Сад кісток

22

Цього вечора не мало значення, що він — син фермера.

Норріс віддав свій капелюх та пальто покоївці і відчув різкий, майже фізичний біль від усвідомлення страшного факту: на його жилеті бракувало ґудзика. Але дівчина зробила реверанс і так само шанобливо схилила голову, як і перед добре вдягненою парою перед ним. І лише теплі слова очікували на Норріса, коли він увійшов і привітався з доктором Гренвіллом.

— Містере Маршалл, ми щасливі, що ви приєдналися до нас цього вечора, — сказав декан. — Дозвольте відрекомендувати вам мою сестру, Елайзу Лекевей.

Те, що ця жінка була матір’ю Чарльза, було помітно одразу. Вона мала такі само блакитні очі та бліду шкіру, бездоганно білу навіть у середньому віці. Але її погляд був значно відкритіший, ніж у її сина.

— Ви той молодий чоловік, про якого мій Чарльз такої високої думки, — промовила Елайза.

— Не маю гадки чому, місіс Лекевей, — скромно відповів Норріс.

— Він сказав, що ви — найбільш вправний прозектор у його групі. Також він казав, що ваша робота виділяється акуратністю і жоден інший студент не спроможний препарувати лицьовий нерв з такою точністю.

Ця тема не зовсім відповідала світській бесіді, й Норріс поглянув на доктора Гренвілла у пошуках підказки.

Але той лише усміхнувся.

— Покійний чоловік Елайзи був лікарем. Наш батько був лікарем. А тепер вона має велике нещастя мати справу зі мною. Тож вона вже призвичаїлася до не зовсім пересічних тем за вечірнім столом.

— Я вважаю їх доволі цікавими, — сказала його сестра. — Коли ми зростали, батько інколи запрошував нас до прозекторської. Якби я була чоловіком, то також обрала б вивчення медицини.

— Ти б досягла блискучих успіхів, люба, — сказав Гренвілл і погладив руку Елайзи.

— Як і безліч інших жінок, якби вони мали таку можливість.

Доктор Гренвілл покірно зітхнув.

— Тема, якої ти, без сумніву, торкнешся ще не раз цього вечора.

— Чи не вважаєте ви це трагічною втратою, містере Маршалл? Нехтування талантами та можливостями половини людської раси?

— Будь ласка, Елайзо, дозволь нещасному хлопцеві принаймні випити келих хересу, перш ніж ти заглибишся у свій улюблений предмет.

Але Норріс сказав:

— Я не проти обговорення цього питання, докторе Гренвілл, — він подивився в очі Елайзи і зустрів погляд інтелектуала. — Я зростав на фермі, місіс Лекевей, тож мій досвід пов’язаний з домашньою худобою. Сподіваюсь, ви не вважаєте таке порівняння образливим. Але я ніколи не помічав, щоб жеребець був розумнішим, ніж кобила, або баран був розумнішим за вівцю. А якщо добробут потомства під загрозою, то саме самка першою стає на його захист. І не зважає на небезпеку.

Доктор Гренвілл засміявся.

— Наче сказано адвокатом з Філадельфії.

Елайза схвально кивнула.

— Я запам’ятаю цю відповідь. І навіть запозичу її, щоб використати у майбутніх дебатах на цю тему. Де ця ферма, на якій ви зростали, містере Маршалл?

— У Бельмонті, мем.

— Ваша матір має пишатися, що виростила сина, думки якого йдуть далеко попереду свого часу. Я б точно пишалася.

Згадка про його матір стала болючим ударом по старій рані, але Норріс спромігся зберегти усмішку і відповів:

— Упевнений, що так і є.

— Елайза, ти пам’ятаєш Софію, чи не так? — спитав Гренвілл. — Найкращу подругу Ебігейл?

— Авжеж. Вона часто відвідувала нас у Вестоні.

— Містер Маршалл — її син.

Елайза відхилилась і подивилась на Норріса з раптовою напруженістю і, здалося, щось упізнала в його обличчі.

— Ви — хлопчик Софії.

— Так, мем.

— Чому ваша матір не відвідувала нас стільки років, навіть ще до смерті Ебігейл? Сподіваюсь, у неї все добре?

— У неї все дуже добре, місіс Лекевей, — сказав він, але й сам почув невпевненість у своєму голосі.

Гренвілл плеснув його по спині.

— Ідіть розважайтесь. Більшість ваших одногрупників уже тут і не зволікає із шампанським.

