Український Мультифронтир: нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття)

Перехрестя епох: Україна на зламі двох ер між сарматами і кельтами

Євген Синиця

І

Суттєві культурні перетворення на південному заході Східної Європи відбулися протягом III ст. до н. е. Найбільш помітним процесом протягом цього століття став колапс Великої Скіфії, що був пов’язаний насамперед із кризою, що розпочалася у IV ст. до н. е. Частина дослідників головну причину вбачає в антропогенному факторі: вибухове збільшення стад худоби під час розквіту Скіфії у V ст. н. е. спричинило так звану дигресію пасовиськ, угіддя ставали неспроможними суто природним шляхом відновлювати родючість. Інші дослідники звертають увагу на те, що саме на другу половину IV–III ст. до н. е. припадає черговий період аридизації (зменшення зволоженості) Причорноморського Степу, викликаний циклічними змінами клімату. Ці спостереження аж ніяк не виключають одне одне, радше навпаки: антропогенний тиск на екосистему степу посилювався природними змінами, а збіг у часі обох процесів зробив ситуацію буквально катастрофічною.

Скорочення кількості населення степової Скіфії саме протягом IV ст. до н. е. дуже добре документоване поступовим зменшенням кількості поховальних пам’яток, а у III ст. до н. е. йдеться мало не про повну депопуляцію регіону, адже поховання цього часу стають одиничними.

Цікаво, що степовики намагалися протистояти природним негараздам інтенсивним шляхом. Не пізніше рубежу V–IV ст. до н. е. в околицях Кам’янського городища (Запорізька обл.) утворюється осередок відносної осілості. Навряд чи йшлося про повноцінне комплексне господарство, але якась частина скіфів, осівши, дбала про заготівлю кормів для худоби на зимовий період. Примітивне землеробство, що практикувалося першими поколіннями осілих номадів, напевне, також було орієнтоване насамперед на заготівлю фуражу для худоби. Втім, часткова зміна системи господарювання виявилася неспроможною компенсувати втрати внаслідок кліматичних змін. Шлях, накреслений протягом IV ст. до н. е., дозволив адаптуватися до нових умов лише далеким нащадкам колишніх володарів Причорноморського Степу, носіям так званих пізньоскіфських пам’яток II ст. до н. е.— II ст. н. е.

Варто зазначити, що протягом IV ст. до н. е. поступово згасає життя і на пам’ятках так званої лісостепової Скіфії, а матеріали III ст. до н. е. зустрічаються на зазначених пам’ятках радше як винятки. Цілком можливо, що екологічні та економічні негаразди торкнулися і цього населення, а не лише мешканців Степу.

Поодинокі сарматські комплекси кінця IV–III ст. до н. е. на схід від Дону є свідченнями їхніх короткотривалих набігів на номінально контрольовану скіфами територію. Кардинально ситуація змінюється лише на зламі III–II ст. до н. е., коли сармати (точніше, дві сарматські орди: роксолани і язиги) перетинають Дон й опановують степову частину Дніпро-Донського межиріччя. Те, що згадані простори стають саме територією постійного кочування сарматів, засвідчують численні курганні могильники, що змінили в той час поодинокі поховання.

Дніпро залишався західним кордоном Сарматії до середини I ст. до н. е., хоча набіги на Правобережжя, судячи з небагатьох поховань, скарбів та поодиноких знахідок, сармати протягом II — першої половини І ст. до н. е. здійснювали. Показово, що на рубежі тисячоліть сарматські комплекси були відсутні також у Криму. Імовірно, що експансію сарматів далі на захід і південь стримували так звані «малі Скіфії». Саме у степовому Криму, а також у Буджаку та Добруджі кочували невеликі скіфські орди, що спромоглися зберегти традиційний спосіб життя протягом кризового III ст. до н. е. Слід зазначити, що невдовзі — протягом першої половини II ст. до н. е., кочовий спосіб життя стане прерогативою лише верхівки пізньоскіфського суспільства, а основна маса населення перейде до осілості та орієнтованого на хліборобство господарства.

Окремою проблемою залишається розуміння пізньоскіфського осередку, представленого ланцюжком городищ уздовж нижньої течії Дніпра (здебільшого правого берега в межах сучасної Херсонської області). Ці городища засновані не раніше останньої третини II ст. до н. е., а їхня матеріальна культура є доволі строкатою: окрім рис, притаманних пізнім скіфам, там присутні гетські, сарматські та еллінські особливості. Тож походження цього населення з більшою імовірністю слід пов’язувати не з територіально ближчою кримською Малою Скіфією, а з Добруджею і пониззям Дністра.

ІІ

Культурні трансформації протягом III ст. до н. е. в лісостеповій смузі сучасної території України досить складно співвіднести з якимись певними історичними подіями чи конкретними історичними народами. Ключову роль у цих трансформаціях відіграв потік мігрантів, які були вихідцями з теренів, обмежених Рейном, південним узбережжям Балтики, Віслою і Карпатами. Протягом третьої чверті І тис. до н. е. у цій зоні склалися і побутували так звані латенізовані археологічні культури. Якщо латенська культура є «археологічним відбитком» історичних кельтів, то терміном «латенізовані» позначають старожитності, що мають яскраве латенське забарвлення, але в носіях яких вбачають не кельтів, а представники інших етнічних груп.

Власне кельти, носії латенської культури, дісталися тільки крайнього заходу сучасної території України — Закарпаття. Їхні пам’ятки, найбільш відомою серед яких є Галиш-Ловачка на околиці теперішнього Мукачева, розташовані вздовж верхньої течії Тиси та її приток. Не виключено, що якісь невеликі групи кельтів перетинали Карпати, про що свідчать поодинокі знахідки на схід від них й унікальний комплекс із поселення Бовшів на Івано-Франківщині. Однак безпосередній вплив латенської культури на населення східноєвропейських земель був мінімальним, значно більше позначилися опосередковані впливи, що були пов’язані з переселенням носіїв латенізованих старожитностей.

Причини, що спонукали цю людність до переселення на значну відстань, залишаються предметом дискусії. Проте сам факт цього переселення, зафіксований змінами археологічної картини на обширі від Карпат до Дніпра й від Південної Білорусі до Черкащини, твердо встановлений.

