Сад кісток

5

— Дякую вам, докторко Айлс, що так швидко знайшли час для зустрічі.

Джулія опустилася на стілець в офісі медичної експертки. Вона потрапила до цього охолодженого приміщення просто з-під пекучого сонця і тепер дивилася на жінку з іншого боку столу, цілком розслаблену в прохолодному середовищі. Окрім зображень квіточок у рамках, що висіли на стіні, офіс Мори Айлс був напрочуд діловим: теки та записники, мікроскоп та стіл, на якому не було місця безладу. Джулії було незручно на стільці, вона почувалася наче під лінзою мікроскопа.

— Можливо, до вас нечасто звертаються з такими проханнями, але мені справді потрібно знати. Заради власного спокою.

— Вам треба було поговорити з докторкою Петрі, — сказала Айлс. — Скелет — це справа судової антропології.

— Я тут не через скелет. Я вже розмовляла з докторкою Петрі, але вона не сказала мені нічого нового.

— То чим я вам можу допомогти?

— Коли я купувала будинок, агентка з продажу розповіла мені, що попередньою власницею була старша жінка, яка померла вдома. Усі вважали, що смерть була природна. Але кілька днів тому сусіди згадали, що довкола сталося кілька нічних крадіжок зі зломом. А минулого року бачили чоловіка, який їздив дорогою то вгору, то вниз, наче придивлявся до будинків. Тож тепер я починаю думати: що, як...

— Що, як це була не природна смерть? — закінчила за неї Айлс. — Саме це ви хотіли запитати, чи не так?

Джулія зустрілася поглядом із судовою експерткою.

— Так.

— Боюся, що не я робила розтин.

— Але ж мав зберегтися звіт, правда? Там же має бути вказана причина смерті?

— Мені потрібно знати ім’я померлої.

— Воно в мене ось тут, — Джулія потягнулася до своєї сумочки і витягла звідти кілька фотокопій, які простягнула докторці Айлс. — Це її некролог із місцевої газети. Її звали Гільда Чемблетт. А це всі газетні вирізки, які я змогла про неї знайти.

— То ви вже покопалися в цьому?

— Це було у мене на думці весь час, — Джулія стримано посміхнулася, — до того ж цей скелет на моєму подвір'ї... Я трохи занепокоєна, що дві різні жінки померли тут.

— Але між їхніми смертями принаймні сто років.

— Саме минулорічна мене турбує. Особливо після того, як сусіди розповіли мені про пограбування.

Айлс кивнула.

— Я теж вважаю, що тут є про що замислитись. Зараз пошукаю звіт, — вона вийшла з офісу і повернулася за кілька хвилин з текою.

— Розтин робив доктор Костас, — сказала експертка, сіла за свій стіл і розгорнула теку. — Чемблетт Гільда, дев’яносто два роки, знайдена на задньому подвір’ї свого маєтку у Вестоні. Тіло знайшов родич, який був у від’їзді і не навідувався до неї три тижні. Через це неможливо точно встановити, коли саме настала смерть, — Айлс перегорнула сторінку і трохи помовчала. — Світлини не з приємних. Вам не обов’язково їх дивитись.

Джулія ковтнула слину.

— Ні, я не буду. Можливо, ви б могли просто зачитати висновок?

Айлс пробігла поглядом сторінку з висновком і підвела очі.

— Ви впевнені, що хочете це почути?

Джулія кивнула, і Айлс почала читати вголос:

— Тіло було знайдене у положенні горілиць, оточене високою травою, яка не давала змоги побачити його з відстані більшої, ніж два метри...

«Той самий бур’ян, з яким я боролася, — подумала Джулія. — Я виривала ту траву, яка приховувала тіло Гільди Чемблетт».

