Український Мультифронтир: нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття)

Ліс, степ і море в процесі формування української нації [фрагменти]

Хто ще сьогодні при розгляді історичного процесу безпосередньо покликає­ться на клімат, середовище, ґрунт або расу, кров і т. д., той належить, безперечно, до істориків старих добрих традиційних часів. Я давно вже тримався думки, що важливе не середовище, зовнішнє чи внутрішнє, природне чи соціальне, а реакція людини або людей на це середовище, на клімат, ґрунт і т. д. Ми ж бо досліджуємо історію людства, а не клімату і ґрунту.

‹…›

Модерний історик не заперечує ні впливу оточення, ні впливу зовнішніх речей, він тільки ставить факти в інший зв’язок. На першому плані в нього людина, а не об’єктивні фактори. Коли об’єктивні фактори і роблять історію, то тільки через людину. В центрі історії мусить стояти людина зі своїми реакціями на внутрішні і зовнішні обставини.

Сьогодні не можна вже за старою традицією починати історію країни з опису її природи, географічного положення, річок і т. д.— прямо так, роб­лячи з цих речей безпосередні висновки щодо історичного процесу та просто приймаючи, що ці природні сили формували і ту людність, яка осіла на певній території.

Ми мусимо собі ясно уявити, що природні обставини самі собою нічого не означають. Важлива реакція людей на природні обставини, і вона є для історика єдино міродайною.

Вплив природніх факторів можна б назвати регулюючим, а не будуючим творчим елементом. Або природа дає якісь можливості для життя людей, або не дає, або виключає, або не виключає. Та й це відносно релятивне. Як відомо, люди живуть і в полярних країнах, і в тропіках. Врешті, в історичнім процесі ми помічаємо певну лінію від пристосування людини до природи, до опанування нею природи. Звір’я мусило пристосуватися до природи і на цій стадії залишилося. Людина зробила перший крок для опанування її, винайшовши вогонь і одяг. Тим вона надзвичайно поширила межі свого панування над природою.

Тому людина не є тільки продуктом природи, як вона не є тільки відтиском оточення. В людині діють сили, які ведуть її до перероблення самої себе і свого оточення. В людині є, говорячи Берґсонівською термінологією, творчий порив, творчий імпульс.

Тому й людина є релятивно вільною або такою, яка поступово звільняє­ться від залежності від природи, і що далі, то все більше. Звичайно, людські культурні центри не можуть бути ні в екваторіальних, ні в полярних країнах. Тут обмеженість природою очевидна. Регуляція природними елементами значно слабшає в кліматично більш поміркованих умовах. Тому й осередки цивілізаційної енергії людства постають то в помірковано теплих, то в помірковано холодних зонах земної кулі, і дехто помічає тут навіть своєрідну лінію переходу — від теплих до холодних, в зв’язку з більшим увільненням людини від природних обставин. По суті такі центри постають усюди там, де здібна і сильна людність вміє і хоче побороти труднощі, поставлені їй природою. Важлива не стільки природа, скільки людська реакція на природу.

Так, природа Італії була по суті тією самою і за часів Риму і нової Італії. Але тимчасом, яка глибока різниця в характері і типі римської і італійської культури! Рим був в першу чергу організатор, вояк, правник, тощо, а на полі мистецтва, хоч і розвинув високу культуру, то здебільшого таку, яка ні формою, ні змістом не вийшла поза грецькі зразки.

А між тим новітній італієць розвинув за часів ренесансу надзвичайно високу і оригінальну мистецьку культуру, що є вповні рівнорядною грецьким досягненням, а залишився при тім людиною, зовсім не войовничою. Виходить, що енергія і здібності римлянина були повернені в один бік, а італійця епохи відродження — в другий бік. А над ними світило те саме італійське небо, і їх оточувала та ж незмінна природа.