Ці мігранти у більшості випадків приходили не на спустілі землі. Уже йшлося про те, що криза III ст. до н. е. позначилася не лише на степовій, а й на лісостеповій Скіфії, де помітно скорочується кількість замешканих пам’яток. Тож економічні та демографічні негаразди були спільними для всієї системи, що склалася у Великій Скіфії, але, на відміну від степу, у лісостепу не йшлося про мало не повну депопуляцію. Значно меншою мірою зазначені негаразди зачепили північніші землі лісової зони. Доволі непевною для III ст. до н. е. є археологічна картина в межиріччі Дністра і Пруту, а також простору між Прутом і головним хребтом Східних Карпат. Однак і тут є, хоч і нечисленні, пам’ятки, у яких вбачають археологічні сліди присутності людності, яку античні джерела називають гетами.

Отже, латенізовані переселенці в певному обсязі контактували з аборигенним населенням, і саме культура місцевих субстратів надала своєрідності новоутвореним культурам: поєнешти-лукашівській і зарубинецькій. Однак найяскравіші риси цих старожитностей дозволяють впевнено не відокремлювати поєнешти-лукашівську та зарубинецьку культури від зазначеного кола. Якісний лощений керамічний посуд, застібки-фібули латенської схеми і прикраси, традиція «полів поховань» тощо міцно пов’язують ці дві східноєвропейські культури з усім центральноєвропейським латенізованим загалом.

«Виплески» населення, що сягнули власне східноєвропейських обширів, судячи з усього, були відносно одномоментними переселеннями значних мас людей. Певним «перехрестям» для цих мігрантів став вододіл верхів’їв Прип’яті та Дністра. Частина з них повернула на південь і спустилася вниз Дністром і Прутом, тут почали функціонувати пам’ятки поєнешти-­лукашівської культури. Другий потік посунув уздовж Прип’яті на схід. Якась ­частина цих мігрантів осіла на Поліссі, інші досягли гирла Прип’яті і спустилися на південь вздовж Дніпра, зайнявши відносно вузьку смугу від гирла Десни до гирла Росі. Трохи менша група цих мігрантів рушила навпаки — на північ, й осіла здебільшого в поріччі Дніпра в межах півдня сучасної Білорусі (приблизно від гирла Прип’яті до гирла Березини). Матеріальна культура цих трьох груп відбилася у трьох локальних варіантах пам’яток «класичної» зарубинецької культури (поліському, середньодніпровському та верхньодніпровському).

Одночасність виникнення поєнешти-лукашівських і зарубинецьких па­м’яток свідчить на користь того, що їхня поява у Східній Європі була наслідком саме однієї міграційної хвилі. Втім, ранні комплекси пам’яток полі­ської та середньодніпровської груп є приблизно на пів століття старшими від верхньодніпровських пам’яток. Тобто не можна виключати, що це були дві «хвилі», що послідовно виходили із «прабатьківщини», і мігранти «­другої черги», переконавшись у тому, що Полісся та обшири Києво-Канівського Подніпров’я вже зайняті, вимушено рушили на північ.

Проте більшість дослідників схиляється до іншої гіпотези, вбачаючи в утворенні верхньодніпровських пам’яток наслідок переселення носіїв власне за­рубинецьких старожитностей, насамперед середньодніпровського локального варіанта. Якщо погодитися із цією гіпотезою, то можна припустити, що вже через одне-два покоління мешкання «зарубинців» у Середньому Подніпров’ї їхній демографічний потенціал зріс настільки, що вони спромоглися колонізувати і чималий регіон на півночі.

Як уже зазначалося, своєрідності латенізованим культурам Східної Європи надавали насамперед культури субстратного населення. Це визначило відмінності не тільки між поєнешти-лукашівськими і зарубинецькими старожитностями, а й між локальними варіантами останніх. Якихось архео­логічних слідів конфліктів з аборигенним населенням не спостерігається в жодному регіоні. Відсутні й підстави припускати втечу, принаймні масову, аборигенів через появу мігрантів. Тож слід думати, що прибульці налагодили досить мирні взаємини з попереднім населенням та протягом історично короткого часу асимілювали його.

Саме асиміляцію аборигенів прибульцями, а не розчинення прибульців у масі аборигенів, дозволяє припустити структура латенізованих старожитностей Східної Європи. У домобудівництві, приміром, типи домівок субстратного населення якщо не панували, то становили значну частку. Це цілком логічно, адже в незвичних природних умовах доцільно було скористатися досвідом місцевих мешканців у цій сфері. Так само «місцеве коріння» демонструє чимала кількість різновидів посуду, що використовувався для зберігання запасів і приготування їжі. А от столовий сегмент керамічного набору (більш престижний) складався з високоякісного лощеного посуду, виготовленого в латенських традиціях, принесених до регіону саме мігрантами. Так само за латенізованими зразками виготовлялися металеві деталі одягу і прикраси, тож, імовірно, доволі швидко притаманне прибульцям вбрання витіснило місцеві зразки.

Зрештою, показовим є панування відносно уніфікованого поховального обряду, кремації на стороні й поховання решток кремації на великих могильниках, що налічували кілька десятків, а частіше навіть сотні могил («полях поховань» або «полях поховальних урн»). Окремі елементи цього обряду не були абсолютною новацією для Східної Європи. Однак поширення такого обряду як цілісної системи можна пов’язати тільки із хвилею мігрантів рубежу III–II ст. до н. е., а крім того, цей обряд єднає поєнешти-­лукашівські і зарубинецькі старожитності з рештою латенізованих культур. Якщо запозичення в інших сферах можна, за бажанням, пояснити утилітарними міркуваннями, то зміни в поховальній обрядовості засвідчують значні ідеологічні (і навіть ширше — світоглядні) зрушення.

Отже, саме «латенська вуаль» визначила «культурне обличчя» населення поєнешти-лукашівського та зарубинецького ареалів. Проте тут не йдеться про механічне перенесення культурного зразка мігрантами із Цент­ральної Європи. По-перше, самі переселенці навряд чи становили якусь компакт­ну культурну спільноту, їхній рух певною мірою затягував населення, яке мешкало вздовж маршруту міграційної хвилі. По-друге, східноєвропейські латенізовані старожитності, беззаперечно, є продуктом синтезу культур захожого та місцевого населення. Тож у випадку поєнешти-лукашівської та зарубинецької культур ми маємо справу з оригінальними новоутвореннями, а не прямим наслідуванням якоїсь однієї поперед­ньої традиції.

Для носіїв східноєвропейських латенізованих старожитностей характерна стала осілість, про яку свідчать і довготривалі поселення, і могильники, що безперервно функціонували протягом 150–200 років. Запорукою такої осілості було комплексне господарство, базоване на рільництві. Економічну стабільність, зокрема, добре засвідчують постійні торговельні зв’язки «зарубинців» з античними осередками Чорноморського узбережжя.