— Шкіра чи м’які тканини не збереглися неушкодженими на відкритих ділянках. Фрагменти одягу, які були частиною бавовняної сукні без рукавів, збереглися на тулубі. На шиї добре проглядався шийний відділ хребта, м’які тканин не збереглися. Товстий і тонкий кишечник майже повністю відсутні, а легені, печінка та селезінка, які збереглися, мають пошкодження з рваними краями. Цікаві ворсисті розпатлані жили, імовірно, нервові та м’язові фібри, які знайдено на кінцівках усіх суглобів. Такі самі ворсисті розриви має окістя черепа, ребер і кісток кінцівок. Навколо трупа помітні чисельні пташині випорожнення, — Айлс підвела очі, — імовірно, воронячі.

Джулія подивилася на неї:

— То ви кажете, що це зробили ворони?

— Такі знахідки не рідкість. Загалом птахи — доволі поширена причина пошкоджень на тілах після смерті. Навіть миловидні маленькі співочі пташки клюють та розтягують шкіру небіжчиків. А ворони значно більші, ще й м’ясоїдні, тож вони дуже швидко можуть перетворити труп на скелет. Вони пожирають усі м’які тканини, але не можуть повністю відірвати нервові фібри чи сухожилля. Ці жили дуже добре прикріплені до суглобів і залишаються обтріпаними після багаторазових клювків. Ось чому доктор Костас називає їх ворсистими, — бо їх сильно розтріпали ворони, — Айлс згорнула теку. — Ось і весь звіт.

— Але ж ви так і не назвали мені причину смерті.

— Лише тому, що її неможливо визначити після трьох тижнів розкладання і пошкоджень, яких заподіяли падальники.

— То ви навіть приблизно не знаєте?

— Їй було дев’яносто два. Стояло спекотне літо, а вона була сама на подвір’ї. Було б логічним припустити, що у неї прихопило серце.

— Але ви не можете бути впевненими.

— Ні, не можемо.

— То це могло б бути...

— Убивство? — Айлс поглянула на Джулію впритул.

— Вона жила сама і була беззахисною.

— У будинку не було знайдено слідів проникнення. Жодних ознак пограбування.

— Можливо, убивця не мав крадіжку за мету. Він міг цікавитися саме нею. І тим, що він міг заподіяти саме їй.

Айлс тихо сказала:

— Повірте мені, я розумію, про що ви думаєте. Що вас лякає. За свою кар’єру я бачила багато того, що одні люди можуть заподіяти іншим. Жахливі речі, які спонукають замислитися над тим, що таке людяність і чим ми кращі за диких тварин. Але саме ця смерть не викликає у мене жодної тривоги чи занепокоєння. Такі речі трапляються надто часто. Знаєте, коли йдеться про жінку, якій було дев’яносто два роки і яку знайшли на власному подвір’ї, убивство — це далеко не перша річ, яка спадає на думку, — Айлс деякий час дивилась на Джулію. — Але, я бачу, вас це не задовольняє.

Джулія зітхнула.

— Я не знаю, що думати. Я вже шкодую, що взагалі купила цей будинок. Жодної ночі не спала нормально, відколи переїхала туди.

— Ви живете там дуже недовго. Переїзд на нове місце — це завжди стрес. Вам потрібен деякий час, щоб звикнути. Завжди є адаптаційний період.

— У мене були сновидіння, — сказала Джулія.

Айлс не видавалася враженою, що не дивно. Це була жінка, яка щоденно порсалася у трупах, жінка, яка свідомо обрала таку професію, від якої більшості людей снилися б жахіття.

— Які саме сновидіння?

— Уже три тижні я їх бачу майже щоночі. Я все ще сподіваюся, що вони минуть. Що це просто шок від тих кісток, які я знайшла в саду.

— Від такого кому завгодно снитимуться жахіття.

— Я не вірю у привидів. Справді не вірю. Але я відчуваю, наче вона хоче поговорити зі мною. Попросити мене щось зробити.

— Померла власниця? Чи скелет?

— Я не знаю. Хтось.

