Сад кісток

30

Ця жахлива річ за два дні просякла віскі, і Роза не одразу зрозуміла, що було в банці. Усе, що вона побачила, був плаский шматок сирого м'яса, занурений у рідину кольору чаю. Містер Претт повернув банку і підніс її до обличчя Рози, змушуючи дівчину роздивитися ближче.

— Ви знаєте, хто це? — спитав він.

Вона зазирнула у банку, де річ, що плавала у бридкій суміші алкоголю та старої крові, раптом наблизилась до скла, яке збільшило кожну деталь. Роза з жахом відсахнулася.

— Це обличчя вам має бути відомим, міс Конноллі, — сказав Претт, — воно було зняте з тіла, яке знайшли позаминулої ночі в одному з провулків у Вест-Енді. На тілі був вирізаний знак хреста. Тіло належало вашому своякові, містерові Ебену Тейту, — він поставив банку на стіл доктора Гренвілла.

Роза повернулася до Гренвілла, який був так само приголомшеним цим доказом у своїй вітальні.

— Цієї банки ніколи не було в кімнаті Норріса, — сказала Роза. — Він би не попрохав мене прийти сюди, якби не був упевнений у вас, докторе Гренвілл. Тепер ви маєте бути впевненими у ньому.

Претт відреагував на це спокійною посмішкою.

— Я вважаю цілком очевидним, докторе, що ваш студент містер Маршалл уводив вас в оману. Він і є Вестендський Жнець. І лише питання часу, коли його буде заарештовано.

— Це якщо він не потонув, — зауважив Гренвілл.

— О, ми знаємо, що він ще живий. Цього ранку біля доків ми знайшли сліди на мулі, що виходять з води. Ми знайдемо його, і правосуддя здійсниться. Нам не потрібні інші докази, окрім цієї банки.

— Усе, що ви маєте, це екземпляр у банці з віскі.

— І маска з плямами крові. Біла маска. Така, як описували певні свідки, — Претт подивився на Розу.

Вона сказала:

— Він невинний. Це можу засвідчити...

— Засвідчити що, міс Конноллі? — Претт зневажливо фиркнув.

— Ви підкинули цю банку до його кімнати.

Претт наблизився до неї з виглядом такої люті, що вона відсахнулася.

— Ти маленька хвойда!

— Містере Претт! — обурився Гренвілл.

Але погляд вартового був прикутий до Рози.

— Ти гадаєш, що твої свідчення чогось варті? Я чудово знаю, що ти співмешкала з Норрісом Маршаллом. Що він навіть повіз знайомити свою повію зі старим— добрим татусем на Різдво. Ти не лише лежала під ним, ти ще й брешеш на його користь. Він убив Ебена Тейта на твоє прохання? Він допоміг тобі позбутися надокучливого свояка? — він повернув банку до обтягнутої тканиною скриньки для доказів. — О, так! Суд присяжних, звісно, повірить твоїм свідченням.

Роза повернулась до Гренвілла:

— Банки не було в його кімнаті. Я присягаюся!

— Хто санкціонував обшук кімнати містера Маршалла? — спитав Гренвілл. — Чому Нічна варта взагалі вирішила її обшукати?

На якусь мить Претт розгубився.

— Я лише виконував свій обов’язок. Коли надійшло повідомлення...

— Яке повідомлення?

— Лист, який сповіщав Нічну варту, що ми можемо знайти певні цікаві речі у його кімнаті.

— Лист від кого?

— Я не маю права розголошувати.

Гренвілл із розумінням посміхнувся:

— Анонім!

— Ми знайшли докази, чи не так?

— Ви ставите людське життя проти цього слоїка? Проти цієї маски?

— А ви, сер, мусили б подумати двічі, перш ніж ризикувати своєю бездоганною репутацією, захищаючи вбивцю. Тепер стало цілком очевидно, що ви жорстоко помилялись у тому молодику, як і багато інших, — він підняв скриньку з доказами і додав з нотками задоволення у голосі. — Тільки не я, — він стримано кивнув. — На добраніч, докторе. Не проводжайте.

Вони слухали його кроки, коли Претт ішов коридором, а потім двері зачинились за ним. За мить сестра доктора Гренвілла Елайза ввійшла до вітальні.

— Ця жахлива людина нарешті пішла? — спитала вона.

— Я боюся, усе доволі похмуро для Норріса, — Гренвілл зітхнув і опустився на стілець біля каміна.

— Ти нічого не можеш зробити, щоб допомогти йому? — запитала Елайза.

— Тепер буде замало навіть мого впливу.

