Український Мультифронтир: нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття)

Схід і Захід: історично-політичний нарис [фрагменти]

‹…›

У повній згоді з генезою й історичними перипетіями українського племені стоїть культурний розвиток України. Споконвіку ділилася сучасна Україна на дві полоси: північно-західну — лісову, і південно-східну — степову, з середною перехідною смугою — луговою. Приблизна границя ліса і степу іде зі сходу на захід попід Київ і лише на межі Волині і Поділля повертає на південь до Дністра. Довгі віки вона розділяла осілу людність слов’янську від степових кочовиків азійського роду і тим самим була культурною границею між сими двома суперечними типами. В безнастанній боротьбі сих культур хліборобський північний Захід, ся історична колиска українського племені, взяв верх над степовим кочовиком-розбишаком, здобув неорані степи і піддав їх культурі плуга. Український селянин, що на Херсонщині, Катеринославщині або Слобідщині сьогодні оре й засіває такий колись дикий степ, єсть нащадком волинського або галицького виходця. В довгій боротьбі хліборобського плуга і степового списа степ переважав не лише політично; він часто абсорбував приходця і переміняв його з осілого хлібороба в типового степовика (Запороже), та остаточно західний дух культури переміг східного противника.

Кілька літ після того, як над українською матірною землею укріпилася влада варяго-руського Києва, Русь стає дефінітивно христіанською, беручи учителів і форму нової віри з Царгороду. Наслідком сього границя між сферою культурних впливів римської церкви і сферою культурних впливів византійської церкви утривалилася на західній межі українського племени, там, де воно сусідувало з польським. Сей факт мав опісля далекосяглі наслідки. Він справди витворив в Европі два ріжні культурні типи, латинський і византійський, які стали головними символами европейського роз’єднання на Схід і Захід. Доля веліла, що українське плем’я, поставлене в самому осередку европейського континенту, увійшло з самого початку в орбіту культурних впливів Византії. Одначе тут треба мати на увазі, що церковний розлам між Римом і Византією прийшов аж геть пізніше, і на Руси відчувся що тілько під сам кінець ХІ в., а довершився ще пізніше, бо аж у ХІІІ в., відколи дійсно Рим і Византія стали синонімами двох окремих й обопільно неприязних культурних і політичних світів, Заходу і Сходу. Дальше треба тямити й те, що українські землі старої Руси, як, мабуть, ще перед охрещеням Володимира, стояли під впливом римської церкви (перший руський єпископ Адальберт), так і потім не раз схилялися в бік Риму, і всі спроби унії Риму з руською церквою починалися з українських земель, Галичини і Волині, поки не завершилися Берестейською унією (1596). Так витворився новий, посередний між Сходом і Заходом, церковно-культурний тип, посередний у тому, що форма мала бути східна, а зміст — західний, тип, що показав свою жизненність навіть у впливі на необ’єднану частину громадянства (Петро Могила й київська академія).

Той безпереривний нахил Українців до західної культури зустрічав очевидно і противну течію, що йшла не лише з Царгороду, від церковних сфер, а ще більше з правдивого Сходу, від політичних його сил: Татар і Турків, та за синтези всіх трьох чинників — від Москви. Зокрема треба підкреслити рішаючий вплив Татарщини на Русь, на факт дійсного відокремленя її від Заходу (до наїзду Моголів вся Русь, без огляду на церковні окремішности, була без сумніву інтегрантною частиною останньої Европи) і перетвореня її в Московське царство, так мало подібне до старої Руси. Подібно, що тілько опанування Царгороду Турками цілком убило розвоєву здатність східної церкви. В таких обставинах українська Русь, піддержуючи дальше контакт із Заходом, могла у відповідному моменті (за Петра В[еликого]) сповнити велику культурну місію на Сході. Коли те післанництво не богато принесло користей самим Українцям, то вина лежала в тогдішній політичній незрілости наших земляків.

Проти підношеня західного жерела української культури — маємо на думці українську надбудову над старою загально-руською культурою — міг би хто ставити суперечний на око факт, що нове літературне відродження України почалося властиве на Сході, на Задніпров’ю (Котляревський, Квітка), а не на Заході. Заміт не був би річево оправданий. Наперед тому, що перші лівобережні письменники не лише мали за собою всю українську історичну традицію, а й самі стояли безпосередно під впливом західноевропейських культурних течій. Далі, епохове значіння тих письменників осну­вається передусім на впровадженю ними народної мови в літературу, а се мусіло найперше проявитися тілько в тій частині України, де лише народна розговірна мова відокремлювала українську стихію від сусідної і пануючої російської, а не, прим[іром], в західних землях, де для відокремленя від сусідної і пануючої стихії польської доволі було окремої азбуки або й обряду. Вкінці, дальший розвиток нової української літератури не лише обхопив й инші частини України, а й підпав ще більше під безпосередний вплив західної культури. Так само, як справа літературної мови, поясняється й історія нашої національної назви. І в сім напрямі також: нашій новій назві «Україна», витвореній над Дніпром, назві первісно чисто географічній, національно-політичний зміст надав головно український Захід.