Або взяти Лакедемонію — Спарту, що уявляє з себе веселу, усміхнену рівнину з урожайною землею, буйними травами, оливковими гаями, жовтими овочами цитрин і помаранч. І тут, в цьому раю мешкали люди, які ціле своє життя не знали веселого усміху, жарту, суворі і понурі, що навіть і говорити не любили, люди, що не знали фантазії, замучували себе аскезою і для яких чорна юшка і шматок чорного хліба були найбільшою лакоминкою.

Або (як описує Laura Thompson, Wissenschaft und Menschheitsforschung, Die Amerikanische Rundschau, 1946, X) звертає на себе увагу опис невеликого індіанського племені гописів (Hopis), що здавна сиділо в Новаго, південно-­західній частині Сполучених Штатів Америки. Серед сотень інших індіан­ських племен, що загинули або знаходяться в стадії занепаду, тільки це пле­м’я зберегло свою вітальність, цілість і свою племінну культуру, ритуал, техніку, свій соціальний устрій,— зберегло і перенесло через сотні літ — в найневигідніших умовах життя, будучи безпретензійними хліборобами в безводних оселях пустині, якою була їх земля, оточені зо всіх боків номадизуючими індіанськими розбійниками, стоячи під тиском зфанатизованих іспанських місіонерів, а в новітні часи боронячи свою землю від жадібних американців та переживаючи стик, завжди критичний для примітивних племен, з модерною цивілізацією.

Як бачимо, перед нами різні вияви людської реакції; творчі, будуючі життя і традиційні, консервативні і консервуючі, що свідчать про якусь надзвичайну твердість, забитість расову певного племені, народу або нації.

Є народи або люди, що роблять щось зі свого життя, навіть, у найневигідніших умовах існування, і народи, які занепадають серед найсприятливішого середовища. Дуже вигідні умови життя, багата природа, мають не раз вплив розм’ягчаючий, себто певний народ реагує на багату природу так, що стає ледачим. Сувора природа (але, звичайно, не полярна) може сприяти розвиткові сильного і працьовитого народу.

‹…›

В оборону теорії вбогих умов життя як сприяючого успішному розвиткові фактора, вказувалося на поміркований клімат і досить бідну землю, що було ніби підставою того, що німці саме в таких обставинах розвинули надзвичайну працьовитість, а тому й стали сильною нацією. Що німці розвинули надзвичайну працьовитість, це є правда. Але правдою є й те, що в цій німецькій працьовитості є якась пересада, яка раз у раз заводить німців до самознищуючого динамізму, до ліплення (творення) гори горщиків у першому акті праці і до понищення їх у другому. Тут, може, виявляють себе якісь первісні якості німецької душі, і злиденність умов життя, потреба тіснитися залишаються факторами, які менше важать, ніж особливості німецького характеру.

Існують цілі теорії про вплив моря на нації-народи і людей. Одна теза є ясна: де нема моря, там нема і мореплавців. Але, коли починаємо входити в деталі, то зараз же факти кличуть нас до обережності. На кожному кроці натикаємося на знаки запитання: чому стали мореплавцями фінікійці, а не юдеї, хоч по суті умови їх життя подібні? Чому типово мореплавними нація­ми стали Англія і Норвегія, а не Данія?

Мусимо виходити з реакції народів і людей на певні умови середовища. Це є основне. Безперечно, природа впливає на людей, але в тім-то і справа, що люди або народи-нації реагують неоднаково на вплив природи. Тут можуть бути несподіванки. Наприклад, не кожний народ, що живе при морі, є обов’язково мореплавним.

Ці людські реакції мають комплексний характер, і було б помилкою зводити їх то на оточення, то на природу, то на людські потреби самі у собі, на гін до життя і панування. Тут є щось із свого коріння, є щось первісне, і цим первісним є сама людина. Американський соціолог Ward йде так далеко, що для нього в біології оточення змінює органічну істоту, в соціології людина змінює оточення.

Те саме торкається і народів-націй, як певних сталих — перебігом історичних обставин збитих до купи — окремих особистостей.