— Він розраховує на вас, докторе Гренвілл, — сказала Роза. — Якщо ви та містер Голмс удвох захищатимете його, вони будуть змушені вас послухати.

— Венделл буде свідчити на користь Норріса? — спитала Елайза.

— Він був у його кімнаті. Він знає, що банки там не було. Так само, як і маски, — вона подивилась на Гренвілла. — Це все моя провина. Це все через мене та через Меггі. Люди, які хочуть її отримати, підуть заради цього на все.

— Навіть відправлять невинного чоловіка на шибеницю? — вразилась Елайза.

— Це щонайменше, — Роза рушила до Гренвілла, її руки простягалися до нього, благаючи повірити їй. — Тієї ночі, коли народилася Меггі, у палаті було дві медсестри та лікар. Тепер усі вони мертві, тому що моя сестра відкрила їм таємницю. Вони знали ім’я батька Меггі.

— Ім’я, яке ви ніколи не чули, — сказав Гренвілл.

— Мене не було в палаті. Дитина плакала, тож мені довелося винести її в коридор. Пізніше Аґнес Пул вимагала, щоб я їй віддала Меггі, але я відмовилася, — Роза ковтнула і тихо додала: — 3 того часу на мене полюють.

— То вони хочуть забрати дитину, — сказала Елайза. Вона поглянула на свого брата. — Їй потрібен захист.

Гренвілл кивнув.

— Де вона, міс Конноллі?

— Я сховала її. У надійному місці.

— Вони можуть знайти її, — сказав він.

— Я єдина, хто знає, де вона, — вона подивилась йому в очі і спокійно сказала. — І ніхто не змусить мене про це розповісти.

Він витримав її погляд, зважив.

— Я не маю сумнівів щодо цього. Вам вдавалося захищати її від лиха протягом тривалого часу. Ви краще, ніж будь-хто, знаєте, як треба вчинити, — раптом він підвівся. — Я мушу йти.

— Куди ти збираєшся? — спитала Елайза.

— Є люди, з якими я маю порадитися з цього приводу.

— Ти повернешся до вечері?

— Я не знаю, — він вийшов у коридор і надів пальто.

Роза пішла за ним.

— Докторе Гренвілл, що мені робити? Як я можу допомогти?

— Залишайтесь тут, — він поглянув на свою сестру. — Елайзо, подбай про дівчину. Доки вона під нашим дахом, їй нічого не загрожує. — Він вийшов надвір, і крижаний порив вітру увірвався досередини, обпікши очі Рози. Вона змахнула раптові сльози.

— Вам немає куди піти, чи не так?

Роза повернулася до Елайзи.

— Ні, мем.

— Місіс Фьорбуш може приготувати для вас постіль на кухні, — Елайза пильно подивилася на залатану сукню Рози. — І, звісно, змінний одяг.

— Дякую, — Роза прочистила горло. — Дякую вам за все!

— Ви маєте дякувати моєму братові, — сказала Елайза, — а я лише сподіваюсь, що ця справа не занапастить його.

Це був найвеличніший будинок з усіх, де Розі доводилося бувати, і, безсумнівно, найшляхетніший з тих, де їй доводилося спати. Кухня була теплою, вугілля у вогнищі ще палало і зігрівало усе довкола. Її ковдра була з важкої вовни, не те, що її потертий плащ, у який вона загорталася так багато холодних ночей. Стара ганчірка, яка смерділа усіма прибутковими будинками, усіма купами соломи, де вона увесь цей час спала.

Жвава та діяльна економка місіс Фьорбуш наполягала на тому, що той плащ разом з іншим одягом Рози потрібно кинути у вогнище. Щодо самої дівчини, то місіс Фьорбуш наказала принести мила і багато гарячої води, бо доктор Гренвілл стверджував, що чиста домівка — це здорова домівка. Тож тепер, помита і вдягнена у свіжу сукню, Роза лежала у незвичному затишку на ліжечку біля вогнища. Вона знала, що Меггі теж у теплі та в безпеці цієї ночі.

Але як щодо Норріса? Де він спав цієї ночі? Він змерз і голодний? Чому вона не чула жодних новин?

Хоча вечеря давно вже минула, доктор Гренвілл усе ще не повернувся. Роза чекала весь вечір, прислуховуючись до будь-якого шуму, але так і не почула ані його голосу, ані його кроків.

— Така вже у нього професія, дівчино, — сказала місіс Фьорбуш. — Лікарям годі розраховувати на роботу за графіком. Пацієнти завжди витягують його з дому серед ночі, а інколи він не приходить до світанку.

