзики та гачки, тож чоловік просто засунув лезо у виріз сукні небіжчиці й розрізав тканину. Передня частина сукні розійшлася і відкрила натільну сорочку, тонку, як павутина. Джек робив свою справу із задоволенням, повільно розрізаючи спідницю, потім стягнув маленькі атласні капці. Норріс міг лише спостерігати, приголомшений цією наругою над дівочою честю. Та ще й від такого чоловіка, як Джек Б’юрк. Але він знав, що цього їм не уникнути, бо закон був невблаганним. Якби їх упіймали із викраденим трупом, вони б мали серйозні проблеми. Але якби у них знайшли якусь річ, що належала небіжчиці, бодай навіть шматок сукні, покарання було б набагато суворішим. Вони не мають брати нічого, окрім самого тіла. Тож Джек без вагань зрізав її одяг, зняв каблучки з пальців і атласні стрічки з волосся. Він жбурнув усе це в домовину і подивився на Норріса.

— Ти не збираєшся допомогти мені віднести її у фургон? — гаркнув старий.

Норріс опустив погляд на оголене тіло, на її білу, як гіпс, шкіру. Вона була хворобливо худою, її тіло знищила якась тривала і невблаганна хвороба. Допомогти їй тепер було неможливо, але її смерть могла принести користь.

— Хто тут, — здалеку почувся голос, — хто сюди вдерся?

Цей крик змусив Норріса впасти на землю, а Джек погасив ліхтар і прошепотів: «Сховай її».

Норріс зіштовхнув труп назад у могилу, і вони обоє зістрибнули туди ж. Притиснувшись до небіжчиці, юнак відчув, як його серце стукає по її холодній шкірі, але не наважувався навіть поворухнутися. Він намагався почути кроки сторожа, який наближався, але було чутно лише шум дощу та його власне серцебиття. Дівчина лежала під ним, наче поступлива коханка. Чи торкався якийсь інший чоловік її шкіри, чи відчував м’якість її голих грудей? Чи я перший?

Нарешті Джек наважився підвести голову і визирнути з ями.

— Я не бачу його, — прошепотів він.

— Можливо, він ще пильнує.

— Ніхто у здоровому глузді не буде стирчати в таку погоду надворі довше, ніж потрібно.

— Як щодо нас?

— Цієї ночі дощ — наш друг, — буркнув Джек, підводячись і розминаючи закляклі суглоби, — краще нам швидше її забрати.

Вони більше не запалювали ліхтар, а діяли у темряві. Джек узяв її за ноги, а Норріс підхопив під руки і відчув, як мокре волосся небіжчиці прилипло до його рук, коли він виштовхував її плечі з ями. Солодкий аромат, який колись ішов від її білих пасм, тепер поступився місцем слабкому смороду гнилі. Зараз її тіло помалу починало невблаганно розкладатися, незабаром від її краси нічого не залишиться. Шкіра зотліє, очі проваляться в очниці. Але зараз вона ще була янголом, він тримав її ніжно і турботливо поклав на брезент.

Злива перетворилася на дрібний дощик, коли вони швидко закидали яму, наповнивши багнюкою спорожнілу домовину. Покинути могилу розритою було б тим самим, що й розмістити оголошення про те, що тут працювали викрадачі трупів, а рідне для когось тіло було поцуплене. Вони витратили певний час, щоб приховати сліди своєї діяльності й не ризикувати, на той випадок, якщо влада все ж почне розслідування. Коли остання грудка землі повернулася на своє місце, вони лопатами розрівняли все довкола так, як тільки змогли, працюючи лише під слабким світлом місяця, який тільки-но почав визирати з-поміж хмар. Незабаром тут виросте трава, буде встановлено надгробок, а люди продовжуватимуть з любов’ю нести квіти до могили, в якій ніхто не спочиває.

Чоловіки загорнули труп у брезент, і Норріс поніс її на руках, як наречені вносять своїх молодих дружин до їхніх осель. Вона була така легка, що це викликало співчуття, і зовсім не вимагало зусиль нести її мокрою травою між могильних каменів, які належали тим, хто помер раніше за неї. Обережно юнак поклав небіжчицю у фургон. Джек, не дивлячись, кинув туди ж і лопати.

Нею піклувались не більше, ніж інструментами, які гуркотіли поруч з нею. Її тіло тряслося, наче звичайний вантаж, який вони везли під дрібним, але холодним дощиком, повертаючись до міста. Норріс зовсім не мав бажання розмовляти з Джеком, тож той їхав мовчки, прагнучи лише одного — щоб ця ніч швидше минула, і він зміг покинути цього огидного чоловіка.

Коли вони наблизилися до міста, на дорозі побільшало возів та екіпажів. Інші кучери подекуди махали їм, а часом і вигукували привітання або дорікали на негоду. «Не ту нічку ми обрали для подорожі». «Ох і пощастило ж нам!» «Під ранок має бути дощ зі снігом». Джек радо відповідав на вітання, без жодного натяку на занепокоєння через заборонений вантаж, який був у фургоні.

Невдовзі вони повернули на бруковану вулицю за аптекою, Джек насвистував. Без сумнівів, він уже був у очікуванні на гроші, які мали опинитись у його кишені. Вони із гуркотом зупинилися на бруківці. Джек зістрибнув з воза і постукав у задні двері аптеки. Незабаром йому відчинили, і Норріс побачив світло лампи, що сяяло зсередини.

— Маємо одного, — сказав Джек.