Саме тут нас цікавить український народ. Звичайно, український історик, починаючи історію свого народу, говорить традиційно про систему українських річок, про значення Дніпра і Дністра в історичнім процесі українського народу, робить наголос на важливість в історії України лісової і степової смуги і т. д. З факту, що українська територія поділяється на лісову і степову зони, з деякими переходами від однієї до другої, робилися українськими істориками далекосяжні висновки.

Навіть історики С. Томашівський і В. Липинський дивилися на степ як чинник тільки негативного порядку. Ці засновники державницького напряму в українській історіографії будували свою ідеологію на запереченні народництва ХІХ ст. Все, чому поклонялися народники, негують Липинський і Томашівський. Томашівський говорить про відвічний контраст між культурно-лісовою і степово-луговою смугою нашої землі. Липинський, оперуючи методою антитез, так само як і народники, висуває і поглиблює контрасти, які опанували життя українського народу в його історичнім розвитку, особливо козацьких часів: ліс — степ, плуг — степове добичництво, хліборобська цивілізація — кочова, уходнича анархія, статечне козацтво зі старшиною й українською шляхтою — степові козаки, низовці і маса народу, що йде з ними. Все це неначе ворожі сили, світлі й темні, що надають напрям історії України: по одному боці все позитивне, творче, корисне і на другому — все негативне, руїнницьке і шкідливе.

В однім місці своєї «України на переломі», виданій в 1920 р., Липинський каже так: «Доки в цій боротьбі між плугом і степом головну роль з українського боку грає низова нехліборобська козаччина та її права рука, анархічна «чернь» українська і допомога татарська, доти Богдан Хмельницький репрезентував руїнницьку силу степу, а польська Річ Посполита — творчу хліборобську цивілізацію... Щойно сформування і перемога в Україні осілої, хліборобської, а разом військової, лицарської верстви творить підставу для будови незалежної від Польщі української держави». Для нього живою, здоровою є хліборобська, «городова» Україна, а засудженим на смерть — низове, общинне, уходницьке і здобичницьке Запорожжя.

Залишається враження, ніби український народ поділяють на дві половини, що постали в процесі історичної еволюції: одну, лісову, з позитивними якостями, а другу, степову,— з негативними. Аж надто виразно виступає наперед вплив природничих, географічних факторів!

Тим часом, ні ліс, ні степ самі в собі не є, звичайно, ні негативними, ні позитивними факторами. Москва сформувалася в лісах, а тим часом номадського, кочуючого елементу, нехліборобського в ній значно більше, ніж в українців. Не географічні причини самі собою, а історичні обставини спричинили до того, що ліс став оборонною лінією українського народу. Це сталося, головно, завдяки номадським азіатським ордам, що з’явилися на українській території вже з часів Великого переселення народів.

Саме в цій віковій боротьбі з номадами сформувався український народ, але сформувався як цілість, а не з поділом на дві душі. Низова Україна зовсім не була повним антагоністом до городової України. Сьогодні степовик, завтра городовик, сьогодні уходник, здобичник, завтра хлібороб. Між обома елементами була постійна флюктуація.

Зрештою серед кожного народу існують більш авантюрні, сміливі, одчай­душні, жадібні змагань і ризику елементи і люди мирної вдачі. Мирна вдача сполучена певною мірою з хліборобством. Але тільки певною мірою. Пригадаймо собі, що велику римську імперію створило по суті хліборобське населення Лаціуму. Незрівнянний римський вояк, що поклав основу римської могутності, був хлібороб. Отже, поділ на людей степового і лісового типу (а в Україні є ще й лісостеп!) дуже релятивний. Тут нема кінцевих, остаточних цензур.