Усі мешканці будинку вже давно спочивали, а доктора Гренвілла ще не було. Лише Роза лежала і не спала. Вугілля у вогнищі вже втратило жар і перетворилося на попіл. Крізь вікно кухні вона бачила дерево, що вимальовувалося у місячному світлі, й чула, як гілки хитаються від вітру.

А тепер вона почула щось іще: кроки скрипіли на сходах для прислуги.

Вона лежала тихо, слухала, як кроки наближалися, як хтось увійшов до кухні. Одна зі служниць, можливо, прийшла, щоб додати вогню. Роза розгледіла лише темну фігуру, яка ковзала крізь пітьму. Потім вона почула, як зачепили стілець, і голос прошепотів:

— Прокляття!

Чоловік.

Роза скотилася з ліжечка й підскочила до вогнища, намагаючись у пітьмі намацати і запалити свічку. Коли вогник нарешті спалахнув, вона побачила, що незваний гість був молодим чоловіком у нічній сорочці, його світле волосся було скуйовджене після сну. Він застиг, коли побачив її, вочевидь, так само здивований, як і вона.

Роза подумала, що це молодий хазяїн, племінник доктора Гренвілла. Їй сказали, що він відновлюється після хвороби нагорі у своїй спальні. На куксі його лівої руки була пов’язка, а він хитався, непевно тримаючись на ногах. Вона поставила свічку і підбігла до нього, щоб притримати, коли він почав хилитися набік.

— Усе добре, зі мною все гаразд, — запевнив він.

— Вам не варто було підводитися, містере Лекевей, — вона поправила стілець, через який він перечепився у темряві, й обережно посадила Чарльза на нього. — Я покличу вашу матір.

— Ні, будь ласка, не треба.

Це відчайдушне благання змусило її зупинитися.

— Вона лише насварить мене, — сказав він, — а я вже втомився від цього. Я втомився бути замкненим у своїй кімнаті лише тому, що вона непокоїться, щоб у мене не почалася лихоманка, — він подивився на неї благальними очима. — Не будіть її. Просто дозвольте мені тут трохи посидіти. Потім я повернуся до ліжка, обіцяю.

Роза зітхнула.

— Як забажаєте. Але вам не слід підводитися самому.

— Я не сам, — Чарльз спромігся на слабку усмішку. — Ви тут.

Вона відчула на собі його погляд, коли йшла до вогнища, щоб розворушити вугілля й додати дров. Полум’я застрибало, поширюючи кімнатою приємне тепло.

— Ви — та дівчина, про яку говорять усі покоївки, — сказав Чарльз.

Дівчина повернулася, щоб подивитись на нього. Запалене вогнище освітило по-новому його обличчя, і вона побачила витончені риси, а тонкі брови та губи були майже дівочими.

— Ви — подруга Норріса, — сказав він.

Вона кивнула.

— Мене звуть Роза.

— Що ж, Розо. Я теж його друг. А з того, що я чув, йому зараз потрібен кожен із його друзів.

Небезпека, з якою зіткнувся Норріс, таким вантажем упала на плечі Рози, що вона опустилася на стілець біля столу.

— Я так за нього боюся, — прошепотіла вона.

— Мій дядечко знає людей. Дуже впливових людей.

— Навіть ваш дядечко тепер має сумніви.

— Але ж не ви?

— Жодних.

— Чому ви у ньому такі упевнені?

Вона подивилася Чарльзу просто в очі.

— Я знаю, яке у нього серце.

— Справді?

— Ви вважаєте мене божевільним дівчиськом.

— Це лише тому, що про відданість можна прочитати у багатьох віршах. Але нечасто можна зустріти її в житті.

— Я б не дарувала свою відданість людині, в яку не вірю.

— Знаєте, Розо, якби мені колись загрожувала шибениця, я б усе одно вважав себе щасливою людиною, маючи такого друга, як ви.

Вона здригнулася від самої згадки про шибеницю і обернулась подивитись на вогнище, де полум’я швидко поглинало колоду.

— Вибачте, я не мусив це казати. Вони дають мені так багато морфіну, я більше не контролюю свої слова, — Чарльз подивився на перемотану куксу. — Я нічого не можу робити всі ці дні. Навіть не можу пройтися власними ногами.

— Уже пізно, містере Лекевей. Вам узагалі не варто було підводитися з ліжка.

— Я просто спустився зробити ковток бренді, — у його погляді була надія. — Чи не могли б ви мені його принести? Пляшка он там, — він показав на буфет у іншому кінці кухні, і Роза здогадалася, що це не перша його нічна вилазка за бренді.