Норріс увійшов до танцювальної зали і зупинився, засліплений побаченим. Юні леді ковзали у легких, наче метелики, сукнях. Масивна люстра яскраво освічувала приміщення, де повсюди блищав кришталь. Навпроти стіни стояв довгий стіл, на якому були щедро розставлені різноманітні страви. Так багато устриць, так багато пирогів! Він ніколи ще не був у такій великій кімнаті, з інкрустованою підлогою та різьбленими колонами. Стоячи тут, у поношеному фраку та розбитих чоботах, Норріс почувався так, наче потрапив у чиюсь фантазію, певно, що не у власну, бо він і уявити собі не міг таких прийомів, як цей.

— Нарешті ти прийшов! Я вже почав непокоїтися, чи з’явишся ти взагалі, — Венделл тримав два келихи шампанського. Один він простягнув Норрісові. — Чи все так жахливо, як ти боявся? Тебе зневажали, ображали чи ще якось кривдили?

— Після всього, що трапилося, я не знав, як мене приймуть.

— Останній випуск «Відомостей» повністю тебе виправдав. Ти його читав? Доктора Беррі бачили у Провіденсі.

Справді, якщо вірити пліткам, які ширились містом, то втікач Натаніель Беррі переховувався у десятках місць одночасно, від Філадельфії до Саванни.

— Я все ще не можу повірити, що це був він, — сказав Норріс. — Він не справляв враження здатного на таке.

— Хіба це рідкість? Убивці нечасто мають роги та ікла. Здебільшого вони такі, як усі інші.

— Він видавався просто гарним лікарем.

— Та проститутка стверджує протилежне. У «Відомостях» пишуть, дівчина сказала, що була травмована, вони збирають пожертви на її користь. Навіть я згодний зі сміховинним містером Преттом щодо цього. Певна річ, Жнець — доктор Беррі. Але, якщо це не доктор Беррі, боюся, лишається лише один варіант підозрюваного, — Венделл подивився на нього крізь свій келих шампанського, — це ти.

Зніяковівши від погляду Венделла, Норріс повернувся, щоб роздивитись кімнату. Скільки людей у цей момент перешіптуються про нього? Незважаючи на зникнення доктора Беррі, підозри щодо Норріса, напевне, лишилися у багатьох.

— Що з обличчям? — вигукнув Венделл. — Намагаєшся вдавати винного?

— Задумався, скільки людей тут усе ще думають, що то був я. — Гренвілл не запросив би тебе, якби мав якісь сумніви. Норріс потиснув плечима.

— Запрошення отримали всі студенти.

— Ти знаєш чому, правда? Подивись довкола.

— На що?

— Усі ці юні леді шукають чоловіків. Не кажучи вже про всіх їхніх розпачливих матусь. Ти бачиш, що студентів-медиків не вистачає на всіх.

Норріс розсміявся на це.

— Ти, певно, у раю.

— Якби це справді був рай, тут не було б стільки вищих за мене дівчат, — він помітив, що Норріс поглядає не на дівчат, а на стіл з наїдками. — Гадаю, зараз не леді цікавлять тебе у першу чергу.

— Безсумнівно, це соковита шинка ось там.

— То пропоную з нею познайомитися.

Біля устриць вони зустріли Чарльза та Едварда.

— Є новини стосовно доктора Беррі, — сказав Едвард. — Його бачили у Лексінґтоні вчора ввечері. Нічна варта шукає там зараз.

— Три дні тому він був у Філадельфії, — додав Чарльз, — а позавчора — у Портленді.

— А тепер він у Лексінґтоні? — Венделл хмикнув. — Цей чоловік справді має крила.

— Саме так дехто його зображує, — мовив Едвард і поглянув на Норріса.

— Я ніколи не казав, що він має крила, — відповів той.

— Але та дівчина казала. Та дурна ірландка, — Едвард віддав свою тарілку з порожніми устричними мушлями служниці й тепер обмірковував, що б скуштувати іще з широкого вибору страв. Там були пудинги у формі віяла та свіжа тріска під шубою.

— Спробуй один з дивовижних медових пирогів, які приготував наш кухар, — запропонував Чарльз. — Мені вони завжди смакували найбільше.

— А ти хіба не їси?

Чарльз витяг хустинку і доторкнувся до брови. Його обличчя було світло-рожевим, як після танцю, але музики ще не починали грати.