В українській флюктуації між лісом і степом велику роль грали історичні обставини. І тут треба визнати, що степ і за часів київської державності, і Галицько-Волинського князівства, і Литовсько-Руської держави був чинником, ворожим нашій державності і нашому народові. Але зрозуміймо правильно: не степ сам собою. Степ не грав у нас тієї ролі, як приміром, праліси південної Америки або малайських островів, що були неначе темною, глухою, страшливою істотою, що кожний колоніальний поступ за найкоротший час недбальства спроваджував на ніщо. Або московські ліси були такою загрозою для народу, що виробилася навіть у типових московських людей центральних губерній якась нехіть до природи, до садка, до дерев, чому доказом є оголене, пусте московське село.

Справа в тім, що предки українського народу не зуміли використати степові умови, та й були вони занадто слабі в порівнянні з номадами, або й бракувало їм єдності, щоб рішуче розправитися з ними. Тому наш степ став природною сферою життя чужих кочівників — печенігів, половців, татар — опірною та вихідною точкою для їх наїздів та руйнування осель України.

Це не змінилося і за часів козацьких: горе, якого зазнала тоді Україна від татарських нападів, добре відоме. Але разом із тим, якраз у цім небезпечнім степу з’явився новий елемент, з якого мало постати козацтво; тут неначе прийшло до якоїсь синтези між свободолюбивою людністю України і степом, бо й для козаків степ став своєрідною сферою їх життя. В степу, неприступнім для ніякого контролю державної влади, «розвивалося козацтво як зайняття, тут організовувалося воно в певні, правда, примітивні форми» (М. Грушевський, Історія України-Руси,VII, 1909).

Ми бачимо тут реакцію народу на певні умови життя. Український народ бере свою долю в свої руки і не тільки боронить себе (міг би і цим обмежитись!), але й активно встряє в степову смугу, завойовує та підчиняє її собі. З другого боку, у віковій боротьбі зі степовими номадами вже Грушевський вбачав основну заслугу українського народу в історії європейської культури. Своїми грудьми, своїми безконечними жертвами український народ захистив західноєвропейську цивілізацію від тих нещадних ворогів, які не раз грозили знищити культурний розквіт народів, що жили на захід від України.

Степові умови життя, звичайно, вимагали від українця певного пристосування. Не степ як такий. В самому степу нічого особливо небезпечного не було. Зате тим більш небезпечним був історичний ворог — татарин, що полював в степах на живих людей-здобичників. Реакція уходників — це реакція на небезпеку. Тому й козак, що сидів на півдні, знав досконало способи і методи боротьби проти татар в умовах степу незгірше за своїх ворогів.

Степ надався не тільки для здобичництва, але й для хліборобства. Але вічно мінливі умови життя, неспокій, небезпека виключали заняття хліборобством. Південь — це була Україна уходів, уходників, що жили з охоти, риболовлі, здобичництва, з сезонної роботи, яка майже завжди на зиму припинялася.

Як ми знаємо, також і на Дону, оскільки брати до уваги його найраннішу історію, хліборобство не тільки не практикувалося, але й заборонялося. Тут грали роль не стільки степові умови життя, скільки те, що на Дону опинилося багато елементів, які втекли сюди з-під кріпацьких відносин, поширених у Москві. І Дон, і Запоріжжя характеризувала виразна тяга до волі. Бути вільною людиною — це було основне і для дончанина, і для запорожця, а тому в їх уяві хліборобство видавалося, особливо спершу, системою відносин, яка приносить з собою поневолення людини людиною.

І все ж в основному український тип був і залишився хліборобським типом, а українська цивілізація хліборобською цивілізацією. Не знати наскільки ліс і степ формували цю первісну українську національну вдачу. Факт той, що ми маємо перед собою певну сталу прикмету, може расову, яка виявляє себе в усякому разі з непереможною силою. Археолог проф. Щербаківський говорить про матріархальну хліборобську культуру українського народу, отже — про певний сталий тип.

Але не будемо займатися теорією. Важливо для нас те, що українець на обставини життя, на середовище реагує переважно як хлібороб. І блискуча українська колонізація, проведена протягом XVII–XIX ст. була колонізацією виразно хліборобського типу. Особливо помітною вона стала в XIX ст.