Показово, що високоліквідні і компактні предмети розкоші, зокрема прикраси, в античному імпорті «зарубинців» були чи не на останньому місці. Натомість стабільно постачалися теж престижні, але значно складніші для транспортування вино та олія. Знахідки фрагментів амфор, що були основною транспортною тарою для рідин, на деяких зарубинецьких пам’ятках (наприклад, на городищі Пилипенкова Гора в околицях сучасного Канева) становлять до 10 % від загальної кількості керамічних знахідок. До того ж амфорні знахідки свідчать: торговельні відносини із причорноморськими полісами мало вже перше покоління мешканців зарубинецьких осередків (принаймні середньодніпровських) не пізніше від перших десятиліть II ст. до н. е.

Важливість торговельних відносин, основною трасою яких був Дніпро, для «зарубинців» ілюструє й наступна обставина. Уже згадувалося, що в останній третині II ст. до н. е. на пониззі Дніпра постав пізньоскіфський осередок. Населення пізньоскіфських городищ мало змогу перешкоджати пересуванню «чужинців» цією ділянкою Дніпра, а отже, втручатися у вже налагоджену торгівлю між «зарубинцями» та населенням античних міст.

Однак амфорні знахідки на зарубинецьких пам’ятках переконливо свідчать, що якоїсь значної перерви у «зарубинецько»-еллінській торгівлі не було. Натомість у шарах пізньоскіфських городищ мало не від моменту їхнього будівництва трапляються знахідки посуду зарубинецьких типів, а в могильниках, де ховали небіжчиків мешканці цих городищ, є серія поховань, що супроводжуються зарубинецькими посудинами. Такі поховання здійснювалися у характерних для пізніх скіфів сімейних склепах за обрядом тілопокладання, геть не притаманним зарубинецькій традиції. Примітно також, що зарубинецькі посудини супроводжують виключно кістяки жінок і дітей. Тож імовірно, що такі поховання належать «зарубникам», які жили серед пізніх скіфів (звідси зарубинецькі посудини у шарах поселенських пам’яток) і були включені у пізньоскіфські родини (їх ховали не окремо, а в родинних склепах). Отже, «зарубники» вимушено чи невимушено відмовлялися від «батьківських вірувань» (їх не спалювали, а інгумували), але навіть за таких обставин вони намагалися бодай частково позначити своє «зарубинецьке походження» навіть у потойбіччі (зарубинецький посуд у поховальному інвентарі). Напевне, і дітей від спільних шлюбів ховали в такий спосіб.

Загалом же окреслена археологічна картина дозволяє вбачати такий перебіг подій: середньодніпровські «зарубинці» та нижньодніпровські пізні скіфи (судячи з усього — без особливих конфліктів) віднайшли взаємовигідну конфігурацію співіснування в системі тогочасної «міжнародної торгівлі», а запорукою цієї угоди стало укладання шлюбів на зразок династичних між представниками зарубинецьких та пізньоскіфських громад. Варто зазначити, що подібні механізми порівняно сталих відносин пізні скіфи мали і з іншими сусідами — кочівниками-сарматами. Принаймні археологічні матеріали та відомості антропології дозволяють упевнено робити таке припущення. Щоправда, у цьому випадку цілком імовірними були не тільки паритетні стосунки, а й певна зверхність номадів і надання їм данини чи «виплат за мир». У будь-якому разі доволі «інтернаціональна» вже за самим походженням культура пізніх скіфів в умовах існування на Нижньому Дніпрі додатково збагачувалася культурними компонентами, притаманними населенню суміжних територій.

Повертаючись до носіїв зарубинецької культури, зазначимо, що південний напрямок контактів був для них хоч і вагомим, але далеко не єдиним. Не менш жваві стосунки вони підтримували і з латенізованим населенням Центральної Європи, насамперед мешканцями території Польщі. Імовірно, йшлося і про торгівлю, і про запозичення певних технологій та конкретних зразків ремісничих виробів, і про переселення час від часу якихось невеликих груп чи навіть окремих осіб. Найголовніше, що такі відносини були безперервними. Це досить добре ілюструється, зокрема, вельми швидким потраплянням у зарубинецьке середовище нових типів застібок-фібул центральноєвропейського походження, що доповнювали своєрідну місцеву ювелірну традицію, представлену насамперед так званими фібулами заруби­нецького типу, що вважаються «етнографічною ознакою» носіїв зарубинець­ких старожитностей.

До речі, схожа ситуація спостерігалася і в ареалі поєнешти-лукашівської культури. Її носії так само підтримували сталі стосунки з античними осередками, передусім із розташованою в гирлі Дністра Тірою. Однак і з «прабатьківщиною» зв’язок не втрачався, що добре відбивалося в комплексі прикрас і металевих деталей одягу (фібули, поясні гачки).

ІІІ

Було би досить дивно, якби відомості про племена, що підтримували сталі відносини з античними осередками, жодним чином не потрапили до писемних чи епіграфічних джерел. Водночас не варто забувати, що навіть причорноморські поліси були віддаленою периферією античного світу, тож навіть про них відомості вкрай скупі. Про глибинні території Східної Євро­пи годі й говорити, їхнє населення потрапляло у фокус уваги античних авторів переважно тоді, коли ставало одним із гравців тогочасної «геополітики», а надто — коли загрожувало цивілізованим мешканцям Великого Середземномор’я.

Отже, для рубежу III–II ст. до н. е. та подальшого часу антична традиція знає у глибинних районах Східної Європи (окрім кочівників) тільки один стабільно згадуваний народ — бастарнів. Перші згадки про них датовані останньою третиною III ст. до н. е., але саме східноєвропейська локалізація бастарнів і більш детальна етнографічна інформація про них належать уже до першої третини II ст. до н. е. Зумовлювався такий інтерес до бастарнів саме зазначеними вище обставинами: очолювані ватажком Клон­диком бастарни брали участь у подіях II і III Македонських війн (200–196 та 171–168 рр. до н. е. відповідно). Протягом цього періоду бастарни кілька разів приходили на Балкани «з-за Дунаю» як найманці македонських царів у їхньому протистоянні з Римом. Навіть якщо вважати відомості античних авторів про кількість бастарнських контингентів перебільшеними (у різних епізодах фігурують від 10 до 30 тис. вояків), то все одно йдеться про представників численної людності.