— Боюсь, я не маю апетиту сьогодні. Перед цим тут було доволі прохолодно. Мати наказала їм додати жару, але вони, здається, перебільшили.

— Як на мене, температура ідеальна, — Едвард повернувся і поглянув на струнку брюнетку в рожевій сукні, яка прослизнула повз них. — Перепрошую, джентльмени. Гадаю, мій апетит переключився на інші речі. Венделле, ти знайомий з тією дівчиною, чи не так? Не міг би ти мене відрекомендувати?

Коли Едвард і Венделл вирушили навздогін за брюнеткою, Норріс нахмурився і спитав Чарльза:

— Тобі зле? Маєш нездоровий вигляд.

— Я справді не в тому стані, щоб бути тут. Але мати наполягає.

— Твоя мати мене приємно вразила.

Чарльз зітхнув.

— Так, вона вміє вразити кожного. Сподіваюсь, тобі не довелося слухати її промову про те, що жінкам варто ставати лікарями.

— Лише трохи.

— Ми змушені слухати це весь час. Особливо бідолашний дядечко. Він каже, що це спричинить заколоти, якщо він коли-небудь наважиться приймати жінок до коледжу.

Музики почали настроювати свої інструменти, і пари вже стали збиратися, а хто був сам, шукав можливого партнера для танцю.

— Гадаю, мені час іти, — сказав Чарльз і знову торкнувся брови. — Я справді почуваюся дуже погано.

— Що сталося з твоєю рукою?

— А, це той поріз під час розтину. Він трохи набряк.

— Твій дядечко оглянув його?

— Якщо стане гірше, я йому покажу, — Чарльз повернувся, щоб піти, але його шлях із усмішками перетнули дві юні леді.

Вища, темноволоса, вдягнена у ніжно— зелену сукню, сказала:

— Ми дуже сердиті на вас, Чарльзе. Коли ви знову нас відвідаєте? Чи ви маєте причину нас зневажати?

Чарльз стояв, витріщившись на них.

— Прошу вибачення, я не мав жодних...

— О, заради бога, — сказала нижча. — Ви обіцяли приїхати до нас минулого березня, пам’ятаєте? Ми були такі розчаровані, коли ваш дядечко прибув до Провіденса без вас.

— Я мав готуватися до іспитів.

— Ви все одно могли б приїхати, лише на два тижні. Ми планували прийом для вас, а ви його пропустили.

— Наступного разу, я обіцяю! — сказав Чарльз, жадаючи піти. — Перепрошую, але, боюся, я маю напад лихоманки.

— Ви не збираєтеся танцювати?

— Я почуваюся незграбним сьогодні, — він кинув відчайдушний погляд на Норріса. — Але дозвольте мені відрекомендувати вам одного з найбільш блискучих моїх одногрупників, містера Норріса Маршалла з Бельмонта. А це — сестри Веллівер з Провіденса. Їхній батько, доктор Шервуд Веллівер, один із друзів мого дядечка.

— Один із найкращих друзів, — додала вища леді. — Ми приїхали до Бостона на місяць. Я Гвендолін. Вона — Кітті.

— То ви також збираєтеся стати лікарем? — спитала Кітті, роздивляючись Норріса. — Здається, усі джентльмени, яких ми зустріли цими днями, — лікарі. Або збираються ними стати.

Музики почали гру. Норріс мигцем помітив невеличкого Венделла, який кімнатою вів на танець значно вищу за нього білявку.

— Ви танцюєте, містере Маршалл?

Він подивився на Гвендолін. І раптом усвідомив, що Чарльз примудрився вислизнути, і, втікаючи, покинув його наодинці з сестрами Веллівер.

— Боюся, не дуже добре, — зізнався Норріс.

Проте обидві леді усміхнулись.

Кітті сказала:

— Ми чудові викладачки.

Окрім того, що сестри Веллівер були чудовими викладачками, вони ще й доволі терпляче витримували його хибні кроки, неправильні повороти, коли він інколи плутався під час кадрилі, тоді як інші пари вправно кружляли навколо них.

Венделл, який танцював поруч, нахилився, щоб пошепки застерегти:

— Бережися цих сестер, Норрісе. Вони з’їдять живцем будь-якого прийнятного холостяка!