І тут можна навіть говорити про свого роду синтезу степу з хліборобською вдачею. Українець йшов в степи як хлібороб, себто як людина з переважно хліборобською вдачею. І навіть Запорозька Січ, січові братчики, які не плекали хліборобства з старої традиції, а жили з ловецтва, скотарства, торгівлі і здобичі, були примушені історичними обставинами до зміни в своєму ставленні до хліборобства. Січове братство залишилося, правда, при своїх звичаях, але Запоріжжя як цілість, як окреме державне тіло примушене було дбати про колонізацію своїх земель власним хліборобським населенням, щоб не стати жертвою своїх сусідів, а в першу чергу Москви. Це стале хліборобське населення, знане як «підданство» Війська Запорозького Низового, є явище характерне для життя Запоріжжя останнього періоду його існування (1734–1775).

Напрям української колонізації в основному йшов з північно-західного в південно-східнім напрямі — тобто з лісу і лісостепу в степи. Кидається в очі, що лісостеп і степ стали основними територіями, на яких розвинулося українське хліборобство. Взагалі в українськім національнім характері є якась тяга до степу. Народна поезія займається не лісом, а степом. В пам’яті народу надовго залишився типовий образ чумацьких валок, що мандрують у степах.

Коли придивитися ближче, то реакція українця на степ — в основному реакція хлібороба, хоч уходник і козак чимало вбрали в себе номадських рис. Степове хліборобство (або лісостепове, середньої смуги) чимось відповідало українській вдачі. Там, де з’являються українські колоністи, щось є й від України та українського степу, все одно, чи такий колоніст оселяє­ться в Канаді, чи деінде. Може, і дійсно українець хотів поєднати в широких степах з плодючою землею своє хліборобське прив’язання до землі з не менш дорогим йому ідеалом свободи. В ньому було щось і від здобичницької ватаги як спілки рівних з рівними і свобідних зі свобідними, але з кожночасним правом відійти від спілки, і було щось від специфічно хліборобської витривалості і цупкості, від органічного зв’язку з землею, від того, що пластично можна висловити виразом «вритися в землю». Українець вмів і міцно триматися землі і бути рухливим та ініціативним в пошукуваннях за новими хліборобськими теренами. В ньому було щось і від хлібороба, і від степовика. Навіть в ідеалі української свободи є щось степове!

У зв’язку з проблемою лісу і степу можна говорити про оборонний і офензивний характер української вдачі, а тим самим — і української історії. Безперечно, тут не може бути сумніву: ліс давав людині захист, служив його обороні, тоді як степ примушував його активно виступати проти ворога.

Оборонні й офензивні тенденції переходять через цілу українську історію. Були в Україні люди, що схилялися до оборони, і люди більш офензивної вдачі. Офензивні тенденції ми маємо, зрештою, і у нашого хлібороба; вони виявляли себе в тій активності, з якою він шукав ліпшої долі і ліпшої землі. Але активними були не тільки хлібороби і не в першу чергу хлібороби. Швидше це було прикметою людей більш номадського, авантюрного типу, які шукали простору, вільного життя, здобичі і зовсім не думали осідати на землю. Ми їх добре знаємо: це уходники старих часів, січові братчики як такі, запорожці в розсіянні (після 1775 р.), збродня або гайдамаки XVIIІ ст.— здебільшого піонери, слідами яких йшло вже активне хліборобське населення.

Офензивна тенденція позначила себе особливо на початках княжої доби. Це була експансія надзвичайного розмаху, експансія Олега, Ігоря, Святослава й інших, направлена на завоювання великої частини Сходу Європи, а почасти і південно-східних європейських просторів. Експансія купця і вояка, здобичницького і торговельного характеру, ведена не тільки князями-норманами і їх норманською дружиною, але й місцевими елементами, насамперед київо-полянами, яких чим далі мусило бути все більше в князівській дружині. Супроти цього народне військо київської доби — окремих племен, родів або вже й територіальних об’єднань — несло на собі тягар оборони країни, як і в передісторичні часи.