Співставляючи відомості про те, що бастарди були велелюдним племенем, зі східноєвропейськими археологічними реаліями цього періоду, доводиться погодитися, що «археологічним відбитком» бастарнів можуть бути тільки латенізовані культури. Більше того, певні типи речей, що трапляю­ться в ареа­лах цих культур, найімовірніше були запозичені саме на Балканах за часів Македонських війн. Серед дослідників немає згоди, чи вбачати бастарнів лише в носіях територіально ближчих до Балкан поєнешти-­лукашівських старожитностей, чи вважати ними весь загал латенізованого східноєвро­пейського населення. З огляду на кількість найманців-бастарнів, більш прий­нятним видається другий варіант. Однак цілком слушним є зауваження, що власне бастарнами могла називати себе тільки якась частина цих східноєвропейських варварів — ті, хто організовував та очолював згадані військові акції. Племінна ж приналежність інших учасників походів, яких залучали бастарни, могла бути й іншою.

У будь-якому разі цікавою є етнографічна невизначеність стосовно бастарнів, що спостерігається у творах античних авторів. Хтось із них вважає бастарнів германцями, хтось — кельтами, і при цьому твердження щодо етнічного визначення бастарнів у більшості авторів мають характер радше припущень, а не впевненої констатації. Це дає підставу вбачати у бастарнах певний народ «між германцями і кельтами», групу населення, вкрай скупі відомості про мову якого (до нас дійшло лише шість бастарнських слів) не дозволяють однозначно віднести його до жодної з відомих нам мовних груп. Підкреслимо, що така невизначеність якнайкраще відповідає багатокомпонентності формування поєнешти-лукашівської і зарубинецької культур. Логічно припустити, що абсолютно нове та доволі специфічне на рівні матеріальної культури явище цілком могло сприяти і формуванню мови, яку сучасники утруднювалися однозначно віднести до германських або кельтських мов.

IV

Період від середини II ст. до середини І ст. до н. е. можна характеризувати як час розквіту латенізованих культур Східної Європи. До середини і другої половини II ст. до н. е. ситуація у Східній Європі стабілізувалася, якихось значних переміщень населення не спостерігалося. До того ж склалася система стабільних торговельних зв’язків між різними групами населення регіону, про що вже згадувалося.

Однак це не означає, що міграційна активність у регіоні остаточно вщухла. Зокрема, одним із показників стабільності та відносного добробуту у зарубинецькому ареалі можна вважати, як це не парадоксально звучить, його розширення, наслідком чого стало утворення двох нових груп зарубинецьких старожитностей, пам’яток типу Харіївка та Чечерськ-Кистені. Обидві ці групи утворилися протягом II ст. до н. е.; однак перша, найімовірніше, виникла протягом першої половини — середини цього століття, а друга — ближче до рубежу II–І ст. до н. е.

Структура керамічного набору пам’яток типу Харіївка та деякі інші риси матеріальної культури дозволяє вбачати в її носіях насамперед нащадків мешканців середньодніпровського локального варіанту зарубинецької культури. При тому помітну частку серед посуду «харіївців» становлять форми, прототипи яких однозначно визначаються як пшеворські. Відповідно, слід припустити, що первинний поштовх міграції «харіївців» надала якась група переселенців із південної частини території сучасної Польщі. До руху цих мігрантів долучилися і мешканці Середнього Подніпров’я (не виключено, що й Полісся), причому зрештою саме вони склали «демографічну більшість» переселенців. Відхід якоїсь частини «зарубинців» аж ніяк не позначився на подальшому розвитку середньодніпровської групи, основні поселення і могильники регіону не свідчать про помітну «демографічну яму», що синхронізувалася б із цим виселенням, і функціонують як зазвичай. Тож ішлося, ймовірно, про переселення надлишкового населення, відхід якого на інші території став радше позитивним чинником, дозволивши «зарубинцям» експлуатувати і далі ті самі угіддя, не змінюючи системи господарювання.

«Харіївці» просунулися досить далеко від Дніпра в глиб Лівобережжя, відірвавшись від корінних земель зарубинецького ареалу. Основний ареал цих старожитностей пов’язаний із середньою течією Сейму та північнішими обширами між Сеймом і Десною. Ігнорування переселенцями значно ближчих до корінного ареалу територій Лівобережжя у трикутнику між Дніпром, Сулою і Десною напевне було пов’язане насамперед із міркуваннями пошуку звичної екологічної ніші. Але не тільки, бо прикордоння лівобережних Степу й Лісостепу у II ст. до н. е. було відкрите для набігів сарматів. Характерно й те, що в «метисній» зарубинецько-пшеворській культурі «­харіївців» ­практично не проявляються риси культури попереднього хронологічного ета­пу — умовних «лісостепових скіфів». Отже, переселенці намагалися опанувати порожні території, що задовольняли би їхні господарські потреби, а також були відносно безпечними з огляду на зовнішні загрози, насамперед із боку номадів. Зручність зв’язків із «вихідними регіонами» при цьому була явно другорядною умовою, хоча такі зв’язки, беззаперечно, підтримувалися, про що йтиметься далі.

Дещо інакше відбувався процес утворення групи типу Чечерськ-­Кистені. Переселяючись з ареалу верхньодніпровських зарубинецьких пам’яток на північ (у межиріччя Дніпра і Друті, а також у середню течію Березини) і на північний схід (у межиріччя Дніпра й Сожу), «зарубинці» контактували з доволі розрідженою, але присутньою всюди людністю, що була носієм культури штрихованої кераміки.

Специфіка лісової зони зумовлювала не надто широкий вибір ділянок, придатних для сільського господарства. Саме з огляду на жорстку конкуренцію за такі ділянки традиція будівництва городищ стала характерною рисою всіх культур доби раннього заліза у цьому регіоні. Такі городища були, по суті, місцями мешкання невеликих родових колективів, з укріпленнями, насамперед призначеними для протидії набігам найближчих сусідів, а не для масштабної війни із численним і добре організованим супротивником. Водночас укріплення багатьох із цих фортечок, що будувалися і підтримувалися не одним поколінням мешканців, являли собою потужні і відносно складні системи захисту. Це знову ж таки підкреслює наочну необхідність фортифікаційного будівництва, адже чималі трудовитрати у цьому випадку здебільшого цілком себе виправдовували.