Обличчя Айлс залишалося незворушним. Якщо вона і вважала Джулію несповна розуму, то ніяк це не виказала. Але те. що вона сказала, не лишало сумнівів щодо її ставлення до цієї справи,

— Не впевнена, що зможу вам допомогти, Я лише патолог і вже виказала вам свою професійну думку.

— Але ж, на вашу професійну думку, ще залишається вірогідність того, що це було вбивство, чи не так? — наполягала Джулія. — Ви не можете це виключити.

Айлс вагалася.

— Ні, — нарешті визнала вона, — не можу.

Тієї ночі Джулії снилися ворони. Сотні птахів сиділи на сухому дереві, дивилися на неї жовтими очима. Чекали.

Перелякана, вона прокинулася від пронизливого каркання і, розплющивши очі, побачила світло раннього ранку крізь своє незавішене вікно.

Пара чорних крил, розправлених, наче дві коси, кружила небом. Потім з’явилася ще одна. Джулія злізла з ліжка і підійшла до вікна.

Дуб, на якому сиділи ворони, не був сухим, як в її сні. Навпаки, він був укритий пишним літнім листям. Щонайменше кілька десятків ворон зібралися там на своєрідну воронячу нараду. Вони скидалися на невідомі науці чорні плоди на гілках, каркали та шаруділи своїм блискучим пір’ям.

Джулія бачила птахів на цьому дереві раніше і була впевнена, що це ті самі ворони, що бенкетували на трупі Гільди Чемблетт минулого літа. Ті самі птахи, що клювали та розтягували своїми гострими дзьобами її шкіру, залишаючи лише обривки нервів і сухожилля.

І ось вони знову тут, вишукують нову плоть, якою б можна було поласувати. Вони знали, що вона спостерігає за ними, і споглядали її з моторошним розумінням в очах, наче усвідомлювали, що це лише питання часу.

Вона відвернулася і подумала, що треба буде повісити якісь фіранки на це вікно.

На кухні Джулія заварила каву й намастила тости маслом і джемом. Ранкова імла надворі починала розсіюватися, і день обіцяв бути сонячним. Гарна погода, щоб розкидати черговий мішок компосту і удобрити брикетом торф’яного моху квітник біля струмка. Незважаючи на біль у спині після того, як учора вона клала кахель у ванній, Джулія не бажала марнувати жодного дня з гарною погодою.

«Тобі виділені лічені посівні сезони в житті, — думала вона. — І коли літо мине, його вже не повернути, — вона вже занапастила забагато літ. — Це літо моє!»

Знадвору почувся вибух каркання та плескання крил. Джулія визирнула у вікно. Раптово всі птахи одночасно здійнялись у повітря і полетіли геть. Потім вона спрямувала погляд на дальній кут подвір’я, униз до струмка, і зрозуміла, чому ворони полетіли так різко.

На межі її власності стояв чоловік. Він дивився на її будинок.

Вона кинулася подалі від вікна, щоб він не міг її побачити. Відтак підкралася і нишком визирнула надвір. Він був худий і темноволосий, вдягнений у сині джинси й коричневий светр — те, що треба для ранкової прохолоди. Над травою ще висіла легка вранішня імла і гнучко звивалася довкола його ніг.

«Зроби хоч крок на мою власність, — подумала жінка, — і я викличу поліцію!»

Він зробив два кроки у напрямку її будинку.

Джулія побігла через кухню і схопила бездротовий телефон. Вона ще раз поглянула у вікно, але чоловіка більше не було видно. Потім щось пошкрябалось у двері кухні, й вона мало не випустила з рук телефон.

Там же зачинено, правда? Я ж замикала двері вчора ввечері?

Вона набрала 911.

— Маккою, — почулося знадвору, — нумо, хлопчику, ходімо звідси!

Знову подивившись у вікно, Джулія побачила чоловіка, який раптово з’явився з високого бур’яну. Щось прокладало її ґанком, а потім показався золотистий лабрадор і побіг через подвір’я, наздоганяючи чоловіка.