З постанням козацтва городового (осілого) та січового (низового), перше репрезентувало швидше оборонну тактику країни, друге — зачіпну. Городове, осіле козацтво хилилося до компромісу, низове, степове, несло прапор революції.

Залишається враження, що в основному український народ (за виключенням блискучої колонізації, яка назавжди залишиться почесною сторінкою активності, хоч може і не офензивності нашого хлібороба) силою історичних умов все більше переходив до оборонної акції. Офензивні елементи слабшали, хоч виявляли себе ще й в ХІХ ст., наприклад, в типах революціо­нерів-соціалістів (аналогічно треба говорити про українських революціо­нерів-націоналістів ХХ ст.), які грали важливу роль в загальноросійськім революційнім процесі, чим ці активні елементи давали зрозуміти, що українське питання в скромних рамках культурної боротьби за існування нації було для них занадто малим ділом.

Перевага оборонності, потреба боронити свої «права і свободи», а врешті залежність від інших (Москви або Польщі), наклали своє тавро і на українську психіку. В характері українця чимало оборонних елементів: недурно ж він скритий, недовірливий, впертий.

З почуття вічної загроженості для себе як людини, для свого народу і для своєї території, виростала в нього безкінечна туга за свободою, за необмеженою свободою. Українець є індивідуалістом і через історичні обставини. Через потребу боронити свою свободу або свободу свого народу склалася в нього висока оцінка самого принципу свободи. Українець нерадо схиляється перед авторитетами (а особливо своїми) і любить добровільні з’єднання. Він кооператор з природи. Через те, що народові приходилося існувати хоч і на своїй землі, але цілими століттями «в приймах», то тому й ідеал його був жити «у власній хаті». Це Шевченківський і разом із тим народний ідеал.

Але є тут певна спорідненість і з хуторянським ідеалом життя, зі своєрідним хліборобським егоїзмом. Хутір — це теж свого роду оборонність, тільки повернута в чисто індивідуальний бік (духовий монастир для еліти) і тому — негативного характеру. Це стремління відгородити себе від загального життя, жити на свою власну волю, жити приватно, для себе, в атмо­сфері золотого спокою.

Перевага оборонного елементу в українця, те, що він par exellence став хліборобом, надало певної однобічності його національному характеру. Тут можна навіть говорити про однобічно орієнтовану націю.

Це стане ясніше з порівняння з іншими народами. У англійців, наприклад, розвиток поки що йшов, як мені здається, в тому напрямі, що серед народу поволі, протягом століть щезали прикмети виразно хліборобського характеру. На перший план висунулися торгівля й індустрія. Ще виразнішою така еволюція є в американців, де навіть хліборобство набрало рис індустріально-комерційних.

Цей процес можна назвати до певної міри номадизацією. Англійці мають деякі риси номадів, в першу чергу рухливість і авантюрність (при глибокім традиціоналізмі умов життя — матеріальних і духовних), та й вони, як острівний і морський народ, здавна посідали чимало номадських прикмет. Щодо американців, то вже Colin Ross (Amerikas Schicksalstunde. Die Vereinigten Staaten zwischen Demokratie und Diktatur, Leipzig, 1942) так їх характеризує: «Die Amerikaner sind ein Volk von Autonomaden gewolden».{1}

На відміну від англійців і американців, українці значно втратили на тім, що можна було б назвати номадністю. Колись експансивний русин, репрезентований купцем і вояком, з їх торговельними і здобичницькими інтересами, перетворився протягом довгих віків на гречкосія. Навіть ще в козацькій добі були, окрім добичництва, свої власні торгівля й індустрія. Їх було прибито руками Москви, яка не бажала собі конкурентів на Україні, навіть з українців: Україна мала стати колоніальною провінцією Москви.