Отже, міграція «зарубинців» у зазначених напрямках мала експансивний характер. Принаймні у багатьох випадках сліди пожеж засвідчують, що їхня поява на півночі та північному сході мала конфліктний характер. Але навряд чи йшлося про тотальне витіснення попереднього населення, або ж, тим паче, про геноцид. Навпаки — компоненти, пов’язані походженням із зарубинецьким та «штриховим» колами, представлені в матеріальній культурі носіїв пам’яток типу Чечерськ-Кистені радше у рівних частках, а своєрідність цих старожитностей на тлі решти зарубинецьких пам’яток визначається насамперед рисами, притаманними саме культурі «штриховиків».

Отже, можна припустити, що більш-менш нетривала «гаряча» стадія експансії швидко змінювалася відносно конструктивною фазою взаємодії «зарубинців» та «штриховиків». Унаслідок цієї взаємодії утворилося метисне населення, що лишило по собі пам’ятки типу Чечерськ-Кистені з настільки синкретичною матеріальною культурою, що практично неможливо визначити, які компоненти були домінуючими. А втім, сам факт експансії «зарубинців» у верхньодніпровському регіоні є доволі промовистим. Після нетривалого періоду (близько століття) перебування на Верхньому Дніпрі носії зарубинецьких пам’яток явно вичерпали можливості тієї ландшафтної ніші, що вони опанували в лісовій зоні. Тож надлишок населення змушував їх опановувати сусідні території, долаючи спротив мешканців цих територій.

V

Ситуація у західній частині Північного Причорномор’я визначалася діяльністю видатного правителя тієї епохи, царя гетів чи даків Буребісти, який правив у 82–44 рр. до н. е. Експансія даків докотилася до берегів Чорного моря в середині І ст. до н. е., десь у проміжку між 55 та 47 рр. до н. е. військо Буребісти вщент зруйнувало Ольвію, що внаслідок гетського погрому просто перестала існувати на кілька десятиліть. Чимало прихильників має гіпотеза, що очолювані Буребістою війська просунулися далі на схід і саме із цим походом пов’язані археологічно фіксовані сліди руйнувань середини І ст. до н. е. на пізньоскіфських городищах пониззя Дніпра.

Із діяльністю Буребісти, найімовірніше, пов’язаний і фінал поєнешти-­лукашівської культури. Певних слідів військового розгрому на поселеннях цієї культури, щоправда, археологічно не зафіксовано, але життя на них припиняється саме в межах другої половини І ст. до н. е. Так само приблизно у цей час здійснюються й останні поховання на більшості поєнешти-лукашівських могильників. Лише на північній периферії поєнешти-­лукашівського ареалу (у межах сучасної Буковини), життя тривало щонайменше до рубежу тисячоліть. Можна зробити висновок, що цей мікрорегіон уникнув прямого військового вторгнення Буребісти. Однак руйнування даками системи економічних зв’язків Північно-Західного Причорномор’я спричинило економічний занепад цього населення, а згодом, протягом нетривалого періоду, і втрату ним культурної самобутності.

Утім, харизматичний Буребіста виявився типовим варварським королем, «каліфом на годину». Невдовзі після його смерті збудована ним держава розпалася, а даки знову опинилися «локальними гравцями», чия військово-­політична вага не мала значення поза межами власне Дакії (приблизно територія сучасної Румунії). Однак східний похід Буребісти значною мірою порушив військово-політичний баланс, що існував у Північно-Західному Причорномор’ї та побіжно посприяв закріпленню у цьому регіоні сарматів.

Сармати взагалі або ж окремі сарматські орди (насамперед роксолани і язиги) неодноразово згадувалися у контексті Мітрідатових війн, потрап­ляю­чи на сторінки писемних джерел здебільшого як союзники якихось правителів. Але це не означає, що сармати були несамостійними військово-­політичними гравцями і зосереджувалися виключно на подіях, у яких так чи інакше брали участь представники античного світу. Про «внутрішньосарматські» справи, на жаль, ми змушені складати уявлення, спираючись мало не винятково на археологічні матеріали.

Не пізніше середини І ст. до н. е. із глибин Азійської Сарматії в Подоння просунулася нова хвиля кочівників, яку більшість дослідників ідентифікують як аорсів. Військова активність аорсів, судячи з усього, сягала просторів між Доном і Дніпром, тож, відповідно, викликала рух роксоланів і язигів, що замешкували цей регіон. Останні перейшли на Правобережжя Дніпра, чи то скориставшись погромом пізньоскіфських городищ даками Буребісти, чи то самостійно знищивши цей захисний рубіж (обидві гіпотези рівнозначні). Язиги зайняли приморські степи, а роксолани кочували на північ від них, на прикордонні Степу й Лісостепу.

Саме сарматська, а точніше, роксоланська загроза спричинила бурхливе фортифікаційне будівництво на пам’ятках південної периферії зарубинецького ареалу. Однак сподівання «зарубинців», які замешкували сучасну Канівщину, на вали та рови виявилися марними. Згарища свідчать, що зарубинецькі фортеці не встояли під натиском ворогів, а авторство цих погромів не викликає сумнівів: вали деяких фортець із фронтального боку буквально всіяні сарматськими стрілами.

Значна кількість дослідників вбачає саме в сарматських нападах основ­ну причину розпаду зарубинецької культури, але вповні погодитися із цією думкою важко. Насамперед слід зазначити, що життя на практично всіх пунктах, що зазнали сарматських погромів, невдовзі відновилося і тривало ще близько століття. Також показово, що протягом того ж століття (до ­середини І ст. н. е.) тривали поховальні відправи на зарубинецьких могильниках, закладених ще на початку II ст. до н. е. Тож основна маса носіїв зарубинецької культури залишилася в регіоні і спромоглася відновити звичне життя.

Характер стосунків між «зарубинцями» і сарматами після закінчення «га­рячої» стадії конфлікту встановити важко. Цілком імовірно, що сармати збирали данину або ж отримували певні послуги від представників осілого населення. Проте здебільшого мирний характер співіснування «зарубинців» і сарматів у Середньому Подніпров’ї близько рубежу тисячоліть особливих сумнівів не викликає. Цікавий матеріал, що ілюструє відносний спокій саме в середньодніпровському регіоні, надає комплекс городища Бабина Гора і прилеглого до нього могильника Дідів Шпиль на Канівщині. На могильнику, окрім типових зарубинецьких кремацій, датованих другою половиною І ст. до н. е.— першою половиною І ст. н. е., присутня серія синхронних інгумацій, у супровідному матеріалі яких поєднані речі зарубинецького та пізньоскіфського кола. Про сталість зв’язків між середньодніпровськими «зарубинцями» і мешканцями нижньодніпровських пізньоскіфських городищ уже згадувалося. Отже, у вирі подій середини І ст. до н. е. певна група мешканців пониззя Дніпра знайшла прихисток у своїх торговельних партнерів і свояків.