— Оператор екстреної служби.

Джулія поглянула на слухавку в руці. О боже, яка вона дурна! — Вибачте, — сказала вона, — я набрала вас помилково. — Усе добре, мем? Ви впевнені?

— Так, я у повному порядку. Просто випадково натиснула кнопку швидкого набору. Дякую! — Джулія відключилася і знову подивилась у вікно. Чоловік нахилився й пристібав поводок до нашийника собаки. Коли він випрямився, то побачив Джулію у вікні. Їхні погляди зустрілись, і чоловік помахав їй рукою.

Вона відчинила двері кухні і вийшла на вулицю.

— Перепрошую, — крикнув чоловік, — я не мав на думці вдертися до ваших володінь, але він втік від мене. Він гадає, що Гільда все ще живе тут.

— Він бував тут раніше?

— О, так! Вона завжди мала коробку собачого печива для нього, — він розсміявся. — Маккой ніколи не забуває безкоштовну їжу.

Джулія пішла схилом до чоловіка. Він її більше не лякав. Вона не могла уявити ґвалтівника чи вбивцю власником такого дружнього собаки. Пес витанцьовував на поводку, коли вона підійшла до нього з наміром познайомитися.

— Ви нова власниця, я правильно розумію? — запитав чоловік.

— Джулія Гемілл.

— Том Пейдж. Я живу трохи нижче дорогою, — він потиснув їй руку, а потім згадав про пластиковий пакет, що тримав, і знічено усміхнувся, — ой, собачі справи. Я намагаюся прибирати за ним.

«То ось чому він раптово з’явився з бур’яну — він просто нахилявся, щоб прибрати за собакою».

Пес нетерпляче гавкнув і застрибав на задніх лапах, благаючи Джулію звернути на нього увагу.

— Маккою, припини, — Том смикнув за поводок, і пес підкорився.

— Маккой, як «Справжня Маккой»? — спитала жінка.

— Ні, як доктор Маккой.

— А, «Стар трек».

Він відповів сором’язливою усмішкою.

— Я гадаю, це видає мій вік. Страшно уявити, скільки сучасних дітлахів ніколи не чули про доктора Маккоя. Це змушує мене почувати себе доісторичним створінням.

Але Джулія подумала, що він зовсім не старий. Можливо, сорок з невеличким гаком. Хоча крізь вікно її кухні його волосся і здалося темним, але тепер, коли Джулія була ближче, вона розгледіла сиві пасма, а темні очі, змружені від світла ранкового сонця, оточували зморшки — сліди сміху.

— Я радий, що хтось нарешті купив маєток Гільди, — сказав чоловік і подивився на будинок. — Він був таким самотнім увесь цей час.

— Він у дуже поганому стані.

— Вона справді вже не могла підтримувати його належним чином. Це подвір’я було надто великим для неї, але вона була затятою господинею і нікому іншому не дозволяла працювати тут, — Том поглянув на плями оголеної землі, де було ексгумовано кістки, — інакше цей скелет давно б уже знайшли.

— Ви чули про це?

— Як і всі довкола. Я приходив кілька тижнів тому подивитися, як вони риють. У вас тут була ціла команда.

— Я вас не бачила.

— Не хотів здатися надто допитливим, але мені було цікаво, — чоловік подивився на неї, його погляд змусив її зніяковіти, наче його очі зондували її мозок. — Як вам сусіди? — спитав Том. — Я не маю на увазі скелетів.

Джулія охопила себе руками, рятуючись від ранкової прохолоди.

— Я не знаю.

— Ще не вирішили?

— Знаєте, мені подобається Вестон, але трохи моторошно через ці кістки. Розуміння, що вони були тут поховані всі ці роки. Через це почуваюся... — Джулія знизала плечима, — мабуть, самотньою, — вона подивилася туди, де була могила. — Я б хотіла знати, ким вона була.