Але Норріс був зачарований самим лише перебуванням у їхній компанії. Цього вечора він був затребуваним молодим чоловіком з перспективами. Він танцював кожний танець, пив забагато шампанського і їв забагато пирогів. І він дозволив собі, лише цього вечора, уявити майбутнє з багатьма такими прийомами.

Одним із останніх гостей Норріс надягнув пальто і покинув будинок. Падав сніг, розкішні великі клапті кружляли в повітрі, наче м'які пелюстки. Він стояв на вулиці Бікон з піднятим угору обличчям, вдихав на повні груди, насолоджуючись свіжим повітрям після виснажливих танців. Сьогодні доктор Альдус Гренвілл показав усьому Бостону, що Норріс Маршалл заслуговує бути прийнятим у суспільство. Він вартий того, щоб долучитися до вищого кола.

Норріс засміявся і впіймав язиком сніжинку. Усе найкраще попереду.

— Містере Маршалл, — почувся шепіт.

Здригнувшись, він повернувся і поглянув у темряву. Спершу чоловік не побачив нічого, окрім снігу, що падав. Потім із білої завіси виникла фігура, обличчя виглядало з обірваного плаща. Вії були вкриті льодом.

— Я боялася, що проґавлю вас, — сказала Роза Конноллі.

— Що ви тут робите, міс Конноллі?

— Я не знаю, до кого ще звернутися. Я втратила роботу і не маю куди піти, — вона озирнулась через плече, потім знову поглянула на нього. — Вони розшукують мене.

— Нічна варта більше не цікавиться вами. Уже не потрібно від них переховуватися.

— Я боюся не Нічної варти.

— Тоді кого?

Її підборіддя налякано смикнулося, коли двері будинку доктора Гренвілла відчинилися і назовні бризнуло світло.

— Дякую вам за чудовий вечір, докторе Гренвілл, — промовив гість, що виходив.

Норріс швидко повернувся і пішов геть, наляканий, що хтось побачить, як він розмовляє з цією обідраною дівчиною. Роза пішла за ним. Лише коли вони відійшли вулицею Бікон доволі далеко, майже до самої ріки, вона його наздогнала.

— Вам хтось погрожує? — спитав Норріс.

— Вони хочуть забрати її у мене.

— Кого забрати?

— Дитину моєї сестри.

Він поглянув на Розу, але її обличчя було сховане під каптуром плаща. Усе, що він побачив крізь завісу лапатого снігу, було мерехтіння блідої щоки.

— Кому вона потрібна?

— Я не знаю, хто вони, але знаю, які вони лихі. Гадаю, через них померла Мері Робінсон. І міс Пул. Тепер я єдина, хто досі жива.

— Вам не варто хвилюватися. Я чув від дуже впливових людей, що доктор Беррі втік із Бостона. Вони його знайдуть дуже скоро.

— Але я не думаю, що доктор Беррі є вбивцею. Я гадаю, він втік, рятуючи своє життя.

— Утік від кого? Від тих таємничих людей?

— Ви не вірите жодному моєму слову, чи не так?

— Я не розумію, про що ви говорите.

Вона повернулась до нього. Під тінню каптура її очі блищали від світла, яке відбивалось од снігу.

— Того дня, коли ховали мою сестру, Мері Робінсон прийшла на цвинтар, щоб поговорити зі мною. Вона питала про дитину. Сказала сховати та берегти її.

— Вона казала про дитину вашої сестри?

— Так, — Роза ковтнула. — Я більше ніколи не бачила Мері. Потім почула, що її вбили. А знайшли її ви.

— Який зв’язок між тими вбивствами і вашою племінницею? Я не розумію.

— Гадаю, що саме її існування — це загроза для когось. Живий доказ скандальної таємниці, — вона повернулася й оглянула темну вулицю. — Вони полюють на нас. Змусили мене піти з моєї оселі. Я не можу ходити на роботу, тож я не можу платити годувальниці. Я навіть не можу наблизитись до її дверей, бо вони можуть побачити мене там.

— Вони? Ті лихі люди, про яких ви розповідаєте?

— Вони хочуть забрати її. Але я не віддам її ні за які гроші, — вона повернулась до нього, її очі палали у темряві. — У їхніх руках, містере Маршалл, вона не врятується.

Дівчина сказилася. Він дивився в її очі і розмірковував, чи такий вигляд має божевілля. Пригадав свій нещодавній візит до неї у тому жалюгідному будинку, коли він думав, що Роза Конноллі врятувалась і залишилася при здоровому глузді. З того часу щось змінилося, змусило її перейти межу і опинитися в уявному світі, сповненому ворогів.