Двері відчинилися ширше, і з’явився кремезний бородань, який тримав ліхтар. О такій годині він був одягнений у нічну сорочку.

— То заносьте. І менше патякайте!

Джек плюнув на бруківку і повернувся до Норріса:

— Ну ж бо, занось її досередини.

Норріс підхопив загорнуте у брезент тіло й заніс його у відчинені двері. Він зустрівся поглядами з чоловіком, який тримав ліхтар, і той схвально кивнув.

— Нагору, докторе С’ювол?

— Ви знаєте дорогу, містере Маршалл.

Так, Норріс знав дорогу. Це був не перший його візит на цю темну вулицю, і не перший раз він підіймав труп цими вузькими сходами. Останнього разу він мав клопіт зі своєю ношею, крехтів і важко дихав, коли тягнув гладке тіло нагору, а жирні голі ноги билися об сходинки. Цієї ночі його вантаж був набагато легшим, трохи важчим за дитину. Він піднявся на другий поверх і зупинився у пітьмі. Доктор С’ювол ковзнув повз нього й освітив шлях. Дошки на підлозі скрипіли під його важкими кроками, а тіні, які відкидав ліхтар, танцювали на стінах.

Норріс увійшов слідом за С'юволом крізь дальні двері до кімнати, де стіл уже чекав на дорогоцінний товар. Він обережно поклав труп. Джек піднявся нагору останнім і став з іншого боку стола. Його важке дихання було добре чути у тиші цього приміщення.

С’ювол підійшов до стола й відкинув край брезенту.

У мерехтінні ліхтаря обличчя дівчини мало такий вигляд, наче життя і тепло повернулись у нього. Мокрими завитками волосся стікала дощова вода і блищала на щоках, наче сльози.

— Так, вона у доброму стані, — пробуркотів доктор С’ювол і далі відкинув брезент, відкривши голий тулуб. Норріс придушив у собі порив відштовхнути руку чоловіка й запобігти нарузі над дівочою цнотою. Він з огидою спостерігав за хтивим блиском Джекових очей, за запалом, з яким той аж нахилився, щоб краще роздивитися тіло. Опустивши погляд на її обличчя, Норріс подумки сказав: «Вибач, що ти маєш зазнавати такого приниження».

С’ювол розпрямився й кивнув:

— Вона мені підходить, містере Б’юрк.

— До того ж з нею можна добряче розважитися, — сказав Джек з посмішкою.

— Ми робимо це не заради розваг, — відповів на це С’ювол, — вона послугує вищій меті. Просвітництву.

— О, звісно, — вигукнув Джек, — то де мої гроші? Я б хотів отримати платню за все це просвітництво, яке я вам постачаю.

С’ювол витяг маленький мішечок з тканини і простяг Джеку.

— Ваша платня. Отримаєте стільки ж, коли принесете ще одного.

— Тут лише п’ятнадцять доларів. Ми домовлялися на двадцять.

— Сьогодні вам знадобилися послуги містера Маршалла. П’ять доларів підуть на рахунок його навчання. Разом це двадцять.

— Я, чорт забирай, знаю скільки це разом, — буркнув Джек і сховав гроші до кишені, — але цього недостатньо за те, що я вам постачаю.

— Упевнений, що я можу знайти іншого викрадача трупів, який буде вельми задоволений моєю платнею.

— Але не такого, хто б міг привозити їх такими свіжими. Усе, що ви отримаєте, це шматок гнилого м’яса, повного хробаків.

— Моя платня становить двадцять доларів за екземпляр. Потребуєте ви допомоги чи ні — це ваше рішення. Але я маю сумніви щодо того, що містер Маршалл погодиться працювати без гідної платні.

Джек кинув ображений погляд на Норріса.

— Він — мої м’язи, от і все. Ніхто, окрім мене, не знає, де їх шукати.

— То продовжуйте шукати їх для мене.

— Що ж, добре. У мене буде один для вас, — Джек повернувся, щоб піти. У дверях він зупинився і неохоче подивився на Норріса, — у «Чорному лонжероні» у четвер увечері. О сьомій, — рявкнув він і вийшов. Було чутно його важкі кроки сходами, а потім грюкнули двері.

— Невже немає більше нікого, хто б міг вам допомогти, — спитав Норріс, — окрім цього негідника?

— На жаль, саме з такими нам доводиться мати справу. Усі викрадачі трупів подібні. Якби наші закони були цивілізованими, паразити на кшталт цього покидька взагалі б не мали роботи. Але поки що ми змушені мати справу з такими, як містер Б’юрк, — С’ювол знову підійшов до стола й подивився на дівчину. — Принаймні він примудряється діставати принадні трупи.

— Я б залюбки погодився на будь-яку іншу роботу, замість цієї, докторе С’ювол.

— Але ж ви хочете стати лікарем, чи не так?

— Так, але не працюючи з тим чоловіком. Чи не маєте іншого завдання для мене?

— Зараз коледж не має нагальнішої проблеми за нестачу екземплярів.

Норріс подивився на дівчину і тихо сказав:

— Гадаю, що вона навіть уявити не могла, що стане екземпляром.

— Усі ми екземпляри, містере Маршалл. Відкиньте душу, а будь-яке тіло подібне до іншого. Серце, легені, нирки. Під шкірою, навіть у такої привабливої дівчини, усе те саме. Звісно, це трагедія — померти у такому юному віці, — доктор С’ювол жваво накинув брезент на труп, і той обережно вкрив її тонкий стан, — але, мертва, вона послужить шляхетній меті.