— В університеті вам не можуть допомогти?

— Вони вважають, що це могила початку дев’ятнадцятого сторіччя. Її череп був проламаний у двох місцях, а поховали її без зайвої турботи. Просто загорнули у звірячу шкіру і кинули в землю без жодних церемоній. Наче хотіли якомога скоріше її позбутися.

— Проламаний череп і швидке поховання. Як на мене, скидається на жахливе вбивство.

Вона подивилась на Тома.

— Я теж так гадаю.

Вони трохи помовчали. Імла майже зникла, а на деревах щебетали пташки. Цього разу не ворони, а співочі, вони граційно перепурхували з гілки на гілку.

«Дивно, — думала Джулія, — як швидко зникли ворони».

— Це не ваш телефон дзвонить? — спитав Том.

Тепер і вона почула дзвоник, що лунав з будинку.

— Я краще відповім.

— Був радий познайомитися, — крикнув він, коли вона вже бігла сходинками ґанку.

Коли Джулія опинилась у кухні, він уже крокував геть, тягнучи за собою на поводку Маккоя, що відчайдушно пручався. Вона вже не пам’ятала його прізвища. Була в нього обручка чи ні?

Телефонувала Вікі.

— То що там було в минулому випуску «Майстринь ремонту»? — спитала вона.

— Я поклала кахель на підлогу у ванній вчора ввечері, — погляд Джулії все ще був спрямований у сад, де коричневий светр Тома розчинявся в затінку дерев. Вона подумала, що це, певно, його улюблений светр. Ти не з’являєшся на людях вдягненим у щось старе, якщо тільки не маєш сентиментальної прив’язаності до цієї речі. Це робило Тома ще більш привабливим. Це і його собака.

— ...і я справді вважаю, що ти маєш почати з кимось зустрічатися.

Увага Джулії знову повернулась до розмови з Вікі.

— Що?

— Я знаю про твоє ставлення до побачень наосліп, але цей хлопець справді гарний.

— Більше жодних адвокатів, Вікі!

— Не всі вони такі, як Річард. Деякі надають перевагу справжнім жінкам, замість усіляких там Тіфані. Яка, до речі, має татуся-велике цабе у «Морган Стенлі». Тож не дивно, що вона матиме пишне весілля.

— Вікі, мені справді ні до чого слухати ці подробиці.

— Я вважаю, що хтось має прошепотіти у вушко її татуся і розповісти йому, що за невдаха збирається одружитися з його маленькою дівчинкою.

— Мені треба йти. Я була у саду, і руки геть брудні. Зателефоную тобі пізніше, — Джулія поклала слухавку і миттєво відчула провину за цю маленьку безневинну брехню. Але сама лише згадка про Річарда кидала тінь на весь її день, тож вона не бажала нічого про нього чути. Краще вже піти розкидати добриво.

Вона взяла садовий капелюх і рукавички, знову вийшла на подвір’я і поглянула у бік струмка. Тома-у-коричневому-светрі вже не було видно, і жінка раптом усвідомила, що шкодує про це.

Тебе щойно один чоловік покинув. А ти вже прагнеш, щоб твоє серце розбив інший?

Джулія взяла лопату, тачку і поїхала схилом униз до старовинного квітника, який вирішила оживити. Грюкаючи тачкою, йшла по траві і уявляла, скільки разів стара Гільда Чемблетт ходила цією зарослою стежиною. Можливо, вона вдягала капелюха, як Джулія, можливо, зупинялась і слухала спів пташок, можливо, звертала увагу на те, яка крива гілка дуба.

Чи знала вона, що той липневий день стане її останнім на цій землі?