Показово й те, що саме у другій половині І ст. до н. е. постає група зарубинецьких пам’яток типу Суботова на Тясмині, а також виникає осередок пам’яток типу Рахни, достеменно пов’язаний за походженням із носіями середньодніпровських зарубинецьких старожитностей на р. Соб (лівій притоці Південного Бугу). Зміщення носіїв зарубинецької традиції на південь та південний схід, у бік потенційного ворога, виглядає дещо дивно. Цілком можливо, що пам’ятки типу Суботів і Рахни постали внаслідок насильницького переміщення «зарубинців» кочівниками. Одначе сам час існування зазначених груп пам’яток (перші проіснували щонайменше до середини І ст. н. е., другі — до останніх десятиліть II ст.) свідчить, що їхнє населення принаймні не зазнавало військових нападів.

Але немає сумнівів у тому, що якась частина мешканців Середнього По­дніпров’я не знайшла порозуміння із сарматами і змушена була покинути регіон. Частина з них залишилася в долині Дніпра, але змістилася на північ, де північніше сучасного Києва починають формуватися пам’ятки типу Лютіж. Ще одна група втікачів дісталася середньої течії Десни (приблизно прикордоння сучасних України і Росії), де почала функціонувати група пам’яток типу Почеп.

Отже, можна припустити, що окремі громади чи племена «зарубинців» вибудовували відносини із завойовниками-сарматами на власний розсуд, а моделі цієї взаємодії протягом останніх десятиліть перед початком нової ери суттєво відрізнялися. Втім, дуже сумнівно, щоби сарматсько-«зарубинецький» конфлікт мав катастрофічні наслідки для осілого населення і був основною причиною розпаду зарубинецької спільноти. Сарматські напади зачепили тільки середньодніпровську групу зарубинецьких пам’яток, і навіть у цьому регіоні структура зарубинецьких старожитностей не зазнала істотних змін. Натомість фінал «класичної» зарубинецької культури характеризується схожими процесами по всіх трьох її первинних локальних варіантах, не тільки середньодніпровському, а й поліському та верхньодніпровському, і припадає вже на середину І ст. н. е.

VІ

В останні десятиліття перед початком нової ери на півдні Східної Європи знов утворився хиткий баланс між різними племенами. Показовим симптомом цього тимчасового затишшя стало відродження Ольвії через декілька десятиліть після гетського погрому. Якщо довіряти ремарці Діона ­Хрисостома, це відродження сталося не за ініціативи еллінів, а через прохання навколишніх варварів, яким були необхідні порт і ринок для торгівлі з античним світом. Проте правдивість чи неправдивість цієї оповідки Діона, який відвідав Ольвію значно пізніше, близько 82 р. н. е., не дуже важлива. Археологічні знахідки свідчать, що життя в Ольвії на рубежі тисячоліть дійсно відновилося, хоча місто за всю подальшу історію вже ніколи не досягало колишнього рівня розвитку. Територія забудови скоротилася в кілька разів, навколишні сільськогосподарські угіддя, хора, стиснулися до найближчих міських околиць. Проте ольвіополіти, певно, мали якісь гарантії безпеки, що дозволили відродити поліс. І зацікавленість причорноморських варварів у стосунках із цивілізованим світом, а отже, і потреба у «брамі» до цього світу, є цілком можливими.

Набагато серйознішими були чергові конфлікти між різними об’єднан­нями самих сарматів. Сутички в перших роках нової ери спричинили черговий зсув сарматів у західному напрямку. Історично зафіксованим наслідком цього зсуву на крайньому заході сарматського ареалу став «сарматський жах» мешканців Подунав’я. Поет Овідій, який у 8–18 рр. н. е. перебував на засланні в Томах (сучасна Констанца), раз у раз скаржився на сарматські набіги. Завдяки Овідієвим поезіям добре відомо, що цей «сарматський жах» наводили язиги. Тож слід думати, що у цей час язиги вже постійно перебували в Північно-Західному Причорномор’ї, на незначній відстані від Дунаю.

Язиги і надалі залишалися такими собі піонерами-першопрохідцями у просуванні сарматів на захід. Саме язигів уже на початку другої половини І ст. н. е. позначають як мешканців Карпатської улоговини. Втім, упевненості, що всі причорноморські язиги на цей час уже покинули регіон, немає. Якась їх частина могла залишатися і надалі у Буджаку й турбувати набігами своїх північних сусідів, підіймаючись вздовж течій Пруту і Дністра. Проникнення сарматів протягом І ст. аж на північ Поділля добре фіксується низкою поховальних пам’яток.

VІІ

Загалом регіон Середнього й Верхнього Дністра в І ст. н. е. перетворився на чи не найжвавіше «перехрестя культур» у всій Східній Європі. Ще від І ст. до н. е. (радше — другої його половини) через вододіл Західного Бугу, Прип’яті та власне Дністра сюди просунулися носії пшеворської культури. У межах 20–40-х рр. І ст. н. е. в регіоні з’являється населення, яке лишило по собі липицьку археологічну культуру. Вигляд липицької культури, насамперед набір керамічного посуду, що виготовлявся як вручну, так і на гон­чарному крузі, а також поховальний обряд цілком промовисто вказують на вихідний ареал цього населення — це Дакія, область «по той бік Карпат» відносно Пруто-Дністровського межиріччя. У носіях липицьких старожитностей більшість дослідників вбачає дакійське плем’я костобоків, неодноразово згадуване в писемних джерелах як таке, що мешкає саме на східних схилах Карпат.

Прибульці-даки, судячи з усього, на першому етапі перебування в По­дні­стров’ї відшукували поки що не заселені «пшеворцями» ділянки. Але не­вдов­зі, вже у другій половині І ст., з’являються яскраві свідчення жвавих контактів між «липинцями» та «пшеворцями». Ще більше цю картину ускладнила поява також у другій половині І ст. у цьому достатньо компактному регіоні третього культурного компонента, принесеного нащадками носіїв поліського локального варіанта зарубинецької культури. Внаслідок контактів цієї людності із «пшеворцями» на Західній Волині формуються ранні пам’ятки зубрицької культури. На межі І–II ст. носії вже власне зуб­рицьких старожитностей розширюють свій ареал на південь — південний захід, у Верхнє По­дністров’я, де контактують із населенням, у культурі якого в різних пропорціях поєднувалися пшеворські та липицькі компоненти.