Вона налила йому лише трішки, і він проковтнув напій одним духом. Хоча він, безсумнівно, очікував більшого, Роза віднесла пляшку назад у буфет і сказала прямо:

— Я допоможу вам піднятися нагору.

Зі свічкою, яка освітлювала шлях, вона повела його сходами на другий поверх. Роза не була раніше нагорі, й коли вона вела його коридором, її погляд чіплявся за всі дива, які вихоплювало світло свічки. Вона побачила дорогий килим, прикрашений візерунками, та прозорий коридорний стіл. На стіні була галерея портретів вишуканих чоловіків і жінок.

Вони були зображені так натурально, що вона відчула їхні погляди, які супроводжували їх, коли вона вела Чарльза до його кімнати. За хвилину Роза допомогла йому дійти до ліжка. Він спотикався так, наче той маленький ковток бренді на додачу до морфіну зробив його геть п’яним. Юнак, зітхнувши, упав на матрац.

— Дякую, Розо!

— Добраніч, сер!

— Він щаслива людина. Норріс. Бо має дівчину, яка так сильно кохає його. Про таке кохання пишуть поети.

— Я нічого не тямлю у поезії, містере Лекевей.

— Вам і не треба, — Чарльз заплющив очі й зітхнув. — Ви тямите у реальних речах.

Вона почула, як його дихання стало глибшим, і він заснув. Так, я тямлю у реальних речах. Але я можу їх втратити.

Зі свічкою у руках вона вийшла з його кімнати й опинилася в коридорі. Там вона раптово зупинилась. Її погляд застиг на обличчі, яке теж дивилося на неї. У пітьмі, де лише маленький вогник свічки освітлював коридор, портрет видавався таким навдивовижу реальним, що вона не могла поворухнутися, здивована неочікувано знайомими рисами цього обличчя. Вона побачила чоловіка з густою гривою волосся й темними очима, у яких відображався живий розум. Здавалося, він прагнув залучити її до дебатів, поглядаючи зі свого місця на полотні. Вона підійшла ближче, щоб роздивитися кожну тінь, кожен вигин цього обличчя. Була така зачарована зображенням, що не почула наближення кроків, доки вони не пролунали за метр від неї. Скрип зовсім поруч змусив її обернутися і так налякав, що Роза мало не випустила з рук свічку.

— Міс Конноллі, — сказав доктор Гренвілл, несхвально дивлячись на неї, — чи можу я поцікавитись, чому ви блукаєте будинком о такій годині?

Вона почула нотку підозри у його голосі і почервоніла. Роза здогадалася, що він подумав найгірше. Про ірландців завжди думають найгірше.

— Це був містер Лекевей, сер.

— Що з моїм племінником?

— Він спустився до кухні. Я помітила, що він не надто впевнено тримається на ногах, тож допомогла йому повернутися до ліжка, — вона показала на двері кімнати Чарльза, які залишила прочиненими.

Доктор Гренвілл зазирнув до кімнати племінника, який розвалився, не накриваючись, на ліжку і гучно хропів.

— Вибачте, сер, — сказала Роза, — я б не піднялася сюди, якби він не...

— Ні, це я маю вибачатися, — він зітхнув. — Це був дуже виснажливий день, і я втомлений. Добраніч!

Він повернувся.

— Сер, — покликала Роза, — чи є якісь новини про Норріса?

Він зупинився. Неохоче обернувся і подивився на неї.

— Боюся, що ми маємо мало приводів радіти. Докази вбивчі.

— Докази підкинуто.

— Це має встановити суд. Але у суді невинність визначатимуть незнайомці, які нічого про нього не знають. Вони знають лише те, що прочитали в газетах чи почули в тавернах. Що Норріс Маршалл жив поблизу всіх чотирьох убивств. Що його знайшли біля тіла Мері Робінсон. Що вирізане обличчя Ебена Тейта знайдено у його кімнаті. Що він такий самий вправний анатом, як і м’ясник. Кожна з цих речей окремо може бути оскаржена. Але коли їх усі представлять суду, його провина видасться беззаперечною.

Роза подивилась на нього із відчаєм.

— То ми ніяк не зможемо його виправдати?

— Боюся, що люди йшли на шибеницю і за менше.

У безрозсудстві вона міцно стиснула його рукав.

— Я не зможу дивитися, як його вішають!

— Міс Конноллі, не втрачайте надію. Можливо, є спосіб врятувати його, — він узяв її руку і, тримаючи, подивився їй просто в очі. — Але мені знадобиться ваша допомога.