Так хліборобський тип серед українського населення став занадто паную­чим. Це була дуже важлива проблема для нації, серед якої торгівлею і індустрією розпоряджався майже виключно чужоземний капітал.

Сьогодні після знищення основних елементів хліборобського класу в Совєтській Україні проблема виявляється знову інакше. У цілому відбувся процес номадизації — через колосальний розвиток індустрії і колективізацію (не кажу вже про політику знищення селянства як такого),— який глибоко зачепив і основні кадри українського народу. Сьогодні, може, вже на місці клич до органічного зв’язку з землею, до того зв’язку, який до революції 1917 р. став уже занадто вузьким і тісним і який так радикально понищила совєтська система.

В зв’язку з нашою темою звернемося до моря і Дніпровської річкової системи.

Великий дніпровий шлях з варяг у греки, з півночі на південь став можливим завдяки Дніпру і його притокам. Його продовженням було Чорне море, яке сполучувало Україну з античним світом і тим давало певний напрям її господарству, її культурі. Але цей водний шлях не був вільний, бо саме вихідний пункт з Чорного моря в Середземне море, Боспор, знаходився в руках чужих — спочатку Візантії, а пізніше Туреччини. Існування і експансія Туреччини вплинули негативно на українську економіку, надали їй досить однобічної орієнтації та аж надто прив’язали її економічно до західного світу. Перед тим уже татарська навала (з середини ХІІІ ст.) відрізала Україну від візантійських і східно-арабських ринків, і Україна остаточно втратила свої позиції одного з європейських торговельно-господарчих центрів. Лише в ХІХ–ХХ ст. Чорне море знову наближує Україну до світової господарки.

Але нас цікавлять тут не географічні фактори в їх історичній функціональності, а реакція на них народу як такого. Як зрозуміти ту надзвичайну експансію українських племен за київських часів, яку уможливив великий водяний шлях? Був це випадок, чи не був це випадок?

В першу чергу була це експансія норманів — вікінгів, варягів, що проклала собі шляхи і на Сході, і на Заході Європи, включно до Сицилії і Америки. Це був своєрідний вибух норманської динаміки, в якій певні географічні умови, існування великого водного шляху на Дніпрі і Волзі служили свого роду каналами, в які виливалась їх енергія. Коли б цих авантюрних норманських шукачів щастя не було, то й вигоди цієї водної системи залишилися б, імовірно, не використаними або тільки частково використаними.

Отак і Київська держава з її неосяжними просторами, може, і не постала б, коли б не було цих норманів. Але не одних норманів! Київська держава — це продукт співпраці норманів з південною українською групою східних слов’ян. У цьому відношенні географічні фактори тільки уможливили експансивний розмах тих войовничих елементів серед норманів і слов’ян, завдяки яким ціла Східна і Південно-Східна Європа прийшла в рух. Нормани знайшли собі серед слов’ян відповідні елементи, а в першу чергу серед полян. Київ говорив чужинцям сам за себе — своїм географічним ­положенням. Він був і перед приходом варягів важливим торговельним пунктом. Але що він зумів затримати за собою значення центру, то це завдячує він, певно, не тільки своєму щасливому положенню, але й тому енергійному, вітальному племені полян, яке навколо нього сиділо. Варяги і поляни — в цій співпраці, може, і полягає ключ до початків Київської держави.

В розмовах не раз доводиться чути, що з українців не може бути справж­ніх моряків, бо українці тільки зрідка мали стик із морем — на початках своєї історії, а потім Русь-Україна була відрізана татарами від нього, пізніше всі береги Чорного моря посіла Туреччина з її васалами (в першу чергу, татарами в північній частині), і тільки з кінця XVIII ст. і в ХІХ ст. чорноморські береги стали направду доступні українцям.