«Змішання народів» створило настільки еклектичну археологічну картину, що культурну належність конкретних археологічних пам’яток II ст., а часто навіть окремих комплексів (будівель, поховань), на Волині та в По­дністров’ї визначити доволі складно навіть фахівцям. Панівною є думка, що регіон у цілому був ареалом зубрицьких старожитностей, але на півдні цього ареалу й надалі зберігалася своєрідність липицьких пам’яток, що існували впереміж із зубрицькими. Цікаво, що упорядкування вимушеного співжиття у цій «комунальній квартирі» відбувалося, судячи з усього, безконфліктним шляхом (принаймні археологічні сліди таких конфліктів наразі невідомі). Не виключено, що консолідації осілого населення сприяла саме «сарматська загроза» з півдня.

VІІІ

Уже побіжно згаданий нами процес розпаду «класичної» зарубинецької культури був одним із головних культурних зрушень в східноєвропейському Лісостепу протягом другої третини І ст. н. е. Однак перш ніж докладніше проаналізувати причини і наслідки цього процесу, згадаємо ще один вельми показовий епізод першої половини І ст. н. е., що стосується «далекого сходу» зарубинецького ареалу, пам’яток типу Харіївки. Цей епізод не тільки добре ілюструє, наскільки віддаленими та різносторонніми були зовнішні зв’язки певних груп населення на рубежі тисячоліть, а й наочно демонструє потенціал археології щодо висвітлення подій, що ніколи не потрапляли на сторінки писемних джерел.

Саме з пам’ятками типу Харіївки дослідники пов’язують могильник Мутин, розкопки якого кілька років тому стали справжньою науковою сенсацією. Навкруги великого «побратимського» казана було виявлено півтора десятка кремаційних поховань. Правильність кола, що утворювали могили, навело дослідників на думку, що йдеться про одночасне (або ж з мінімальним розривом у часі) упокоєння кількох осіб. За урни в більшості випадків правили металеві посудини провінційно-римських зразків, а в кількох випадках замість урн були використані залізні шоломи центральноєвропейського походження. Загалом практично всі поховання містили чималу кількість зброї, зокрема престижних мечів, наконечників списів та залізних умбонів щитів. Високий статус небіжчиків засвідчують не тільки набори озброєння, а й деталі багатих поясів, а знахідки шпор не лише підкреслюють ту саму статусність похованих, а й чітко вказують на їхню «військову спеціальність» — кавалеристи.

Вигляд мутинських поховань, як щодо набору речей, так і щодо деталей поховального обряду, має найближчі аналогії на території Польщі. Окремі речі подібні тільки до знахідок із прикордоння Римської імперії на Рейні та у верхів’ях Дунаю. Тож сама собою напрошується доволі драматична реконструкція обставин появи цієї пам’ятки у глибині Дніпровського Ліво­бережжя. Ймовірно, мешканці пам’яток типу Харіївки мали доволі гострі проблеми з якимось із сусідів. Аби зарадити тому, західний — «пшеворський» — сегмент цих громад порадив звернутися до своїх «родичів» із крайнього заходу тодішньої «германської ойкумени». У результаті був запрошений (а ще більш вірогідно — найнятий) загін професійних вояків-кіннотників, які — не виключено — мали досвід служби в допоміжних частинах римської армії. Загін цей, напевне, був порівняно невеликим, але складався виключно з гарно вишколених та екіпірованих бійців із чималим досвідом.

Прибуття цих «солдатів фортуни» на Сейм, судячи з усього, сталося цілком вчасно. Річ у тім, що могильник Мутин датується в межах першої половини — середини І ст., а побутування пам’яток типу Харіївки триває щонайменше до початку II ст. н. е. Тобто реконструйований «сусідський конфлікт», у який втрутилися «мутинські найманці», розв’язався на користь «харіївців», а не їхніх супротивників.

Про перемогу «мутинських дружинників» свідчить і сам характер могильника. Поховання справлені з дотриманням доволі складного ритуалу, не відчувається жодного поспіху в діях тих, хто ховав полеглих. До того ж зазначений ритуал був навряд чи знайомий «харіївцям», тож останню пошану похованим віддавали саме їхні побратими. Отже, Мутинський могильник є таким собі «меморіальним військовим кладовищем» переможців, а не «братською могилою» переможених. Подальша доля «мутинських дружинників», які не загинули, нам невідома. Можливо, вони залишилися жити серед «харіївців», а може, отримали сплату за свої послуги і повернулися назад, на германсько-римське прикордоння.

Здавалося би, цей епізод свідчить на користь думки тих дослідників, які вважають головним чинником кризи суспільства «зарубинців» (а отже, і розпаду зарубинецької культури) військовий тиск із боку сарматів. Однак ніщо не вказує, що супротивником, заради боротьби з яким наймали «мутинських дружинників», були саме сармати. Тож вбачати головну причину «доживання» пам’яток типу Харіївки до початку II ст. саме у військовій перемозі, здобутій «мутинськими дружинниками», не надто коректно. Тим паче, що за близько пів століття, що розділяють поховання Мутина й фінал пам’яток типу Харіївки, у сарматів було чимало шансів на реванш.

ІХ

Достеменно відомо, що в інтервалі 40–70-х рр. І ст. н. е. припинилося життя на більшості «класичних» зарубинецьких городищ і селищ Середнього Подніпров’я та Полісся. У цьому ж інтервалі були зроблені останні поховання на великих зарубинецьких могильниках, що функціонували безперервно понад двісті років. Для Середнього Подніпров’я є підстави вважати, що каталізатором цього процесу дійсно могли бути сармати: низка пам’яток, зокрема городище Бабина Гора на Канівщині, мають сліди повторного розгрому близько середини І ст. н. е. Однак на Поліссі такого роду напади не зафіксовані, тож навряд чи їх варто вважати універсальною причиною занепадання «класичних» зарубинецьких пам’яток.

Уже згадувалося, що після сарматського натиску середини І ст. до н. е. звідти в діаметрально протилежних напрямах виселилися дві групи, що дали початок існуванню пам’яток типу Рахни на лівобережжі верхньої течії Південного Бугу, а також пам’яток типу Почеп на Десні.