Тієї ночі вона була надто виснажена, щоб готувати щось складніше за смажений сендвіч із сиром і томатний сік. Джулія вечеряла за кухонним столом, де перед нею були розкладені фотокопії газетних вирізок про Гільду Чемблетт. Статті були короткі, повідомляли лише про те, що стара жінка була знайдена на своєму подвір’ї, і це не було насильницькою смертю. У дев’яносто два ти вже живеш у борг. «Яка смерть може бути кращою, — цитувалося одного з сусідів, — ніж літнього дня у власному саду».

Вона прочитала некролог:

«Гільда Чемблетт, довгожителька Вестону, штат Массачусетс, була знайдена мертвою на своєму подвір’ї двадцять п’ятого липня. В офісі медичної експертизи її смерть прокоментували, як «швидше за все, з природніх причин». Останні двадцять років удова, була відома у садівницьких колах і знана як ентузіаст садівництва, яка полюбляє іриси і троянди. У неї залишився двоюрідний брат Генрі Пейдж з Айлсборо, штат Мен, і племінниця Рейчел Шоррі з Роанока, штат Вірджинія, а також дві внучатих племінниці і внучатий племінник».

Телефонний дзвінок змусив її розлити томатний сік на папір. Джулія була впевнена, що це Вікі, можливо, дивується, чого це вона досі не передзвонила. Вона не хотіла розмовляти з Вікі, не хотіла слухати новини про грандіозні плани весілля Річарда. Але, якщо не відповісти зараз, Вікі все одно телефонуватиме пізніше.

Джулія підняла слухавку:

— Алло.

Чоловічий голос, скрипучий од віку, запитав:

— Чи це Джулія Гемілл?

— Так, це я.

— Генрі Пейдж. Я двоюрідний брат Гільди. Чув, ви знайшли якісь старі кістки в її саду.

Джулія повернулася до кухонного столу і швидко передивилася некролог. Пляма томатного соку була якраз на абзаці про родичів Гільди. Вона розмазала сік і змогла побачити ім’я.

...залишився двоюрідний брат Генрі Пейдж з Айлсборо, штат Мен...

— Мене дуже цікавлять ці кістки, — сказав він. — Розумієте, я займаюся історією нашої родини, — і додав із фирканням, — бо більше ніхто, чорт забирай, цим не цікавиться.

— Що ви можете розповісти мені про ці кістки? — спитала Джулія.

— Геть нічого.

— То чому ви мені телефонуєте?

— Я зараз цим займаюся, — пояснив Генрі. — Коли Гільда померла, вона залишила біля тридцяти коробок старих паперів і книжок. Вони більше нікому не були потрібні, тож потрапили до мене. Визнаю, я просто склав їх на купу і не дивився на них увесь цей рік. Але коли почув про ті таємничі кістки, то подумав, що про них може бути щось у тих коробках, — він помовчав. — Усе це вам цікаво, чи мені варто замовкнути й покласти слухавку?

— Я слухаю.

— Це вже більше, ніж робить уся моя родина. Їм би завжди швидше, швидше, швидше до свіжих речей.

— То що з тими ящиками, містере Пейдж?

— А, так! Я надибав деякі цікаві документи, які мають історичну цінність. Здається, я знайшов ключ до розгадки. Маю на увазі, кому належать ті кістки.

— Що в тих документах?

— Там листи й газети. Вони всі тут, у моєму будинку. Ви можете поглянути на них, коли забажаєте прибути до штату Мен.

— Це вкрай довга подорож, вам не здається?

— Ні, якщо вам справді цікаво. Мені байдуже, з вами чи ні. Але йдеться про ваш будинок, про людей, які колись там жили. Я вважаю, що ви захопитеся цією історією. Я вже захопився. Це звучить дивно, але я маю газетні статті, які це доводять.

— Які саме статті?

— Про жахливе вбивство жінки.

— Де? Коли?

— У Бостоні. Це сталося восени 1830 року. Якщо ви приїдете у Мен, міс Гемілл, то самі зможете прочитати документи. Про Олівера Венделла Голмса та про Вестендського Женця.