— Вибачте, міс Конноллі, я не знаю, чим можу вам допомогти, — сказав Норріс і відійшов. Рушив у бік своєї оселі. Його черевики залишали дві борозни на пернатому снігу.

— Я прийшла до вас, бо думала, що ви інший. Кращий.

— Я просто студент. Що я можу вдіяти?

— Вам байдуже, чи не так?

— Убивства у Вест-Енді розкрито. Про це було в усіх газетах.

— Вони хочуть, щоб ви повірили, що їх розкрито.

— Це відповідальність Нічної варти, а не моя.

— Певна річ, ви переймалися, коли були на гачку.

Він продовжував крокувати, плекаючи надію, що вона втомиться ходити за ним. Але вона переслідувала його, як надокучливий собака.

— Тепер усе добре, коли ви зіскочили з гачка, правда? — не заспокоювалась Роза.

— Я не маю повноважень розслідувати те, що сталося.

— Ви бачили створіння на власні очі. Ви знайшли тіло бідолашної Мері.

Він повернув до неї обличчя.

— А чи відомо вам, який я був близький до того, щоб втратити своє становище через це? Я маю з’їхати з глузду, щоб ставити нові питання в цій справі. Достатньо буде кількох пліток, щоб я втратив усе, над чим працював. Мені доведеться повертатися на батькову ферму.

— Невже так жахливо бути фермером?

— Так! Коли я прагну значно більшого.

— І ніщо не може стати на заваді вашим прагненням, — гірко промовила Роза.

Норріс подивився у бік будинка доктора Гренвілла. Подумав про шампанське, яке пив, і про елегантно вдягнених леді, з якими танцював. Колись його прагнення були більш скромними. Заробити вдячність своїх пацієнтів. Відчути задоволення від перемоги у боротьбі за життя дитини, вирвавши її з пащі смертельної хвороби. Але сьогодні, у будинку доктора Гренвілла, перед ним промайнули можливості, про які він не міг навіть мріяти. Світ комфорту, який одного дня може стати його, якщо він не наробить помилок, не дозволить собі оступитися.

— Я не думала, що вам буде байдуже, — сказала дівчина. — Але тепер я бачу, що вам не байдужі лише ваші шановні друзі у їхніх великих будинках.

Зітхнувши, він подивився на неї.

— Це не тому, що мені байдуже. Просто тому, що я нічим не можу зарадити. Я не поліцейський. Я не можу втручатися. Раджу і вам покинути цю справу, міс Конноллі, — він відвернувся.

— Я не можу покинути, — сказала вона. Її голос раптом надірвався. — Я не знаю, куди ще піти...

Норріс зробив ще кілька кроків і сповільнився. Зупинився. Вона тихо плакала позаду. Повернувшись, він побачив, як вона втомлено притулилась до брами. Її голова безсило опустилася. Це була Роза Конноллі, яку він ніколи раніше не бачив. Зовсім не та зухвала дівчина, яку він зустрів у лікарняній палаті.

— Вам немає де ночувати? — спитав він і побачив, як вона хитає головою. Він поліз до кишені. — Якщо це через гроші, то ось, візьміть усе, що в мене є.

Раптом, розпрямившись, Роза подивилась на нього.

— Я прошу не для себе. Це для Меггі. Це все заради Меггі, — вона сердито провела рукою по обличчю. — Я прийшла до вас, бо вважала, що ми маємо щось спільне. Ми обоє бачили створіння. Ми обоє знаємо, на що воно здатне. Ви можете не боятися його, але я боюся. Воно хоче дитину. Тому воно полює на мене, — Роза глибоко вдихнула і запахнула плащ щільніше, наче хотіла відокремитися від ночі. — Я вас більше не потурбую, — сказала дівчина і повернулася.

Він дивився, як вона йде геть, маленька фігура розчинялася у завісі снігу, що падав.

«Моя мрія — рятувати життя, — подумав Норріс, — героїчно битися біля нескінченних ліжок хворих. Але зараз, коли єдина дівчина, яка не має більше друзів, потребує моєї допомоги, я не можу лишатися осторонь».

Фігура вже майже зникла у білому вихорі.

— Міс Конноллі, — покликав юнак, — моя кімната недалеко звідси. На сьогодні, якщо вам потрібне місце для ночівлі, вона до ваших послуг.