Ще одна група мігрантів здійснила не настільки далеку подорож, перемістившись уздовж Дніпра на північ, на ділянку між гирлами Десни і Прип’яті, заклавши основу пам’яток типу Лютіж. Ситуацію першої половини І ст. н. е. на мікрорегіональному рівні дуже яскраво ілюструє археологічна картина цього часу в межах сучасного Києва: на південних околицях міста ще здійс­нюються поховання на «класичному» Корчуватівському могильнику, а на північних вже кілька десятиліть триває життя на пізньозарубинецькому поселенні лютізького кола Оболонь. Слід зазначити, що вже у першій половині II ст. носії пам’яток типу Лютіж не тільки повернули собі весь колишній ареал середньодніпровської групи зарубинецької культури, а й просунулися навіть дещо південніше, у район сучасного Кременчука.

Нарешті, є підстави припускати черговий міграційний імпульс із Середнього Подніпров’я на Лівобережжя, де у верхів’ях Сейму, Псла та Ворскли, а також у басейні верхньої течії Сіверського Дінця постали пізньозарубинецькі пам’ятки типу Картамишеве-2 і Терновка-2. Крім середньодніпровських «зарубинців» у їх створенні, ймовірно, брали участь і «харіївці». Не виключено також, що у цьому процесі, як і колись в утворенні власне харіївських пам’яток, взяли участь чергові мігранти з ареалу пшеворської культури.

На відміну від середньодніпровського населення, мешканці Верхнього Подніпров’я практично не змінювали ареалу. Там відбуваються радше мікроміграції і змішання носіїв двох тамтешніх зарубинецьких традицій «класичного» часу, пам’яток типу Чаплін і типу Чечерськ-Кистені. Проте головним змістом процесів, як і на Середньому Подніпров’ї, було не змішання різних традицій попереднього етапу, а зміна господарської моделі та способу життя. Втім, навіть така зміна, судячи з усього, виявилася неспроможною розв’язати традиційну для лісової зони проблему надлишку населення. Головним напрямком міграцій для пізньозарубинецької людності Верхнього Подніпров’я залишався північний, у глиб лісової зони, куди вони дуже повільно просувалися вздовж Дніпра.

Однак траплялися і протилежні випадки. Надзвичайно цікавим явищем пізньозарубинецького кола є пам’ятки типу Грині, що пов’язані за походженням із пам’ятками типу Чечерськ-Кистені. Вони не утворюють компактного ареалу, а точково трапляються в ареалах всіх інших груп пізньозарубинецьких старожитностей Подніпров’я та Лівобережжя. Примітно, що пам’ятки типу Грині мають надзвичайно вузький час побутування — лише другу половину II ст., себто йдеться про якийсь одномоментний «викид» цього населення з Верхнього Подніпров’я на південь і схід. Причому це навряд чи був якийсь спрямований потік, радше йшлося про «розсіювання».

Нарешті, про долю нащадків поліського локального варіанта зарубинецької культури вже йшлося; спустившись правими притоками Прип’яті і згодом піднявшись лівими притоками Дністра, вони включилися у складні процеси, що відбувалися у цих місцевостях.

Х

Отже, весь східноєвропейський лісостеп і прилеглі до нього території лісу протягом останніх десятиліть І–II ст. являли собою «киплячий казан». Населення цього «казана» здійснило у стислі терміни безліч переміщень, і досить віддалених, і відносно коротких. Носії різних традицій контактували між собою, передаючи певні риси культури одне одному.

При цьому «культурні кордони» були практично відсутні не тільки між різними групами населення зазначених обширів. Перепони між Лісостепом і Степом були, звісно, менш «прозорими» (насамперед через відмінний спосіб життя їхніх мешканців), однак нездоланними вони аж ніяк не були. Протягом І–II ст. спостерігається постійна присутність сарматів не тільки вздовж північного краю степів. Степові ландшафти такими собі «язиками» заходили доволі глибоко в лісостеп по вододілах рік. Саме на цих пасмах степового ландшафту й відома доволі виразна серія сарматських поховань зазначеного часу. Землеробське населення тяжіло до низьких ділянок річкових долин, тож ресурсні інтереси землеробів і номадів практично не перетиналися, що, цілком можливо, було запорукою відносно мирного черезсмужного співіснування цих груп «одвічних антагоністів».

Зацікавленість сарматів у лісостепових пасовиськах була зумовлена зрушеннями в самому сарматському середовищі. Близько середини І ст. на Правобережжі реконструюється прибуття нової хвилі сарматів східного походження, у яких багато хто вбачає аорсів. Саме ці прибульці «посунули» на захід, до Дунаю, язигів, про що вже йшлося. Слідом за ними перемістилися і роксолани. Однак археологічні спостереження дозволяють доволі впевнено констатувати, що принаймні якась частина роксоланів і надалі кочувала в північній частині правобережних степів.

Щоправда, аорси, зайнявши прибережну зону та пониззя Дніпра, ймовірно, «притиснули» роксоланів на північ, що, власне, і змусило останніх використовувати для випасу всі доступні угіддя, зокрема — степові «язики», що заходили у глиб Лісостепу.

З аорсами, нехай і дуже обережно, дослідники пов’язують сарматських царів Фарзоя та Інісмея (батька й сина), які в інтервалі 60–80-х рр. І ст. карбували золоті монети на монетному дворі Ольвії. Остання обставина дозволяє припустити, що Ольвія у цей час перебувала під протекторатом аорських династів. З аорсами же пов’язують кілька сарматських «царських» курганів І ст. н. е. (Соколову Могилу на Миколаївщині, курган біля с. Пороги на півдні Вінниччини).

Не варто, однак, сприймати межі між зонами кочівель номадів за аналог сучасних кордонів між державами, а домінування в регіоні якоїсь орди за підпорядкованість цій орді решти номадів. Приміром, протягом 60-х рр. І ст. роксолани визначалися як одна з найактивніших орд у стосунках із нижньодунайськими провінціями Римської імперії. Причому немає жодних підстав вважати, що йдеться виключно про безпосередніх сусідів римлян, а не мешканців більш віддалених територій у глибинах правобережного Степу. Степова зона Північного Причорномор’я протягом І–II ст. була не менш «киплячим казаном», аніж лісостепова. Переміщення номадів були переважно калейдоскопічними, а військове домінування певних орд відносно нетривалим. Приміром, алани, які спорадично згадуються як мешканці східноєвропейських степів від рубежу двох ер, уже протягом II ст. остаточно витісняють язигів і роксоланів на лівобережжя Дунаю, а аорси просто зникають з етнографічної карти регіону.