Тим часом звертає на себе увагу той факт, що саме з мас українського народу вийшло велике число моряків і в балтійський флот і, особливо, чорноморський — і не тільки з мешканців Чорноморсько-Азовського побережжя, але багато й з Київщини, з Чигиринського повіту, з середнього Подніпров’я. Ми знаємо, що козаки мали свій флот з чайок, на яких вони робили свої славні походи в Чорне море.

І саме це для нас дуже цікаве. Нічого дивного немає в тому, що вікінги були правдивими мореплавцями. Вони походили з краю, де море було своїм рідним елементом, і все ж нас дивує розмах вікінгової океанської експансії, зафіксований не одним джерелом, розмах, який не можна звести просто на те, що для вікінгів море було тим, чим степ був для номада. Розмах вікінгової експансії можна по-різному пояснювати: і тіснотою на рідній землі, й іншими обставинами. Та все ж вікінгова реакція на обставини — це таке буяння сил, якого однією тіснотою не поясниш. Тут у національній структурі прийшло до якогось зриву, в життя увійшло щось небувале, небуденне, захоплення того типу, що й захоплення середньовічної людини (включно до дітей) першими хрестовими походами.

Щодо цього, не менш цікавим явищем є й наші козаки на своїх чайках. Це був теж несподіваний прорив, вибух козацької енергії. Не примус обставин, але швидше розмах козачої молодечої вдачі привів до того, що в 20-х роках XVII ст. Туреччина стояла буквально під терором безкінечних козачих нападів.

Впадає в око, що козаки виходили в море чайками, зробленими поблизу Січі. Континентальна «ладья» була підлаштована до потреб морських операцій. Відомо, що козацькі чайки трималися на морі в бурю завдяки очерету, що оточував корабель від краю до краю. Тому хоч чайки і повно наливалися водою, той очерет не давав їм втонути. З опису Боплана ми знаємо, що чайки мали щоглу і на ній вішали досить добре зроблене вітрило, але вживали його тільки в добру погоду, а під сильний вітер бралися за веслування. Також варто звернути увагу на те, що чайки мали дві корми, з кожного кінця, тому що при великій довжині корабля козаки витрачали б багато часу на обертання, коли треба було, тікаючи, завернути корабель.

Можна подумати, що тут висловлював себе своєрідний примітивізм, нездатність до морського ремесла, неознайомленість з фахом моряка. Так твердить і Боплан, якого опис походить з 40-х років XVII ст., отже з часів особливої активності козаків на морі.

Але я думаю, що козаки добре знали тодішнє морське діло, і їм були досконало відомі і турецькі, і венеційські галери. Якщо козаки ними тільки тимчасово користувалися, а потім кидали і нищили, то, очевидно, причиною була неможливість використати ці галери поза морем, під час повороту річками та в дніпровських затоках біля Січі.

Справа не в тім. Не був це примітивізм. Припускаємо, що козаки просто трималися свого. Вони не з берега моря, але з ріки виходили в море. І цим багато що пояснюється. В море виходив континентальний елемент, вояк зі звичками степовика і хлібороба. Він робив чайки як йому було зручно, підганяв їх, так би мовити, під свою вдачу. Тому й вітрило грає в нього другорядну роль, тому й рятується він в бурю очеретом, пов’язаним навколо чайки.

Козацька стихія — не море, а ріка і земля. Або, коли взяти саме море, то тут хлібороб так само входив в синтезу з морем, як він входив і в синтезу зі степом. Виходячи в море на чайках, українець творив щось своє, нове. Він вибирав собі такі форми і методи морських операцій і морського плавання, які йому вважалися в даних обставинах найбільш доцільними або й найбільш зручними.

Степ і море — це були ті напрямні лінії, якими послуговувався український хлібороб в своїх, в першу чергу колонізаційних, стремліннях. Тому й хліборобський тип український вийшов своєрідним, зі своєю закваскою і зі свого особливо ґрунту.

Крупницький Б. Основні проблеми історії України. Мюнхен, 1955; Київ, 2013. С. 111–123