‹…›

З поданого вгорі виходить, здається, досить ясно: хоч українська національна територія переважно лежить у східній половині европейського континенту, то сама українська нація, як племінна окремішність, як культурна й політична індивідуальність, походить із Заходу і являється витвором західних культурних впливів. Без того походженя і без тих впливів все існування української національности було б незрозуміле щодо своєї минувшини і проблематичне щодо своєї будущини. При сім ще одно певне: що процес твореня української національности ще не закінчений, що Українці, хотячи раз-на-все обезпечити свою національну індивідуальність і зрівнати її з иншими культурними націями, мусять здобути і присвоїти собі ще дуже богато необхідних передумов до того на всіх полях громадянського життя; що без того — всі національні зусилля були б Сизифовою працею, в остаточнім висліді — для нас самих і для світу шкідливою; що полупродукти і бастардні форми нежиттєздатні, нездібні до самоурядування (недержавні) і як такі мусять загибати або вічно служити иншим. Які саме цінности мусимо ще придбати до ранішого дорібку,— се довгий акафист, і тут не станемо читати його; про одно була вже мова на иншому місці, про инше буде ще. Натомість з усею силою і вагою накидається сьогодні принципове питання: по яким зразкам має йтися дальша необхідна праця — по зразкам Заходу чи по зразкам Сходу?

Се питання висувається сьогодні на саме чоло української національної політики, і від відповіди на нього і від приноровленого напряму українського національного життя до сеї відповіди залежить доля нації. Се питання й не теоретичне; воно стало практичною злобою дня. Українці сьогодні розділені таким кордоном, як, мабуть, ніколи у своїй довгій історії. Сей кордон приблизно йде туди ж, де вели й історичні межі між Заходом і Сходом, між їхніми формами політичного й культурного життя. Одначе старі кордони не відмежували ніколи таких суперечних і ворожих обопільно світів, як сей, що тепер ділить нас. Навіть за панування Моголів у Східній Европі, що — як уже згадувано — страшно поглубило й укріпило, у великій мірі навіть просто витворило, роздвоєня між Заходом і Сходом, прірва не була так велика, як сьогодні. Коли раніші контрасти могли віками удержуватися один побіч другого, то сучасні — се відчував кождий з нас — неминучо доведуть до упадку сього або того світу, східного або західного, «евразійського» або европейського.

З трьох близько споріднених народів географічної Европи — Українців, Білорусів і Москалів — останній всеціло опинився по тім боці европейського провалля, два инші — в переважних своїх частинах. Коли б сьогодні-­завтра сей кордон упав і — допустім — переміг Захід, то всі три народи більш-менш однаково відчули б сю переміну і без особливих труднощів почали б продовжати ті форми національного життя, яким перестали жити вісім літ тому назад. Та коли сей кордон удержиться ще два, три, п’ять десятків років або більше? Коли там у новім дусі виросте одно і друге покоління? Очевидно, як переможе Схід, то тогді Москалі будуть першим народом світу; та на випадок — у що твердо віримо — перемоги Заходу? В сім випадку вони, не маючи по «західному» вихованих земляків (сучасна еміграція зникне за якийсь час), опинились би на становищі безрадних і безпомічних тубольців, зданих на всякі рішеня переможців. Натомість Українці і Білоруси, маючи земляків иншого, західного типу, зможуть знайти в них неоцінених провідників, оборонців і учителів. Одначе сі земляки, по сім боці европейського провалля, будуть в силі сповнити сей великий історичний обов’язок тілько в такім разі, коли не закопають свого таланту у землю, тілько богато разів помножать його всім тим культурним добром, яке той Захід дав всім своїм иншим народам. Тому-то Українці Заходу, не почувайте себе ні комірниками, ні слугами, ні в’язнями; почувайте себе, думайте і робіть як повноправні, споконвічні і незмінні горожане сього Заходу! В інтересі власнім і тих земляків на Сході.

Томашівський С. Схід і Захід: історично-політичний нарис // Політика. 1926. № 1. C. 6–12